Висновки

Отже, як ми бачимо історично в західних країнах проблемами людей піклувалися завжди, піклування виходило з потреб людей: бідність, жебрадство, діти без батьків, різні хвороби та калітство, Спочату була звичайна християнська милість, деяка поодинока благодійність, та самодопомога в середіні різних громад. Пізніше західні держави намагалися зборотися с бідністю і жебрацтвом законами які суворо карали я і жебраків так і тих хто подавам їм милість, але гуманні філантропічні погляді Церкви перемогли і західні держави від викорінення синдрому хвороби перейшли до лікування її кореня, почали не переслідувати а допомогати кожному, у 18 столітті з’вилась благодійність на державному рівні, коли вже не церковна милість та смадопомога в середені різних громад, а саме держава почала цілеспрямованно пілкуватися про людей, будувати дитячі притулки, допомогали фінансово та їжою біднякам та калікам, створювались перші інститути допомоги на рівні держав, де кожного бідняка з країни розглядали окремо і надавали йому допомогу. Саме цю державну благодійність можно вважати рушиїйню силою яка в подальшому допомоглаа з’явитись Соцільній роботі.

У принципі процес розвитку роботи в громаді подібний до процесу індивідуальної соціальної роботи. Мова йде про контакти, аналіз, планування, роботу з групами у громаді, вихід за межі громади, залучення засобів масової інформації тощо. Сучасна робота у громаді зазнала кілька фаз у своєму розвитку: організація служб у громаді, розвиток професіоналізму й компетентності у членів громади (співробітників та добровольців служб), боротьба за зміни (зокрема за зміни у соціальній політиці, що стосуються певних соціальне вразливих груп).

З погляду методології соціальні працівники, котрі займаються організацією громад, мають більше спільного з представниками інших країн, приміром, з профспілковими лідерами, політичними діячами, фахівцями з міського та сільського планування, ніж з соціальними працівниками, котрі надають так звані прямі послуги окремим особам, сім’ям, невеликим групам. Ці розбіжності в методах роботи впродовж десятиліть були причиною напруги в професійному середовищі західних країн.

Узагальнюючи західний досвід, можна стверджувати, що форми роботи в громаді включають цілу низку як загальних для соціальної роботи, так і специфічних для цього напряму видів діяльності: надання послуг, вивчення проблеми, підготовку експертних висновків, звернення за субсидіями, роботу із засобами масової інформації, переговори, угоди, проведення конференцій, страйків, бойкотів, публічних/громадських слухань, акцій громадянської непокори, представництво інтересів громади, вжиття заходів через законодавчі або виконавчі органи.

Соціальна робота в країнах Західної Європи спрямована на практичне рішення соціальних проблем, на допомогу соціально незахищеним чи малозахищеним групам населення. Вважається також, що соціальна робота більше зосереджена на дефіцитах суспільства і зорієнтована на зміну соціального поводження людини і соціальних відносин.

Волонтерська діяльність є соціально-педагогічним явищем, оскільки її розглядають як систему взаємовідносин між людьми, добровільне надання соціальної та соціально-педагогічної допомоги людині людиною. Практика волонтерського руху в Німеччині розвивалася паралельно із становленням соціальної роботи як професії. Вона має загальні та специфічні особливості, а також провідні тенденції, що визначають стратегічні шляхи формування громадянського суспільства.

Ініціативність, як уміння висувати саме соціальну ініціативу і пропонувати план по її втіленню в реальне життя, є однією з головних чеснот волонтерської діяльності.