2.2. Образ Емми Боварі

Флобер добре відобразив в образі Емми зіткнення неординарної особистості з вульгарністю провінційного життя. Емма Боварі на початку роману – класична романтична героїня , яка шукає в житті «справжності» буття і прагне втілити «права серця» у світі реальних соціальних структур. Юна дівчина, дочка фермера, вихована в монастирському пансіоні, потім дружина провінційного лікаря, Емма з самої юності і до сумної зрілості живе ілюзорними уявленнями про можливості втілення романтичної мрії.

Про Емму ніяк не скажеш, що це звичайна селянська дочка. У ній є щось, властиве будь-якій жінці, будь-якій людині: всі ми тішимо смішні й безглузді мрії, в яких бачимо себе багатими, красивими, щасливими, постаємо героями і героїнями романтичних пригод; і все-таки в більшості своїй ми досить розсудливі, боязкі і ліниві, щоб дозволити мріям серйозно впливати на нашу поведінку. Емма незвичайна хоча б тим, що намагається втілити в життя свої фантазії, незвичайна вона і своєю рідкісною красою.

Час від часу вона робить спроби знайти шуканий ідеал у реальному існуванні, настільки чужому тому, що являвся їй на сторінках Вальтера Скотта, Ламартина та інших романтичних авторів. Образ уявного світу, літературні та релігійні примари якого так ваблять панночку Руо (всі ці «коханці, коханки, серцеві тривоги, дрімучі ліси, солов'їний спів у гаях, герої, хоробрі як леви, лагідні як ягнята», «звуки арфи на озерах, лебедині пісні, голос Предвічного» [21, с. 44] ), іронічно осмислений автором як свідомо «неістинний», не тільки не має відношення до дійсного життя, але, що важливіше, відволікає душу від пізнання справжньої краси. Саме тому в один ряд з першокласними письменниками-романтиками поставлено ім'я сентиментального і відверто надуманого Ламартина.

З іншого боку, дійсність подана в романі у вельми непривабливому вигляді, в усякому разі, така соціальна реальність провінції, де розгортається драма героїні. Якщо вірити автору, що багаторазово прокоментував своє творіння, то перед читачами – розповідь про безпросвітну «прозу життя» і про безпорадну, вульгарну спробу звільнитися від її тиску, протиставивши останньому «костюмовану» любовну інтригу і надуманий ідеал. « Вважають, що я закоханий в реальне, а між тим я ненавиджу його; тільки з ненависті до реалізму я взявся за цей роман», – пише Флобер, пояснюючи свій задум«відтворити сірий колір цвілого існування мокриць» та історію жінки, чиї «почуття і поетичність фальшиві» [16, с. 132]. Причиною самогубства пані Боварі є не тільки розчарування в романтичному ідеалі, але і вельми буденні борги, неможливість їх погасити і загроза викриття перед чоловіком. Образ героїні начебто перетікає з романтичного в реалістичний, показуючи, як спрага піднесеного і духовного поступово замінюються фальшивими підробками і зовнішніми атрибутами.

Досить цікаві її портрети, яких так багато в книзі. Можна говорити про гру з ракурсами сприйняття, яку робить автор, то малюючи гарну жінку під поглядом захопленого і полохливого Шарля, то описуючи томні пози, її погляд і туалет такими, якими вони бачаться Родольфу, то показуючи її відображення в очах юного Леона.

Але в пам'яті читача закарбовується образ героїні, здатний викликати не стільки захоплення, скільки здивованість по відношенню до цієї претензійної дружини провінційного лікаря: чорне волосся, що кільцями спадало нижче колін, біла шкіра на пурпуровому тлі, бліде, як полотно, обличчя з величезними очима, опущені куточки губ. Шляхетна монументальність вигляду Емми служить її характеристиці не менше ніж опис її «падінь», перелік її помилок і боргів. «Невідповідність» героїні світу, в якому вона народилася і зважилася протиставити «закони серця» мощі «світу без богів», втілена насамперед у зовнішності флоберівської героїні, – один із мотивів, супроводжуючих образ протягом усього його розвитку.

Цей мотив виконує свого роду «фундаментальну» функцію, заважаючи поставитися до історії мадам як до вульгарного житейського епізоду, героїня якого гідна бридливого жалю або, в крайньому випадку, обережного співчуття. «Античний комплекс» образу Емми, що вміщає її бунтарство проти соціуму (Антігона), заборонені ірраціональні пристрасті, що приводять до душевного розпаду (Федра) і самогубство, зрозуміло, не може беззастережно возвеличити і виправдати мадам Боварі, як не може до кінця і пояснити. Безперечна її «провина» – в глибокій неорганічності, зарозумілому презирстві до тої непоказної зовнішності «світової таємниці», яка предстала перед нею в зворушливій і, незважаючи на скромне обличчя, дуже духовній любові Шарля. Вина її і біда у глибоко притаманній людині звичці більше довіряти вже одного разу «відкритому», ніж прагнути побачити розлиту в світі гармонію власним духовним зусиллям.

Емма Боварі недурна, чутлива, добре освічена, але «душа у неї дрібна: чарівність, краса, чутливість не рятують її від фатального присмаку міщанства. Незважаючи на екзотичні мріяння, вона – провінційна буржуа до мозку кісток, вірна шаблонним ідеям або порушує шаблонні умовності тим чи іншим шаблонним способом, з яких адюльтер – найшаблонніший спосіб піднестися над шаблонністю; і, незважаючи на тягу до розкоші, вона раз чи два виявляє те, що Флобер називає селянською жорсткістю, – сільську скупість».

Емма марила про чуттєвого, збудливого коханця зі світу гондол і тропічних алей. Замість цього вона отримала в чоловіки дурня; його «розмови... були примітивні, як вулична панель... Він не вмів ні плавати, ні фехтувати, ні стріляти з пістолета... Пориви його стали регулярними: він обіймав її в певні години. То було наче звичкою серед інших звичок, чимось на зразок десерту, про який знаєш заздалегідь, сидячи за монотонним обідом» [21, с. 210]. Часто, залишаючись вдень одна, «Емма повторювала: «Боже мій! Навіщо я вийшла заміж!». Прагнення зробити крок у світ «романних мрій» змушує її вийти заміж за Шарля Боварі, який спочатку стає її коханцем, а потім, після смерті першої дружини, і чоловіком. Те ж прагнення народжує в ній почуття до Леона, штовхає в обійми Родольфа, потім звертає погляд до чоловіка і т.д.

Її надзвичайна тілесна привабливість і дивна грація надзвичайно притягують і зачаровують трьох чоловіків: її чоловіка та двох її послідовних коханців, двох мерзотників – Родольфа, для якого її мрійлива дитяча ніжність становить приємний контраст до повій, звичайної його компанії; і Леона, марнославного нікчеми, якому приємно мати в коханках справжню даму.

Потрібно сказати, що Емма все ж досягає найвищої міри «щастя» з Леоном: її сентиментальні озерні мрії, її дитячі мрії під наспіви Ламартина, все виконується – є і вода, і човен, і коханець, і човняр. Але нереальність цього щастя підкреслюється незначною деталлю: у човні виявляється шовкова стрічка. Човняр говорить про якогось веселуна – Адольфа, Додольфе, – який нещодавно катався на човні з приятелями і дамами. Емма здригається. І потроху її життя, ніби старі декорації, починає обсипатися і розвалюватися. Емма ухитряється абияк підпирати хитку брехню про уроки музики в Руані; і так само готові обрушитися векселі Лері вона на час підпирає новими векселями. Розгульний маскарад в Руані Еммі не в радість – вона розуміє, до якого нечистоплотного суспільства вона опустилася. Одного разу, повернувшись з міста, вона отримує повідомлення, що все її майно буде розпродано, якщо у двадцять чотири години не сплатити борг, що становить тепер 8000 франків. Починається її остання подорож, від однієї людини до іншої в пошуках грошей. Всі персонажі сходяться в трагічній кульмінації. Кидаючись від одного до іншого, вона шукає допомоги і співчуття у всіх тих, хто брав пряму участь у її долі. Але виявляється, що її романтичні мрії прикривали вульгарну дійсність: «Вона сходила з розуму, їй стало страшно, і вона як-небудь змусила себе прокинутися – правда, не до кінця: вона все не могла згадати причину свого жахливого стану – грошові справи. Вона страждала тільки від любові, вона відчувала, як вся її душа йде в цей спогад, – так помираючий відчуває себе в агонії, коли життя витікає з нього крізь рану, що кровоточить ...

Потім в якомусь героїчному пориві, майже радісно, бігом спустилася з пагорба, минула коров'ячий вигін, стежку, дорогу, ринок – і опинилася перед аптекою» [21, с. 252] .

Її мрії, що зіткнулися з дійсністю породжують тугу: «сидячи на землі, Емма повторювала, тихенько торкаючись трави парасолькою:

- Боже мій! Навіщо я вийшла заміж!

Вона ставила собі питання, чи не могла вона при якому-небудь іншому збігові обставин зустріти іншої людини; вона намагалася уявити, якими були б ті, що їм не судилося відбутися, це зовсім інше життя, цей невідомий чоловік. Справді, не всі ж такі, як Шарль! Він міг би бути красивим, розумним, вишуканим, привабливим – і, напевно, такими були ті люди, за яких вийшли подруги по монастирю. Що вони тепер роблять? Всі, звичайно, в місті, у вуличному шумі, в гулі театрів, в блиску бальних зал, – всі живуть життям, від якої радіє серце і розквітають почуття. А вона? Існування її холодне, як горище, що виходить віконцем на північ, і нудьга, мовчазний павук, плете в тіні свою мережу по куточках її серця» [21, с. 52].

Тема мрій природним чином переплітається з темою обману. Вона ховає від Шарля портсигар, над яким марить; і з самого початку пускає в хід обман. Спершу – щоб він відвіз її з Тоста: її удавана хвороба – причина їхнього переїзду в Йонвіль, заради нібито кращого клімату: «Невже це жалюгідне існування триватиме вічно? Невже вона ніколи від нього не позбудеться? Адже вона нічим не гірше за всіх тих жінок, які живуть щасливо. У Воб’єсарі вона бачила не одну герцогиню, у якої й фігура була огрядна, і манери вульгарніші, ніж у неї. І Емма проклинала Бога за несправедливість; вона тулилася головою до стіни і плакала; вона тужила за гучним і блискучим життя, за нічними маскарадами, за зухвалими радощами і незвіданим самозабуттям, яке мало в них таїтися. Вона зблідла, у неї було сильне серцебиття» [21, с. 174]. Саме в Йонвілі її наздоганяє доля. Участь її весільного букета – свого роду ознака або емблема того, як кілька років по тому розлучиться з життям сама Емма. Піймавши весільний букет першої дружини, Емма запитувала себе, що станеться з її власним.

Тема мрій знову виникає, коли Емма вирішує , яким би романтичним ім'ям назвати доньку. «Спочатку вона перебрала всі імена з італійськими закінченнями: такі, як Клара, Луїза, Аманда, Атала; їй також подобалася Гальсуїнда, а ще більше – Ізольда або Леокадія » [21, с. 136]. У результаті дівчинка отримує ім'я, яке Емма чула в замку і яке тепер асоціюється у неї з цієї привабливою ​​мрією.

Романтичні міркування при виборі імені складають різкий контраст з тією обстановкою, в яку потрапляє Еммина донька, віддана, за дивним звичаєм того часу, годувальниці. Разом з Леоном Емма йде її провідати. «Вони впізнали будинок годувальниці по старій ліщині. Хатина була низенька, крита коричневою черепицею; під горішнім слуховим вікном висіла в'язка цибулі. Вздовж всієї тернової огорожі тягнулися в'язанки хмизу, а у дворі ріс на грядці латук, трохи лаванди і запашний горошок на тичинках. Брудна вода розтікалася по траві, кругом валялося якесь ганчір'я, панчохи, червона ситцева кофта; на огорожі була розтягнуте велике простирадло з грубого полотна. На стукіт хвіртки вийшла жінка, тримаючи на руці немовля. Іншою рукою вона вела жалюгідного, худого карапуза з золотушним личком – синочка руанського шапкаря: батьки, занадто зайняті торгівлею, відправили його в село [21, с. 115]

Перепади Емминих емоцій: туги , пристрасті, відчаю, закоханностей, розчарувань – завершуються добровільною, болісною і дуже сумбурною смертю.

Саме ця деталь змушує В. Набокова зробити висновок: «Вона брехлива, вона обманщиця по натурі: з самого початку, ще до всіх зрад, вона обманює Шарля. Вона живе серед міщан і сама міщанка. Її душевна вульгарність не так очевидна, як у Оме. Напевно, було б занадто жорстоко сказати, що шаблонним, псевдопрогресивним ідеям Оме відповідає жіночий псевдоромантизм Емми; але неможливо позбутися відчуття, що Емма і Оме не тільки перегукуються фонетично, але чимось схожі, і це щось – притаманна обом вульгарна жорстокість» [8, с. 191]

Отже, виділяючи Емму Боварі з того убогого, бездуховного оточення, в якому вона постійно перебуває, – спочатку на фермі у батька, потім в будинку чоловіка в Тості та Йонвілі, автор навіть начебто співчуває їй: адже Емма не схожа на інших. Непересічність Емми полягає в тому, що вона не може примиритися з вульгарністю середовища, убозтво якого з такою переконливою силою показав Флобер. Емму мучить туга, причини якої ніхто не може зрозуміти ( чудова в цьому плані сцена зі священиком Бурніз’єном) . Це справжня романтична туга, така характерна для творів французьких письменників першої половини століття. Вона служить для героїні виправданням в очах її творця.

Але трагедія Емми Боварі полягає в тому, що, бунтуючи проти світу обивателів, вона в той же час є невід'ємною його частиною, його породженням, зливається з ним. Смаки Емми, уявлення про життя та ідеали породжені все тим ж вульгарним буржуазним середовищем. З ретельністю натураліста, застосовуючи свій метод об'єктивної розповіді, Флобер фіксує найдрібніші деталі, які визначають внутрішній світ Емми, простежує всі етапи виховання її почуттів.

Відомий дослідник творчості Флобера А. Тібоде зауважив, що Емма живе в полоні «подвійний ілюзії» – часу і місця. Вона вірить у те, що час, який їй належить прожити, неодмінно має бути краще того, що прожито. Вона прагне і може любити тільки те, що знаходиться поза її світом: вона виходить заміж за Шарля тільки тому, що хоче покинути батьківську ферму; вийшовши за нього, вона мріє про те, що знаходиться поза її сімейним життям, тому й неспроможна любити не тільки чоловіка, а й дочку.

Для погано освіченої дружини провінційного лікаря, духовні потреби якої сформовані монастирським вихованням і читанням, існують два недосяжні ідеали – зовні красиве життя і піднесена всепоглинаюча любов. З нещадною іронією, іноді забарвленої смутком, показує Флобер спроби Емми прикрасити і «облагородити» свій побут, її пошуки неземного кохання. Мрії героїні про чарівні країни і казкових принців сприймаються як пародія на епігонські романтичні романи. Але важливо, що пошуки такої любові обертаються все тієї ж пересічністю і вульгарністю: обидва коханих Емми не мають нічого спільного з тим, якими вони постають в її уяві. Проте їх ідеалізація – єдино можливий для неї спосіб якось виправдати себе, хоча й вона смутно розуміє, що їй дорогі не стільки ці чоловіки, дуже далекі від ідеальних образів, що виникли в її екзальтованій уяві, скільки культивоване нею почуття любові, тому що для неї любов – єдино можливий спосіб існування.

У цій трагічній суперечливості характеру Емми – в її пристрасній антибуржуазності, неминуче зодягнену у форму саме буржуазну, – позначається повний безмежного скептицизму погляд Флобера на світ. При цьому аналіз духовного світу і свідомості сучасної людини нерозривно пов'язаний у романі з соціальним аналізом, і механізм сучасного суспільства досліджений автором з великою точністю і глибиною, що ріднить його з Бальзаком. Цілком у дусі творця «Людської комедії» Флобер показує, як любов в буржуазному суспільстві невіддільна від матеріальних проблем: пристрасть Емми веде її до марнотратства, а марнотратство – до загибелі. Навіть смерть Емми, як і все її життя, «повторюється» в романі двічі: спочатку романтичний порив, потім неприваблива реальність. Отримавши прощальний лист від Родольфа, Емма вирішує покінчити з собою, але потім відмовляється від задуманого. Справжнім смертним вироком виявляється для Емми лист-рахунок лихваря Лері. Родольф штовхнув Емму на шлях, що веде до загибелі, Лері погубив її. Мрія про неземне кохання нерозривно пов'язана в уяві Емми з тягою до розкоші, тому в її життя «піднесені» пориви так легко уживаються з векселями та борговими розписками, приховуванням рахунків і присвоєнням жалюгідних гонорарів Шарля. У цьому сенсі Емма – плоть від плоті того суспільства, яке їй огидно.

В образі Емми є широка філософська думка, включена в зміст образу. Читача вражає правда деталей, що доходить до ілюзії , що б'є як удари батога, повсякденність, від якої захоплює дух. Але ця буденність, що стала тут естетичною категорією, передає щось більше. За трагедією перелюбства і непристойності постає трагедія любові і туги, на яку приречена жінка у світі жахливого міщанства. Емма не тільки перелюбна жінка. Її доля – доля всякої людини, незадоволеної цим суспільством, що мріє про красу і захлинається у брехні і відразі.

Висновки до Розділу 2

Таким чином, проблема образу жінки в романах Толстого і Флобера розглядається по-різному: для Флобера історія героїні – це спосіб розкрити вульгарність міщанського існування, розглянути вплив цього середовища на особистість, на її внутрішній світ; для Толстого особистість героїні є найголовнішою, тобто історія Анни Кареніної – це, в першу чергу, історія її душі, її внутрішнього життя. Саме цим, на наш погляд, і визначаються особливості психологізму Флобера і Толстого і їхні підходи до інтерпретації образу жінки.

ВИСНОВКИ

Виконавши дану дослідницьку роботу, ми, по-перше, провели ідейно-тематичний аналіз художніх творів; по-друге, сформулювали основні відмінності поглядів письменників на долю жінки, характерні для західноєвропейської та російської літератури XIX століття.

Усі поставлені цілі і завдання в процесі дослідження були виконані в повному обсязі. Ми досліджували особливості жіночих образів у романах «Анна Кареніна» Л.М. Толстого і «Пані Боварі» Г. Флобера і встановили типологічні зв'язки.

Доля обох героїнь трагічна, причини їх загибелі криються не тільки в їх пристрасному характері, але і в тих рамках, викми обжена жінка. Героїні Толстого і Флобера розкриваються в любові у всій своїй внутрішній красі, для них любов – це життя.

Виходячи з того, що романи Г. Флобера і Л. Толстого написані з різницею в 20 років, зазначимо таке. Історично невеликий термін в даному випадку має істотне значення в культурологічному сенсі. У 50-х роках XIX століття ідеї «визволення» жінок тільки формувалися і на Заході, і в Росії, до 70-х років цей рух вже набрав чинності в суспільній свідомості, і в художньому втіленні. У 50-х роках XIX століття розвиток реалізму проходив стадію становлення, тому і в західноєвропейській, і в російській літературі ще спостерігається змішання реалістичних і романтичних рис, актуальним є осмислення романтичних образів і концепцій засобами нового, реалістичного мистецтва. У 70-х роках реалізм є панівним методом, вже визначеним у межах, ідеях та основних засобах створення художнього образу. У 50-х роках XIX століття літературні твори будуються на загальній концепції методу, індивідуальне світогляд автора, його власні концепції світу і людини впливають на ідейний зміст творів меншою мірою, ніж це відбувається в подальшому (особливо це помітно в зарубіжній літературі).

Таким чином, проблема жінки в романах Толстого і Флобера розглядається по-різному: для Флобера історія героїні – це спосіб розкрити вульгарність міщанського існування, розглянути вплив цього середовища на особистість, на її внутрішній світ; для Толстого особистість героїні є найціннішою, тобто історія Анни Кареніної – це, в першу чергу, історія її душі, її внутрішнього життя. Саме в цьому, на наш погляд, і полягають особливості психологізму Флобера і Толстого і їхні підходи до інтерпретації образу жінки.

Важливо ще те, що російська література, на відміну від більш цілісної європейської літератури, має яскраві національні особливості, які визначаються національною літературною традицією. Високий ступінь духовності та моральності героїв твору – одна з її рис: будь-який вчинок або душевний рух персонажа російські письменники оцінюють через призму моральних законів, успадкованих з духовної середньовічної літератури і російського фольклору. Якщо в європейській літературі мірилом моральності є найчастіше релігійна чи суспільна мораль, то в російському мистецтві моральність найтіснішим чином пов'язана з високою духовністю і часто стоїть над суспільною мораллю, а то і протистоїть їй.

Загибель Емми Боварі обумовлена ​​її внутрішнім падінням в вульгарність провінційного життя, що було визначено ілюзорністю, книжністю ідеалів і прагнень. Флобер реалістично підкреслює трагізм образу тим, що героїня не могла протистояти навколишній соціальній дійсності, оскільки сама була її породженням.

Загибель Анни Кареніної є наслідком її високої моральності, її відчуття провини перед близькими людьми. Анна не може миритися з оточуючою її брехнею тому, що внутрішньо це сильна і щира жінка; її прагнення і ідеали породжені саме цієї щирістю і силою душі, і зіткнення з реаліями життя для неї має трагічний характер.

Правий був С. Моем, який писав про Емму Боварі, що її доля – це не трагедія, а непорозуміння, оскільки трагедія породжується самою особистістю героїні, її внутрішнім протиріччям і зіткненням непереборних внутрішніх сил. У цьому відношенні саме Анна Кареніна є героїнею трагічної, оскільки основна рушійна сила її долі укладена в ній самій: прагнення до глибоких почуттів, щирість її любові до Вронського і настільки ж глибоке переживання боргу по відношенню до сина і чоловікові. Саме внутрішня неможливість примирити ці два прагнення, знайти якийсь компроміс приводять Анну до загибелі. Емма ж, як було сказано раніше, не тільки не здатна сама на глибокі і щирі почуття, але й не може розгледіти любові чоловіка до неї – вона живе в світі книжкових «ілюзій» і намагається знайтиїх в реальному житті [knigosite.ru/library/read/57063].

Важливе значення має й індивідуальна авторська позиція в «жіночому питанні». Г. Флобер у погляді на жінку дотримувався романтичної концепції (підтвердження тому – жіночі образи в інших його творах, зокрема в «Саламбо»): жінка є носієм високих духовних якостей, втілення краси і чистоти; навіть у своїй «грішній», «диявольській» іпостасі вона все одно зберігає ці властивості, потужно впливаючи на чоловіка. Згадаймо, що роман «Пані Боварі» був написаний після невдалого, з точки зору друзів письменника, романтичного твору «Спокуса святого Антонія», і різнився пишномовним, поетичним стилем і змістом.

Ставлення Л. Толстого до сутності і призначення жінки добре відоме: в узагальненому вигляді воно формулюється саме як «продовження роду та зберігання сімейного вогнища». Його героїні саме з цієї позиції оцінюються і в «Війні і мирі», і в «Анні Кареніній». Тому навіть нещасна в коханні, але щаслива в материнстві Доллі вище в цьому відношенні блискучої Анни, а Кіті в підсумку, після довгих мук і страждань, знаходить щастя з Левіним.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бабаев Э. Г. «Анна Каренина» Л.Н. Толстого. – М., 1978. – 158 с.

2. Жданов В. Творческая история «Анны Карениной». Материалы и наблюдения. – М., 1957. – 239 с.

3. Зарубежные писатели. Библиографический словарь. / Под ред. Михальской Н.П. – М., 1997. – 351 с.

4. Иващенко А.Ф. Гюстав Флобер. Из истории реализма во Франции. - М., 1955. – 489 с.

5. Кузнецова Н.В. Диалог двух культур: любовный сюжет в романах «Мадам Бовари» Г.Флобера и «Анна Каренина» Л.Толстого. – М., 2007. – С. 138 – 142.

6. Купреянова Е.Н. «Структура и эволюция типического характера в системе русского и французского реализма. «Мадам Бовари» Флобера и «Анна Каренина» Толстого» // Купреянова Е.Н., Макогоненко Г.П. Национальное своеобразие русской литературы. Очерки и характеристики. – Л., 1976. – С. 344 – 363.

7. Моем С. http://knigosite.ru/library/read/57063(20.02.2012).

8. Набоков В. Гюстав Флобер «Госпожа Бовари»: лекция / пер. с англ. Г. Дашевского // Иностранная литература. – 1997. – №11. – С. 185 – 214.

9. Наливайко Д.С. Великий майстер художньої прози: Літературний портрет Гюстава Флобера. – К.: Веселка, 2004. – 21с.

10. Письмо к Н. Н. Страхову от 25 марта 1873 г. //Толстой Л. Собрание сочинений в 22 т. – Т.19. Письма.- М., 1983.

11. Пронкевич О.В. Секрет довголіття «нецікавого сюжету» або «Емма Боварі – це я!» // Зарубіжна література, №9, 1991. – С. 17 – 20.

12. Реизов Б.Г. Творчество Флобера. – М., 1955. – 522 с.

13. Решетов Д.В. Романы Г.Флобера «Мадам Бовари» и Л.Н.Толстого «Анна Каренина» (Философско-эстетическое осмысление проблемы самоубийства). – М., 2005. – 150 с.

14. Рибакова О.В. Клітина живої істоти. Флобер «Пані Боварі» // Зарубіжна література, №5, 1997. – С. 24 – 26.

15. Сент-Бев Ш. «Госпожа Бовари» Гюстава Флобера // Сент-Бев. Литературные портреты. – М., 1970. – С. 448 – 465.

16. Смирнов И.А. «Госпожа Бовари» Флобера: (опыт культурол. комментирования текста) // Мировая художественная культура в памятниках. – 1997. – С. 131 – 139.

17. Сташух Г.В. Соціально-психологічна проза ХІХ століття: французька, англійська та російська // Зарубіжна література, №6, 2005. – С. 6 – 9.

18. Султанов Ю. І. Гюстав Флобер: "немає прекрасних думок без прекрасної форми і навпаки" // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2000. – № 11, С. 35 – 40.

19. Толстой Л.Н. «Анна Каренина». – М., 1980. – 766 с.

20. Успенский И.Н. Роман Толстого «Анна Каренина», – М., – 1954. – 32 с.

21. Флобер Г. «Пані Боварі». – К., 1992. – 368 с.

22. Набоков В. В. Лекции по русской литературе. Чехов, Достоевский, Гоголь, Горький, Толстой, Тургенев. – М., 2001. – 427 с.