2.3. Всесвітня організація інтелектуальної власності

Сьогодні існує багато міжнародних угод, які забезпечують повагу до інтелектуальної власності.

Найбільш важливі з них: Паризька конвенція по охороні промислової власності і Берн – про охорону літературних і художніх творів. Перша була поміщена в 1883 р.; друга – в 1886 р. Спостереження за виконання обох конвенцій було покладене на спеціальний апарат, створений в Берне при швейцарському федеральному уряді. На самому початку були два відомства для адміністрування обох угод: одне – для промислової власності, інше – для авторського права (copyright).

У 1893 р. обидва відомства об’єдналися у одно і стали називатися: об’єднанні міжнародні бюро по охороні промислової власності. У 1960 р. це бюро переїхало із Берну до Женеви.

У 1967 р. в Стокгольмі відбулася дипломатична конференція, на якій всі адміністративні статті всіх тоді існуючих багатосторонніх угод, були переглянуті і була підписана нова Конвенція. Ця Конвенція поклала початок міжнародної організації під назвою «Всесвітня організація інтелектуальної власності» (ВОІВ) – World Intellectual Property Organization (WIPO).

Конвенція почала діяти в 1970 р. після проведення необхідної кількості ратифікацій. У 1974 р. ВОІВ стала спеціалізованим відділенням ООН. Зараз це одне з 16 таких відділень. Серед інших аналогічних відділень найбільш відомими є Міжнародна організація праці (МОП), Організація Об'єднаних Націй з освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Міжнародна організація охорони здоров’я (ВООЗ). Кожна з цих організацій спеціалізується у певній галузі знань і проводить відповідні експертизи.

Згідно з угодою між ООН і ВОІВ, укладеною у 1974 р., ВОІВ адміністративно відповідає за проведення необхідних дій у відповідності з укладеними угодами і договорами з метою заохочення творчості та сприяння захисту інтелектуальної власності в усьому світі шляхом кооперації між державами.

2.4. Паризька конвенція

Фундаментом сучасної системи охорони промислової власності є Паризька конвенція. Вона застосовується до широкого кола об’єктів промислової власності – винаходів, корисних моделей, промислових зразків, товарних знаків та знаків обслуговування.

Прийняття Паризької конвенції було викликано нагальною потребою забезпечити захист промислової власності в кількох країнах одночасно. Крім того, правова охорона об’єктів промислової власності була сильно утруднена через принципових розбіжностей в патентних законодавствах різних країн.

Міжнародний конгрес з промислової власності відбувся в 1878 р. в Парижі. Конгрес з’явився першим етапом на шляху створення всеосяжного міжнародної угоди з промислової власності. Процес створення першого міжнародного угоди завершився 20 березня 1883 р. в Парижі на дипломатичній конференції підписанням «Паризької конвенції з охорони промислової власності». Конвенція неодноразово доповнювалася і переглядалася. Перші доповнення були внесені в 1891 р. на конференції в Мадриді. У подальшому вона переглядалася в Брюсселі в 1900 р., у Вашингтоні – в 1911 р., у Гаазі – в 1925 р., у Лондоні – в 1934 р., у Лісабоні – в 1958 р. Останні за часом поправки були внесені в Стокгольмі на конференціях в 1967 і 1979 роках.

У 1883 р. Конвенція була підписана одинадцятьма державами (Бельгія, Бразилія, Сальвадор, Франція, Гватемала, Італія, Нідерланди, Португалія, Сербія, Іспанія і Швейцарія). На 1 січня 1993 р. учасниками цієї Конвенції були вже 108 держав. Радянський Союз приєднався до Паризької конвенції 1 липня 1965 р. Російська Федерація як правонаступник СРСР також є договірною державою Конвенції.

Конвенція відкрита для підписання всіма державами. Ратифікаційні грамоти, або акти про приєднання повинні здаватися на зберігання Генеральному директору ВОІВ.

Положення Конвенції можуть бути розділені на чотири основні групи, а саме: національний режим, право пріоритету, загальні правила в області матеріального права та правила, що стосуються адміністративних, фінансових і організаційних питань.

Перша група правил (ст. 2 і 3) належить до національного режиму. Вона встановлює, що громадяни кожної країни-учасниці користуються в усіх інших країнах-учасницях тими ж перевагами, що надаються відповідними законами власним громадянам. Важливою особливістю Конвенції є те, що громадяни країн, що не є договірними державами, за своїми правами прирівнюються до громадян договірних держав, якщо вони проживають на території цих держав або мають дійсні та серйозні промислові чи торговельні підприємства.

Друга група правил, що стосується права пріоритету, викладена в основному в ст. 4. Право пріоритету поширюється на патенти, корисні моделі, промислові зразки і товарні знаки. Відповідно до Конвенції заявник на підставі першої правильно оформленої заявки, яка подається в одному з договірних держав, має право протягом певного терміну просити охорону в будь-якому іншому Договірній Державі, подавши туди відповідні заявки із збереженням пріоритету за датою подання першої правильно оформленої заявки. Термін, протягом якого мають бути подані наступні заявки, становить 12 місяців для патентів і корисних моделей, 6 місяців – для промислових зразків і товарних знаків.

Таким чином, якщо заявник бажає одержати охорону в кількох країнах, він не зобов’язаний відразу подавати заявки в ці країни (одночасно). Він має у своєму розпорядженні відповідно 6 або 12 місяців для того, щоб остаточно вирішити питання про доцільність патентування в конкретних країнах і підготувати заявки відповідно до вимог національного законодавства цих країн.

Третя група правил формулює ряд загальних положень у галузі матеріального права, а також організаційно-правових рекомендацій, обов’язкових для договірних держав. Ці положення відносяться до патентів, товарних знаків, промислових зразків, фірмових найменувань, вказівкам місця походження товарів. До цієї ж групи правил відносяться: зобов’язання кожного з договірних держав забезпечувати ефективну охорону від недобросовісної конкуренції та зобов’язання кожного з названих держав створити спеціальну службу з охорони промислової власності, яка повинна видавати офіційний періодичний бюлетень, який містить необхідну інформацію про зареєстровані об’єкти промислової власності. Ця служба повинна забезпечити ознайомлення публіки з патентами, корисними моделями, товарними знаками та промисловими зразками.

Основні положення цієї групи правил щодо окремих об'єктів промислової власності визначаються такими положеннями.

У відношенні патентів (ст. 41bis; 4 ter; 4 quater).

Видані в різних договірних державах патенти на один і той самий винахід є незалежними один від одного. Це означає, що видача патенту на винахід в одній із договірних держав не зобов’язує інші держави видавати патенти. Анулювання патенту або скорочення терміну його дії також не може бути вироблено на тій підставі, що подібні дії оголошені в будь-якій договірній державі.

Відповідно до ст. 4ter винахідник має право бути названим як такий у патенті.

Ст. 4 quater передбачається, що у разі обмеження за законом продажу якого-небудь запатентованого продукту або продукту, виробленого запатентованим способом, патент визнаний недійсним бути не може, а якщо він (патент) ще не виданий, то дана норма національного законодавства не може бути використана для відмови в його видачі.

Ст. 5 Конвенції передбачена можливість видачі примусової ліцензії з метою запобігання зловживання монопольним правом на винахід. Таке зловживання може полягати, наприклад, в небажанні патентовласника налагодити промислове застосування винаходу, незважаючи на те, що воно потрібно для суспільства. У цьому випадку державний орган на вимогу, але не раніше ніж через чотири роки з дати надходження заявки або через три роки з дати видачі патенту видає примусову ліцензію. Слід також мати на увазі, що у видачі примусової ліцензії може бути відмовлено, якщо патентовласник доведе свою бездіяльність поважними причинами. Видача примусової ліцензії – дія дуже рідкісне в практиці патентних відомств договірних держав.

В існуванні інституту примусового ліцензування в першу чергу зацікавлені країни, що розвиваються , в яких переважна кількість патентів отримано на ім’я іноземних патентовласників. Останні мають можливість, не використовуючи свої винаходи , блокувати розвиток національної промисловості. Примусова ліцензія може бути видана також і на корисну модель.

У відношенні товарних знаків, знаків обслуговування і колективних знаків.

Ст. 6 Конвенції передбачається, що умови подання заявки та реєстрації товарних знаків визначаються в кожній країні Союзу її національним законодавством. Це означає , що заявка на реєстрацію товарного знака , якщо вона була подана громадянином Договірної держави у відомство договірної держави, не може бути відхилена на тій підставі , що вона не була подана у країні походження. Реєстрація товарних знаків в кожній з країн Союзу незалежна один від одного, тобто реєстрація, анулювання або припинення дії товарного знака в одному з Договірних держав не впливає на дійсність реєстрації в інших договірних державах.

Положеннями ст. 6 bis передбачається можливість анулювання реєстрації, а також заборони застосування будь-якого товарного знака, що імітацію чи переклад іншого знака, здатного викликати зсув зі знаком, що за визначенням компетентного органу країни реєстрації чи країни застосування є в цьому випадку загальновідомим як знак, що користується перевагами Конвенції, і використовується для ідентичних або подібних продуктів. Відповідно до Конвенції кожна договірна держава бере на себе зобов’язання відхиляти чи визнавати недійсною реєстрацію в якості товарних знаків чи як елементів цих знаків гербів, прапорів та інших державних емблем країн-учасниць. Аналогічне правило діє відносно емблем міждержавних організацій, наприклад, ООН або ВОІВ. Конвенцією передбачається охорона знаків обслуговування і колективних знаків:

У відношенні промислових зразків.

Відповідно до Конвенції промислові зразки охороняються в усіх країнах-учасницях, причому їх охорона не може бути припинена в кожному з договірних держав внаслідок невикористання або ввезення до цієї держави об'єктів, подібних з об’єктом, що охороняється;

У відношенні фірмових найменувань.

Ст. 8 Конвенції говорить, що фірмове найменування охороняється в усіх договірних державах без обов’язкового подання заявки чи реєстрації і незалежно від того, чи є воно частиною товарного знака.

У відношенні зазначень походження продукту.

Ст. 10 Конвенції передбачається, що кожна договірна держава вживає заходів заходу у разі прямого чи непрямого використання неправильних вказівок про походження продуктів чи істинності особи виробника, промисловця чи торговця. В якості зацікавленої особи може виступати як фізична, так і юридична особа.

У відношенні недобросовісної конкуренції.

Під недобросовісною конкуренцією розуміється всякий акт конкуренції, що суперечить чесним звичаям у промислових і торговельних справах. Обов’язком договірних держав є забезпечення ефективного захисту від недобросовісної конкуренції, наприклад, від дій, які можуть викликати змішування відносно підприємства, продуктів чи промислової діяльності конкурента.

У відношенні тимчасової охорони на міжнародних виставках винаходів, корисних моделей, товарних знаків для продуктів і промислових зразків.

Згідно зі ст. 11 Конвенції договірні держави надають відповідно до свого внутрішнього законодавства тимчасову охорону перерахованим вище об'єктам промислової власності, які експонуються на офіційних чи офіційно визнаних міжнародних виставках, організованих на території однієї з цих країн.

Країни, що приєдналися до Паризької конвенції, утворили Союз з охорони промислової власності, останній виступає на міжнародній арені як юридична особа. Четверта група правил Конвенції стосується адміністративної структури Союзу, а також фінансових і організаційних питань. Адміністративна структура Союзу регулюється ст. 13-17. Союз має свої адміністративні органи – Асамблею, Виконавчий комітет і Міжнародне бюро ВОІВ. Головним органом Союзу є Асамблея, яка визначає політику в галузі вдосконалення та практичної реалізації Паризької конвенції (ст. 13). Асамблея Союзу збирається один раз на два роки на чергову сесію разом з Генеральною асамблеєю ВОІВ.

Робочим органом Асамблеї є Виконавчий комітет (ст. 14), члени якого обираються Асамблеєю на період між двома її черговими сесіями. Виконавчий комітет збирається на чергову сесію один раз на рік.

Поточні адміністративні завдання Союзу вирішуються Міжнародним бюро (ст. 15).

Керівництво діяльністю Міжнародного бюро здійснюється Генеральним директором ВОІВ. Міжнародне бюро виконує роль секретаріату робочих органів Союзу.

Фінансові аспекти діяльності Спілки регламентуються положеннями ст. 16 Конвенції. Основним джерелом надходжень до бюджету Союзу є внески країн-учасниць. Розмір внесків до Союзу визначається залежно від класу, до якого держава відносить себе саме. В даний час до першого класу (найбільші внески) відносяться США, Великобританія, Франція, Німеччина і Японія. СРСР також ставився до першого класу. Російська Федерація з 1993 р. належить до третього класу. Будь-яка держава за власним бажанням може змінити клас, до якого воно відноситься. Питання своєчасної сплати внесків є досить важливим, так як країна, що має заборгованість по сплаті внесків за два роки, позбавляється права голосу.

Запитання ратифікації Конвенції та приєднання до неї, а також наслідки цих дії зафіксовані в ст. 20–23. Будь-яка країна має право денонсувати Конвенцію, повідомивши про це Генерального директора (ст. 26).

Ст. 19 Конвенції допускає можливість укладення між державами-учасни-ками спеціальних угод про охорону промислової власності. Ці угоди, однак, не повинні суперечити положенням Конвенції. У підготовці таких угод може приймати участь Міжнародне бюро ВОІВ. Прикладом такої діяльності є участь Міжнародного бюро у підготовці Євразійської патентної конвенції, відповідно до якої передбачається створення інституту єдиного патенту для країн, колишніх суб'єктів СРСР.

Конвенція містить статті, що регулюють процедуру її перегляду, питання підписання, мов, функцій депозитарію, вирішення спорів та перехідні положення. У ній зазначено також, що у разі розбіжностей у тлумаченні різних текстів перевага надається французькому тексту.