7.3. Захист права інтелектуальної власності

Захист права інтелектуальної власності в Україні в останні роки набуває усе більшої гостроти, оскільки масштаби порушення цих прав стрімко зростають. Наслідкам порушення права інтелектуальної власності та захисту від порушень присвячена низка норм ЦКУ та спеціального законодавства.

Порушення права інтелектуальної власності можливе за умов:

- у формі дій (посягання на право інтелектуальної власності);

- у формі бездіяльності (невизнання права інтелектуальної власності органами, через які у встановлених законом випадках має проводитися легітимація результатів інтелектуальної, творчої діяльності);

- у змішаній формі (невизнання права інтелектуальної власності з наступним незаконним використанням тим же суб’єктом результатів чужої інтелектуальної, творчої діяльності).

Порушенням права інтелектуальної власності визнається також ввезення на митну територію України виробів (товарів), у яких були використані об’єкти права інтелектуальної власності, що захищаються на території України, без дозволу суб’єкта права інтелектуальної власності, з порушенням цього права незалежно від того, захищалися чи захищаються ці об’єкти в країнах походження.

Порушником права інтелектуальної власності може бути фізична або юридична особа. Вина порушника для кваліфікації дій чи бездіяльності як таких, що є порушенням права інтелектуальної власності, значення не має.

Матеріальним наслідком порушення права інтелектуальної власності є поява контрафактних виробів, тобто продукції (товарів), вироблених з використанням об’єкта права інтелектуальної власності і реалізованих в межах України з порушенням права на них. Контрафактними вважаються також вироби, які виготовлені законно, але розповсюджені з порушенням права суб’єкта інтелектуальної власності.

Загальні засади захисту права інтелектуальної власності від порушень встановлені ч. З ст. 418 ЦКУ, яка зазначає, що таке право є непорушним. Воно належить його володільцю як природне право, внаслідок чого ніхто не може бути позбавлений права інтелектуальної власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених законом.

Відповідно до цих засад, які у свою чергу ґрунтуються на положеннях Конституції, захист права інтелектуальної власності здійснюється судом.

Ст. 432 ЦКУ встановлює, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права інтелектуальної власності відповідно до ст. 16 ЦКУ. Суб’єкту права інтелектуальної власності надається можливість вимагати, щоб суд застосував такі загальні для всіх цивільних відносин способи захисту:

- визнання права (наприклад, визнання права інтелектуальної власності, визнання права використання відповідного об’єкта тощо);

- визнання правочину недійсним (наприклад, визнання недійсним ліцензійного договору);

- припинення дій, які порушують право (наприклад припинення використання твору без згоди його автора);

- відновлення становища, яке існувало до порушення права (наприклад, вилучення і знищення незаконно виданого накладу літературного твору);

- примусове виконання обов’язку в натурі (наприклад, вимога до видавця про виконання його обов’язку за договором про видання твору);

- зміна правовідношення (наприклад, зміна умов авторського договору на вимогу автора у вигляді реакції на порушення з боку видавця),

- припинення правовідношення (наприклад, дострокове розірвання ліцензійного договору у випадку його порушення);

- відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

- відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

- визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.

Суд може також захистити цивільні права та інтереси, пов'язані з інтелектуальною власністю, застосувавши спеціальні способи захисту права інтелектуальної власності та постановивши рішення про:

- застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів;

- зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності;

- вилучення з цивільного обігу товарів, виготовлених або введених у цивільний обіг з порушенням права інтелектуальної власності (контрафактних виробів);

- вилучення з цивільного обігу матеріалів та знарядь, які використовувалися переважно для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності;

- застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання об’єкта права інтелектуальної власності (розмір стягнення визначається відповідно до закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають суттєве значення);

- опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення.

У тих випадках, коли порушення права інтелектуальної власності стосується майнових прав його суб’єкта на певний матеріальний субстрат (наприклад, на рукопис, плівку із аудіо- чи відеозаписом, носій комп’ютерної програми тощо), для їх захисту можуть бути використані засоби захисту права власності, встановлені гл. 29 ЦКУ.

Якщо дії порушника права інтелектуальної власності мають ознаки злочину, за який передбачена кримінальна відповідальність, орган дізнання, слідства або суд зобов’язані вжити заходів для забезпечення вчиненого або можливого в майбутньому цивільного позову шляхом розшуку і накладення арешту на:

- вироби (товари), щодо яких припускається, що вони є контрафактними;

- матеріали та обладнання, призначені для виготовлення і використання зазначених виробів (товарів);

- документи, рахунки та інші предмети, що можуть бути доказом вчинення дій, за які відповідно до чинного законодавства передбачена кримінальна відповідальність.

Світовий досвід доводить, що ефективний механізм охорони прав інтелектуальної власності:

- є важливим елементом економічної політики, спрямованої на стимулювання та розвиток наукових досліджень, упровадження інновацій та прискорення науково-технічного прогресу;

- сприяє залученню інвестицій до інноваційних проектів, зростанню зайнятості, підвищенню економічного добробуту населення тієї чи іншої країни;

- стимулює розвиток міжнародної торгівлі, відіграє важливу роль у підвищенні конкурентоспроможності національних економік у глобальному ринковому середовищі;

- перетворюється на глобальну проблему, пов’язану з економічною безпекою окремих держав, що вимагає стратегічних підходів до її вирішення на наднаціональному рівні.

У доповіді Міжнародної фінансової корпорації (МФК) «Захист інтелектуальної власності, прямі капіталовкладення та трансфер технологій» (1995 р.) наголошується на тому, що стан захисту інтелектуальної власності в тій чи іншій країні суттєво впливає на обсяг та структуру іноземних інвестицій. Так, у законодавстві США ступінь захисту прав інтелектуальної власності в певній державі трактується як важливий критерій надання їй економічних пільг у рамках Генеральної системи преференцій. З цією метою проводиться щорічний аналіз законодавства зарубіжних країн щодо регламентації та практики застосування механізму захисту прав інтелектуальної власності. Проти країн, що мають неефективну систему такого захисту, застосовуються штрафні санкції.

Необхідність охорони та захисту прав інтелектуальної власності зумовлена такими потребами:

- забезпечення інтересів творців шляхом надання їм обмежених у часі прав щодо контролю над використанням власних творів;

- стимулювання творчої інтелектуальної праці, заохочення творчої активності та впровадження її результатів у інтересах соціально-економічного прогресу суспільства;

- активізації інвестиційної та інноваційної діяльності, впровадження досягнень науково-технічного прогресу та нововведень у всі сфери суспільного життя;

- створення цивілізованого ринкового середовища, надійного захисту суб’єктів господарювання від недобросовісної конкуренції, пов’язаної з неправомірним використанням об’єктів інтелектуальної власності;

- захисту економічної безпеки держав за умов глобалізації світо-господарського розвитку, створення сприятливих умов для трансферу нових технологій;

- поширення інформації, уникнення втрат внаслідок дублювання зусиль, спрямованих на пошук шляхів вирішення нагальних науково-технологічних та соціально-економічних проблем;

- захисту інтересів суспільства щодо вільного доступу до світової інтелектуальної скарбниці.

На відміну від традиційних економічних благ результати інтелектуальної праці не можуть бути захищені від використання третіми особами на підставі одного лише володіння ними. Після того, як інтелектуальні продукти, не забезпечені спеціальною правовою охороною з боку держави, стають відомими суспільству, творці не в змозі здійснити контроль за їх використанням. Суттєвим є також той факт, що при високій вартості та значних ризиках, які несуть розробники інтелектуальних продуктів, вартість тиражування та підробки цих продуктів є порівняно низькою. Відтак формування інституту охорони та захисту прав інтелектуальної власності є важливою закономірністю розвитку інформаційного суспільства.

Необхідно розрізняти:

- охорону прав інтелектуальної власності – встановлення системи правових норм, що регулюють відносини з приводу створення і використання об’єктів інтелектуальної власності;

- захист прав інтелектуальної власності – сукупність заходів, спрямованих на визнання та відновлення прав інтелектуальної власності у випадку їх порушення.

На думку вітчизняних дослідників, у еволюції сучасного інституту охорони та захисту прав інтелектуальної власності можна виокремити такі тенденції:

- поширення режиму охорони прав інтелектуальної власності на нові об’єкти та нетрадиційні сфери їх застосування;

- посилення режиму правової охорони та захисту інтелектуальної власності;

Зародження основ патентної охорони результатів творчої діяльності пов’язане з періодом XIV – XVIII ст. У 1474 р. у Венеціанській республіці вперше було прийнято Положення про привілеї, що надавало окремим особам, які здійснили прибуткові новації, певні виключні права, переваги (звільнення від податків, монополію тощо).

У XVIII ст. система охорони прав інтелектуальної власності у формі привілеїв почала поступово втрачати своє значення, їй на зміну прийшла патентна система. Перший патентний закон був прийнятий у США у 1790 р. Згідно з цим законом держава гарантувала захист прав творців шляхом видачі спеціального охоронного документа – патенту. З цією метою запроваджувались державна реєстрація винаходів, попередня експертиза заявок тощо.

Перші нормативні акти щодо державної охорони засобів індивідуалізації товарів і послуг, зокрема товарних знаків, були прийняті у другій половині XIX ст. (у США – у 1881 р., Великобританії – у 1883 р., Франції – 1857 р., Німеччині – 1884 р., у Росії – 1830 р.).