26. Антитерористична операція в Афганістані 2001 р. І проблема політичної стабільності в державі.

Війна в Афганістані ( з 2001 року за н. Ст.) - Асиметричний військовий конфлікт междуМеждународнимі силами сприяння безпеці ( ISAF) , підтримуваними спочатку Північним альянсом , а потім новим урядом Афганістану , і ісламістської організацією Талібан , що контролювала до цього велику частину Афганістану. Один з етапів громадянської війни в Афганістані , яка триває з 1978 року » , розпочатої у відповідь натеррорістіческій акт 11 вересня 2001 року. Міжнародні сили сприяння безпеці в Афганістані ( ISAF ) діють відповідно до резолюції № 1386 [ 15 ] Ради Безпеки ООН від 20 грудня 2001 року. Це найдовша війна в історії США [ 16 ] .

З липня 2011 року розпочався поступове виведення військ коаліції з Афганістану [ 17 ] . У липні 2013 годаобеспеченіе безпеки в країні передано місцевим силовим структурам , з цього моменту контингент коаліції відіграє допоміжну роль.

З 1996 року столиця і велика частина території Афганістану контролювалася рухом Талібан . Вже тоді розшукуваний владою США терорист Усама бін Ладен отримав притулок в Афганістані [ 20 ] . Таліби відмовлялися видавати бін Ладена і після вибухів в американських посольствах в Кенії і Танзанії в 1998 році. Після терактів 11 вересня 2001 року президент США Джордж Буш висунув талібам ультиматум: в найкоротші терміни видати американському правосуддю бін Ладена , а також все керівництво аль- Каїди . 21 вересня таліби відповіли відмовою , заявивши , що США не надали достатньо вагомих доказів причетності цієї організації до атак у Нью -Йорку і Вашингтоні.

22 вересня 2001 два з трьох держав , які визнавали Ісламський Емірат Афганістан (ОАЕ і Саудівська Аравія) розірвали з Афганістаном дипломатичні відносини. З самого Афганістану в Іран і Пакистан хлинув величезний потік біженців.

Цілі війни

Офіційно продекларовані цілі США :

повалення режиму талібів,

звільнення території Афганістану від впливу талібів,

полонення і суд над учасниками Аль-Каїди.

Однак на думку деяких журналістів, справжньою причиною послужила відмова талібів в прокладці Трансафганского трубопроводу на умовах США, зокрема, план вторгнення США в Афганістан існував ще за півроку до подій 11 вересня.

29. Зовнішня та внутрішня політика Турецької Республіки за президентства Мустафи Кемаля.

Однією з історичних постатей, якій вдалося докорінно змінити долю свого народу, був Мустафа Кемаль Ататюрк, перший президент Туреччини у 20—30-ті роки минулого століття. Недавні революційні зміни в Україні, подальші її цивілізаційні перспективи викликають певні асоціації з поверненням із небуття історії турецької національної ідеї.

Народ України з честю пройшов напружений і драматичний період обрання нового Президента та зміни системи влади. Але як модернізувати країну після багатьох років стагнації? Історія інколи повторюється. Події 80-річної давнини в Туреччині сколихнули весь світ і подали приклад для розвитку багатьом країнам протягом усього ХХ ст.

У жовтні 1923 року в Туреччині відбулися революційні зміни, які привели до влади рішучого і прогресивного генерала Османської імперії — Мустафи Кемаля Ататюрка. Туреччину було проголошено Республікою, а Мустафу Кемаля її президентом. Усе це відбувалося на хвилі перемоги у кровопролитній війні з Грецією у 1921—1922 рр. Війна консолідувала суспільство; Ататюрк дістав титул «Газі» — переможець. Проте війна відкрила незагоєну й досі рану — сотні тисяч турків і греків стали біженцями. Силовий варіант розв’язання «вірменської проблеми» на сході держави — одне із найболючіших питань для Ататюрка та його наступників.

За конституцією Ататюрк мав абсолютну владу, яку він використовував для залучення турецької нації до суспільних перетворень — у політиці, науці, техніці, культурі. Так само, як сьогодні Президент Ющенко, Ататюрк ще в далекі два передвоєнні десятиліття послідовно спрямовував розвиток своєї країни по європейському шляху. Він був упевнений, що розвинуті країни Заходу зважатимуть лише на таку Туреччину.

Але досягнення таких цілей потребувало фундаментальних змін в усіх сферах і структурах суспільства. У 20-ті роки рівень економічного і соціального розвитку Туреччини був вкрай низьким у порівнянні з передовими європейськими державами. Мета, поставлена Мустафою Кемалем Ататюрком, вважалася майже недосяжною як на батьківщині, так і у світі.

Спроба побудови європейської моделі в її турецькому варіанті зустріла чималі труднощі на своєму шляху. Президенту активно протистояли впливові ортодоксальні мусульманські організації. Відбулося декілька заколотів із метою усунення уряду — проєвропейська політика президента суперечила мусульманським принципам і традиціям. Перед Мустафою Кемалем постав вибір — або «загрузнути» у внутрішніх чварах, або швидко рухатися до наміченої мети. Він завжди обирав шлях оновлення. Але для цього довелося в процесі реформування використовувати й авторитарні методи та спиратися на вірну йому армію. Остання стала справжньою «державою в державі».

Проголосивши світську республіку кемалісти поставили крапку на існуванні султанату (1923 рік) і халіфату (1924 рік) — багатовікових органів влади і заклали базис для наступних реформ. Ататюрк спрямував свої головні зусилля на досягнення цілковитої незалежності країни і визнання цього факту іншими державами.

Протягом шести років після проголошення республіки були проведені дуже складні як для тогочасної Туреччини реформи. Здійснювалися такі важкі в ментальному плані кроки, як обов’язкова зміна прізвищ усіх громадян. Доти в імперії використовувалися лише імена та прізвиська, що, як правило, пов’язувалися з професією чи іншими характерними особливостями людини, і не передавалися їхнім дітям. Першим дістав прізвище президент Мустафа Кемаль, яке йому присвоїв парламент. Він був названий «Ататюрком», що у перекладі означало «Батько турків». Водночас були скасовані всі титули старого режиму і замінені звертаннями «пан» або «пані». Ще один закон зобов’язав ввести нову систему відліку часу, нову систему одиниць вимірювання та календар за міжнародними стандартами.

Важкими і часто неприйнятними були ці зміни в масштабі усієї нації, абсолютна більшість якої сповідувала іслам. Та, незважаючи на труднощі й перешкоди, Мустафа Кемаль намагався відродити турецьку національну ідею, що грунтувалася на створенні наддержави. Мустафа Кемаль був за освітою військовим і аж ніяк не економістом. Але талант державотворця допомагав йому правильно закладати фундаментальні основи економічного розвитку.

Економічні перетворення у перше десятиліття після проголошення республіки базувалися на активному державному стимулюванні та регулюванні економіки. Чималі преференції від уряду дістав національний капітал. На початку 30-х років активи країни передусім спрямовувалися в промисловість, але через їх обмеженість ця політика виявилася недостатньо ефективною. Ататюрк покладався на приватну ініціативу, незважаючи на те, що в країні був відсутній клас підприємців, і майже всі торговельні операції проводилися іноземцями.

Уряд почав залучати інвестиції, добудовувати національну залізницю, модернізував промислові об’єкти; із метою зменшення залежності Туреччини від зарубіжних фінансових установ створив національну банківську систему. Розпочалося масове будівництво заводів, шахт й електростанцій. Незабаром були запрошені й іноземні інвестори. Вже у середині 30-х років Туреччина зайняла третє місце у світі за темпами промислового розвитку. Отже, почалася масштабна відбудова промисловості в країні; поліпшувалися міжгалузеві зв’язки в усіх сферах економіки шляхом відбудови залізниць та шляхів. Стимулюючи розвиток промисловості, Мустафа Кемаль Ататюрк давав зрозуміти, що саме у цьому він бачив потужний фундамент економічного розвитку Туреччини.

У 20-ті роки реформи Ататюрка охоплювали переважно великі міста. Згодом важливі перетворення прийшли й у сільську місцевість. Зокрема було скасовано середньовічне оподаткування селян, запроваджено заходи зі стимулювання розвитку сільського господарства, створено зразкові сільськогосподарські підприємства, прокладено територією всієї країни пристойні дороги.

Ататюрк здійснював задумані ним реформи дуже послідовно і швидко, не втрачаючи часу. Цьому сприяв також і його талант блискучого оратора. Слово «цивілізація» постійно повторювалося в його промовах. Шлях до розвинутої цивілізації, до оновлення був однією з основних цілей президента.

Мустафа Кемаль Ататюрк завжди мав ворогів, його дії зустрічали шалений спротив. Особливо це стосувалося ісламістів, які постійно звинувачували президента у тиску на них. Насправді так і було. Діяльність цих організацій досить часто суперечила європейським (не забуваймо і про асоціації з християнським Заходом) засадам перебудови країни. Але Мустафа Кемаль Ататюрк дивився вперед і мав на меті благо нації, держави та особисто кожного громадянина.

Подолати такий довгий і надзвичайно важкий шлях президент зміг лише завдяки своїм непересічним особистим якостям. Він мав надзвичайно шляхетну вдачу. Завжди дотримувався правила: «За будь-яких обставин дай людині можливість урятувати своє обличчя». Ататюрк, людина товариська, охоче приймав державних діячів, учених і артистів. Під час аудієнцій він, як правило, не минав нагоди обговорити з ними актуальні проблеми турецького суспільства. Він дуже любив дітей і мав восьмеро прийомних — одного сина, колишнього чабана, і сімох доньок, яких із часом відправив навчатися у найкращі школи та університети світу, де вони здобули блискучу освіту.

Мустафа Кемаль був людиною забезпеченою і вважав, що громадяни, які мають психологію бідняка, не можуть зробити державу багатою. Незадовго до смерті Ататюрк подарував свої землі казначейству, частину власної нерухомості — меріям Анкари та Бурси, товариствам лінгвістики та історії Туреччини, а решту віддав своїй сестрі й прийомним дітям. Цей крок ще більше підніс рівень поваги у суспільстві до першого президента держави.

Ататюрку довелося повністю перебудовувати державу. Адже доти авторитет османського султана вважався непорушним, а ісламські звичаї — священними. Мустафа Кемаль не лише створив якісно нові норми життя, а й змінив менталітет турецьких громадян, для більшості з яких релігія відігравала у житті визначну роль. Він переконав-таки людей у важливості своїх сміливих перетворень.

«Турецька модель» перебудови суспільства сьогодні високо цінується і до певної міри застосовується при підготовці стратегій розвитку таких середньоазіатських держав, як Узбекистан, Казахстан та Таджикистан. Але жодній з цих країн ще не вдалося досягти таких глобальних і масштабних перетворень, як Туреччині за влади Ататюрка у 20—30-х роках минулого століття. Найбільш значущим досягненням першого турецького президента було втілення в життя національної, державницької за суттю ідеї. «Турецька модель» від Ататюрка є цікавим прикладом для модернізації українського суспільства.