18. Методи експертних оцінок щодо оцінки інвестиційних ризиків.

Під експертизою розу­міють проведення групою компетентних фахівців оці­нювання деяких характеристик відповідних об’єктів або явищ для підготовки ухвалення рішення. Її здій­снюють за такими етапами:

1. формулювання мети;

2. виокремлення аналізованих об’єктів або їх харак­теристик;

3. формування експертної групи;

4. визначення способів оцінювання і вираження екс­пертами своїх думок;

5. проведення експертизи;

6. опрацювання і аналіз результатів експертизи;

7. повторні тури експертизи, якщо є необхідність уточнити або зблизити думки експертів;

8. формування варіантів рекомендацій.

Для відображення суб’єктивних думок експертів застосовують бальні оцінки різних видів. Їх розробля­ють за об’єктивним критерієм або загальноприйнятим еталоном відповідно до їх градацій. Чим точніше охарактеризовані й оцінені відхилення від еталона, тим більша довіра до оцінок.

За відсутності загальноприйнятих еталонів або об’єк­тивного критерію застосовують порядкові (рангові) шкали. Оцінки, вироблені за ранговою шкалою, слід порівнювати тільки за співвідношенням «більше/менше».

Популярним видом оцінювання є ранжирування — впорядковування об’єктів за зменшенням їх переваг (допускається вказівка на рівноцінність деяких об’єк­тів). Наприклад, визначення найкращих інвестиційних проектів за їх ефективністю. Рейтинги широко використовують в інвестиційній діяльності для оцінювання ризиків кредитоспроможності та ін..

Ще один вид оцінювання — попарне порівняння, яке полягає в зазначенні об’єкта з більшими перевагами в кожній парі об’єктів.

Для отримання і опрацювання якісної експертної інформації можна використовувати т. зв. вербально-числові шкали, до яких належать змістовно описувані найменування їх градацій і відповідні їм числові значення або діапазони числових значень. Найпоширеніша вербально-числова шкала Харрінгтона.

Експертизи можуть бути індивідуальними та колек­тивними, одноетапними та багатоетапними, з обміном інформацією між експертами і без, анонімними та від­критими, причому далеко не завжди можна укластися в популярну схему.

До найпоширеніших на практиці методів експерт­них оцінок зараховують інтерв’ю, метод комісії, метод суду, метод Дельфі.

1. Метод інтерв’ю. Його широко використовують у проблемних дослідженнях та експертних опитуваннях. Він полягає у збиранні інформації, що ґрунтується на вер­бальній соціально-психологічній взаємодії між інтерв’ю­ером і респондентом з метою одержання даних, які цікав­лять дослідника. Метод інтерв’ю дає змогу одержати гли­бинну інформацію про думки, погляди, мотиви, уявлення респондентів.

2. Метод комісії. Він полягає у відкритій дискусії з обговорюваної проблеми для вироблення єдиної думки, яка визначається шляхом відкритого чи таємного голо­сування або в процесі обговорення.

3. Метод суду. За цим методом експерти по черзі виступають в одній із трьох ролей: захисників певної пропозиції, її супротивників або суддів.

4. Метод Дельфі. Його характеризують такі основні ознаки: анонімність, регульований зворотний зв’язок, колективність.

Основу методу Дельфі становлять такі передумови:

• поставлені питання повинні допускати відповіді у вигляді чисел;

• експерти мають бути достатньо компетентними й інформованими;

• кожна відповідь експерта має бути ним обґрунто­вана.

Для оцінювання ризиків інвестиційних проектів метод Дельфі використовують поетапно:

1) формулювання і заповнення експертами початко­вої анкети з метою складання переліку можливих ризиків і оцінювання рівня їх наслідків;

2) оцінювання експертами вірогідності реалізації виокремлених типів ризиків і наведення міркувань, відповідно до яких вони вважають свої висновки пра­вильними;

3) розгляд експертами наступної анкети, в якій по­дано перелік ризиків, їх наслідки і статистичні характе­ристики, зведені дані (аргументи) про причини вищих або нижчих оцінок;

4) ознайомлення експертів з новим груповим про­гнозом, аргументами, критикою і складання нового прогнозу.

Експертний аналіз ризиків зазвичай застосовують на початкових етапах роботи з проектом (у передінвестиційній фазі), коли обсяг початкової інформації недо­статній для кількісного оцінювання.