17. Причини і суть «монетаристської революції». Чиказька школа та м.Фрідмен.

На підставі свого переконання, що цикли мають грошовий характер, неокласики пропонували обмежити державне регулювання контролюванням грошової маси, емісії грошей, кількості грошей, що перебувають в обігу і в запасах, а також забезпечити збалансування державного бюджету та встановити високий банківський процент. На думку представників неоліберальної опозиції кейнсіанству, контроль за грошовою масою має підпорядковуватись основному закону грошового обігу. Поєднання неокласичних підходів і монетарної концепції державного регулювання характеризувало особливий напрям неоліберальної школи, що згодом отримав назмву монетаризму.

Метод М.Фрідмена можна було назвати суб’єктивно-позитивістським, заснованим на емпіричних та статистичних узагальненнях. Він використовує абстрактні визначення, дані ще класичною політекономією. Його монетаризм – це сукупність кількох неокласичних теорій, які мають самостійне значення, але об’єднуються кількісною теорією грошей, яку Фрідмен розглядав не як теорію, а як загальний принцип аналізу. Він вважав принциповим визнання економічної свободи, завдяки якій реалізується ідея суспільної рівноваги, яка є невід’ємною від ринкової системи, що перебуває в процесі постійного розвитку. Основною визначальною рисою ринкової системи залишається вільна конкуренція, яка має пронизувати усі сфери суспільного життя, щоб забезпечувати умови автоматичного регулювання економіки. Фрідмен рекомендує зовсім відмовитися вд послідовної грошово-кредитної політики, що все одно призводить до циклічних коливань та дотримується тактики постійного нарощування грошової маси, причому емпірично він дійшов до висновку, що оптимальний приріст грошей повинен дорівнювати 4% на рік.

18. Неокласичне відродження. Теорія та політика «економіки пропозиції» та теорія раціональних очікувань.

Наприкінці 70-х pp. на Заході, передовсім у США, відбувається відродження консервативних традицій в економічній теорії. Вони впевнено захоплюють колишні позиції кейнсіанства та соціал-реформізму. Засади неокласичних ідей відображувалися в неоліберальних теоріях та теоріях економічного зростання, використовувались як методологічна база досліджень у контексті визначення меж регулюючого впливу держави.

Ідеї консерватизму втілено в низці економічних теорій, у тім числі в теоріях «раціональних очікувань» та «економіки пропозиції».

Теорія раціональних очікувань. Існує два підходи до оцінки очікувань: «адаптивні очікуванн» і «раціональні очікування».

«Адаптивні очікування» спираються на колишній досвід: знання наслідків певних економічних дій, урахування колишніх помилок. На підставі «адаптивних очікувань» фірми пристосовуються до економічної ситуації, виробляють стратегію поведінки.

«Раціональні очікування» базуються на наукових прогнозах, що враховують функціонування реальної економічної моделі: динаміку цін, витрат, рівень ставки процента, наслідки конкретної економічної політики, вплив урядових рішень на макроекономічні показники тощо.

Теорія економіки пропозиції, започаткована після кризи 1974—1975 pp., яка доповнила собою монетаристську теорію й методи регулювання економіки, є важливим елементом сучасного економічного консерватизму. Так, прихильники економіки пропозиції широко пропагують класичну доктрину Ж.Б. Сея, де товарна пропозиція автоматично і безперешкодно породжує адекватний попит на вироблену продукцію. Так само, як і у Ж.Б. Сея, в моделі економіки пропозиції ринки постійно перебувають у рівноважному стані, тому перевиробництво товарів неможливе. Причиною періодично повторюваних кризових явищ і підвищення рівня безробіття в межах цієї теорії визнається головним чином недосконала або неправильна політика держави. Прихильники теорії підкреслюють ключову роль товарної пропозиції й аналізують вплив бюджетно-податкових важелів на підприємницьку активність й ефективність господарської діяльності.