15. Економічні погляди й. Шумпетера.

Теоретичну спадщину Шумпетера можна поділити на три напрями: перша – методологія та історія економічного аналізу. Другий напрям – теорія економічної динаміки. Третій напрям – концепція економічного розвитку. На відміну від класиків, Маркса та маржиналістів Шумпетер ставить в центр своєї теоретичної системи фігуру підприємця – економічного суб’єкта, функції якого відрізняються від ролі як капіталіста, так і робітника. Завдяки такому інституту, як кредит, він мобілізує фактори виробництва і, отримавши їх в розпорядження, здійснює інноваційну діяльність – реалізує досягнення технічного прогресу, знаходить нові потреби, ринки збуту, форми організації праці та ін. В результаті проявленої ініціативи підприємець нагороджується прибутком, а народне господарство в цілому отримує поштовх до розвитку. Концепція підприємця як ключової фігури капіталізму лежить в основі запропонованих Шумпетером трактовок капіталу, прибутку, проценту і грошей.

Шумпетер висунув теорію «ефективної конкуреції», що зображає ринковий механізм в епоху «великого бізнесу» як плідну взаємодію сил монополії та конкуренції, що надають особливий динамізм економічному розвитку і базуються на нововведеннях. Йому належить динамічна концепція циклу, де циклічність розглядається як закономірність економічного зростання. Згідно з цією концепцією, рушійна сила процвітання – масові інвестиції в основний капітал, що служать втіленням певних новинок.

Значним внеском Шумпетера є його модель динамічного розвитку, у яку вдало «вмонтовані» інституціонально-соціальні фактори. Він вважає, що такий розвиток відбувається в капіталістичній економіці за трициклічною схемою.

16. Причини виникнення, загальна характеристика та основні школи неолібералізму. Німецький неолібералізм та його еволюція.

Неолібералізм прийшов на зміну старому економічному лібералізму 30 рр. 20 ст., причиною краху якого стали економічна криза 1929-1933 рр. Він увібрав у себе такі основні ознаки класичного лібералізму: 1) обстоювання ідей природного порядку та природних прав; 2) підтримка політики вільної торгівлі; 3) забезпечення будь-якого розширення державного регулювання; 4) розвиток автономного місцевого самоврядування та добровільних організацій на противагу зростанню впливу центральних органів влади. Проте неолібералізм не заперечує повністю державне регулювання економіки, розглядає вільний ринок та необмежену конкуренцію як основний засіб забезпечення прогресу і досягнення соціальної справедливості, можливих передусім на основі економічного росту, що вимірюється валовим внутнішнім продуктом.

Серед шкіл варто виділити Лондонську школу (Є.Кеннан, Л. Роббінс), Віденську школа (Л.Мізес – Ф. Хайєк), Чиказька школа (Ф.Найт, М.Фрідмен), німецька школа.

Особливостями німецького неолібералізму є те, що представники цієї течії не обмежуються методологією неокласиків, а застосовують також інституціональні підходи, розроблені ще історичною школою. Німецька неоліберальна теорія поєднує ідеї сильної держави, що виконує інституціональні, організаторські та виховні функції, і має на меті свідомо створити сильну конкурентну економіку, спираючись на особливий менталітет нації, здатної до самоорганізації і самопожертви, та на неокласичні ідеї саморегулювання економіки.

Основоположником неоліберального напрямку німецької економічної теорії по праву вважають Вальтера Ойкена, який у повоєнні роки заснував цілу школу, що займалась проблемами впровадження в життя неоліберальних ідей.