7. Політична економія к.Маркса: загальна характеристика.

Основою політичної економії Маркса складає теорія вартості та додаткової вартості.

Маркс визначає ціну товару як перетворену форму його вартості, основу якої становить не витрачена праця, а увесь капітал, котрий був використаний для виробництва цього товару. З погляду капіталіста варті уваги лише витрати виробництва, оскільки саме вони зумовлюють отримання прибутку. Якщо ціна – це грошова оцінка вартості товару, то прибуток є проявом реалізованої доданої вартості, а витрати виробництва – сумою постійного і змінного капіталу. Прибуток як перетворена форма додаткової вартості є метою і мотивом діяльності капіталіста, показником ефективності розвитку капіталістичного виробництва. Фактори, що визначають норму прибутку – це норма додаткової вартості, швидкість обороту капіталу, органічна будова капіталу та ін.

Маркс пише про земельну ренту, показавши, що розвиток капіталізму в землеробстві спричиняє відокремлення землі як головного засобу виробництва від її власника.

До Маркса ніхто не дав із позицій трудової теорії вартості пояснення суті абсолютної ренти та її джерел. У своїй теорії вартості Маркс зміг пояснити, чому, коли товари продаються за їхньою вартістю, за різної органічної будови і різної швидкості оборотів у різних галузях виробництва капіталісти на однаковий капітал отримують однакову норму прибутку, за рахунок яких чинників відбувається вирівнювання норми прибутку.

8. Зародження системи національної політичної економії в Німеччині у першій половині 19 ст. «Стара» та «нова» історичні школи.

В кінці 19 ст. відбувалося критичне переосмислення основоположних принципів класичної школи. Критикувалися надмірна абстрактність та необґрунтований унівесалізм класиків, що претендували на розкриття єдиних і загальних для всіх часів і народів законів. Сприятливим ґрунтом для поширення таких поглядів стала Німеччина, що у першій половини 19 ст. була країною політично роздробленою й економічно слаборозвиненою, обплутаною мережею феодальних пережитків.

Прагнення до подолання відсталості і більш динамічного розвитку знайшло відображення в поглядах Фрідріха Ліста, який, полемізуючи з класичною школою, відстоює право кожної нації на специфічний характер розвитку. Теоретичним обгрунтуванням цього служить його вчення про стадії економічного розвитку. Кожна нація проходить у своєму русі ряд послідовних етапів. Ліст виділяє 5 стадій: мисливську, пастушу, землеробську, землеробсько-мануфактурну, землеробсько-мануфактурно-торгову. Різні країни в даний момент можуть перебувати на різних стадіях розвитку, а тому їхні економіки не можуть підпорядковуватися єдиним універсальним законам. Відповідно до цього повинна будуватися й економічна політика держави, яка повинна враховувати особливості тієї стадії; на якій перебуває країна, щоб щонайкраще вирішити головне завдання — сприяти розвитку виробничих сил нації.

Підхід Ліста бело розвинено в особливий напрям економічної науки, що отримав назву історична школа. Суть нового підходу полягала у відмові від методу наукової абстракції як способу пізнання і заміні його описом еволюції господарських процесів у різних народів.

До старої історичної школи належать Ф.Ліст, В.Рошер, Б. Гільдебранд, К.Кніс.

Продовженя і розвиток ідеї «історичного методу» одержали уже в другій половині 19 століття у працях групи німецьких економістів, що отримали назву нової історичної школи. Цими людьми були Г.Шмоллер, К.Бюхер, Л.Брентано.

Історична школа внесла важливий елемент новизни в економічні дослідження. Нею був обгрунтований і застосований принцип історизму, що дозволило глянути на економічний процес у динаміці, у розвитку і знайти такі його риси й особливості, які зовсім не помітні у статичному стані.