73) Місцеве самоврядування в сша

Місцеве самоврядування та управління в Штатах базується на адміністративно-територіальному поділі, що входить до компетенції штату. Тому системи місцевого самоврядування у різних штатах різноманітні.    Більшість штатів, крім двох, поділяються на графства. Усього в США понад три тисячі графств, їх населення обирає цілу низку посадових осіб: шерифа, прокурора (атторнея), казначея. Під їх керівництвом працюють муніципальні посадовці.    Міста виділені із графств і мають свою окрему систему самоврядування. У США існують три системи місцевого самоврядування.

У більшості міст існує система “рада-управляючий”. Населення обирає раду, яка, в свою чергу, обирає мера. Мер головує у раді і не займається управліською діяльністю. Управління здійснює найманий за контрактом посадовець-менеджер.

Друга система “рада-мер”. Населення обирає окремо місцеву раду і мера, який здійснює управління містом.

І, нарешті, існує третя система - “комісійна система”. Населення обирає комісію у складі 3-7 осіб, які виконують функції міської ради і відають окремими галузями управління.    Графства поділяються на тауни і тауншипи. Ці найменування склалися історично і на сьогодняшній день між ними фактично немає ніякої різниці.    Компетенція органів місцевого самоврядування визначається конституціями і законами окремих штатів. Вона відповідає принципам місцевого самоврядування. Тобто, прийняття і виконання місцевого бюджету, питання громадського порядку, надання соціальних послуг (муніціпальне житло, лікарні, місцеві дороги, здійснення контролю за місцевими органами управління тощо).    В адміністративно-територіальних одиницях, містах населенням або місцевою радою обираються також різні ради і комітети з різноманітних питань. Наприклад, опікунські ради, шкільні ради, місцеві ради тощо.

74) К вб, її складові частини

Конституція Великої Британії — сукупність нормативних форм (актів), з яких лише частина визнається правовими /це сукупність законів, прецедентів і конституційних угод Великої Британії, які визначають порядок формування та повноваження органів держави, принципи взаємин державних органів між собою, а також державних органів і громадян.

Британська конституція у своєму роді є унікальною. Насамперед, унікальність конституції полягає в особливості її форми, структури та порядку внесення змін. Особливості конституційного розвитку Великої Британії (Англії) історично зумовлені принципом верховенства парламенту або суверенітету парламенту. За цим принципом парламент не може приймати закони, які обмежували б його на наступному скликанні, сесії або навіть засіданні. Тому є неможливим прийняття основного (за брит. термінологією — фундаментального) закону, який мав би найвищу юридичну силу і характеризувався порівняно ускладненим порядком прийняття і внесення до нього змін.

Конституція складається з таких частин:

• Статутне право;

• Прецедентне право;

• Доктринальні джерела або труди авторитетних науковців у галузі юриспруденції;

• Конституційні угоди.

До статутного права входять:

1. так звані «історичні правові акти», що були прийняті до XX ст., але розглядаються як діюче право: Велика Хартія Вольностей 1215, Білль про права 1689 року, Акт про престолонаслідування 1701 року тощо;

2. парламентські закони: акти про Парламент та 1949, Акт про перів 1958 року та 1963, Акт про громадянство 1981 року, Акт про народне представництво 1989 року, Акт про права людини 1998 року, Акт про Шотландський парламент 1998 року тощо;

3. акти делегованого законодавства, які були прийняті виконавчою владою шляхом делегування Парламентом своїх прав. До цієї групи входять акти, які видаються міністрами Корони, місцевими органами влади, публічними корпораціями. Найважливішими з таких актів є накази Таємної ради, які приймаються від імені Монарха. Наприклад, наказом її Величності № 1749 від 22.06.1999 р. Таємній раді Шотландії було надано право встановлювати заборону на використання засобів комунікації засудженим.

Прецедентне право, як складова частина британської конституції, це сукупність судових рішень з конституційних питань, які надалі є обов'язковими при розгляді аналогічних проблем. Водночас прецедентне право формується тільки рішеннями вищих судових інстанцій — Палатою лордів та Верховного суду, який складається з трьох самостійних судових установ — Апеляційного суду, Високого суду та Суду Корони. На сучасному етапі сфера дії прецедентного права досить обмежена. Як правило, це право регулює питання, що стосуються привілеїв Корони.

Доктринальні джерела або труди видатних науковців у галузі юриспруденції використовуються як додаткове джерело британської конституції. До доктринальних джерел звертаються тоді, коли конституційно-правові відносини не врегульовані ні статутним правом, ні прецедентним правом, ні конституційними угодами. Так, у 1920 р.Палата лордів визначила королівську прерогативу, посилаючись на думку англійського конституціоналіста XIX ст. А. В. Дайсі.

Конституційні угоди складають важливу частину неписаної британської конституції. Вони регулюють дуже широке коло суспільних відносин, які пов'язані з процесом здійснення державної влади. Це відносини між Монархом, законодавчою та виконавчою владою; між членами уряду; між палатами парламенту. Прикладом такої конституційної угоди може бути парламентське голосування шляхом «розподілу»: прихильникам і противникам законопроекту пропонується вийти до різних приміщень, спеціально призначених для підрахунку голосів, після чого їх рахує пристрій. Низка конституційних угод виникає на основі норм статутного права. Так, статутивстановлюють, що Монарх:

• затверджує біллі, які приймає парламент і користується правом абсолютного вето;

• розпускає та скликає парламент;

• призначає та зміщує міністрів, які несуть відповідальність перед Монархом.

Однак ці норми статутного права стали засадою для формування таких конституційних угод, згідно з якими Монарх повинен:

• затверджувати біллі, тобто не користуватися правом абсолютного вето;

• розпускати та скликати парламент лише за порадою Прем'єр-міністра;

• призначати Прем'єр-міністром особу, яка має підтримку більшості членів Палати громад, а за порадою Прем'єр-міністра призначати інших членів кабінету, які несуть колективну та індивідуальну відповідальність перед Палатою громад.

Британська конституція є єдиною для Об'єднаного Королівства Англії, Уельсу, Шотландії та Північної Ірландії. Водночас питання про необхідність проведенняконституційної реформи є предметом постійних дискусій у політичному житті Великої Британії.

Що стосується специфіки структури британської конституції, то вона полягає у її несистематизованості. У зв'язку з тим, що конституція складається з різнорідних за формою, сутністю та змістом складових частин та не має чіткої класичної структури - преамбула, основна частина, заключні та перехідні положення, з повною певністю її можна віднести до групи некодифікованих конституцій.

За способом внесення змін конституція Великобританії є гнучкою, тому що в доктрині англійського права немає різниці між «конституційним» та «поточним» законодавством. Існує загальний порядок прийняття та змін парламентських законів, які не переглядаються судами або оголошуються неконституційними. Гнучкість британської конституції дозволяє створити, з одного боку, стабільну взаємодію органів державної влади, а з іншого боку, забезпечити реальність британської конституції щодо відносин, які склалися у суспільстві.

На сучасному етапі британська конституція є єдиною для Об'єднаного Королівства Англії, Уельсу, Шотландії та Північної Ірландії. Водночас питання про необхідність проведення конституційної ре­форми є предметом постійних дискусій у політичному житті Великобританії. Уряд під керівництвом Ентоні Блера проводить програму реформ, які спрямовані на значні зміни діючої конституції. Зокрема, відповідно до одного з напрямів конституційної реформи у 1998 p. були прийняті Акт про утворення Національної асамблеї Уельсу та Акт про Шотландський парламент. Ці акти надали можливість у кілька етапів здійснити процес децентралізації політичної влади та провести реформу регіонального управління.