53) Законодавчий процес, його стадії

Законодавчий процес — це процедура ухвалення закону, яка складається з певних стадій — самостійних, логічно завершених етапів і організаційно-технічних дій.

Законодавчий процес як юридичне поняття слід відмежовувати від законотворчості як загально-соціального явища. Законодавчий процес, як і будь-який юридичний процес, має два значення:

• порядок діяльності, спрямованої на створення закону;

• сама ця діяльність.

Законодавчий процес поділяється на ряд стадій.

1. Внесення законопроекту. Коло суб’єктів цього права залежить від форми правління, прийнятої в тій чи іншій країні. У країнах з парламентарними формами правління суб’єктів права в більшості випадків двоє – окремі депутати і уряд. У багатьох країнах Центральної та Східної Європи це право також належить президентам. Процедури реалізації права законодавчої ініціативи прямо пов’язані з внутрішньою побудовою представницьких органів. У двопалатних парламентах, де палати рівноправні, законопроект може бути внесено в кожну з них. Такий самий порядок застосовується в парламентах Великобританії та Японії, палати яких не є рівними. У більшості країн з нерівноправними палатами законодавчий процес починається в нижніх палатах.

2. перше читання. Зареєстрований у палаті законопроект може бути поставлений за чергою у порядок денний, хоча черговість нерідко залежить від міркувань голови палати. Внесенню законопроекту в порядок денний засідань палати передує голосування з цього приводу, після якого законопроект вважається прийнятим до розгляду.

3. Наступною стадією законодавчого процесу можуть бути дебати в палаті щодо законопроекту. Це – друге читання.

4. Однією із стадій законотворчості є розгляд законопроекту в комісії (комітеті). За результатами роботи комісія готує доповідь. Після цього законопроект надходить в палату.

У країнах, де загальні дебати щодо законопроекту передують розгляду в комісії, після повернення його в палату він детально розглядається (стадія доповіді).

5. Після цього відбувається третє читання, в процесі якого законопроект ще раз обговорюється і приймається без принципових змін.

6. Кінцевою стадією законодавчого процесу є офіційне опублікування закону. Воно звичайно здійснюється главою держави або від його імені.

З процедурою опублікування законів пов’язане набуття ними чинності, хоча нерідко закони починають діяти одразу після підписання.

54) Контроль парламентів за діяльністю урядів ц парламентських країнах

Різні форми парламентського контролю є у більшості країн. Вони закріплені конституцією або спеціальним законом. У деяких випадках вони традиційно склалися й можуть навіть не закріплюватися нормативним актом. Таких форм досить багато, і конституційна практика знає такі.

1. обговорення основних напрямів діяльності уряду (зазвичай – на першій сесії після його обрання або щорічно на першій сесії після парламентських канікул).

2. контроль за допомогою парламентських комісій і комітетів.

3.це спеціальні парламентські запити або питання.

4. процедура інтерпеляції.

5. вона трапляється значно рідше, – це контрольні повноваження, які здійснюють спеціальні посадові особи: ревізори, контролери, омбудсмани та ін.

6.право на оголошення вотуму довіри або вотуму недовіри за допомогою резолюції осуду. Зупинимося докладніше на цих формах парламентського контролю.

Обговорення основних напрямів діяльності уряду, як правило, здійснюється після обрання парламенту, коли формується кабінет (це стосується парламентських республік і парламентських монархій), глава обраного уряду викладає програмні положення, основні напрями й пріоритети своєї майбутньої діяльності. У цьому випадку члени парламенту, виступаючи (критикуючи або схвалюючи ці напрями), здійснюють превентивний (запобіжний) контроль, оскільки попереджають про відповідальність у випадках невиконання обіцянок і т. ін. – У такий спосіб вони контролюють майбутню діяльність УРЯДУ

Урядове повідомлення – про основні напрями роботи уряду – може бути у вигляді промови прем'єр-міністра, це може бути спеціальна заява або послання президента парламенту. Наприклад, президент США щороку направляє таке послання Конгресу. Давньою формою такої діяльності є тронна промова монарха на відкритті парламентської сесії Палати громад у Великобританії. Після цих виступів проводяться дебати. Голосувань, як правило, не буває, але перебіг дебатів впливає на майбутню політику уряду.

Найпоширенішою, майже повсякденною формою контролю парламенту за діяльністю уряду є запити депутатів. Запити можуть бути адресовані окремим міністрам, прем'єр-міністрові, іноді – уряду в цілому. Порядок внесення цих запитів, порядок відповіді на них, як правило, закріплюються в регламентах палат. Запити є двох видів: письмові й усні. Усний запит – це усне звернення члена парламенту до конкретного міністра або іншої посадової особи. У парламенті Великобританії передбачена спеціальна година запитів, під час якої практично весь кабінет приходить до верхньої палати і чекає на питання від парламентаріїв. Якщо посадова особа, одержавши питання, може на нього відповісти, то вона дає відповідь відразу. У деяких випадках, якщо відповідь потребує підготовки, посадова особа просить час для збирання інформації (зазвичай це 2–3 дні до наступної спеціальної години запитів).

Письмові запити найчастіше називаються письмовими не за формою звернення, а за формою відповіді. Письмовий запит допускає публікацію відповіді в спеціальних парламентських або урядових вісниках. Парламентарій робить свій запит письмовим, коли хоче, щоб і питання, і відповідь були відомі більш широкому колу осіб, ніж ті, хто присутній на пленарних засіданнях парламенту. Така форма застосовується для того, щоб виборці та інші громадяни могли прочитати, що цікавить депутата і яку відповідь він одержав. У різних країнах є безліч варіантів усних і письмових запитів. Серйозною формою впливу на уряд є інтерпеляція. Інтерпеляція – це теж різновид парламентського запиту, що відрізняється від інших запитів тим, що з цього запиту можуть бути проведені дебати, після чого відповідь посадової особи може бути поставлена на голосування. І за ним може бути прийнято резолюцію або схвальну чи осудливу відповідь міністра.

Якщо результати такого голосування негативні, то за правилами й законами особа, що дала незадовільну відповідь, повинна піти у відставку. Результатом інтерпеляції може бути відставка міністра, декількох міністрів, а іноді й усього уряду. Про інтерпеляцію уряду оголошується заздалегідь (за кілька днів). У низці випадків потрібно заздалегідь зробити відомою суть інтерпеляції. Це передбачено спеціально, щоб в уряду був час підготуватися. Інколи регламенти дозволяють уряду просити час для складання відповідей, якщо питання досить складне і потребує підготовки. У більшості випадків інтерпеляція не може бути внесена одним або двома депутатами, а потрібна підтримка інтерпеляції декількома депутатами. Іноді вимогу про інтерпеляцію може внести тільки фракція або група, що складається з 20–30 депутатів.У країнах, де уряд відповідальний перед парламентом, є можливість більш активно й реально контролювати кабінет шляхом поставлення питання про вотум недовіри. У президентських республіках такого права немає, зате в парламентських республіках і монархіях воно час від часу застосовується. Наприклад, питання про вотум недовіри досить часто виноситься на порядок денний в Італії, Ізраїлі, траплялись такі випадки в Англії, ФРН та інших країнах.

Вотум недовіри, як правило, пов'язаний з постановкою якогось важливого питання – прийняттям бюджету, обговоренням основних напрямів у сфері економіки, соціальної політики або зовнішньополітичної діяльності. Якщо група депутатів не згодна з прийняттям якогось закону або постанови з важливого питання, воно заявляє про те, що пов'язує голосування з цього питання з довірою або недовірою уряду. У деяких випадках сам уряд повідомляє про те, що пов'язує голосування з конкретного питання зі своєю майбутньою долею. Це спосіб впливу на депутатів, тому що "нестійкі" депутати зволіють підтримати закон, не бажаючи висловлювати вотум недовіри кабінету, оскільки часто вотум недовіри означає не тільки відставку уряду, а й розпуск парламенту.

У ФРН є своєрідне правило про "конструктивний вотум недовіри". Він передбачений статтями 67 і 68 Конституції ФРН. Суть його в тому, що одночасно з поставленням питання про недовіру урядові особи (фракції, депутати), що ставлять питання про недовіру, повинні запропонувати нову кандидатуру на посаду канцлера й надати список можливого нового уряду. Якщо питання про недовіру й відставку вирішено позитивно (більшість проголосувала за недовіру), то одночасно це вважається голосуванням за нову кандидатуру глави уряду й новий його склад. Тривалий час уважалося, що це нереальна конструкція, яка тільки утруднює зміну уряду. Однак у 1982 р. конструктивний вотум недовіри вперше було здійснено на практиці.

У деяких країнах функції контролю за діяльністю уряду надані певним постійним парламентським комісіям. Наприклад, комісія бундестагу а питань оборони наділена такими контрольними правами й може заслуховувати звіти міністра оборони, інших важливих посадових осіб. Такими правами наділені парламентські комітети Сенату США. Такі особливі права мають комісії з іноземних справ ряду країн, які можуть заслуховувати звіти міністрів закордонних справ.