1)Державне право зарубіжних країн як наука і навчальна дисципліна.Кdewq

ДПЗК як наука – система знань наукових концепцій теорій та ідей про основи правового положення особистості та основи організації публічної влади. Наука вивчає дію конституційного права, реалізацію його норм, виявляє закономірності його розвитку, формулює практичні поради з метою вдосконалення норм і конституційно-правових відносин, історію науки, теорії, їх розвиток. Д.Макінтош, Л.Трайб, К.Хессе, К.Штайн..

Наука державного права вивчає державно-правові норми й інститути практику їх реалізації та суспільні відносини. Таким чином, наука конституційного (державного) права зарубіжних країн має своїм предметом вивчення процесу формування, еволюції та реального функціонування інститутів і норм конституційного права.

Наука конституційного права склалася як самостійна дисципліна в другій половині XIX ст., а на весь голос заявила про себе лише в XX от.

Основою ДПЗК- політична філософія XVIII ст., праці таких її представників, як Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локк, Д. Дідро. Саме в цих працях сформульовано багато принципів, що дали можливість створити розгорнуту конституційно-правову доктрину. Йдеться про такі принципи, як народний суверенітет, поділ влади, верховенство конституції, невідчужуваність основних прав тощо.

ДПЗК як навчальна дисципліна – предмет викладання у вищій школі,це лише основи чинного конституційного права зарубіжних країн та основи науки про нього. Знання цієї дисципліни слугує фундаментом для засвоєння ряду нових предметів, зокрема міжнародного публічного права. Курс конституційного права зарубіжних країн складається з Загальної (основні інститути конституційного права в зарубіжних країнах в узагальненому і порівняльному плані) та Особливої ​​частин (основи конституційного права окремих країн.)

2)Система державного права в зарубіжних країнах

ДПЗК є складною системою, яка включає безліч елементів. Основними з них є його загальні принципи, інститути та норми.

У державному праві можна виявити, по-перше, загальні принципи, які декларуються конституціями:

1) народний суверенітет;

2) народне представництво;

3) поділ влади;

4) рівноправність;

5) невідчужувані, "природні" права людини.

Та принципи, що мають чітку юридичну форму вираження і безпосередньо застосовуються в державній діяльності:

1) незалежність депутатів від виборців;

2) судовий захист конституційних прав;

3) невідповідальність глави держави у монархічних країнах та ін.

Державне право поділяється на окремі інститути.

Інститут державного права є сукупністю однорідних норм, що регулюють певний вид суспільних відносин.

До інститутів державного права належать такі, як правовий статус людини і громадянина, основи суспільного ладу, форма правління, виборче право (в об'єктивному розумінні), конституційний нагляд та ін.

Ці великі інститути, у свою чергу, складаються з дрібніших. Наприклад, інститут виборчого права містить у собі такий більшою мірою приватний інститут, як виборчий процес. Останній, у свою чергу, включає ряд стадій (призначення виборів, висування кандидатів тощо), які є ще більш приватними інститутами державного права.

Державно-правові норми – це загальнообов'язкові правила поведінки, установлені або санкціоновані державою для охорони та регулювання певних суспільних відносин, які здійснюються через конкретні права й обов'язки та забезпечуються примусом держави.

Державно-правові норми мають внутрішню структуру – гіпотезу, диспозицію і санкцію.

Нормам державного права притаманні особливості, які відмежовують їх від норм інших галузей права:

1. Регулюють найважливіші суспільні відносини,

2. оформляють правові основи держави

3. загальний характер,

4. двоелементну й одноелементну структури: найчастіше в них немає санкції, але нерідко й гіпотези.

5. норми-цілі, норми-завдання або нор-ми-символи.

Зовнішня форма більшості норм виражається в статтях конституцій та інших джерел.