Глава 1. Інститут оскарження в адміністративному порядку: загальні засади

У сучасному світі ступінь забезпеченості прав і свобод особи є важливим показником досягнутого суспільством і державою рівня цивілізованості. В Україні на тлі глибоких соціально-економічних, політичних, ідеологічних і культурних змін створення належних умов для реального здійснення кожним своїх суб'єктивних прав є актуальною теоретичною і практичною проблемою. Зрозуміло, що остання потребує відповідних науково-теоретичних досліджень, у центрі яких має бути комплекс взаємопов'язаних соціальних та юридичних чинників.

Важливою умовою розвитку українського суспільства є створення сучасної ефективної системи державного управління, основною метою якої повинно бути формування такої системи державного управління, яка стане близькою до потреб і запитів людей, а головним пріоритетом її діяльності буде служіння інтересам народу.

Набуває принципово нової ролі адміністративне право, основні акценти характеристики якого зміщуються від суто управлінських'до правозабезпечувальних та правозахисних. Традиційно адмшістратив-не право сприймається .як сукупність правових норм, що регламентують структуру та діяльність органів виконавчої влади, їхніх посадових осіб та відображають особливості функціонування всього апарату державного управління і найчастіше головним напрямом мають охорону інтересів держави в цілому. Відповідно, функції, пов'язані із забезпеченням та охороною прав, свобод та законних інтересів особи, оцінювались як другорядні.

Здійснювана в державі адміністративна реформа має одним із основних напрямів зміну усталених принципів, висування на перше місце функцій забезпечення реалізації прав особи. Роль державних інституцій повинна полягати насамигред у всебічному сприянні на-дежній реалізації цих прав Згадана цільова переорієнтація як в адміністративному праві, так і в діяльності органів виконавчої влади є складним процесом, оскільки передбачає необхідність рішучого подолання певних глибоко укорінених вад системи управління, що існувала та й нині ще існує у нашій країні, за якої інтереси держави домінують над інтересами особи.

Йдеться про зміну базових ідеологічних засад правовідносин держави і суспільства. Саме це є серцевиною адміністративної реформи та одночасно основною передумовою впровадження передових досягнень цивілізації в норми нашого життя, руху України до європейської спільноти.

Конституція України закріпила основу принципово нового погляду на суспільне призначення адміністративного права, якісно новий аспект у регулюванні відносин між державою і грома,цянином. У демократичній, правовій державі кожне право особи, закріплене належним чином, забезпечується всією повнотою влади, причому об'єктом охорони є права, свободи та законні інтереси особи і громадянина, які не лише прямо закріплені в нормативних актах, а й випливають з духу чинного законодавства і не суперечать інтересам держави.

Забезпечення реалізації прав особи та громадянина повинно стати пріоритетним напрямом діяльності органів виконавчої влади в Україні.

З огляду на це особливого значення набуває такий напрям забезпечення, як адміністративно-правовий захист законних прав, свобод та інтересів особи і громадянина.

В юридичній літературі часто дискутуються питання співвідношення понять "охорони" та "захисту'' прав людини. Погоджуємося з думкою тих учених, які вважають, що поняття "охорона" має ширший зміст і поглинає поняття "захист". Адже поряд із безпосереднім захистом прав людини, тобто активними діями, поняття "охорона" включає всі юридичні засоби, які виконують превентивну, запобіжну функцію. Це такі заходи, як встановлення завдань і компетенції відповідних органів з охорони прав, власне діяльність компетентних органів із застосування юридичних норм, прийняття актів, спрямованих на запобігання правопорушенням, тощо.

Поняття адміністративно-правового захисту законних прав, свобод та інтересів особи і громадянина яшляє собою сукупність застосовуваних в адміністративному порядку юридичних засобів для Здійснення уповноваженими на те органами (посадовіми особами), а також особами та громадянами відповідних процесуальних дій, спрямованих на: припинення незаконного посягання на права і свободи громадян; ліквідацію будь-яких перешкод, що виникають при їх здійсненні; визнання абіо підтвердження, поновлення та примусове виконання прав, не виконаних або неналежним чином виконаних обов'язків з притягненням винної особи до відповідальності.

Особливе місце в системі засобів адміністративно-правового захисту прав громадян посідає інститут так званого "адміністративного оскарження", тобто оашрження в адміністративному порядку (на відміну від судового порядку). Його зміст характеризується двома основними складовими. По-перше, це наявність правовідносин між громадянином та органом публічної влади, що виникають у зв'язку з реалізацією управлінських функцій органами виконавчої влади. Тому обов'язковими суб'єктами правовідносин є орган, наділений владними повноваженнями, та громадянин. По-друге, предметом та підставою оскарження є рішення, факти діяльності чи бездіяльності органів виконавчої влади.

Правова основа захисту прав і свобод громадян, у тому числі і в адміністративному порядку, базується на положеннях ст. З Конституції України, в якій лю,цина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а утвердженім і забезпечення прав людини є головним обов'язком держави. Закріпленням фундаментальних людських цінностей Конституція- України приєдналася до загальновизнаного у світі бачення цього питання, закріпила його вирішення як обов'язкове для держави і всіх інших учасників суспільних відносин.

У ст. 40 Конституції України визначено право осіб та громадян направляти індивідуальт чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обгрунтовану відповідь у встановлений законом строк. Сьогодні існує певна правова база для практичної реалізації громадянами наданого їм Конституцією України права як вносити в органи виконавчої влади пропозиції щодо поліпшення їх діяльності, так і оскаржувати дії та рішення посадових осіб державних та громадських органів.

Статтею 55 Констигуції України кожному гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових та службових осіб. Таким чином, громадянин має право звернутися зі скаргою як до вищого за підлеглістю органу чи посадової особи, так і до суду згідно з чинним законодавством. Право вибору звернення належить особі. Після використання всіх національних засобів правового захисту громадянин має право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Загальні засади інституту адміністративного оскарження визначено Законом України "Про звернення громадян" від 2 жовтня 1996 р. (надалі — Закон). Законом встановлено, що громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'еднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.

Законом передбачено три види звернень громадян: пропозиції (зауваження), заява, клопотання та скарга. Скаргу визначено як звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян, посадових осіб.

Порушення прав і законних інтересів особи можуть проявлятись у протизаконних діях посадових осіб органів виконавчої влади, перевищенні посадовими особами своїх владних повноважень, створенні перешкод для реалізації прав, покладанні на особу не передбачених законом обов'язків, обмеженні можливості користуватися певним соціальним благом.

Через те що захист прав і свобод є необхідним і закономірним наслідком їх порушення, особливого значення набуває правовий порядок, умови та процедура його здійснення.

Саме управлінські (адміністративні) процедури посідають чи не основне місце в механізмі реалізації адміністративно-правового захисту прав і свобод осіб та громадян. Це пояснюється тим, що наявність норми матеріального права, порушення якої є предметом оскарження, є лише правовою підставою звернення. Проте реалізація багатьох прав залежить не лише від дій самої особи, а й від правозастосовчої Діяльності органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування, від прийняття ними відповідних рішень. Процедурні особливості розгляду скарг посадовими особами відповідних органів стають часто суттєвими перешкодами на шляху реалізації прав громадян. Саме для обмеження адміністративного свавілля і захисту прав та законних інтересів особи законодавець передбачає врегульовану правовими нормами послідовність певних дій щодо реалізації прав та інтересів - адміністративну процедуру оскарження.

Правотворча практика в цій галузі відзначається високим рівнем та різноманітністю рішень у різних галузях і'х застосування. Основні правила звернення та розгляду скарг громадян встановлено законом України. Але и кожній окремій галузі існують додаткові відомчі нормативні акти, що встановлюють певні правила розгляду звернень, у тому числі роботи зі скаргами. На цьому етапі відсутній єдиний кодифікований акт адміністративних процедур, що створює проблеми в процесі оскарження рішень громадянами. Адже відомча нормотворчість у галузі адміністративних процедур є надто об'ємистою і розгалуженою. Пересічний громадянин інколи не має доступу до цих підвідомчих актів, адже вони не завжди публікуються в офіційних джерелах, доступних населенню.

Закріплені в Законі загальні норми щодо оформлення скарг громадян передбачіїють дотримання певної форми. У скарзі має бути зазначено прізвище, ім'я, побатькові, місце проживання громадянина, викладено суть скарги та відповідні прохання чи вимоги.

Скарга може бути усною (викладеною громадянином і записаною посадовою особою на особистоілу прийомі) чи письмовою, надісланою поштою або переданою громадянином до відповідного органу, установи особисто чи через уповноважену ним особу, якщо ці повноваження оформлені відповідно до чинного законодавства. Також скаргу може бути подано як окремою особою (індивідуальна), так і групою осіб (колективна).

На особливу увагу заслуговує питання застосування мови скарги. Законом визначено, що громадяни мають право звертатися до органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань громадян, посадових осіб українською чи іншою мовою, прийнятною для сторін. При цьому відсутні уточнення щодо рівня прийнятності тієї чи іншої мови. Можлива ситуація, за якої відсутня єдина прийнятна для обох сторін мова. Хоча законом не покладено обов'язок забезпечувати переклад скарги, але закріплено ва;кливу правову пересторогу про заборону відмови у прийнятті звернення у разі незнання мови звернення. Тому логічно зробити висновок, що громадянин має право звертатися зі скаргою, складеною будь-якою мовою, і державний орган повинен таку скаргу прийняти.

Щодо рішень, прийнятих у реагуванні на скарги, законодавець визначив, що відповіді на них оформляються відповідно до вимог законодавства про мови. Такі рішення та відповіді можуть бути викладені в перекладі мовою спілкування заявника. Тобто закон наділяє відповідний державний орган правом самостійно визначати мову відповіді на скаргу та вирішувати питання про здійснення перекладу іншою мовою.

Закон України "Про мови в Українській РСР" визначає, що рішення по суті звернення оформляється українською мовою чи іншою мовою роботи органу або організації, до якої звернувся громадянин. За бажанням громадянина таю; рішення може бути видане йому в перекладі російською мовою. Таким чином, закон зобов'язує орган виконавчої влади видавати рішення українською та в окремих випадках російською мовами. Щодо інших мов у законодавстві відсутні будь-які обов'язки органів виконавчої влади з забезпечення перекладів їх рішень.

Крім зазначеного вище, Законом забороняється відмова в прийнятті та розгляді звернення з посиланням на політичні погляди, партійну належність, стать, вік, віросповідання, національність громадянина.

Якщо питання, порушені в одер;каному органом державної влади, органом місцевого самоврядувашш, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, об'єднаннями громадян або посадовими особами зверненні, не входять до їх повноважень, воно в термін не більше ніж п'ять днів пересилається ними за належністю відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється громадянину, який подав звернення. У разі лицо звернення не містить даних, необхідних для прийняття обґрунтоізаного рішення органом чи посадовою особою, воно в той самий термін повертається громадянину з відповідними роз'ясненнями.

Забороняється направляти скарги громадян для розгляду тим органам або посадовим особам, дії чи рішення яких оскаржуються.

Законом встановлено умови, за яісих скарги не підлягають розгляду і вирішенню. Не підлягають розгляду скарги в разі відсутності даних про місце проживання, не підписані автором, а також анонімні звернення. Також не розглядаються повторні скарги одним і тим самим органом, від одного і того самого громадянина, з одного і того самого питання, якщо перше вирішено по суті, а також скарги, терміни Для подання яких закінчились, та звернення осіб, визнаних судом недієздатними. Не можуть бути предметом оскарження в адміністративному порядку рішення загальних зборів членів колективних сільськогосподарських підприємств, акціонерних товариств, юридичних осіб, створених на основі колективної власності, а також рішення вищих державних органів. Скарги на такі рішення є предметом розгляду виключно суду.

Статтею 16 Закону встановлено, що скарга на дії чи рішення органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, об'єднання громадян, засобів масової інформації, посадової особи подасться у порядку підлеглості вищому органу або посадовій особі, що не позбавляє громадянина права звернутися до суду відповідно до чинного законодавства, а в разі відсутності такого органу або незгоди громадянина з прийнятим за скаргою рішенням - безпосередньо до суду. Зазначена норма закону не відповідає ст. 55 Констиггуції України, тому що громадянин має право у будь-якому випадку без додаткових умов звернутися безпосередньо до суду.

Громадянин може подати скаргу особисто або через уповноважену на це іншу особу. Скарга в інтересах неповнолітніх і недієздатних осіб подається їх законними представниками. Скарга в інтересах громадянина за його уповноваженням, оформленим у встановленому законом порядку, може бути подана іншою особою, трудовим колективом або організацією, яка здійснює правозахисну діяльність.

Законом визначено перелік прав громадянина, який подає скаргу. Зокрема, громадянин при здійсненні адміністративного оскарження має право:

— особисто викласти аргументи особі, що перевіряла заяву чи скаргу, та брати участь у перевірці поданої скарги чи заяви;

— знайомитися з матеріалами перевірки;

— подавати додаткові матеріали або наполягати на їх запиті органом, який розглядає заяву чи скаргу;

— бути присутнім при розгляді заяви чи скарги;

— користуватися послугами адвоката або представника трудового колективу, організації, яка здійснює правозахисну функцію, оформивши це уповноваження у встановленому законом порядку;

— одержати письмову відповідь про результати розгляду заяви чи скарги;

— висловлювати усно або письмово вимогу щодо дотримання таємниці розгляду заяви чи скарги;

— вимагати відшкодування збитків, якщо вони завдані внаслідок порушень встановленою порядку розгляду звернень.

Правам громадянина в ході адміністративного оскарження кореспондують визначені законом обов'язки відповідних органів і посадових осіб щодо розгляду та реагування на скарги.

Серед обов'язків визначимо такі:

— об'єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги;

— на прохання громадянина запрошувати його на засідання відповідного органу, що розглядає заяву чи скаргу;

— скасовувати або змінювати оскаржувані рішення у випадках, передбачених законодавством України, якщо вони не відповідають закону або іншим нормативним актам, невідкладно вживати заходів до припинення неправомірних дій, виявляти, усувати причини та умови, які сприяли порушенням;

— забезпечувати поновлення порушених прав, реальне виконання прийнятих у зв'язку з заявою чи скаргою рішень;

— письмово повідомляти громадянину про результати перевірки заяви чи скарги і суть прийнятого рішення;

— вживати заходів щодо відшкодування у встановленому законом порядку матеріальних збитків, якщо і'х було завдано громадянину внаслідок ущемлення його прав чи законних інтересів, вирішувати питання про відповідальність осіб, з вини яких було допущено порушення, а також на прохання громадянина не пізніш як у місячний термін довести прийняте рішення до відома органу місцевого самоврядування, трудового колективу чи об'єднання громадян за місцем проживання громадянина;

— у разі визнання заяви чи скарги необгрунтованою роз'яснити порядок оскарження прийнятого за нею рішення;

— не допускати безпідставної передачі розгляду заяв чи скарг іншим органам;

— особисто організовувати та перевіряти стан розгляду заяв чи скарг громадян, вживати заходів до усунення причин, що їх зумовлюють, систематично аналізувати та інформувати населення про хід цієї роботи.

Скарга на оспорюване рішення може бути подана до органу або посадовій особі вищого рівня протягом одного року з моменту його прийняття, але не пізніш одного місяця з часу ознайомлення громадянина з прийнятим рішенням. Скарги, подані з порушенням зазначеного терміну, не розглядаються.

Скарги розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, - невідкладно, але не пізніше п'ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у скарзі питання неможливо, керівник відповідного органу або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у скарзі, не може перевищувати сорока п'яти днів.

Відповідно до ст. 22 Закону керівники та інші посадові особи органів державної влади, місцевого самоврядування зобов'язані проводити особистий прийом громадян. Усі скарги громадян, подані на особистому прийомі, підлягають реєстрації. У разі неможливості вирішення порушених в усній скарзі питань безпосередньо на особистому прийомі нони розглядаються у тому ж порядку, що й письмові скарги. Про результати розгляд}' громадянину повідомляється письмово або усно, :ш бажанням громадянина.

У разі задоволення скарги орган або посадова особа, які прийняли неправомірна рішення щодо звернення громадянина, відшкодовують йому завдані матеріальні збитки, пов'язані з поданням і розглядом скарги, обірунтовані витрати, понесені у зв'язку з виїздом для розгляду скарги на вимогу відповідного органу, і втрачений за цей час заробіток. Спори про стягнення витрат розглядаються в судовому порядку.

Громадянину на його вимогу і в порядку, встановленому чинним законодавством, можуть бути відшкодовані моральні збитки, завдані неправомірними діями або рішеннями органу чи посадової особи при розгляді скарги. Розмір відшкодування моральних (немайнових) збитків у грошовому виразі визначається судом.

Законом передбачено, що контроль за дотриманням законодавства про адміністративне оскарження громадян здійснюють відповідно до своїх повноважень Верховна Рада України, народні депутати України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, ради та їх виконавчі комітети, депутати місцевих рад, а також міністерства, інші центральні органи виконавчої нлади щодо підпорядкованих їм підприємств, установ та організацій.

В адміністративному (тобто позасудовому) порядку здійснюється також оскарження до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, який функціонує відповідно до ст. 101 Конституції України та Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" від 27 грудня 1997 р.

Сферою діяльності Уповноваженого є відносини, що виникають при реалізації прав і свобод людини лише між громадянином України, незалежно від місця його перебування, іноземцем чи особою без громадянства, які перебувають на території України, та органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами.

Уповноважений з прав людини відповідно до ст. 85 Конституції України призначається на посаду та звільняється з посади Верховною Радою України, яка щорічно заслуховує його доповіді про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні.

На відміну від норм Закону України "Про звернення громадян", звернення до Уповноваженого подаються протягом року після виявлення порушення прав і свобод людини і громадянина, а за наявності виняткових обставин цей строк може; бути подовженій Уповноваженим до двох років.

При розгляді звернення Уповноважений відкриває: провадження у справі про порушення прав і свобод людини і громадянина, роз'яснює заходи, що їх має вжити особа, яка подала звернення Уповноваженому, направляє звернення за належністю в орган, до компетенції якого належить розгляд справи, та контролює розгляд цього звернення.

Уповноважений відмовляє в розгляді звернень, які розглядаються судами, зупиняє вже розпочатий розгляд, якщо заінтересована особа подала позов, заяву або скаргу до суяу. Відмова у прийнятті звернення до розгляду повинна бути вмотивованою.

Статтею 21 Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" передбачені гарантії захисгу прав людини і громадянина при зверненні до Уповноваженого. Кожгн може без обмежень і перешкод звернутися до Уповноваженого у порядку, перед-баяеному чинним законодавством. При зверненні до Уповноваженого не може бути привілеїв чи обмежень :іа ознаками раси, кольору шкіри, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками.

Зокрема, особа, позбавлена волі, може звернутись із письмовим зверненням до Уповноваженого або його представників. У цьому разі до неї не застосовуються обмеження щодо листування. Звернення такої особи протягом двадцяти чотирьох годин направляються Уповноваженому. Кореспонденція Уповноваженому та його представникам від осіб, які затримані, перебувають під арештом, під вартою, в місцях позбавлення волі та місцях примусового тримання чи лікування, а також інших громадян України, іноземців та осіб без громадянства незалежно від місця їх перебування не підлягає ніяким ввдам цензури та перевірок.

Згаданим Законом передбачено також, що органи державної влади, органи місцевого самоврядування, об'єднання громадян, підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, посадові та службові особи, до яких звернувся Уповноважений, зобов'язані співпрацювати з ним і надавати йому необхідну допомогу.

Нагляд за дотриманням законодавства про адміністративне оскарження громадян здійснюється Генеральним проктором України та підпорядкованими йому прокурорами. Відповідно до наданих їм чинним законодавством повноважень вони вживають заходів до поновлення порушених прав, захисту заісонних інтересів громадян, притягнення порушників до відповідальності.

Семинар 9

План

1. Принципи, що визначають тлумачення та застосування Європейської конвенції з прав людини.

2. Основні аспекти входження України в юрисдикційний механізм Європейської конвенції з прав людини.

3. Діяльність Європейського суду з прав людини як основа захисту прав людини і громадянина.

4. Європейський суд з прав людини: склад, структура, юрисдикція.

5. Порядок розгляду Європейським судом з прав людини справ по суті. Особливості процедури розгляду індивідуальних заяв Європейським судом з прав людини.

6. Виконання рішень Європейського суду з прав людини в Україні.

7. Юридична сила рішень Європейського суду і справедлива сатисфакція.

1.

На сьогоднішній день одними з найбільш актуальних для вітчизняної науки та практики є низка питань, пов’язаних з тлумаченням норм Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Це пояснюється, по-перше, нагальною необхідністю впровадження конвенційних стандартів до національної правової системи, а по-друге, абстрактністю норм Конвенції, що вимагає їхнього постійного тлумачення, і в першу чергу з боку Європейського суду з прав людини. Не даремно відомий англійський дослідник європейської системи захисту прав людини Джеремі Макбрайд на початку своєї статті "Принципи, що визначають тлумачення та застосування Європейської конвенції з прав людини" зауважив: "Є річ, яку має чітко усвідомити кожен, хто прагне застосувати Європейську конвенцію з прав людини: що самe лише ознайомлення з текстом положень Конвенції не дає змоги збагнути весь її сенс. Адже, попри існування різноманітних підходів, з яких можна скористатися, беручись тлумачити юридичні тексти, лише той, що відповідає обраному Європейським судом з прав людини, гарантуватиме застосування цих положень відповідно до міжнародних зобов’язань щодо забезпечення визначених у Конвенції прав і свобод. Підхід Суду виявляємо у його рішеннях у справах, взятих ним до розгляду, та в усій його практиці, що внаслідок цього постала".

Таким чином, особливості інтерпретації положень Конвенції доцільно розглядати тільки в контексті практики Європейського суду з прав людини.

Слово "тлумачити" в українській мові означає "визначати зміст, роз’ясняти, з’ясовувати суть чого-небудь; давати якесь пояснення" або "висвітлювати певним чином, розуміти так чи інакше що-небудь; трактувати".

У загальній теорії права поняття "тлумачення норми права" найчастіше визначається як "розумова інтелектуальна діяльність суб’єкта, пов’язана зі встановленням… [її] значення (змісту)", або як "з’ясування та роз’яснення її справжнього змісту, що підлягає реалізації в даних конкретних умовах її дії". При цьому "з’ясування" та "роз’яснення" розглядаються як складові частини єдиного процесу.

Під з’ясуванням слід розуміти інтелектуальний процес з обробки певного інформаційного блоку – норми права, а також формування у самого суб’єкта, який тлумачить, висновків щодо змісту такого інформаційного блоку. Іншими словами, з’ясуванням є специфічний розумовий процес виявлення, осмислення й обґрунтування "для себе" дійсного змісту юридичної норми.

Натомість, роз’яснення являє собою різні спеціальні форми зовнішнього публічного вираження для загального використання результатів відповідного (офіційного або неофіційного) з’ясування змісту норми, що тлумачиться. Отже, метою роз’яснення є виражене ззовні словесне обґрунтування та конкретизація змісту правової норми, надання їй додаткової ясності "для інших".

Слід зазначити, що тлумачення – це складний дедуктивно-індуктивний процес пізнання змісту норми права, який охоплює всі рівні або ступені юридичного аналізу:

• аналіз буквального тексту, тобто "літери закону";

• догматичний аналіз або аналіз юридичних особливостей норм, їх техніко-юридичної своєрідності, конструювання їх логічної структури на підставі правових розпоряджень (догма права);

• соціально-історичний аналіз моральних, економічних та інших передумов закону, які дозволяють пізнати волю нормотворчого органу ("дух закону").

Результат тлумачення залежить від багатьох об’єктивних (особливості мови й текстуального оформлення правової норми; наявність системних зв’язків між нормою, що тлумачиться, та іншими нормами; специфіка конкретних обставин, до яких норма права застосовується, тощо) і суб’єктивних факторів (правова свідомість особи, котра здійснює тлумачення, рівень її правових знань, професійної підготовки тощо).

Інтерпретація норм права здійснюється за допомогою різних прийомів і методів, з дотриманням відповідних правил. Стосовно тлумачення міжнародних договорів такі правила встановлені у Віденській конвенції про право міжнародних договорів. Зокрема, у статті 31 Віденської конвенції сказано, що міжнародний договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об’єкта і цілей договору. Спеціальне значення надається термінові лише в тому випадку, коли встановлено, що учасники мали такий намір. Під час тлумачення міжнародних договорів також враховується:

• усяка угода, яка стосується договору і якої було досягнуто між усіма учасниками у зв’язку з укладенням договору;

• будь-який документ, складений одним або кількома учасниками у зв’язку з укладенням договору і прийнятий іншими учасниками як документ, що стосується договору;

• усяка наступна угода між учасниками щодо тлумачення договору або застосування його положень;

• наступна практика застосування договору, яка встановлює угоду учасників щодо його тлумачення;

• будь-які відповідні норми міжнародного права, які застосовуються у відносинах між учасниками.

Тлумачення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, у цілому, не потребує якогось особ-ливого, невідомого загальному міжнародному праву Іструментарію, хоча з формально-юридичної точки зору на неї не розповсюджується дія правил згаданої вище Віденської конвенції про право міжнародних договорів. Так, згідно з положеннями статті 4 Віденської конвенції, вона застосовується тільки до договорів, укладених державами після набрання нею чинності щодо цих держав, тоді як Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод була укладена 4 листопада 1950 р. і набрала чинність 3 вересня 1953 р., тобто задовго до дати підписання Віденської конвенції – 23 травня 1969 року. Утім, як зазначив Європейський суд з прав людини у 1975 р. у справі "Golder v. the United Kingdom", "Суд готовий виходити з того, як це роблять Уряд і Комісія, що він повинен керуватися статтями 31-33 Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. Ця Конвенція ще не набрала чинності, а в статті 4 указується, що вона не буде мати зворотної дії, але в статтях 31-33 Конвенції викладені правила тлумачення, прийняті в міжнародному праві, на які Суд уже посилався у відповідних випадках. У цьому відношенні в цілях тлумачення Європейської Конвенції необхідно керуватися оцими правилами, проте із застереженням – "без шкоди для відповідних правил даної організації" (стаття 5 Віденської конвенції), в даному випадку Ради Європи".

Разом із тим, тлумачення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод має обов’язково враховувати її особливу природу як "правозахисного" договору. Зокрема, з’ясування змісту норм цієї Конвенції нерідко вимагає від інтерпретатора надання вирішального значення її об’єкту й меті з можливим ігноруванням при цьому інших засобів і прийомів тлумачення. Іншими словами, в центрі уваги інтерпретатора повинні бути права людини, що виступають мірилом оцінки правомірності тих чи інших дій або бездіяльності держав-учасниць Конвенції. Це, безперечно, впливає як на формування системи принципів тлумачення конвенційних норм, так і вибір методу тлумачення у кожному конкретному випадку.

Страсбурзький суд протягом своєї піввікової діяльності із застосування Конвенції виробив низку принципів тлумачення її норм, які визначають основні засади, вихідні ідеї розуміння їхнього змісту. Ці принципи не тільки "співпрацюють" між собою, вони взаємодоповнюють один одного, що дає підставу вважати їх системою.

Аналіз здійснюваної Страсбурзьким судом інтерпретації норм Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод дає змогу виділити такі принципи тлумачення:

• принцип ефективного та динамічного тлумачення;

• принцип забезпечення правової визначеності (принцип дотримання прецеденту);

• принцип пропорційності та забезпечення рівноваги інтересів;

• принцип забезпечення певної свободи національного розсуду;

• принцип автономного тлумачення;

• врахування загальновизнаних міжнародних стандартів і принципів міжнародного права;

• принцип забезпечення мінімальних гарантій прав і свобод людини.

Вивчення й дослідження цих принципів є важливим з точки зору підвищення ефективності та результативності правотлумачної діяльності як самого Європейського суду з прав людини, так і національних органів влади, які застосовують Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод.

ПРИНЦИП ЕФЕКТИВНОГО Й ДИНАМІЧНОГО ТЛУМАЧЕННЯ ТА ПРИНЦИП ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВОВОЇ ВИЗНАЧЕНОСТІ (ПРИНЦИП ДОТРИМАННЯ ПРЕЦЕДЕНТУ)

Сформульована Європейським судом з прав людини у справі "Airey v. Ireland" правова позиція – "Конвенція гарантує не теоретичні та ілюзорні права, а права, які мають практичний вплив і є ефективними", – зіграла вирішальну роль у визначенні його ролі в європейській системі захисту прав людини. Саме потреба здійснення на практиці дійового захисту прав і свобод людини обумовила застосування Судом такого підходу до тлумачення норм Конвенції, який дозволяє йому постійно розширювати встановлені Конвенцією гарантії. З огляду на це, принцип ефективного та динамічного тлумачення конвенційних норм у практиці Страсбурзького суду фактично перетворився на спосіб "експлуатації потенційних можливостей Конвенції".

Теза щодо існування принципу ефективного захисту прав людини випливає з положень Преамбули Конвенції, де зафіксовано, що одним із засобів досягнення більшої єдності між членами Ради Європи є захист і розвиток прав та свобод людини. Як слушно зауважує В. Мармазов, у преамбулі Конвенції міститься низка положень, що відображають суспільний світогляд, у центрі якого – людина. Зокрема, у п’ятому абзаці преамбули визначено, що основні свободи складають підвалини справедливості та миру, і тому додержання та забезпечення прав людини набувають вирішального значення в людському суспільстві. "Вочевидь, узявши за взірець преамбулу до Конвенції, Суд розглядає останню як відправну точку нового витка розвитку історичного процесу. У спробах тлумачення Конвенції Суд базується скоріше на самому її духові, ніж на її букві, та розглядає передусім майбутні перспективи її застосування, а не її значущість для минулого".

На підтвердження справедливості цих слів можна навести справу "Soering v. the United Kingdom", в якій Європейський суд з прав людини особливо підкреслив, що "під час тлумачення Конвенції необхідно враховувати її особливий характер як договору про колективне гарантування прав людини та основоположних свобод... Предмет і мета Конвенції як правового акту, що забезпечує захист прав людини, вимагає, щоб її норми тлумачилися й застосовувалися таким чином, щоб зробити її гарантії реальними й ефективними… Крім того, будь-яке тлумачення прав і свобод, що гарантуються, має відповідати "загальному духу Конвенції – правового акту, метою якого є забезпечення й розвиток ідеалів і цінностей демократичного суспільства". Іншими словами, специфічна природа Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод надає процесу тлумачення її норм особливу цільову орієнтацію. Досягнення саме ефективного захисту прав людини стає головним критерієм "зважування" дій держави щодо реалізації або обмеження цих прав.

Результативність принципу ефективного тлумачення Конвенції також виявляється в тому, що він дозволяє найкращим чином пристосувати положення Конвенції до соціальних умов, які постійно змінюються. Цей принцип обумовлює так звану "динамічну" або "еволюційну" інтерпретацію конвенційних норм, що застосовується Страсбурзьким судом. У його прецедентному праві вкоренилося положення про те, що Конвенція є "живим інструментом", який повинен тлумачитися "у світлі умов сьогодення". Ілюстрацією такого підходу Суду є справа "Marckx v. Belgium", в якій Страсбурзький суд розглядав проблему обмеження прав позашлюбної дитини. Як зазначено в рішенні, "на той час, коли Конвенція розроблялася, у багатьох європейських країнах вважалося допустимим і нормальним розрізняти "незаконну" та "законну" сім’ю. Проте у даному випадку Суд не може не підкреслити того факту, що внутрішнє право переважної більшості держав-членів Ради Європи розвивалося й продовжує розвиватися поряд з відповідними міжнародними документами у напрямку повного юридичного визнання максими mater semper certa est – мати завжди достовірно відома". Суд, таким чином, надав вирішального значення тим стандартам, які були загальновизнаними на момент розгляду справи, а не на момент прийняття Конвенції.

Застосування принципу ефективного та динамічного тлумачення у процесі інтерпретації конвенційних норм в кінцевому рахунку впливає на обсяг їхнього тлумачення. Так, у практиці Страсбурзького суду чітко простежується тенденція щодо розширення прав і свобод людини та звуженого розуміння компетенції держав-учасниць Конвенції щодо обмеження прав і свобод людини. Водночас, таке звуження прав держави неодмінно веде до розширення її обов’язків перед людиною, що дає підстави говорити про безпосередній "вихід" тлумачення норм за "обсягом" на зазначений принцип.

Водночас, поряд із застосуванням принципу ефективного та динамічного тлумачення Європейський суд з прав людини у своїй діяльності керується принципом правової визначеності, який означає послідовний розвиток його практики. Як підкреслив Суд у справі "Cossey v. the United Kingdom", "в інтересах правової визначеності та регулярного розвитку прецедентного права відповідно до Конвенції" він у більшості випадків дотримується правила прецеденту. Це дозволяє Судові забезпечити реалізацію принципу правової рівності всіх перед законом і судом, адже вирішення схожих справ по-різному може призвести до того, що будуть порушені законні очікування тих, хто шукає захисту в правосуддя, а також рівновага та стабільність суспільних правовідносин. Страсбурзький суд змінює свою практику лише тоді, коли цього вимагають потреби забезпечення ефективного захисту прав людини (з огляду на принцип ефективного та динамічного тлумачення конвенційних норм).

Таким чином, можна дійти висновку, що з декількох можливих варіантів інтерпретації змісту правової норми для правозастосування Судом обирається той, практична реалізація якого забезпечить найвищий рівень захисту прав та основних свобод людини, у тому числі й шляхом застосування належних механізмів їх поновлення. При цьому з метою забезпечення правової визначеності Страсбурзький суд у більшості випадків тлумачить Конвенцію в контексті своїх попередніх рішень, змінюючи свою практику лише в тих випадках, коли цього вимагає принцип динамічного тлумачення, який дозволяє забезпечити максимально ефективний захист прав людини та основоположних свобод в умовах постійної еволюції європейських стандартів у галузі прав людини.

ПРИНЦИП ПРОПОРЦІЙНОСТІ ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РІВНОВАГИ ІНТЕРЕСІВ

Виділяють три види прав людини та основні свободи, гарантованих Конвенцією:

• абсолютні права та свободи, які не можна порушувати в жодному разі – незалежно від умов, що існують у суспільстві (наприклад, право на життя; заборона катувань, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження);

• права та свободи, до яких можна застосувати лише дуже вузькі (специфічні) обмеження (наприклад, право на особисту свободу та недоторканість; право на справедливий суд);

• права та свободи, користування якими може бути пов’язано з низкою дещо ширше сформульованих конфліктуючих інтересів (скажімо, у статті 9 Конвенції йдеться, що свобода сповідувати релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, які встановлені законом i є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони громадського порядку, здоров’я чи моралі або для захисту прав i свобод інших осіб; у статті 10 Конвенції зазначено, що здійснення свободи вираження поглядів, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або санкцій, що встановлені законом i є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського спокою, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету i безсторонності суду).

Проаналізувавши текст Конвенції та Протоколів до неї можна дійти висновку, що кількість викладених у них прав і свобод, які підлягають певним обмеженням, складає більшість порівняно із абсолютними правами та свободами. Зважаючи на це, Європейський суд з прав людини пильно слідкує за тим, щоб обмеження прав і свобод, застосовані в кожному конкретному випадку, не притлумлювали цінність відповідних прав.

Як правильно зазначає відомий англійський правознавець Дж. Макбрайд, за винятком кількох прав, які є абсолютними, при застосуванні положень Конвенції Страсбурзький суд прагне до визначення належної рівноваги між різними правами та інтересами (мається на увазі як рівновага між правами окремого індивіда та суспільними або державними інтересами, так і баланс між правами окремих осіб, інтереси захисту яких суперечать один одному – скажімо, між правом на свободу вираження поглядів і правом на повагу до приватного та сімейного життя).

Прикладом пошуку належного балансу між інтересами захисту свободи слова, з одного боку, та інтересами правосуддя й правами інших осіб, з іншого, є справа "Goodwin v. the United Kingdom". Факти цієї справи такі. Журналіст Вільям Гудвін дізнався від особи, котра і раніше надавала йому інформацію, про те, що компанія "Тетра Лімітед" шукає можливості для отримання займу в сумі 5 мільйонів фунтів стерлінгів, адже відчуває істотні фінансові складнощі. Журналіст попросив компанію надати коментарі з цього приводу. Однак, компанія звернулася до суду з вимогою заборонити публікацію статті з указаною інформацією (як з’ясувалося, ця інформація містилася в документі під грифом "строго конфіденційно"), та зобов’язати заявника відкрити джерело інформації. Англійський суд задовольнив вимоги компанії, проте журналіст відмовився називати джерело інформації, за що був оштрафований на суму 5 тисяч фунтів стерлінгів.

В Європейському суді з прав людини пан Гудвін стверджував, що як судова постанова з вимогою викрити джерело інформації, так і накладання на нього штрафу є порушенням його права на свободу слова. Страсбурзький суд, проаналізувавши факти справи, дійшов висновку, що втручання в свободу слова у цій справі було спрямовано на захист "прав інших осіб" (у даному випадку, прав компанії "Тетра Лімітед"), у зв’язку з чим необхідно з’ясувати, чи було втручання "необхідним у демократичному суспільстві". Нагадавши, що "свобода вираження поглядів є однією з підвалин демократичного суспільства і що надані пресі гарантії мають особливо велике значення", Суд підкреслив: "захист журналістських джерел інформації є однією з основоположних умов свободи друку, у тому вигляді, в якому вона знайшла відображення в законах і кодексах професійної поведінки в низці Договірних Країн і в декількох міжнародних актах… За відсутності подібного захисту джерела не стали б надавати допомогу пресі, що негативно відобразилося б на спроможності преси публікувати точну й надійну інформацію з питань, що мають суспільний інтерес. У результаті, життєво важлива роль преси як варти інтересів суспільства була б підірвана. Беручи до уваги важливість захисту журналістських джерел для свободи преси в демократичному суспільстві та небезпечний вплив, який може здійснити на свободу друку судовий наказ про викриття джерел інформації, подібний засіб не може вважатися сумісним зі статтею 10 Конвенції, якщо він не виправданий більш вагомими вимогами суспільного інтересу". Таким чином, Суд у даному випадку не знайшов "розумної відповідності (виділено нами – авт.) між правомірною метою, яку переслідує наказ про викриття журналістського джерела, та засобами, використаними для її досягнення".

Необхідно підкреслити, що у тих випадках, коли мова йде про обмеження тих чи інших прав і свобод, Суд завжди звертає увагу на кілька параметрів, встановлених Конвенцією, яким мають відповідати застосовані державою заходи щодо цих прав, а саме:

• наявність правових підстав для обмеження прав і свобод (права та свободи можуть бути обмежені лише в порядку, встановленому законом);

• наявність легітимної мети для застосування обмежень;

• пропорційність вжитих державою заходів щодо обмеження прав і свобод з огляду на легітимну мету, якої держава намагалася досягти.

Відсутність першого з цих параметрів автоматично означає порушення Конвенції. Одночасно, будь-які застосовані заходи щодо обмеження прав людини та основних свобод мають бути виправдані наявністю певної законної мети. У більшості випадків відсутність такої мети дуже складно довести, тому ця вимога виключає, як правило, лише застосування обмежень, взагалі ніяк не пов’язаних із легітимними цілями, визначеними Конвенцією, а сумніви щодо наявності легітимної мети можуть виникнути хіба що у випадках явної невідповідності. Зважаючи на це, найбільше уваги Суд приділяє перевірці пропорційності застосованих заходів і поставленої мети.

Чи не вперше термін "пропорційність" було використано Європейським судом з прав людини у справі "National Union of Belgian Police v. Belgium" (1975 рік). Зокрема, у рішенні Суду, ухваленому по даній справі, зазначено, що відмінності у ставленні до особи повинні мати об’єктивне й розумне виправдання, тому слід зважати на ціль та конкретну природу заходів обмеження, беручи до уваги домінуючі у демократичному суспільстві принципи. Різниця у застосуванні конвенційних прав повинна мати не лише законну мету, але й пропорційний зв’язок між застосовуваними заходами й метою, яку вони переслідують.

Характерні приклади застосування принципу пропорційності можна знайти у справах, які стосуються права на свободу слова, гарантованого ст. 10 Конвенції. У справі "Tammer v. Estonia" Європейський суд з прав людини підкреслив, що "в межах своєї наглядової юрисдикції Суд повинен розглянути оскаржуване втручання у світлі всієї справи… Зокрема, Суд має визначити, чи було втручання у цій справі "пропорційним правомірній меті" та чи були підстави, наведені державними органами влади на виправдання даного втручання, "відповідними й достатніми". У справі "Barfod v. Denmark" Страсбурзький суд зазначив: "Суд уповноважений остаточно визначити, чи є сумісним "обмеження" або "покарання" зі свободою вираження думки. З цією метою Суд буде розглядати оскаржуване судове рішення від 3 липня 1984 р. у світлі всіх обставин справи в цілому, включаючи публікацію заявника та той контекст, в якому вона була написана; зокрема, Суду необхідно визначити, чи було втручання, в кінцевому рахунку, "пропорційним досягненню законної мети", беручи до уваги важливість свободи слова в демократичному суспільстві…У справі, що розглядається, пропорційність означає, що переслідування цілей, зазначених у ч. 2 ст. 10 Конвенції, необхідно порівнювати з цінністю відкритої дискусії на тему, що має певний суспільний інтерес… Під час встановлення справедливого балансу між цими інтересами… Суд не може залишити без уваги те, наскільки важливо не відлякати громадян загрозою застосування кримінальних чи інших санкцій від висловлення своєї думки з проблем, які представляють суспільний інтерес".

Звичайно, застосування даного принципу не обмежується вказаною категорією справ. Скажімо, у справі "Aliev v. Ukraine", що стосувалася умов утримання заявника в СІЗО та "коридорі смерті", Суд розглядав поміж іншого скаргу заявника на те, що йому дозволялося одержувати лише шість посилок і три бандеролі на рік, що створювало перешкоду здійсненню права на повагу до листування, гарантованого статтею 8 Конвенції. Розглянувши факти справи, Суд зазначив:

"Така перешкода "передбачена законом" (виділено нами – авт.), зокрема Тимчасовими положенням, і може бути розглянута як така, що мала на меті законну мету "попередження безпорядку чи злочину" (виділено нами – авт.), та беручи до уваги інтереси адміністрації СІЗО, дозволяла впевнитись, що шкідливі предмети не потрапили до СІЗО.

…Що стосується необхідності даного обмеження, Суд повинен врахувати логістичні проблеми, які стосуються процесу необмеженої кількості посилок що надходять до СІЗО, у даному випадку в СІЗО перебувало більше 3000 засуджених… Якби засудженим було надано дозвіл одержувати необмежену кількість посилок чи бандеролей, то це б поклало на працівників СІЗО значну частину роботи з перевірки кожної посилки з метою забезпечення безпеки в СІЗО. Режим безпеки в СІЗО спрямований на захист громадськості в цілому від правопорушень, а також на захист самих засуджених. Адміністрація СІЗО, таким чином, має законний інтерес в забезпечені безпеки засобами, які призводять до послаблення чи обмеження ризику небезпеки.

…В цій справі Суд зауважує, що можливість отримувати посилки чи бандеролі кожні шість тижнів може бути розцінена як такий баланс, беручи до уваги, що адміністрація слідчого ізолятору забезпечує одяг, їжу та медикаменти для всіх ув’язнених протягом позбавлення волі. На додаток Суд посилається на свідчення Уряду, що немає обмежень для родичів надсилати ув’язненим гроші, щоб придбати продукти харчування в магазині слідчого ізолятору.

…На фоні цих обставин та маючи на увазі межі розсуду, що має Уряд при врегулюванні в’язничного життя, Суд зауважує, що заходи були пропорційні меті запобігання заворушенням та злочинам (виділено нами – авт.).

…Таким чином, не було порушення ст. 8 Конвенції відносно періоду, який мав місце після 11 липня 1999 р.".

Аналогічну позицію Страсбурзький суд висловив і в справі "Dankevich v. Ukraine".

Потреба визначення можливостей держави втручатися у здійснення певних конвенційних прав не є єдиною сферою застосування Страсбурзьким судом принципу пропорційності та забезпечення рівноваги інтересів. Як справедливо вказує С.Є. Федик, чимало статей Конвенції передбачають обов’язок держави забезпечувати особі необхідні умови для ефективної реалізації цих прав, хоча жодна з конвенційних норм чітко не формулює таких обов’язків (концепція позитивних зобов’язань держави). Їх невиконання унеможливлює захист прав людини та основних свобод, тому важливо визначити критерій, за яким можна встановлювати наявність чи відсутність такого позитивного обов’язку держави.

У справах "Cossey v. the United Kingdom" та "Rees v. the United Kingdom", Суд підкреслив, що при визначенні того, чи існують у певному конкретному випадку позитивні зобов’язання держави, "необхідно зважати на справедливий баланс, який повинен бути встановлений між загальними інтересами суспільства та інтересами особи", додавши, що "пошук такого балансу властивий Конвенції в цілому". Більше того, у справі "Ilaşcu and Others v. Moldova and Russia" Європейський суд з прав людини відзначив, що "при визначенні сфери дії позитивних зобов’язань держави, необхідно звертати увагу на справедливий баланс між суспільними інтересами та інтересами індивіда. Ці зобов’язання повинні тлумачитися таким чином, щоб не накладати нереальних і непропорційних зобов’язань на державу".

Отже, враховуючи викладене вище, можна зробити висновок, що будь-яке обмеження прав і свобод повинно обов’язково пропорційно співвідноситися з легітимною метою, навіть, у тому випадку, коли таке обмеження прямо передбачене законом. Оскільки встановлення конкретних стандартів правозастосування конвенційних норм, в кінцевому рахунку, є прерогативою Європейського суду з прав людини (з огляду на положення ст. 32 Конвенції, яка визначає межі юрисдикції Суду), то принцип пропорційності належить до найголовніших чинників, на які слід звертати увагу при тлумаченні Конвенції.

ПРИНЦИП ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПЕВНОЇ СВОБОДИ НАЦІОНАЛЬНОГО РОЗСУДУ

Специфіка Європейського суду з прав людини як наднаціонального органу, покликаного здійснювати нагляд за дотриманням державами зобов’язань, взятих ними відповідно до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, вимагає від нього у кожному конкретному випадку обов’язково враховувати не лише закріплені в Конвенції загальноєвропейські стандарти в галузі прав людини, але й культурні, політичні, соціальні, економічні та інші особливості й реалії країн, яких стосується відповідна справа. Більше того, враховуючи субсидіарну природу своїх юрисдикційних повноважень, Страсбурзький суд постійно проявляє готовність визнавати за державами-учасницями Конвенції прерогативу вирішувати, накладення яких саме обмежень прав і свобод людини є доцільним і доречним за даних конкретних обставин.

Такий підхід Суду знайшов вираження в доктрині меж самостійної оцінки (розсуду) держав-учасниць, яка перетворилася на своєрідний принцип тлумачення положень Конвенції. Сутність цього принципу полягає в тому, що обов’язок застосовувати, тлумачити та конкретизувати норми Конвенції покладаються, у першу чергу, на національні органи. Головне ж завдання Страсбурзького суду полягає у здійсненні контролю за тим, щоб дії держав не виходили за встановлені Конвенцією межі. Іншими словами, національні державні органи хоча й наділені певною свободою в питанні визначення точного обсягу гарантованих Конвенцією прав і свобод, а також конкретних засобів їх обмеження, повинні при цьому неодмінно враховувати принципи, закладені в Конвенції та прецедентному праві Суду.

Для наочності розглянемо позицію Європейського суду з прав людини, висловлену в справах "Barfod v. Denmark" та "Tammer v. Estonia", про які вже йшлося вище.

У першій з них на заявника, котрий опублікував статтю в журналі "Gronland Dansk" у серпні 1982 р., в порядку кримінального судочинства було накладено штраф за образу двох судових засідателів. Таким чином, Страсбурзькому судові належало визначитися з тим, чи було втручання у право на свободу слова заявника "необхідним в демократичному суспільстві" для досягнення легітимної мети – захисту репутації інших осіб та авторитету правосуддя. Як зазначено в рішенні, "Суд наполегливо повторював, що Договірні Сторони до певних меж мають право діяти за власним розсудом в оцінці необхідності та ступеня такого втручання, проте даний розсуд знаходиться під наглядом з боку органів європейського контролю, що розповсюджується як на законодавство, так і на прийняті відповідно до нього рішення, навіть винесені незалежним судом". Далі Суд перевірив, чи було накладене на заявника покарання пропорційним досягненню законної мети, та прийшов до висновку, що в даному випадку порушення ст. 10 Конвенції не мало місця.

Більш докладно на доктрині меж національного розсуду Європейський суд з прав людини зупинився в іншій згаданій справі – "Tammer v. Estonia". Факти цієї справи наступні. Заявник пан Таммер опублікував газетне інтерв’ю з У. Руссаком, котрий допомагав писати мемуари пані Лаанару, другій дружині колишнього естонського політика Е. Савісаара. В інтерв’ю пан Таммер запитав: "Між іншим, чи не відчуваєте Ви, що зробили героя не з тієї людини? Людина, котра розбила чиюсь сім’ю (abielulõhkuja), непідготовлена та безвідповідальна мати, яка покинула власну дитину (rongaema). Вона не кращий приклад для молодих дівчат". За словами У. Руссака, пані Лаанару розповідала про свої відносини з Е. Савісааром ще в той період часу, коли він знаходився в першому шлюбі, і постійно питала себе, чи не розбила вона його сім’ю. Крім того, вона визнала, що не була гарною матір’ю, як їй хотілося, та замислювалася над тим, чи не сплатила вона надто високу ціну, пожертвувавши дитиною заради кар’єри. Після публікації цієї розмови пані Лаанару в порядку приватного звинувачення порушила кримінальну справу проти заявника, звинувачуючи його в тому, що він задав їй образи, уживши щодо неї слова "abielulõhkuja" та "rongaema". Естонський суд визнав Таммера винним і наклав на нього штраф.

Розглядаючи справу по суті, Європейський суд з прав людини зазначив: "Згідно з усталеною прецедентною практикою Суду, свобода вираження своєї думки є одним з найважливіших принципів демократичного суспільства… Ця свобода обмежується виключеннями, передбаченими в п. 2 статті 10 Конвенції, яких потрібно суворо дотримуватися. Необхідність застосування обмежень має бути переконливою…

Прикметник "необхідний" у сенсі п. 2 статті 10 означає наявність "нагальної суспільної потреби". У Договірних Державах можуть бути різні критерії в оцінці того, чи існує така потреба, але вони підлягають європейському контролю, що розповсюджується як на законодавство, так і на рішення, в яких воно застосовується, навіть якщо ці рішення прийняті незалежним судом. Таким чином, Суд уповноважений ухвалити остаточне рішення стосовно того, чи є сумісним "втручання" зі свободою висловлювати свою думку, що захищається ст. 10 Конвенції… У межах своєї наглядової юрисдикції Суд… має визначити, чи було втручання у цій справі "пропорційним правомірній меті" та чи були підстави, наведені державними органами влади на виправдання даного втручання, "відповідними й достатніми"… При прийнятті рішення Суд має впевнитися, що національні органи влади застосовували стандарти, які відповідають принципам, закладеним у ст. 10 Конвенції, і, більше того, що вони базувалися на належному вивченні відповідних фактів… (виділено нами – авт.).

Отже, завдання Суду по здійсненню нагляду полягає не в тому, щоб підмінити собою національні судові органи, а в тому, щоб відповідно до ст. 10, у світлі всієї справи, перевірити рішення, які вони ухвалили згідно з їх баченням справи в межах права власного розсуду…

Враховуючи те, яким чином національні судові органи вирішували дану справу, Суд визначив, що естонські суди повністю визнали, що йдеться про конфлікт між правом поширювати ідеї та репутацією і правами інших осіб. Суд не вважає, що національні органи не змогли належним чином зрівноважити інтереси різних осіб, котрі брали участь у справі. Беручи до уваги право власного розсуду, що належить Договірним Державам, Суд дійшов висновку, що національні органи за даних обставин мали право втручатися в здійснення заявником свого права… Отже, порушення статті 10 Конвенції допущено не було".

Аналіз наведених справ (а так само і багатьох інших) дозволяє зробити висновок, що застосування принципу забезпечення певних меж свободи національного розсуду дозволяє Європейському судові з прав людини тлумачити Конвенцію у максимальній відповідності не лише до загальновизнаних європейських стандартів, але й до конкретних обставин, за яких відбулося обмеження або порушення прав і свобод.

Одночасно, цей принцип викликає і певні зауваження з боку деяких західних дослідників європейського механізму захисту прав людини. У цьому контексті цікавими видаються роздуми британського правознавця Дж. Макбрайта, який зауважив, що потреба в доктрині меж самостійної оцінки (розсуду) пояснюється наднаціональною роллю інститутів Ради Європи; вважається, що ті, хто приймали й переглядали судове рішення на національному рівні, можуть краще зважити на особливості й вимоги конкретної ситуації. На його думку, ця доктрина, по суті, дорівнює презумпції відповідності дій держави обов’язкам, викладеним у Конвенції, "а її потенційний ефект може зменшити вагу тесту на пропорційність. Зазначене становить лише можливість, оскільки, як відомо, Конвенція застосовується по-різному, і презумпція відповідності [як і будь-яка презумпція] може бути спростована. Однак деяке послаблення жорстких вимог щодо пропорційності обмеження права чи свободи видається невідворотним, бо Суд схилив шальки терезів на користь обмежувальних заходів. Зрозуміло, що цю доктрину також вітають як таку, що відкриває можливість прагматично реагувати на межі конфлікту між позицією суду та позицією держави-учасниці. Це потенційно збільшує тягар доведення для сторони, котра воліє притягти державу до відповідальності в міжнародному судовому органі, та водночас потребує від держави менше виправдань; тобто саме заявник має довести, що посягання на його гарантоване право насправді мало місце і що у світлі доктрини [меж національного розсуду] воно було диспропорційним. За таких умов не дивно, що [цю] доктрину часто критикували як відмову від відповідальності та як відхід від справді об’єктивних стандартів. Ще одне питання виникає стосовно того, чи цього справді вимагає наднаціональний характер розгляду скарги в Суді; адже, якщо під сумнівом опиняється перевищення меж самостійної оцінки (розсуду) національними органами, Суд має зробити власні висновки щодо пропорційності оскаржуваних заходів. Утім, доктрина залишається однією із сталих складників механізму Конвенції, і щось не схоже, щоб новий, створений відповідно до Протоколу № 11 Суд, з необмеженим правом доступу до нього фізичних осіб, схилявся на користь відмови від неї".

Звичайно, застосування доктрини меж національного розсуду природно викликає деякі складнощі у визначенні точного змісту конвенційних норм під час їх тлумачення та застосування й вимагає від Європейського суду з прав людини виваженого підходу в даному питанні, оскільки надмірне розширення сфери оцінки національних органів влади може призвести до можливих зловживань, у той час як необґрунтоване звуження їхньої компетенції – до усунення національних органів влади від реальної участі у вирішення спорів, які фактично їм підвідомчі.

У будь-якому разі, визнання цієї концепції не повинно сприйматися національними органами, у тому числі судами, як заохочення до надто вільної оцінки допустимості обмежень прав і свобод. При реалізації своїх повноважень у межах доктрини свободи національного розсуду держави мають звертати увагу на ті стандарти, які знайшли вираження в Конвенції та прецедентах Європейського суду з прав людини. Це убезпечить національні органи від визнання їхніх рішень при розгляді справи в Страсбурзі такими, що не відповідають положенням Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

ПРИНЦИП АВТОНОМНОГО ТЛУМАЧЕННЯ

З огляду на багатоманітність правових систем держав-членів Ради Європи, Страсбурзькому суду нерідко доводиться мати справу з великою кількістю правових понять, що не мають єдиного визначення в різних європейських країнах. Це практично унеможливлює тлумачення деяких термінів Конвенції відповідно до їхнього буквального значення. За цих умов Суд пішов шляхом пошуку "спільного знаменника" у розумінні відповідних понять. Причому наявність законодавчого визначення того чи іншого терміну в національному праві держави, що виступає відповідачем у справі, ще не означає, що результат розгляду справи є заздалегідь визначеним.

Скажімо, те, що в національному праві певної країни визначається як дисциплінарний проступок, у розумінні Суду може кваліфікуватися як "кримінальне обвинувачення". У справі "Engel and others v. the Netherlands" заявниками були Корнеліус Й.М. Енгель, Петер Ван дер Вієл, Герріт Ян Де Віт, Йоханнес С. Дона та Віллем А.С. Шул, котрі проходили в 1970-1971 рр. строкову військову службу у військових силах Нідерландів. За порушення військової дисципліни відповідними командирами на них були накладені різні покарання: направлення до дисциплінарного підрозділу, арешт з "м’яким", "посиленим" і "строгим" режимом утримання. Заявники скаржилися на порушення п. 1 і п. 4 ст. 5, п. 1 ст. 6 та деяких інших статей Конвенції. Враховуючи те, що в статті 6 Конвенції немає згадки про дисциплінарне судочинство, принципове значення в цій справі мало питання про те, чи розповсюджуються гарантії цієї статті на даний випадок.

Як зазначив Суд, Конвенція, без сумніву, дозволяє державам під час виконання ними функцій охоронців суспільних інтересів зберігати або встановлювати розмежування між кримінальним і дисциплінарним правом. У зв’язку з цим, необхідно поставити питання, чи є рішення, прийняте на національному рівні в порядку дисциплінарного судочинства, переконливим з точки зору положень Конвенції. Іншими словами, чи припиняється застосування статті 6 Конвенції лише тому, що компетентні органи Договірної Держави кваліфікують певне діяння, а також судовий розгляд як дисциплінарні, або ж, навпаки, ця стаття застосовується в деяких випадках незалежно від даної класифікації? У цьому контексті Суд підкреслив: "Якщо б Договірні Держави могли за власним розсудом класифікувати правопорушення як дисциплінарне замість кримінального… дія основних положень статей 6 і 7 була б підкорена їхній суворій волі. Таке розширення повноважень могло б привести до результатів, несумісних з метою і завданнями Конвенції… Звідси витікає, що Суд повинен точно встановити, обмежуючись сферою військової служби, чи вважається дане "звинувачення", висунуте державою як таке, що носить дисциплінарний характер, "кримінальним" у сенсі статті 6 [Конвенції]". Зважаючи на ступінь суворості покарання, яке могло бути відповідно до законодавства застосовано до деяких із заявників (хоча і не було застосовано фактично), Європейський суд з прав людини визнав звинувачення, висунуті заявникам, "кримінальними" в розумінні ст. 6 Конвенції. Зрештою, Суд зауважив, що Конвенція, звичайно, не зобов’язує компетентні державні органи притягати заявників до відповідальності в кримінальному порядку (адже остаточне рішення в такому разі могло бути суворішим), проте Конвенція зобов’язує надавати заявникам гарантії згідно з положеннями статті 6 Конвенції.

Схожу ситуацію можна знайти у справі "König v. Germany" (1978 р.), де заявник скаржився на порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у зв’язку з тривалістю розгляду справ, порушених ним в Адміністративному суді Франкфурту та пов’язаних з відзивом дозволу, наданого заявникові, утримувати клініку та займатися медичною практикою. Відповідно до фактів справи, Європейському судові з прав людини належало визначити, чи є право доктора Кьоніга мати приватну клініку та займатися медичною практикою таким, що носить цивільно-правових характер, тобто чи можна у даному випадку застосовувати положення статті 6 Конвенції.

Розглядаючи цю справу, Страсбурзький суд зробив низку важливих зауважень: "Проблема тлумачення понять, що використовуються в Конвенції, у порівнянні їх зі смислом національного законодавства вже кілька разів ставала перед Судом. Так, він дійшов до висновку, що термін "звинувачення", який використовується в п. 1 ст. 6, слід розуміти "в контексті даної Конвенції"… Суд також визнав… автономію поняття "кримінальний" в сенсі статті 6 п. 1… Те ж саме Суд визнав, хоча й імпліцитно, відносно поняття "цивільні права та обов’язки"… Суд підтверджує цю позицію і стосовно даного випадку. Тому він вважає, що цей же принцип автономності може бути застосовним і стосовно даного питання; будь-яке інше рішення може привести до результатів, несумісних із завданнями і метою Конвенції…

Дійшовши висновку, що поняття "цивільні права та обов’язки" є автономним, Суд проте не вважає, що в даному контексті законодавство держави-відповідача не має значення. Чи буде право розглядатися як цивільне в сенсі Конвенції, залежить не від його юридичної кваліфікації у внутрішньому законодавстві, а від того, який матеріальний зміст вкладений в нього цим законодавством і які наслідки воно пов’язує з ним. Здійснюючи свою контрольну функцію, Суд повинен враховувати завдання і цілі як Конвенції, так і правових систем держав-учасників…". Як результат, Страсбурзький суд п’ятнадцятьма голосами проти одного вирішив, що п. 1 ст. 6 Конвенції застосовується до судової процедури, порушеної у зв’язку з відзивом у заявника дозволу мати власну клініку, та чотирнадцятьма голосами проти двох – що положення цієї статті застосовуються до судової процедури щодо відзиву у заявника дозволу на заняття медичною практикою.

Таким чином, Європейський суд з прав людини під час розгляду конкретних справ найчастіше дотримується принципу автономного тлумачення конвенційних норм, пояснюючи це потребою враховувати "завдання та цілі Конвенції", що указує на взаємозв’язок і взаємообумовленість принципів автономного та ефективного тлумачення.

На даний момент, у результаті тривалої інтерпретації Судом положень Конвенції була сформована ціла система автономних понять – у його рішеннях можна знайти специфічні визначення таких термінів, як "цивільний" (civil), "кримінальний" (criminal), "обвинувачення" (charge), "особисте життя" (private life), "сімейне життя" (family life), "житло" (home), "кореспонденція" (correspon-dence), "майно" (property), закон (law) тощо. Зрозуміло, що автономне значення цих понять повинно враховуватися і національними органами законодавчої, виконавчої та судової влади під час застосування ними положень Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

ВРАХУВАННЯ ЗАГАЛЬНОВИЗНАНИХ МІЖНАРОДНИХ СТАНДАРТІВ І ПРИНЦИПІВ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

Одночасно із застосуванням принципу автономного тлумачення Європейський суд з прав людини намагається інтерпретувати норми Конвенції в контексті загальновизнаних міжнародних стандартів і принципів міжнародного права. У справі щодо бомбувань у колишній Югославії Страсбурзький суд зауважив, що з урахуванням положень ч. 3 (с) ст. 31 Віденської конвенції про право міжнародних договорів ("Загальні правила тлумачення") під час інтерпретації Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод слід брати до уваги "будь-які відповідні норми міжнародного права, що застосовуються у відносинах між учасниками". Суд також нагадав його позицію, висловлену в справах "Loizidou v. Turkey" та "Al-Adsani v. the United Kingdom", стосовно того, що принципи, закладені в основу Конвенції, не можуть тлумачитися у вакуумі: Суд має брати до уваги будь-які доречні правила міжнародного права та визначати відповідальність Держави згідно з керівними принципами міжнародного права, зважаючи, однак, на особливий характер Конвенції як договору з прав людини. Інакше кажучи, "Конвенція повинна тлумачитися, наскільки це можливо, відповідно до інших принципів міжнародного права, частиною якого вона є".

Показним у розглянутій справі є те, що Суд, визначаючи межі своєї юрисдикції, звернувся не лише до відповідних норм інших міжнародних договорів (зокрема він нагадав про положення ст. 2 Американської конвенції про права та обов’язки людини 1948 року в контексті тлумачення, наданого Міжамериканською комісією з прав людини у справі "Coard et al. v. the United States" (доповідь від 29 вересня 1999 р.), ст. 1 Американської конвенції з прав людини 1978 року, яка визначає юрисдикцію Міжамериканського суду з прав людини, ст. 1 Женевської конвенції про захист жертв війни 1949 року, ст. 2 Пакту про громадянські та політичні права 1966 року та ін.), але й до коментарів, наданих Комісією з міжнародного права щодо статей 31 та 32 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, а також до наукової доктрини (у цій справі Суд брав до уваги думки, викладені в книгах Манна "Доктрина юрисдикції в міжнародному праві" (1964) та "Доктрина юрисдикції в міжнародному праві. Двадцять років потому" (1984), Бернхардта "Енциклопедія публічного міжнародного права" (1995, 1997), Оппенгейма "Міжнародне право" (1992) тощо). Це дає змогу зробити висновок, що Європейський суд з прав людини застосовує достатньо широкий інструментарій для пошуку відповідних принципів міжнародного права.

Врахування загальновизнаних міжнародних стандартів як принцип тлумачення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, з одного боку, певною мірою конкурує з принципами забезпечення свободи національного розсуду та автономного тлумачення, а з іншого – тісно співпрацює з принципом ефективного та динамічного тлумачення, надаючи Страсбурзькому судові додаткові аргументи у тих випадках, коли він бажає змінити свою прецедентну практику з якогось питання.

Скажімо, у справі "I. v. the United Kingdom", яка стосувалася права транссексуалів на повагу до їхнього приватного та сімейного життя, Європейський суд з прав людини, аргументуючи потребу анулювати застарілі прецеденти у справах "Cossey v. the United Kingdom" та "Rees v. the United Kingdom", заявив таке: якщо раніше, у тому числі у справах Коссі та Різа, Суд робив акцент на відсутності загальноєвропейського підходу щодо визначення конкретних юридичних наслідків зміни статі (утім це, на думку Суду, не є чимось дивним з огляду на велику кількість держав-учасниць Конвенції, правові системи яких істотно відрізняються), то тепер він зважує на міжнародну тенденцію у напрямку юридичного визнання зміни статі, яка з’явилася в останні роки. "Відповідно до принципу субсидіарності, – зазначено в рішенні Суду, – питання про те, які заходи є необхідними для захисту конвенційних прав, належить в першу чергу до компетенції Договірних Держав і тому практичні проблеми, що виникають у їхніх національних правових системах у зв’язку з юридичним визнанням післяопераційного статевого статусу [транссексуалів], Договірні Держави повинні вирішувати в широких межах національного розсуду. Суд, таким чином, надає меншого значення відсутності чіткого загальноєвропейського підходу до названих юридичних і практичних проблем, ніж ясному та незаперечному доказові триваючої міжнародної тенденції не тільки до поширення соціального визнання трассексуалів, але й до юридичного визнання нової сексуальної ідентичності постоперативних транссексуалів". Як підсумок, у даному випадку, на відміну від попередніх, Суд констатував, що відмова компетентних органів Великої Британії виправити позначку щодо статі заявниці у свідоцтві про народження після операції зі зміни статі, є порушенням ст. 8 і ст. 12 Конвенції. Аналогічні роздуми Суд висловив у справі "Christine Goodwin v. the United Kingdom".

ПРИНЦИП ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ МІНІМАЛЬНИХ ГАРАНТІЙ ПРАВ І

СВОБОД ЛЮДИНИ

Стаття 53 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод закріплює вельми важливий принцип інтерпретації її норм: "Ніщо в цій Конвенції не може тлумачитись як таке, що обмежує або порушує будь-які права людини та основні свободи, які можуть гарантуватися законами будь-якої Високої Договірної Сторони або будь-якою іншою угодою, стороною якої вона є".

Іншими словами, якщо в Конвенції (а так само і в практиці Європейського суду з прав людини) закріплено менші гарантії прав людини, ніж у національному законодавстві, то держава не може, посилаючись на Конвенцію або тлумачення її норм, яке було здійснене Страсбурзьким судом, порушувати чи обмежувати права, передбачені національним правом. Крім того, Конвенція не може служити виправданням для ухилення від виконання державою ширших зобов’язань, відповідно до інших міжнародних угод з прав людини, учасницею яких вона є.

Це вимагає від Європейського суду з прав людини здійснювати глибокий аналіз відповідних норм національного та міжнародного права, як наприклад, у справі "Brannigan and McBride v. the United Kingdom", що стосувалася обмеження права на свободу та особисту недоторканість у зв’язку з надзвичайною ситуацією в країні. Заявники у цій справі звернули увагу Суду на те, що заходи, застосовані державою в порядку ч. 1 ст. 15 Конвенції, не повинні "суперечити іншим її міжнародно-правовим зобов’язанням". З огляду це, Страсбурзький суд, розглядаючи справу по суті, вивчав окрім положень ст. 15 Конвенції також формальні вимоги ст. 4 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року щодо необхідності зробити офіційну заяву про наявність надзвичайного стану.

У той же час слід зауважити, що врахування принципу забезпечення мінімальних гарантій прав і свобод людини під час інтерпретації Конвенції є особливо важливим, насамперед, у практиці національних судів та інших уповноважених органів, до компетенції яких належить обов’язок забезпечувати реалізацію відповідних норм внутрішньодержавного та міжнародного права на національному рівні.

4.

Європейський суд з прав людини, заснований на підставі Конвенції зі змінами, внесеними Протоколом № 11, складається із суддів, число яких відповідає кількості Учасників Конвенції (у цей час суддів сорок чотири). Конвенція не передбачає обмеження числа суддів одного громадянства. Судді обираються Парламентською асамблеєю Ради Європи строком на шість років. Однак повноваження половини суддів, вибраних на перших виборах, припинилися через три роки, для того щоб суддівський склад оновлювався наполовину кожні три роки.

Протокол № 11 до Європейської конвенції з прав людини вступив в силу 1 листопада 1998 року. Оскільки видання «Короткого путівника» було підготовлено до цієї дати і до часу запровадження Регламенту Суду, то в цьому розділі наводиться лише фактичний огляд інституційних та процедурних механізмів, які визначаються в новій версії Конвенції.

1. Склад Суду

У статті 20 Конвенції визначається кількість суддів Суду, яка відповідає кількості Високих Договірних Сторін Конвенції. Судді, які засідають у Суді у своїй особистій якості, повинні відповідати таким критеріям:

[Вони] повинні мати високі моральні якості, а також мати кваліфікацію, необхідну для призначення на високу судову посаду, чи бути юристами з визнаним авторитетом.

Упродовж строку своїх повноважень судді не можуть займатися ніякою діяльністю, що є «несумісною з їхньою незалежністю, безсторонністю або вимогами виконання посадових обов’язків на постійній основі». Усі питання, які виникають у зв’язку із застосуванням цього пункту, вирішуються Судом.

Парламентська асамблея Ради Європи обирає суддів до Європейського суду строком на шість років. Судді можуть бути переобрані.

Суддя може бути звільнений з посади, якщо рішення про його невідповідність встановленим вимогам буде ухвалена іншими суддями більшістю у дві третини голосів (стаття 24).

2. Структура і юрисдикція Суду

Стаття 27 Конвенції передбачає створення в межах Суду трьох різних типів органів: комісій, палат і Великої палати.

Комісія, до складу якої входить три судді, може визнати неприйнятною або вилучити з реєстру справ індивідуальну заяву, якщо така ухвала може бути винесена без додаткового вивчення. Кожна така ухвала є остаточною і особа, що звернулась із заявою, не може вимагати її перегляду.

Більша частина роботи Суду здійснюється на другому рівні його організаційної структури, в палатах, до складу яких входять сім суддів, включаючи й члена палати за посадою — суддю, якого було обрано від заінтересованої держави-учасниці, або особу, яка призначається для участі в засіданнях в разі відсутності такого судді.

Окрім створення комісій, про які йшлось вище, палата приймає ухвали щодо прийнятності та суті міждержавних і індивідуальних заяв, які не були визнані неприйнятними у комісіях. Як правило, палата приймає рішення щодо прийнятності окремо від рішення по суті.

Третій рівень, на якому здійснюється робота Суду, є рівнем Великої палати, до складу якої входять сімнадцять суддів. Окрім члена Великої палати за посадою, який засідає на тих же умовах, що визначаються по відношенню до члена палати за посадою, пункт 3 статті 27 також зараховує до складу Великої палати Голову Суду, заступників Голови, голів палат та інших суддів, які визначаються відповідно до регламенту Суду.

Велика палата вповноважена розглядати лише ті справи, які були передані до неї і лише в трьох випадках. По-перше, відповідно до статті 30, палата може відмовитись від свої юрисдикції на користь Великої палати за таких обставин:

Якщо справа, яку розглядає палата, порушує серйозне питання щодо тлумачення Конвенції чи протоколів до неї або якщо вирішення питання, яке вона розглядає, може призвести до результату, несумісного з рішенням, постановленим Судом раніше... якщо жодна зі сторін у справі не заперечує проти цього.

Перший із цих критеріїв застосовується також до другого типу передання справ на розгляд Великої палати, які визначаються в статті 43 Конвенції. Згідно цієї статті будь-яка сторона у справі, відносно якої палата винесла ухвалу, має в своєму розпорядженні три місяці для того, щоб звернутись із клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати. Колегія у складі п’яти суддів ухвалює рішення про передання справи до Великої палати, якщо справа «порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції…» або «важливе питання загального значення.» Якщо колегія не приймає клопотання, то ухвала палати стає остаточною.

В статті 47 Конвенції йдеться про третій тип передання справ на розгляд Великої палати, коли вимагається надавати консультативні висновки. Запит щодо консультативних висновків може зробити тільки Комітет міністрів Ради Європи і лише за винятково специфічних умов; в такому запиті може йти мова лише про «правові питання, які стосуються тлумачення Конвенції та протоколів до неї».

3. Процедури, що передбачені Європейською конвенцією з прав людини.

Ефективність дії міжнародного права в цілому залежить від волі держав передати частину своїх суверенних повноважень під більш широкий міжнародний контроль. У контексті права міжнародних договорів суверенні держави при ратифікації договору виходять з того, що всі держави — сторони цього договору делегують рівну частку суверенних повноважень. Тому основоположним принципом цих договорів є взаємність, тобто розуміння того, що кожна сторона діятиме у визначений спосіб саме тому, що інша сторона теж буде діяти подібним чином.

Міжнародне право в області прав людини як складова міжнародного права частково базується на принципі взаємності, наприклад, в області гуманітарного права і права збройних конфліктів. Одночасно міжнародне право в області прав людини привнесло до міжнародного права дві важливі новації. По-перше, воно грунтується не на взаємних правах і обов’язках, а головним чином на системі багатосторонніх конвенцій, яка і встановлює об’єктивні стандарти дій держави. По-друге, ці конвенції накладають на держави зобов’язання переважно по відношенню до конкретних осіб, які перебувають під їхньою юрисдикцією, і в меншій мірі по відношенню до інших держав-сторін.

Європейська конвенція з прав людини, що є одним із перших документів в області міжнародного права захисту прав людини, базується на принципі об’єктивних стандартів і прав осіб бути захищеними від зловживань з боку державної влади. Вся правова система Конвенції базується на тому, що держава бере на себе зобов’язання забезпечити кожному права людини. Але існують засоби, за допомогою яких держава може обмежити ефективність цієї системи, — це застереження і право відступу від положень документа. Такі засоби прямо зачіпають основні права, що їх гарантує Конвенція. Проте інші механізми, як, наприклад, визнання права на подання індивідуальних заяв до Європейської комісії з прав людини і визнання обов’язкової юрисдикції Європейського суду з прав людини безпосередньо стосуються можливості розгляду потенційних порушень прав людини, і через те спричинюють сильніший вплив на ефективність усієї системи Конвенції в цілому. Ці механізми вже втратили силу для держав сторін після того, як Протокол № 11 автоматично встановив одночасне визнання права як на індивідуальну заяву, так і обов’язкової юрисдикції Європейського суду.

Судді беруть участь у роботі Суду в особистій якості й не виступають від імені Держав. Вони не вправі займатися діяльністю, несумісною з їхньою незалежністю, неупередженістю, а також з постійним характером їхньої роботи в Суді. Строк повноважень суддів минає по досягненні ними 70 років.

На пленарних засіданнях Суд обирає строком на три роки Голову Суду, двох заступників Голови Суду й двох Голів Секцій.

9. Відповідно до Регламенту, Суд розділений на чотири Секції, склад яких, затверджений на три роки, повинен бути збалансований по географічній і статевій ознаці й повинен представляти різні правові системи Учасників Конвенції. Дві Секції очолюються заступниками Голови Суду, два - Голови Секцій. Заступники Голів Секцій, вибрані Секціями, надають допомогу Головам Секцій і при необхідності їх заміщають.

10. Комітети із трьох суддів створюються в кожній Секції строком на дванадцять місяців.

11. Палати із семи суддів створюються в кожній Секції на основі ротації. До складу Палати, що розглядає справи, обов'язково входить Голова Секції і суддя, вибраний від Держави-відповідача. Якщо останній не є членом Секції, він засідає як член Палати ex offіcіo. Члени Секції, що не є членами Палати, беруть участь у засіданні як запасні судді.

12. Більша Палата складається із сімнадцяти суддів. У ній ex offіcіo засідають Голова Суду, заступники Голови Суду й Голови Секцій.

B. Судочинство

1. Загальні положення

13. Скарги на порушення прав, закріплених Конвенцією, можуть подаватися прямо в Суд будь-якою Державою-учасником (міждержавні заяви) або приватною особою (індивідуальні заяви). Пояснювальна записка для заявників і формуляр заяви можуть бути отримані в Секретаріаті Суду.

14. Розгляд у Суді є змагальним і публічним. Слухання проводяться лише в рідких випадках і теж є публічними, якщо в силу виняткових обставин Палата або Більша Палата не вирішить інакше. Доступ до всіх документів, переданим сторонами на зберігання в Секретаріат, як правило, є відкритим.

15. Індивідуальні заявники вправі подавати скарги самостійно, однак юридичне представництво рекомендується й навіть є обов'язковим при проведенні слухань або після визнання справи прийнятною. Для заявників, які не мають достатніх фінансових засобів, Радою Європи була розроблена схема надання юридичної допомоги.

16. Офіційними мовами Суду є французька й англійська, проте заяви можуть бути представлені на кожній з офіційних мов Держав-учасників. Після визнання справи прийнятною повинна використатися одна з офіційних мов Суду, якщо Голова Палати або Великої Палати не дозволить продовжити використовувати мову, на якій заява була подана.

2. Розгляд скарги на предмет прийнятності

17. Кожна індивідуальна заява передається на розгляд однієї із Секцій Суду, Голова якої призначає суддю-доповідача. Після попереднього вивчення скарги доповідач вирішує, чи буде вона розбиратися Комітетом із трьох суддів або Палатою.

18. Комітет одностайною ухвалою може оголосити скаргу неприйнятною або виключити її зі списку підлягаючих розгляду справ, якщо таке рішення може бути прийняте без додаткового вивчення скарги.

19. Крім справ, переданих на розгляд Палат безпосередньо суддями-доповідачами, Палати розглядають індивідуальні заяви, які не визнані неприйнятними Комітетом із трьох суддів, а також міждержавні заяви. На розсуду Суду питання прийнятності і суті справи вирішуються в окремих рішеннях або спільно в одному рішенні.

20. Якщо справа, що розглядає Палата, вимагає глибокого тлумачення положень Конвенції, або якщо рішення в справі може ввійти в суперечність із уже існуючою прецедентною практикою, Палата вправі в будь-який час передати таку справу на розгляд Великої Палати за умови, що жодна із сторін не виразить своєї незгоди протягом одного місяця з моменту повідомлення про намір передати справу в Більшу Палату. У випадку передачі справи, вона буде розглядатися відповідно до процедури, аналогічної для Палат (див. нижче).

21. На першій стадії провадження в справі ведеться, як правило, у письмовій формі, однак Палата може ухвалити рішення щодо проведення слухання. У цьому випадку одночасно розглядаються питання по суті заяви.

22. Рішення Палати про прийнятність, прийняте більшістю голосів, повинно бути мотивованим. Доступ до винесених рішень є відкритим.

3. Розгляд скарги по суті

23. Після оголошення скарги прийнятної Палата може запропонувати сторонам представити додаткові докази й письмові пояснення. Заявників, зокрема, просять представити вимоги про "справедливу компенсацію". Якщо на стадії розгляду питання про прийнятність скарги слухання не проводилося, Палата може вирішити провести окреме слухання по суті справи.

24. В інтересах належного здійснення правосуддя Голова Палати може запропонувати або дати дозвіл будь-якому Учасникові, що не виступає стороною в справі, або іншій зацікавленій особі, що не є заявником, представити письмові зауваження або, у виняткових випадках, взяти участь у слуханні. Учасник, до громадянства якого належить заявник, має повне право брати участь у процесі.

25. Під час розгляду справи по суті можуть бути початі переговори про мирне врегулювання суперечки за посередництвом Секретаря. Переговори про мирне врегулювання є конфіденційними.

4. Постанови Суду

26. Палата приймає рішення більшістю голосів. Кожний суддя, що приймав участь у розгляді справи, вправі, як додаток до постанови, або викласти свою особливу думку, висновки якої збігаються або розходяться з постановою, або тільки вказати на наявність особливої думки.

27. Протягом трьох місяців з дати винесення Палатою постанови кожна зі сторін може звернутися із проханням про передачу справи в Більшу Палату, якщо воно піднімає серйозне питання, що стосується тлумачення або з положень Конвенції або Протоколів до неї, або інше серйозне питання загального характеру. Подібні заяви розглядаються Колегією в складі п'яти членів Великої Палати, у число яких входять Голова Суду, Голови Секцій, за винятком Голови тієї Секції, до якої належить Палата, що прийняла постанову, що заперечує, і суддя, вибраний у порядку черговості із числа суддів, що не входять у первісну Палату.

28. Постанова Палати стає остаточною після закінчення трьох місяців або раніше, якщо сторони заявлять, що не мають наміру просити про передачу справи в Більшу Палату, або якщо Колегія з п'яти суддів відхилить звернення про передачу справи.

29. Якщо Колегія задовольняє звернення про передачу, Більша Палата більшістю голосів виносить свою постанову, що є остаточною.

30. Всі остаточні постанови Суду мають обов'язкову силу для Відповідачів.

31. Нагляд за виконанням постанов Суду здійснюється Комітетом міністрів Ради Європи, що перевіряє, чи почали Держави, визнані винними в порушенні положень Конвенції, вживати адекватні заходи щодо виконання особливих зобов'язань або зобов'язань загального характеру, що випливають із постанов Суду.

5. Консультативні висновки

32. Суд може на прохання Комітету міністрів виносити консультативні висновки по юридичних питаннях, що стосується тлумачення положень Конвенції й Протоколів до неї.

Рішення Комітету міністрів запросити консультативний висновок Суду приймається більшістю голосів.

33. Прохання про винесення консультативних висновків розглядаються Великою Палатою, чиї висновки виносяться більшістю голосів. Кожний суддя вправі як додаток до висновку або викласти свою особливу думку, висновки якого збігаються або розходяться з постановою, або тільки вказати на наявність особливої думки.

Виходячи з конструкції ч.1 ст.6 Конвенції, можна зробити висновок, що у ній закріплено такі елементи права на судовий захист: 1) право на розгляд справи; 2) справедливість судового розгляду; 3) публічність розгляду справи та проголошення рішення; 4) розумний строк розгляду справи; 5) розгляд справи судом, встановленим законом; 6) незалежність і безсторонність суду;

З тексту ст.6 Конвенції прямо витікає, що доступність правосуддя є невід'ємним елементом право на справедливий суд, хоча сам термін "доступність" у наведеній статті не вживається. У 1975 році, вирішуючи справу "Голдер проти Великої Британії", ЄСПЛ вперше прийшов до висновку, що сама конструкція ст.6 Конвенції була би безглуздою та неефективною, якби вона не захищала право на те, що справа взагалі буде розглядатися. У рішенні по цій справі Суд закріпив правило, що ч.1 ст.6 Конвенції містить у собі й невід'ємне право особи на доступ до суду. Прямим порушенням права на доступ до суду є необхідність отримання спеціальних дозволів на звернення до суду. Порушення ст.6 Конвенції також визнається у випадку, коли заінтересована особа не має права самостійно звернутися до суду, оскільки таким правом наділяється інший суб'єкт. Так, у справі "Філіс проти Греції" заявник, який працював інженером, не міг самостійно звернутися до суду з позовом про виплату грошової винагороди за виконані ним проекти, оскільки такі справи порушувалися виключно за заявою Технічної Палати Греції. ЄСПЛ у цьому випадку визнав порушення права на доступ до правосуддя. Частиною (етапом) судового розгляду справи після підготовчої виступає розгляд справи по суті. Ця частина займає головне місце серед інших етапів судового розгляду справи, оскільки її ціллю є встановлення і перевірка фактичних обставин адміністративної справи.

іі. Обов’язкова юрисдикція Суду: стаття 32

Пункт 1 статті 32 Конвенції визначає обов’язкову юрисдикцію Суду таким чином:

Юрисдикція Суду поширюється на всі питання, які стосуються тлумачення та застосування Конвенції і протоколів до неї і які передаються йому на розгляд відповідно до статей 33, 34 і 47.

Ці положення дозволяють Суду розглядати як міждержавні справи, так і індивідуальні заяви, а також, за певних умов, робити консультативні висновки з приводу правових питань, що пов’язані з тлумаченням Конвенції.

4. Процедури в Суді

Для того, щоб не заплутувати читача, який не ознайомлений з конвенційними органами та процедурами, що були чинними до листопада 1998, наведена в наступних розділах нумерація статей подається з урахуванням змін, які були зроблені згідно Протоколу № 11.

і. Умови прийнятності: стаття 35

Стаття 35 викладена в такому вигляді:

1. Суд може прийняти питання до розгляду тільки після того, як було вичерпано всі національні засоби правового захисту — відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права, i впродовж шести місяців від дати прийняття остаточного рішення.

2. Суд не розглядає жодної заяви, поданої згідно зі статтею 34, якщо вона:

а) є анонімною; або

b) за своєю суттю порушує питання, що вже було розглянуте Судом або вже подане на розгляд за іншою процедурою міжнародного розслідування чи врегулювання, i якщо вона не містить відповідної нової інформації.

3. Суд визнає неприйнятною будь-яку індивідуальну заяву, подану згідно зі статтею 34, якщо він вважає, що ця заява є несумісною з положеннями Конвенції або протоколів до неї, явно необгрунтованою або є зловживанням правом на подання заяви.

4. Суд відхиляє будь-яку заяву, якщо він вважає її неприйнятною згідно з цією статтею. Він може зробити це на будь-якій стадії провадження у справі.

Пункти 1 та 4 статті 35 застосовуються одночасно і до міждержавних, і до індивідуальних заяв, тоді як пункти 2 і 3 застосовуються лише по відношенню до індивідуальних заяв.

5.

ПРОЦЕДУРА РОЗГЛЯДУ СУДОМ СПРАВИ ПО СУТІ

Якщо заяву попередньо було визнано прийнятною, Суд повідомляє державу-відповідача про подання заяви і просить надати позицію Уряду щодо викладених у заяві обставин.

Під час розгляду справи Суд ухвалює рішення щодо прийнятності заяви, а також щодо суті справи. Ці питання можуть вирішуватися в окремих процесуальних документах або одному рішенні.

Якщо Суд ухвалив рішення про прийнятність заяви, він може вимагати надати додаткові докази, які стосуються вимог сторін. Наприклад, Суд може просити заявника обґрунтувати вимоги щодо "справедливої сатисфакції". На завершення етапу комунікації (обміну Урядом і заявником аргументами) Суд може запропонувати сторонам досягти дружнього врегулювання (примирення) і попросити кожну зі сторін подати Суду свої пропозиції щодо шляхів такого врегулювання.

Переговори про дружнє врегулювання ведуться за посередництвом секретаря Суду. За допомогою дружнього врегулювання можна швидко досягнути своєї мети. Уряд держави-відповідача зазвичай погоджується на примирення, якщо у подібних справах Суд уже констатував порушення Конвенції.

Процедура примирення є конфіденційною, тому навіть якщо врегулювати спір мирно не вдалося і справа розглядається у судовому засіданні, жодна сторона не може використовувати як доказ вини опонента подання ним пропозиції щодо примирення.

Якщо сторони досягли дружнього врегулювання, провадження у справі припиняється і справа вилучається з Реєстру Суду. У таких випадках заявнику варто все обміркувати та порадитися з адвокатом, щоб забезпечити виконання Урядом взятих зобов'язань. Слід зауважити, що не завжди Суд приймає дружнє врегулювання. Суд може визнати навіть погоджені сторонами умови примирення такими, що не відповідають ступеню порушення права, і продовжити процес.

У тих нечастих випадках, коли приймається рішення провести публічне (відкрите) слухання, судовий розгляд відбувається у приміщенні Суду у Страсбурзі за участю представників сторін. За бажанням заявник може бути особисто присутнім на слуханні його справи або може діяти через представника. Засідання проводяться однією з офіційних мов Суду (англійською або французькою). Слухання у справі за загальним правилом проводять публічно, якщо лише Суд не ухвалить інше рішення. Кожен, хто бажає, може потрапити на публічне слухання, прийшовши до приміщення Суду і пред'явивши документ, що посвідчує особу. Під час слухання проводиться відеозйомка, яка у той же день транслюється на веб-порталі Суду (починаючи з 14 годин 30 хвилин за місцевим часом).

Під час усного слухання заслуховуються представники кожної сторони. Порядок виступів визначається окремо у кожному конкретному випадку. Якщо під час засідання одночасно вирішується питання щодо прийнятності та відбувається розгляд справи по суті, то першим виступає представник відповідача, після чого представник заявника висловлює свою думку щодо його доводів. Якщо ж засідання присвячено лише розгляду справи по суті, то спочатку заслуховується представник заявника. Тривалість виступів сторін зазвичай не повинна перевищувати тридцяти хвилин, тому у виступі потрібно максимально стисло викласти свої основні доводи та точно відповісти на запитання, які виникли у Суду щодо справи.

Після загальних виступів, сторонам надається право на висловлення заперечень і коментарів. У разі публічного слухання справи рішення у справі оголошується не відразу після його закінчення, а через якийсь час (декілька тижнів). Прймається рішення шляхом голосування, у якому беруть участь усі судді, які розглядали справу. При цьому рішення не обов'язково має бути одностайним, кожен суддя, який брав участь у розгляді може висловити свою думку, яка може не збігатися з думкою інших суддів. Рішення ухвалюється більшістю голосів, а окремі думки суддів додаються до нього.

Усі рішення Суду складаються англійською або французькою мовою, а інколи й обома мовами. Ухвалене рішення надсилається сторонам у справі, а також заноситься до бази даних "HUDOC", яка функціонує на порталі Суду в Інтернеті. Знайти рішення Суду, яке Вас цікавить, можна за цим посиланням http://echr.coe.int/echr/en/hudoc - тексти доступні і англійською, і французькою мовами. [5, 26-28]

2. РІШЕННЯ СУДУ ПО СУТІ СПРАВИ

За результатами розгляду справи по суті Суд може:

1) встановити відсутність порушення державою-відповідачем порушення Конвенції та протоколів до неї;

2) визнати порушення державою-відповідачем положень Конвенції і (або) протоколів до неї. При цьому Суд може визнати порушення Ваших прав лише частково (тобто щодо частини фактів, на які Ви скаржилися, а інші визнати такими, які не є порушенням Конвенції).

Якщо ухваленим рішенням визнається порушення державою положень Конвенції, Суд одночасно вирішує питання щодо присудження заявнику компенсації матеріальної та/або моральної шкоди у формі справедливої сатисфакції (грошової компенсації) та судових витрат з урахуванням наданих заявником доказів таких витрат.

Зазвичай вимоги щодо компенсації висуваються заявником безпосередньо у формулярі заяви, а якщо цього не було зроблено - в окремому спеціальному документі, який потрібно подати не пізніше ніж через два місяці після ухвалення Судом рішення про прийнятність справи. Однак слід мати на увазі, що якщо Ви не виявили бажання отримати компенсацію за порушення Ваших прав, Суд не буде вживати відповідних заходів.

Зазвичай про присудження на користь заявника справедливої сатисфакції констатується безпосередньо у судовому рішенні, ухваленому по суті справи, рідше - в окремому рішенні після детального спеціального розгляду цього питання.

У практиці Суду часто трапляються випадки, коли Суд констатує, що сам факт визнання ним порушення державою Конвенції є справедливою сатисфакцією, і не присуджує її у грошовій формі.

З рішення Суду може випливати обов'язок держави-відповідача вжити також індивідуальні заходи на користь заявника (наприклад, припинити порушення, повернути попереднє юридичне становище, вжити інших заходів щодо усунення негативних наслідків) або загальні заходи з метою попередження можливих аналогічних порушень у майбутньому (наприклад, внести зміни до національного законодавства).

Якщо Вам не зрозуміле судове рішення, Ви можете протягом року з дня його ухвалення звернутися до Суду з проханням про тлумачення. Якщо ж Ви виявили у рішенні якісь технічні, арифметичні або інші помилки, Ви можете звернутися до Суду з проханням їх виправити.

У тих випадках, коли Вам стануть відомі нові обставини щодо справи, які не були відомі ні Вам, ні Суду на момент ухвалення рішення, але могли б вплинути на вирішення справи, Ви можете звернутися до Суду з клопотанням про перегляд рішення. Однак зробити це можна лише протягом шести місяців з дня, коли Ви дізналися про ці обставини. [5, 28-30]

3. ПРАВО НА СПРАВЕДЛИВИЙ СУДОВИЙ РОЗГЛЯД

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов'язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред'являється особі.

Ключовими принципами статті 6 є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд.

Право на суд покриває надзвичайно широке поле різноманітних категорій - воно стосується як інституційних та організаційних аспектів, так і особливостей здійснення окремих судових процедур. Своєрідним механізмом, який дозволяє розуміти, тлумачити та застосовувати Конвенцію є практика Європейського суду з прав людини (далі - Суд), яку він викладає у своїх рішеннях.

Враховуючи той факт, що право на справедливий суд займає основне місце у системі глобальних цінностей демократичного суспільства, Європейський суд у своїй практиці пропонує досить широке його тлумачення.

Далі буде уривок Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ст.6 про право на справедливий суд для більш детального і зрозумілого розгляду:

"1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

2. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.

3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

a) бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причини обвинувачення, висунутого проти нього;

b) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;

c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;

d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;

e) якщо він не розуміє мови, яка використовується в суді, або не розмовляє нею, - одержувати безоплатну допомогу перекладача." [2]

Так, у справі Delcourt v. Belgium Суд зазначив, що „у демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення".

У справі Bellet v. France Суд зазначив, що „стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права".

Як свідчить позиція Суду у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

У своїй практиці Європейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати ст. 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (див. Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany).

Практика Європейського суду щодо України стосовно гарантій, закріплених статтею 6 § 1, знайшла своє відображення у справах, які стосуються права доступу до суду та справедливого судового розгляду.

Як свідчить практика звернень громадян зі скаргами до Європейського суду, поняття "справедливий суд" може тлумачитись досить неоднозначно. Як правило особи, які не досягли у судовому провадженні бажаного результату, не завжди можуть уточнити, у чому конкретно полягала неповага з боку національних судів до їх права на справедливий суд. У багатьох випадках скарга на несправедливий судовий розгляд полягає у запереченні результату судового розгляду справи та тверджень щодо помилок стосовно фактів та права.

У зв'язку з цим слід нагадати позицію Суду, який зазначив, що згідно зі ст. 19 Конвенції, його функції полягають у забезпеченні Високими Договірними Сторонами їхніх зобов'язань за Конвенцією та протоколами до неї. Зокрема, питання помилок щодо фактів та права, які начебто були припущені національним судом, не належить до компетенції Суду доти, доки такі помилки не порушують прав та свобод, що захищаються Конвенцією (див. Garcia Ruiz v. Spain). Більше того, тоді як ст. 6 Конвенції гарантує право на справедливий суд, вона не встановлює ніяких правил стосовно допустимості доказів чи способу їх оцінки. Це питання регулюється, головним чином, національними законодавством та судами. Суд нагадує, що хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди аргументувати прийняті ними рішення, це не можна розуміти як вимогу надавати вичерпну відповідь на кожне питання, підняте стороною під час судового розгляду справи.

Наступною гарантією, що закріплена п. 1 статті 6 Конвенції є незалежність та безсторонність судової влади. Слід зазначити, що Європейським судом у багатьох справах було визначено принципи, за якими суд можна визначити як безсторонній.

Зокрема, у справі „Pullar v. United Kingdom" Суд вказав, що судова практика передбачає два критерії для встановлення безсторонності суду в сенсі п. 1 ст. 6 Конвенції. По-перше, потрібно встановити, що суд був суб`єктивно безсторонній, тобто жоден із його членів відкрито не проявляв упередженість та особисту зацікавленість. Особиста безсторонність презюмується доти, доки не буде доведено інше. По-друге, суд повинен бути об`єктивно безсторонній, тобто передбачається існування достатніх гарантій, щоб виключити будь-які сумніви щодо цього".

Право на подання індивідуальних заяв є одним із найбільш ефективних засобів захисту прав людини, суттєвим елементом контрольного механізму, який був встановлений Європейською конвенцією. Стаття 34 дозволяє Комісії приймати заяви «від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, що вважають себе потерпілими від порушення однією з Високих Договірних Сторін прав, викладених у цій Конвенції». Відповідно до Протоколу № 11 всі Високі Договірні Сторони Конвенції повинні визнати право на подання індивідуальних заяв, яке гарантує стаття 34. За часів існування старої системи більшість держав визнали це право тільки на конкретний період часу, хоча регулярно подовжували термін дії такого визнання. Деякі з держав визнали це право зовсім недавно, тому дуже небагато заяв з цих країн потрапили до конвенційних органів.

Якщо держава ратифікувала Конвенцію і не зробила жодних заяв про неприйнятність цього положення, Суд уповноважений здійснювати розгляд індивідуальних заяв, які були подані згідно зі статтею 34, при цьому повинні бути дотримані викладені в статті 35 вимоги. За часів існування старої системи декілька держав зробили заяви протилежного змісту, встановивши обмеження на визнання повноважень Комісії в тих питаннях або рішеннях, які постали після дати набрання чинності цією заявою. Комісія визнала ці заяви як такі, що не суперечать статті Конвенції, і можна зробити припущення, що Суд дотримуватиметься такої ж практики. Якщо держава не робить заяву про обмеження повноважень Суду у цьому питанні, то останній визнає за собою повноваження розглядати будь-які питання, що виникають між датою ратифікації державою Конвенції і датою набрання чинності заяви згідно статті 34. Проте навіть за цих обставин Суд наполягатиме на виконанні вимоги про шестимісячний строк, впродовж якого можна подавати заяви згідно зі статтею 35.

Згідно зі статтею 34, якщо держава визнає право на подання індивідуальних заяв, вона бере на себе зобов’язання «не перешкоджати ніяким чином ефективному здійсненню цього права». Це положення тісно пов’язане з правом доступу до Суду та правом на отримання адвокатської допомоги відповідно до статті 6 (див. стор.40) а також правом на повагу до таємниці кореспонденції відповідно до статті 8 (див. стор.70).

Протягом останніх років виникали інші питання, які були пов’язані із зобов’язанням держави «не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню права» на подання індивідуальних заяв за статтею 34.

У 1987 році Туреччина оголосила про визнання повноважень Комісії приймати до розгляду індивідуальних заяв згідно зі статтею 34 (на той час це була стаття 25). Проте одночасно вона обумовила визнання повноважень Комісії кількома обмеженнями. Турецький уряд, наприклад, зазначив, що:

(ііі) повноваження, що надаються Комісії згідно з цією заявою, не охоплюють справ, які пов’язані із правовим статусом військовослужбовців і, зокрема, з дисциплінарною системою збройних сил;

(iv) з метою здійснення повноважень, що надані Комісії згідно із заявою, поняття «демократичне суспільство» у пункті 2 статей 8, 9, 10 і 11 Конвенції треба розглядати тільки відповідно до принципів, що визначені у Конституції Туреччини, зокрема, в преамбулі до неї та в статті 13;

(v) з метою здійснення повноважень, що надані Комісії згідно з цією заявою, статті 33, 52 і 135 Конституції слід розуміти як такі, що несуперечать статтям 10 і 11 Конвенції (Додаток до листа на ім’я Генерального секретаря від 29 січня 1987 р.).

Туреччина стала єдиною державою серед Високих Договірних Сторін Європейської конвенції, яка намагалася встановити умови до заяви, згідно з якою визнавалось право на подання індивідуальних заяв. Після того як Генеральний секретар повідомив Високі Договірні Сторони про заяву Туреччини, деякі країни зробили заяви про те, що такі умови їх не задовольняють, і ці країни залишили за собою право оскаржити ці умови в майбутньому (Данія, Люксембург, Норвегія і Швеція). Греція ухвалила рішення про те, що вважає заяву Туреччини неприйнятною. Головні питання, що обговорювались у ході листування, стосувались характеру застережень за змістом статті 64 (попередньої версії) Конвенції та в міжнародному праві взагалі (див. вище обговорення застережень і заяв про тлумачення). Суд послався на ці зауваження, коли у справі Лоізіду проти Туреччини (попередні заперечення) (1995) ухвалив рішення про те, що він вважає абсолютним визнання Туреччиною права на подання індивідуальних заяв.

Наприкінці 1988 року Республіка Кіпр також зробила заяву про визнання права на подання індивідуальних заяв згідно зі статтею 34 Європейської конвенції з прав людини. Але ця заява містила пункт про те, що уряд Кіпру не визнаватиме повноважень Комісії при розгляді справ, що пов’язані з «заходами, які вживає уряд Республіки Кіпр у ситуації, що виникла після вторгнення і військової окупації Туреччиною частини території Республіки Кіпр». Ні Комітет міністрів, ні Комісія ще не визначились щодо прийнятності цього обмеження повноважень Комісії.

6.

Обов’язковість виконання рішень Європейського суду з прав людини передбачається ст. 46 Конвенції про захист прав і основних свобод людини.

Статтею 84 Закону України "Про виконавче провадження" встановлено, що порядок виконання в Україні рішень іноземних судів і арбітражів визначається відповідними міжнародними договорами та законами України. Згідно зі ст. З цього Закону виконання рішень Європейського суду з прав людини повинно проводитись з урахуванням особливостей, встановлених Законом України "Про виконання рішень Європейського Суду з прав людини". Разом з тим станом на теперішній час спеціальний Закон, що регулює порядок виконання рішень Європейського суду з урахуванням певних особливостей, передбачених Конвенцією, відсутній.

Особливості процедури набуття чинності та пред’явлення до виконання рішення Європейського суду з прав людини

Рішення суду набуває статусу остаточного через три місяці з дня винесення, за умови, що сторони не звернулися з клопотанням про перегляд рішення Великою палатою Суду (ст. 43 Конвенції), або в день відхилення такого клопотання палатою з п’яти суддів. У разі, якщо клопотання було задоволене, рішення набуває чинності у день винесення рішення по суті Великою палатою. Сторони можуть повідомити Суд про відсутність наміру клопотати про перегляд рішення, тоді рішення набуде чинності в день надходження останнього повідомлення.

За рішенням Європейського суду не видається виконавчий лист, особа не зобов’язана самостійно пред’являти рішення до виконання або будь-яким чином стимулювати таке виконання. Держава зобов’язана сама виконати рішення Суду на користь особи. На виконання рішення, де встановлено одне або кілька порушень Конвенції, державу-відповідача залежно від обставин справи може бути зобов’язано вжити певних заходів індивідуального або загального характеру.

Заходи індивідуального характеру – це заходи щодо зобов’язання держави відшкодувати заявнику матеріальну та моральну шкоду, а також судові витрати. Виплата цих сум є обов’язковою, чітко визначеною у рішенні Суду (ст. 41 Конвенції).

Виплата має здійснюватися у кожній справі впродовж трьох місяців із дня набуття цим рішенням статусу остаточного. У випадку невчасної виплати суми, вказаної в рішенні, нараховується пеня, розмір якої прив’язується до річної позичкової ставки Європейського Центрального Банку.

З 01.04.2004 відповідно до Закону України "Про виконавче провадження" виконання рішень Європейського суду з прав людини покладено на відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Мін’юсту.

За період 2004 - 2005 років відділом примусового виконання рішень прийнято до виконання та фактично виконано за рахунок коштів Державного бюджету України в терміни, передбачені Конвенцією, вісім рішень Європейського суду на загальну суму стягнення близько 5 млн. грн.

Станом на теперішній час на виконанні у вказаному відділі знаходяться два рішення Європейського суду у справах "Бакай та інші проти України" щодо стягнення більше 122 тис. грн. та "Бакалов проти України" про стягнення з держави Україна – 11,5 тис. грн.

Виконання рішень Європейського суду не обмежується виплатою лише грошових компенсацій, а часто створює необхідність вжиття більш масштабних заходів.

Заходи загального характеру – це заходи, передбачені рішенням Європейського суду з прав людини, спрямовані на усунення можливості аналогічного порушення щодо інших осіб (виправлення порушеного права).

На відміну від заходів індивідуального характеру Європейський суд не вказує державі, які спеціальні заходи необхідно вжити щодо відновлення порушених прав заявника та стосовно запобігання подальшим порушенням, оскільки згідно з Конвенцією держави мають право самостійно обирати заходи індивідуального та загального характеру.

З метою запобігання новим порушенням Конвенції, подібним до тих, які констатовані у рішенні Європейського суду, держава зобов’язується усунути проблеми у внутрішньому правопорядку.

У випадках, коли порушення є результатом проблем конкретних законів або відсутності належного законодавства, держава на виконання рішення повинна внести зміни до існуючих нормативно-правових актів або прийняти відповідні закони. Внесення змін у законодавство чи проведення правових або законодавчих реформ є найскладнішими із способів, оскільки вимагають значних ресурсів і часу.

Рішення Європейського суду з прав людини у більшості європейських держав є актами прямої дії, тому там вони доводяться до відома судів та відповідних органів, дії яких призвели до порушення, і такі заходи є достатніми для запобігання подальшим порушенням подібного характеру. Як наслідок - суди запобігають подальшим аналогічним порушенням на стадії використання національних засобів правового захисту прав осіб, крім того, вони можуть відповідним чином коригувати і власну роботу. Так, недотримання розумного строку судового провадження є порушенням параграфа 1 ст. 6 Конвенції. При визнанні за державою порушення такого характеру рішення Європейського суду надсилається всім внутрішнім судам до відома.

Оскільки для проведення законопроекту через парламент потрібен час, в інших державах Європи не законодавці, а найвищі судові органи, верховні чи конституційні суди відіграють основну роль в усуненні причин, які призвели до порушення прав людини у конкретній ситуації.

Опублікування рішення Європейського суду в офіційних вісниках для інформування громадськості є ще одним заходом загального характеру. Застосовується під час виконання кожного рішення Європейського суду з прав людини, в якому констатується порушення державою-відповідачем положень Конвенції. Це найменш затратний спосіб, який, до речі, сприяє кращому застосуванню положень Конвенції в державі.

Мають певні особливості виконання рішень Європейського суду, в яких визнається порушення ст. З Конвенції – це заборона катувань, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання. Проблема полягає в рівні загальної правової культури відповідних органів, для усунення порушень за цією статтею повинні проводитись комплексні заходи в установах пенітенціарної системи, з метою додержання стандартів, визначених Конвенцією у цій сфері.

7.