3. Громадянство України, підстави його набуття і припинення

Громадянство - це постійний правовий зв'язок особи і держави, що виявляється у їх взаємних правах та обов'язках. Громадянин не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство. Громадяни України незалежно від підстав отримання громадянства мають рівні конституційні права і рівні перед законом. Громадянин України не може бути вигнаний за межі України чи виданий іншій державі. Україна захищає своїх громадян за кордоном.

Громадянами України є:

1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24.08.1991 р.) постійно проживали на території України;

2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України "Про громадянство України" (13.11. 1991 р.) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;

3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13.11. 1991 р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено запис "громадянин України", а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття;

4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Питання громадянства України регулюється Конституцією України, Законом України "Про громадянство" від 18.01.2001 р., міжнародними договорами України.

Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у Законі України "Про громадянство України" застосовуються правила міжнародного договору.

Підстави набуття громадянства України: 1) народження;

2) територіальне походження;

3) внаслідок прийняття до громадянства;

4) внаслідок поновлення у громадянстві;

5) внаслідок усиновлення;

6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;

7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною опіки;

8) у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

9) внаслідок встановлення батьківства;

10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Особи, які є громадянами держав, міжнародний договір України з якими дозволяє особі звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо вона доведе, що не є громадянином цієї держави, можуть подавати заяви про набуття громадянства України лише після припинення іноземного громадянства. Особи, які є іноземцями, мають припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до органу, що здійснив реєстрацію, протягом року з моменту реєстрації її громадянином України,

Умовами прийняття до громадянства України є:

1) визнання і дотримання Конституції України та законів України;

2) зобов'язання припинити іноземне громадянство або не перебування в іноземному громадянстві (для осіб, які були громадянами держав, міжнародні договори України з якими дозволяють особам звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої договірної сторони). Особи, які є іноземцями, мають взяти зобов'язання припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженими органами відповідної держави, до органу, що прийняв документи про прийняття їх до громадянства України, протягом року з моменту прийняття їх до громадянства України. Якщо особа, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від неї причин не може його отримати або їй надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, вона подає декларацію про відмову від іноземного громадянства. Це правило не поширюється на осіб, які е громадянами держав, міжнародні договори України з якими дозволяють особам звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої договірної сторони. Зобов'язання припинити іноземне громадянство не вимагається від іноземців, які є громадянами держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави або міжнародні договори України з якими передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України, та осіб без громадянства;

3) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років.

Ця умова не поширюється на особу, яка перебуває у шлюбі з громадянином України терміном понад два роки та постійно проживає в Україні на законних підставах, і на особу, яка постійно проживає в Україні на законних підставах та перебувала з громадянином України понад два роки у шлюбі, який припинився внаслідок його смерті.

Для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, термін безперервного проживання на законних підставах на території України встановлюється на три роки з моменту надання їм статусу біженця в Україні чи притулку в Україні, а для осіб, які в'їхали в Україну особами без громадянства, - на три роки з моменту одержання дозволу на проживання в Україні;

4) отримання дозволу на постійне проживання в Україні. Ця умова не поширюється на осіб, які мають у паспорті

громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про постійну або тимчасову прописку на території України, а також на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні;

5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкуванні. Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі);

6) наявність законних джерел існування. Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні.

Особливими випадками є прийняття до громадянства України тих осіб, які мають визначні заслуги перед Україною, і осіб, прийняття яких до громадянства України становить державний інтерес для України.

До громадянства України не приймається особа, яка:

1) вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид;

2) засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості);

3) вчинила на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України тяжким злочином.

Особа, яка набула громадянство України і подала декларацію про відмову від іноземного громадянства, зобов'язується повернути паспорт іноземної держави до уповноважених органів цієї держави.

Громадянство України припиняється:

1) внаслідок виходу із громадянства за клопотанням громадянина України (вихід дітей віком від 15 до 18 років з громадянства України може відбутися лише за їхньою згодою);

2) внаслідок втрати громадянства України:

- якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянство іншої держави;

- якщо іноземець набув громадянство України і не подав документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього;

- якщо іноземець набув громадянство України і скористався правами або виконав обов'язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство;

- якщо особа набула громадянства України на підставі подання свідомо неправдивих відомостей чи фальшивих документів;

- якщо громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави.

3) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Діючим законодавством України на Президента України покладено такі повноваження:

- прийняття до громадянства;

- припинення громадянства.

На органи внутрішніх справ покладено:

- здійснення прийому заяв про громадянство від осіб, які постійно проживали на Україні і направлення їх з необхідними документами Президенту України;

- відправлення належних осіб до Президента України;

- підготовка подання про втрату громадянства особами, які постійно проживали на території України.

4.

Державні органи, які беруть участь у вирішенні питань громадянства

Президент України:

1) приймає рішення і видає укази відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) і цього Закону про прийняття до громадянства України і про припинення громадянства України;

2) визначає порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства та виконання прийнятих рішень;

3) затверджує Положення про Комісію при Президентові України з питань громадянства.

Основним завданням Управління з питань громадянства є організаційне, правове, консультативне та інформаційне забезпечення діяльності Президента України щодо реалізації ним конституційних повноважень стосовно прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, надання притулку в Україні.

Комісія при Президентові України з питань громадянства:

1) розглядає заяви про прийняття до громадянства України, вихід з громадянства України та подання про втрату громадянства України і вносить пропозиції Президенту України щодо задоволення цих заяв та подань;

2) повертає документи про прийняття до громадянства України чи про вихід з громадянства України уповноваженому центральному органу виконавчої влади з питань громадянства або Міністерству закордонних справ України для їх оформлення відповідно до вимог чинного законодавства України.

Державний департамент у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб, його територіальні органи і підрозділи:

1) приймають заяви разом з необхідними документами щодо прийняття до громадянства України та виходу з громадянства України, перевіряють правильність їх оформлення, відсутність підстав, за наявності яких особа не приймається до громадянства України, а також підстав, за наявності яких не допускається вихід з громадянства України, і разом зі своїм висновком надсилають на розгляд Комісії при Президентові України з питань громадянства;

2) готують подання про втрату особами громадянства України і разом з необхідними документами надсилають на розгляд Комісії при Президентові України з питань громадянства;

3) приймають рішення про оформлення набуття громадянства України особами за підставами, передбаченими пунктами 1, 2, 4-10 статті 6 цього Закону “Про громадянство”

4) скасовують прийняті ними рішення про оформлення набуття громадянства України у випадках, передбачених статтею 21 Закону “Про громадянство”;

5) виконують рішення Президента України з питань громадянства;

6) видають особам, які набули громадянство України, паспорти громадянина України, свідоцтва про належність до громадянства України (для осіб віком до 16 років), тимчасові посвідчення громадянина України, проїзні документи дитини, довідки про припинення громадянства України;

7) вилучають у осіб, громадянство України яких припинено, паспорти громадянина України, свідоцтва про належність до громадянства України, тимчасові посвідчення громадянина України, паспорти громадянина України для виїзду за кордон, проїзні документи дитини;

8) ведуть облік осіб, які набули громадянство України та припинили громадянство України.

1. Президент України: ухвалює рішення і видає укази відповідно до Конституції України і Закону України «Про громадянство України»; визначає порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства та виконання ухвалених рішень; затверджує Положення про Комісію при Президентові України з питань громадянства.

2. Комісія з питань громадянства при Президенті України: розглядає заяви про прийняття до громадянства України, вихід із громадянства України та подання про втрату громадянства України і вносить пропозиції Президентові України щодо задоволення цих заяв і подань; повертає документи про прийняття до громадянства України чи про вихід із громадянства України уповноваженому центральному органу виконавчої влади з питань громадянства або Міністерству закордонних справ України для їх оформлення відповідно до вимог чинного законодавства України; контролює виконання рішень, ухвалених Президентом України з питань громадянства.

3. Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства і підпорядковані йому органи':

1) приймають заяви разом із необхідними документами щодо прийняття до громадянства України та виходу з громадянства України, перевіряють правильність їх оформлення, відсутність підстав, за наявності яких особа не приймається до громадянства України, а також підстав, за наявності яких не допускається вихід з громадянства України, і разом зі своїм висновком надсилають на розгляд Комісії при Президентові України з питань громадянства;

2) готують подання про втрату особами громадянства України та разом із необхідними документами надсилають на розгляд Комісії при Президентові України з питань громадянства;

3) приймають рішення про оформлення набуття громадянства України особами за підставами, передбаченими пунктами 1, 2, 4-4) скасовують прийняті ними рішення про оформлення набуття громадянства України у випадках,якщо особа набула громадянство України за територіальним походженням чи була поновлена у громадянстві України обманом, унаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів, приховування будь-якого суттєвого факту, за наявності якого особа не може набути громадянства України;

5) виконують рішення Президента України з питань громадянства;

6) видають особам, які набули громадянство України, паспорти громадянина України, свідоцтва про належність до громадянства України (для осіб віком до 16 років), тимчасові посвідчення громадянина України, проїзні документи дитини, довідки про припинення громадянства України;

7) вилучають в осіб, громадянство України яких припинено, паспорти громадянина України, свідоцтва про належність до громадянства України, тимчасові посвідчення громадянина України, паспорти громадянина України для виїзду за кордон, проїзні документи дитини;

8) ведуть облік осіб, які набули громадянство України та припинили громадянство України.

14 червня 2002 р. згідно з постановою Кабінету Міністрів України № 844 у складі Міністерства внутрішніх справ України було утворено Державний департамент у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб, який відповідно до покладених на нього завдань вирішує такі питання громадянства:

1) готує документи з питань набуття/припинення громадянства України на розгляд Комісії при Президентові України з питань громадянства;

2) забезпечує виконання рішень Президента України з питань громадянства;

3) приймає у передбачених законом випадках рішення про оформлення набуття громадянства України;

4) веде облік осіб, які набули/припинили громадянство України;

5) організовує видання громадянам України паспортних документів. 4. Міністерство закордонних справ України, дипломатичні представництва і консульські установи України здійснюють повноваження, покладені на спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства і підпорядковані йому органи щодо осіб, які постійно проживають за кордоном.

Семінарське заняття 6 (4 год.)

План

1. Поняття іноземців та осіб без громадянства. Основні права і свободи іноземців та осіб без громадянства в Україні.

2. Правовий статус іноземців в Україні.

3. Правовий статус осіб без громадянства в Україні.

4. Правовий статус біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

5. Особливості правового статусу закордонних українців.

1.

Конституційно-правовий статус іноземців та осіб без громадянства визначається Конституцією України (ст. 26), Законами України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 4 лютого 1994 р., "Про біженців" від 21 червня 2001 р., Конвенцією про статус біженців 1951 р. (10 січня 2002 р. ратифікована Верховною Радою України) та іншими нормативно-правовими актами.

Іноземець - особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав. До іноземців прирівнюються особи без громадянства.

Особи без громадянства (апатриди) - це особи, які постійно або тимчасово проживають чи перебувають на території України і не мають фактичних доказів своєї належності до громадянства чи підданства будь-якої держави.

Виокремлюють три категорії іноземців, які:

1) постійно проживають в України з метою набуття громадянства України;

2) постійно перебувають в Україні з метою працевлаштування;

3) тимчасово перебувають на території України у всіх інших цілях. Перші дві категорії іноземців отримують посвідчення, де зазначено ціль та термін перебування. Третя категорія осіб перебуває на території України на підставі дійсних національних паспортів або документів, що їх заміняють. Іноземці в'їжджають і виїжджають з території України на основі дійсних національних паспортів або документів, що їх заміняють, за наявності в'їзних та виїзних віз, якщо інше не передбачено законом.

Режим іноземців - це сукупність прав та обов'язків іноземців на території держави перебування. Розрізняють три види режиму іноземців:

1) національний режим означає зрівнювання іноземців у тих чи інших правах з власними громадянами;

2) режим найбільшого сприяння - надання іноземцям у певній сфері таких прав і встановлення таких обов'язків, які передбачені для громадян будь-якої третьої держави, що знаходяться на території даної держави у найбільш вигідному правовому стані. Такий вид режиму частіше за все встановлюється на основі взаємності;

3) спеціальний режим означає надання іноземцям у тій чи іншій сфері певних прав і встановлення певних обов'язків, які відрізняються від тих, що передбачені у даній сфері для власних громадян відповідної держави. Спеціальний режим встановлюється для осіб дипломатичних і консульських представництв, наділених відповідним імунітетом.

В Україні щодо іноземців застосовується переважно національний режим. Національному режиму властиві відповідні ознаки.

1. Іноземці та особи без громадянства користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України (ст. 26 Конституції України). Такий режим застосовується лише до тих іноземців, які перебувають в Україні на законних підставах.

Перелік основних прав, свобод та обов'язків іноземців міститься в розділі II Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства". Іноземці мають право на відпочинок, охорону здоров'я, житло, участь в об'єднаннях громадян, але вони не можуть згідно зі ст. 36 Конституції України бути членами політичних партій України. Іноземці можуть займатися інвестиційною, економічною та іншими видами підприємницької діяльності. Іноземці мають право на трудову діяльність в Україні, але не можуть призначатися на деякі посади або займатись певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України це пов'язано з належністю до громадянства України.

Іноземці мають право володіти майном на території України, успадковувати і заповідати його, а також мати особисті немайнові права. Вони мають право на звернення до суду та до інших державних органів для захисту їхніх особистих, майнових та інших прав. У судочинстві іноземці, як учасники процесу, користуються такими самими процесуальними правами, що й громадяни України. Наприклад, суб'єктами права на конституційне звернення з питань дачі висновків Конституційним Судом України є громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи (ст. 43 Закону України "Про Конституційний Суд України").

Іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, а також яким надано статус біженця в Україні, мають право на освіту нарівні з громадянами України. Всі інші іноземці та особи без громадянства оплачують своє навчання, якщо інше не передбачено законодавством України та міжнародними договорами України. Іноземці та особи без громадянства, прийняті до навчально-виховних закладів України, мають права і обов'язки учнів і студентів відповідно до законодавства України. Здійснення іноземцями та особами без громадянства своїх прав і свобод не повинно завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні.

2. Межі національного режиму перебування іноземців в України Статтею 64 Конституції України встановлено, що конституційні права і свободи людини та громадянина можуть бути обмежені у випадках, передбачених законодавством України. Наприклад, згідно зі ст. 24 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" на іноземців та осіб без громадянства не поширюється військовий обов'язок, вони не проходять військову службу в Збройних Силах України та інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України. У ст. 23 зазначеного Закону закріплено, що іноземці та особи без громадянства не можуть обирати і бути обраними до органів державної влади та самоврядування, а також брати участь у референдумах. Подібна практика існує і в інших державах.

Деякі обмеження прав і свобод іноземців в Україні передбачені й іншим галузевим законодавством. Так, у положенні ч. 2 ст. 81 Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 року визначено, що іноземці можуть набувати право власності на земельні ділянки лише несільськогосподарського призначення у разі:

* укладення договору купівлі-продажу, дарування, міни тощо;

o прийняття спадщини;

* викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм за правом власності.

3. Національний режим мас неперсоніфікований характер, тому що поширюється на всіх іноземців, які перебувають в Україні на законних підставах.

4. Національний режим мас абсолютний характер, тому що поширюється на всіх законослухняних іноземців, які перебувають в Україні, незалежно від того, чи є аналогічні права в громадян України у відповідних країнах. Проте Закон України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" (ч. З ст. 2) передбачає можливість застосування реторсії. Якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України. Це рішення набирає чинності після його опублікування. Воно може бути скасовано, якщо відпадуть підстави, за яких воно було прийнято.

Реторсія (від лат. - зворотна дія) - це примусовий захід України, який вона застосовує до громадян іншої держави у відповідь на недружній, але правомірний з точки зору міжнародного права акт з боку тієї держави щодо обмеження прав і свобод громадян України, які перебувають на території іноземної держави. Реторсія не передбачає використання збройних сил жодної з держав.

Інститут реторсії може мати різні наслідки:

o розірвання дипломатичних відносин, видворення дипломатів;

* припинення міжнародних переговорів;

* відмова ратифікувати міжнародний договір;

* погіршення правового режиму перебування громадян певної держави в іншій державі порівняно з громадянами третіх держав.

Особливістю правового статусу іноземців та осіб без громадянства є те, що, з одного боку, національне законодавство забезпечує фактичні та юридичні передумови для реалізації їхніх прав і свобод, а з іншого - встановлює певні обмеження політичних прав і свобод. Такі обмеження відповідають нормам міжнародного права. Відтак, правовий режим іноземців та осіб без громадянства в Україні визначається не тільки внутрішнім законодавством, а й нормами міжнародного права, у тому числі двосторонніми договорами держав.

2.3.

Поняття іноземців та осіб без громадянства (апатридів); імміграція в Україну; правовий режим іноземців в Україні; особливості правового статусу окремих категорій іноземців; в "(зд на територію України та виїзд з території України іноземців та осіб без громадянства; відповідальність іноземців та осіб без громадянства.

До складу населення України як сукупності людей, що проживають у межах території України і підлягають її юрисдикції, крім громадян України входять також іноземці та особи без громадянства (апатриди).

Конституція України чітко розмежувала поняття «іноземець» та «особа без громадянства», відносячи до перших лише іноземних громадян (ст. 26). Відповідно до конституційних положень у законах України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (ст. 1) та «Про громадянство України» (ст. 1) дається нормативне визначення іноземців та осіб без громадянства: іноземець -особа, яка не перебуває в громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав; особа без громадянства -особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.

Іноземці можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території.

Під імміграцією розуміється прибуття в Україну чи залишення в Україні в установленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання. Згідно з Законом України «Про імміграцію» дозвіл на імміграцію надається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади (Указом Президента України «Питання організації виконання Закону України «Про імміграцію» від 7 серпня 2001 р. виконання функцій спеціально уповноваженого цент

рального органу виконавчої влади з питань імміграції покладено на Міністерство внутрішніх справ України) в межах квоти імміграції (ім. кв.). Квота імміграції -гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надавати дозвіл на імміграцію в Україну протягом календарного року - встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів:

1) діячі науки та культури, імміграція яких відповідає інтересам України;

2) висококваліфіковані спеціалісти і робітники, гостра потреба в яких є відчутною для економіки України;

3) особи, які здійснили іноземну інвестицію в економіку України іноземною конвертованою валютою на суму не менше 100 (ста) тисяч доларів США, зареєстровану в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України;

4) особи, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою громадян України;

5) особи, які раніше перебували в громадянстві України;

6) батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти;

7) особи, які безперервно прожили на території України протягом трьох років од дня надання їм статусу біженців в Україні чи притулку в Україні, а також їхні батьки, чоловіки (дружини) та неповнолітні діти, які проживають разом із ними.

Згідно з Порядком формування квоти імміграції, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 р. № 1983, квота імміграції формується за категоріями іммігрантів і за регіональним принципом (з урахуванням поточної демографічної ситуації) відповідно до пропозицій центральних і місцевих органів виконавчої влади.

При цьому пропозиції до Державного департаменту у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб щодо встановлення квоти імміграції на наступний календарний рік вносять:

Мінкультури - стосовно діячів культури, імміграція яких відповідає інтересам України;

Мінпраці - стосовно висококваліфікованих спеціалістів і робітників, гостра потреба в яких є відчутною для економіки України;

Мінекономіки разом із Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими держадміністраціями - стосовно осіб, які здійснили іноземну інвестицію в економіку України іноземною конвертованою валютою на суму не менш як 100 тис. доларів США;

МОН - стосовно діячів науки, імміграція яких відповідає інтересам України;

Держкомнацміграції - стосовно осіб, які безперервно прожили на території України протягом трьох років од дня надання їм статусу біженця чи притулку в Україні, а також їхніх батьків, чоловіків (дружин) і неповнолітніх дітей, які проживають разом з ними;

Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські держадміністрації - стосовно граничної кількості іммігрантів, які можуть бути прийняті протягом календарного року відповідним регіоном (за категоріями іммігрантів).

Інші центральні органи виконавчої влади можуть подавати до зазначених у цьому пункті органів пропозиції щодо формування квоти імміграції за галузевим принципом.

Пропозиції стосовно осіб, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою громадян України, а також тих, що раніше перебували в громадянстві України, та батьків, чоловіка (дружини) іммігранта, його неповнолітніх дітей готуються безпосередньо Державним департаментом у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб.

Наприклад, на 2003 р. Кабінет Міністрів України встановив такі квоти імміграції:

особи, які здійснили іноземну інвестицію в економіку України іноземною конвертованою валютою на суму не менше 100 (ста) тис. доларів СІЛА, зареєстровану в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України - 53;

особи, які раніше перебували в громадянстві України,- 11 213;

батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти-10 033;

особи, які безперервно прожили на території України протягом трьох років од дня надання їм статусу біженців в Україні чи притулку в Україні, а також їхні батьки, чоловіки (дружини) та неповнолітні діти, які проживають разом із ними - 1400;

разом - 23 982.

Дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається:

1) одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України;

2) особам, які є опікунами чи піклувальниками громадян України, або перебувають під опікою чи піклуванням громадян України;

3) особам, які мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням;

4) особам, імміграція яких становить державний інтерес для України.

Водночас дозвіл на імміграцію не надається:

1) особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашено і не знято в установленому законом порядку;

2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв'язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або проти яких порушено кримінальну справу, якщо попереднє слідство за нею не закінчено;

3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров'я. Зокрема, затверджений наказом Міністерства охорони здоров'я України від 19 жовтня 2001р. № 415 Перелік інфекційних хвороб, захворювання на які є підставою для відмови в наданні дозволу на імміграцію в Україну, включає такі хвороби:

туберкульоз (активну форму);

ВІЛ-інфекцію;

інші інфекційні захворювання, що перебувають у стадії загострення, до періоду одужання або закінчення періоду носійства збудників інфекційних хвороб відповідно до Міжнародної статистичної класифікації хвороб десятого перегляду, що прийнята 43-ю Всесвітньою асамблеєю охорони здоров'я;

4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи;

5) особам, яким на підставі закону заборонено в'їзд на територію України.

Іноземці, які іммігрували на постійне проживання або для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання.

Порядок видання дозволу на імміграцію, а також посвідки на постійне або тимчасове проживання та вирішення інших питань, пов'язаних з імміграцією іноземців, визначається Законом України «Про імміграцію».

Іноземці, які перебувають в Україні на іншій законній підставі, вважаються такими, що тимчасово перебувають в Україні. Вони зобов'язані в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України, зареєструвати свої національні паспорти або документи, які їх заступають, і виїхати з України після закінчення відповідного терміну перебування.

* * *

Правовий статус іноземців в Україні визначають Конституція України, Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 4 лютого 1994 p., Закон України «Про біженців» у редакції Закону від 21 червня 2001 p., інші нормативні акти і міжнародні договори України.

Основний принцип, на основі якого встановлюється правовий статус іноземців в Україні, закріплено у ст. 26 Конституції: іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України,- за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Цим Конституція України закріплює національний правовий режим іноземців в України. Цей режим характеризується такими рисами:

1) він має загальний (неперсоніфікований) характер, тобто поширюється на всі категорії іноземців, хоча правовий статус окремих із них може мати певні особливості;

2) іноземці користуються тими ж правами і виконують ті ж обов'язки, що й громадяни України. Так, Конституцією та законами України іноземцям та особам без громадянства гарантуються особисті (громадянські) права, що належать до загальновизнаного переліку природних прав: право на життя та його захист; право на повагу до гідності; право на свободу та особисту недоторканність; право на недоторканність житла; право на шлюб і сімейні відносини; право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; право на невтручання в особисте і сімейне життя; право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання; право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх переконань; право на свободу і віросповідання.

Іноземці та особи без громадянства користуються в Україні численними економічними, соціальними та культурними правами і свободами. Як суб'єкти права приватної власності вони можуть володіти, користуватись і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. У їхній власності можуть перебувати житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, засоби виробництва, кошти тощо. Вони також є суб'єктами свободи підприємницької діяльності, права на працю, права на страйк, права на відпочинок, права на соціальний захист, права на житло, права на достатній життєвий рівень, права на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування, права на сприятливе навколишнє середовище і екологічну безпеку.

Іноземці та особи без громадянства мають право на звернення до суду та до інших державних органів для захисту їхніх особистих, майнових та інших прав. Зокрема, за статтями 147, 150 Конституції України, статтями 13, 42, 43, 94 Закону України «Про Конституційний Суд України» вони, як і громадяни України, можуть звертатися з письмовими клопотаннями до Конституційного Суду України за необхідності тлумачення Конституції та законів України з метою забезпечення реалізації чи захисту своїх конституційних прав і свобод. Національним режимом у галузі цивільного процесуального права іноземці та особи без громадянства користуються відповідно до положень статей 423, 424 Цивільного процесуального кодексу України незалежно від їх перебування на території України;

3) дія національного режиму щодо іноземців має певні межі: вони повністю не прирівнюються у правах та обов'язках до громадян України.

Так, іноземці не користуються в Україні більшістю політичних прав (не можуть об'єднуватися в політичні партії; не беруть участі в управлінні державними справами; не мають виборчих прав; не можуть брати участі в референдумах; не мають права рівного доступу до державної служби; не можуть створювати профспілки тощо), мають дещо менший порівняно громадянами України обсяг економічних, соціальних і культурних прав (не мають права користуватися об'єктами права державної та комунальної власності, права на захист від незаконного звільнення, права на соціальний захист, права безоплатно здобути вищу освіту тощо); на них не поширюється обов'язок відбувати військову службу.

Наприклад, Земельним кодексом України обмежуються право власності іноземців та осіб без громадянства на землю. За ст. 81 кодексу вони можуть набувати права власності на земельні ділянки лише несільськогосподарського призначення та в разі: придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм за правом власності; прийняття спадщини.

4) національний правовий режим має безумовний характер він поширюється на іноземців та осіб без громадянства незалежно від того, мають чи ні громадяни України подібні права у відповідних країнах.

Положеннями ст. 24 Конституції України та ч. 2 ст. 2 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» закріплено принцип недискримінації іноземців та осіб без громадянства: вони є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.

Водночас Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (ч. З ст. 2) передбачає можливість реторсії обмежувальних заходів, що застосовуються Україною щодо громадян іншої держави у відповідь на несправедливі, недружні (але правомірні під кутом зору міжнародного права) дії цієї держави стосовно громадян України: «якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України. Це рішення набирає чинності після його опублікування. Воно може бути скасовано, якщо відпадуть підстави, за яких воно було прийнято».

Правовий статус різних категорій іноземців в Україні має певні особливості. Це, зокрема, стосується:

- іноземців, які іммігрували в Україну на постійне проживання;

- іноземців, які іммігрували в Україну для тимчасового працевлаштування (згідно з Порядком оформлення іноземцям та особам без громадянства дозволу на працевлаштування в Україні, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 1 листопада 1999 р. № 2028, дозвіл на працевлаштування оформляється іноземцеві, який має намір провадити в Україні трудову діяльність за умови, якщо в країні (регіоні) відсутні працівники, які спроможні виконувати цей вид роботи, або є достатні обгрунтування доцільності використання праці іноземних фахівців, якщо інше не передбачене міжнародними договорами України);

- політемігрантів (іноземців, яким надано притулок на території України);

- біженців;

- осіб, які користуються дипломатичними і консульськими привілеями та імунітетами;

- іноземців, які перебувають на території України на підставах, передбачених міжнародними договорами України (наприклад, військовослужбовці інших держав);

- нелегальних мігрантів тощо.

Так, зокрема, статус іноземців, які користуються дипломатичними і консульськими привілеями та імунітетами (дипломатичних агентів) характеризується тим, що на них не поширюється юрисдикція України. Наявність дипломатичних і консульських привілеїв та імунітетів означає: недоторканність особи, недоторканність житла, імунітет від юрисдикції, фіскальний імунітет, митні привілеї тощо.

До іноземців, які користуються повним імунітетом від юрисдикції України, належать: глави дипломатичних представництв, члени дипломатичного персоналу представництв, члени сімей глав дипломатичних представництв і члени сімей дипломатичного персоналу представництв, представники інших держав (глави держав, урядів тощо), члени парламентських і урядових делегацій, співробітники деяких міжнародних організацій. Проте на цих осіб не розповсюджується імунітет від цивільної юрисдикції в тих випадках, якщо вони вступають у цивільно-правові відносини як приватні особи у зв'язку з позовами про належне їм нерухоме майно на території України, спадкування, а також у зв'язку з позовами, що випливають з їхньої професійної або комерційної діяльності, що здійснюється ними за межами службових обов'язків. Крім того, глава дипломатичного представництва, члени дипломатичного персоналу підлягають юрисдикції України в разі згоди на це акредитуючої держави1.

Частковим імунітетом від юрисдикції України користуються: глави консульських представництв, консульські посадові особи, члени їхніх сімей, співробітники адміністративно-технічного персоналу дипломатичного представництва, дипломатичні кур'єри тощо. Згідно з Положенням про дипломатичні представництва та консульські установи в Україні консульські посадові особи користуються особистою недоторканністю і не можуть бути затримані або заарештовані інакше як у разі переслідування за вчинення тяжкого злочину або виконання вироку (ухвали, постанови) суду, що набрав законної сили. Консульські посадові особи та консульські службовці користуються імунітетом від кримінальної, адміністративної юрисдикції України та юрисдикції судів України в цивільних справах щодо діяльності, яку вони здійснюють у межах службових обов'язків. Імунітет від юрисдикції України не поширюється на випадки пред'явлення позовів про компенсацію заподіяної дорожньо-транспортною пригодою шкоди. Консульські службовці та працівники обслуговуючого персоналу не можуть відмовлятися від свідчень. Працівники консульської установи не зобов'язані давати показання з питань, пов'язаних із виконанням службових обов'язків, а також показання, що роз'яснюють законодавство акредитуючої держави. У разі відмови консульських посадових осіб свідчити до них не можуть бути застосовані заходи примусу або покарання. Держава, що представляється консульською установою, може відмовитися від привілеїв та імунітетів працівників консульської установи, передбачених цим пунктом.

Особливий статус на території України мають біженці.

Біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом унаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Правовий статус біженців в Україні визначається Законом України «Про біженців» (у редакції Закону від 21 червня 2001 р.) та міжнародно-правовими документами, найважливішими з яких є Конвенція ООН про статус біженців 1951 р. та Протокол щодо статусу біженців 1967 p., які були ратифіковані Україною 10 січня 2002 р. Правовий статус цієї категорії іноземців та осіб без громадянства в Україні характеризується такими особливостями.

Г. Вони не можуть бути вислані або примусово повернуті до країни, з якої вони прибули та де їхньому життю або свободі загрожує небезпека. Цей принцип, який отримав у міжнародному праві назву «non refoulement», є основним елементом притулку (без нього притулок втрачає будь-який сенс), він закріплений у ст. З Закону України «Про біженців» відповідно до вимог ст. 33 Конвенції ООН про статус біженців: «Країни, що домовляються, не будуть жодним чином висилати чи повертати біженців на кордон країни, де їхньому життю чи свободі загрожує небезпека через їхню расу, релігію, громадянство, належність до певної соціальної групи чи політичні переконання».

2. Україна сприяє збереженню єдності сімей біженців.

3. Біженці мають рівні з громадянами України права на:

пересування, вільний вибір місця проживання, вільне залишення території України, за винятком обмежень, які встановлюються законом;

працю;

підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом;

охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування;

відпочинок;

освіту;

свободу світогляду і віросповідання;

направлення індивідуальних чи колективних письмових звернень або особисте звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих органів;

володіння, користування і розпорядження своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності;

оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб;

звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;

правову допомогу.

Особи, яким надано статус біженця в Україні, мають також рівні з громадянами України права у шлюбних і сімейних відносинах.

4. Біженці мають право на одержання грошової допомоги, пенсії та інших видів соціального забезпечення в порядку, встановленому законодавством України, та користування житлом, наданим у місці проживання.

5. На біженців покладаються обов'язки:

повідомляти протягом десяти робочих днів органу міграційної служби за місцем проживання про зміни прізвища, складу сім'ї, сімейного стану, місця проживання, набуття громадянства України або іншої держави, надання притулку або дозволу на постійне проживання в іншій державі;

у разі зміни місця проживання і переїзду до адміністративно-територіальної одиниці України, на яку поширюється компетенція іншого органу міграційної служби, знятися з обліку і стати на облік у відповідному органі міграційної служби за новим місцем проживання. Взяття на облік в органі міграційної служби за новим місцем проживання є підставою для реєстрації у відповідному органі спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства та реєстрації фізичних осіб;

проходити щорічну перереєстрацію у строки, встановлені органом міграційної служби за місцем проживання.

За загальним правилом, установленим Законом України «Про біженців», особи, які мають намір набути статусу біженця і перетнули державний кордон України у порядку, встановленому законодавством України, повинні протягом п'яти робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявами про надання їм статусу біженця.

У разі незаконного перетину державного кордону України з наміром набути статус біженця особи повинні протягом трьох робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби через уповноваженого цього органу чи посадову особу Прикордонних військ України або органу внутрішніх справ із заявами про надання їм статусу біженця, а також надати посадовим особам Прикордонних військ України пояснення про причини спроби незаконно перетнути або незаконного перетинання державного кордону України. Якщо у таких осіб відсутні документи, які посвідчують особу, або такі документи є підробленими чи фальшивими, вони мають повідомити про цю обставину у заяві про надання статусу біженця, а також викласти причини зазначених ситуацій. Зазначені особи повинні бути направлені посадовими особами прикордонних військ до органу міграційної служби.

Заяви про надання статусу біженця, подані з порушенням установленого порядку, приймаються до розгляду з письмового дозволу керівника органу міграційної служби, якщо особа не могла з поважних причин (хвороба заявника або членів його сім'ї, ситуації надзвичайного стану на території України, затримання заявника у випадках, необхідних для встановлення особи, та ін.) звернутися з такою заявою в установленому порядку.

Орган міграційної служби може винести рішення про відмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця в разі відсутності поважних причин для порушення встановленого порядку подання такої заяви.

Закон України «Про статус біженців» установлює заборону щодо надання статусу біженця особі:

яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких злочинів;

яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;

стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, відсутні;

яка до прибуття в Україну була визнана біженцем або отримала притулок в іншій країні;

яка до прибуття в Україну з наміром набути статусу біженця перебувала в третій безпечній країні. При цьому під третьою безпечною країною в Законі розуміється країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи отримання притулку, оскільки така країна:

дотримується міжнародних стандартів із прав людини у сфері притулку, які встановлені міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, зокрема норм про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання;

дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, які передбачені Конвенцією про статус біженців 1951 р. та Протоколу про статус біженців 1967 p., враховуючи принцип не-вислання;

має національне законодавство у сфері притулку та біженців, і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок;

забезпечить особі ефективний захист проти вислання та можливість звертатися за притулком і користуватися ним;

погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання притулку.

Статус біженця надається на період дії обставин, що стали підставою для отримання статусу біженця.

Юридичним документом, що підтверджує надання статусу біженця, є посвідчення біженця, яке видається іноземцеві чи особі без громадянства, які досягай 16-річного віку на підставі відповідного рішення Державного комітету України у справах національностей та міграції. Положення про посвідчення біженця було затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 11 жовтня 2002 р. №1527.

За даними Державного комітету України у справах національностей та міграції, 2003 р. до органів міграційної служби було подано 1215 заяв про надання статусу біженця. У 857 випадках особам, які звернулися з такими заявами, відмовлено в їх прийнятті, 429 осіб допущено до процедури розгляду питання про надання статусу біженця відповідно до Закону України у новій редакції, а статус біженця надано 56 особам.

Статус біженця втрачається, якщо особа:

1) добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності (підданства);

2) набула громадянство України чи добровільно набула громадянство, яке мала раніше, або набула громадянство іншої держави і користується її захистом;

3) добровільно повернулася до країни, яку вона залишила чи за межами якої перебувала внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

4) будучи особою без громадянства, може повернутися в країну свого попереднього постійного проживання, оскільки обставини, за яких було надано статус біженця, більше не існують;

5) отримала притулок чи дозвіл на постійне проживання в іншій країні;

6) не може більше відмовлятися від користування захистом країни своєї громадянської належності, оскільки обставини, на підставі яких особі було надано статус біженця, більше не існують.

Особа позбавляється статусу біженця, якщо вона вдається до діяльності, що становить загрозу національній безпеці, громадському порядку, здоров'ю населення України.

***

Іноземці та особи без громадянства можуть в'їжджати в Україну та виїжджати з України за дійсними національними паспортами або документами, які їх заступають. При цьому вони повинні одержати в'їзну та виїзну візи або дозвіл на імміграцію. Законодавством України та міжнародними договорами України2може бути передбачений безвізовий режим, який не потребує обов'язкового оформлення візових документів, але не скасовує реєстраційного порядку в'їзду та виїзду, тобто наявності паспортного документа та його пред'явлення на кордоні

Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» передбачає умови, за яких в'їзд в Україну та виїзд з України іноземців не дозволяється (статті 25, 26).

Зокрема, в'їзд в Україну іноземцеві не дозволяється:

- в інтересах забезпечення безпеки України або охорони громадського порядку;

- якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні;

- якщо, порушивши клопотання про в'їзд в Україну він подав про себе свідомо неправдиві відомості або підроблені документи;

- якщо його паспортний документ, віза підроблені, зіпсовані чи не відповідають встановленому зразку або належать іншій особі;

- якщо він у пункті пропуску через державний кордон України порушив правила перетинання державного кордону України, митні правила, санітарні норми чи правила або не виконав законних вимог посадових осіб Прикордонних військ України, митних та інших органів, що здійснюють контроль на державному кордоні;

- якщо встановлено факти порушення ним законодавства України під час попереднього перебування в Україні.

Відповідно, виїзд з України іноземцеві не дозволяється, якщо:

- щодо нього ведеться дізнання чи попереднє слідство або кримінальна справа розглядається судом - до закінчення провадження у справі;

- його засуджено за вчинення злочину - до відбування покарання або звільнення від покарання;

- його виїзд суперечить інтересам забезпечення безпеки України - до припинення обставин, що перешкоджають виїзду.

Виїзд з України іноземця може бути відкладений до виконання ним майнових зобов'язань перед фізичними та юридичними особами в Україні.

* * *

Іноземці та особи без громадянства на території України несуть цивільно-правову, кримінальну та адміністративну відповідальність на загальних підставах.

Згідно з ч. З ст. 24 Кодексу України про адміністративні правопорушення законами України може бути передбачено особливий вид адміністративної відповідальності іноземців та осіб без громадянства - адміністративне видворення за межі України (депортація). Відповідно до цього положення Кодексу Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (ст. 32) встановив, що іноземець, який вчинив злочин або адміністративне правопорушення, після відбуття призначеного йому покарання чи виконання адміністративного стягнення може бути витворений за межі України. Рішення про видворення його за межі України після відбуття ним покарання чи виконання адміністративного стягнення приймається органом внутрішніх справ за місцем його перебування з наступним повідомленням протягом 24 годин прокурора про підстави прийняття такого рішення. За рішенням органу внутрішніх справ видворення іноземця за межі України може супроводжуватися забороною подальшого в'їзду в Україну строком до п'яти років.

Крім цих випадків, іноземець може бути видворений за межі України за рішенням органів внутрішніх справ або Служби безпеки України з наступним повідомленням протягом 24 годин прокурора про підстави прийняття такого рішення, якщо дії іноземця грубо порушують законодавство про статус іноземців або суперечать інтересам забезпечення безпеки України чи охорони громадського порядку, або коли це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України. Такі заходи, наприклад, згідно зі ст. 16 Закону України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення» можуть бути застосовані до ВІЧ-інфікованих і хворих на СНІД іноземців та осіб без громадянства, які не виконують запропонованих закладами охорони здоров'я профілактичних заходів щодо недопущення розповсюдження ВІЛ-інфекції та своєю поведінкою створюють загрозу здоров'я інших осіб.

Іноземець зобов'язаний покинути територію України у термін, зазначений у рішенні про видворення, але не пізніше ніж через ЗО днів після прийняття вказаного рішення. У разі прийняття рішення про видворення іноземця за межі України у нього негайно анулюється віза та вилучаються інші документи на право перебування в Україні.

Іноземці та особи без громадянства, які ухиляються від виїзду, підлягають із санкції прокурора затриманню і видворенню у примусовому порядку. Затримання допускається лише на термін, необхідний для видворення. Для тимчасового утримання іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні та підлягають адміністративному видворенню за її межі у примусовому порядку, згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 р. № 1110 створено державну установу - Пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні.

Рішення органів внутрішніх справ або Служби безпеки України про видворення іноземця з України може бути оскаржено до суду. Оскарження зупиняє виконання рішення про видворення, крім випадків, коли необхідність негайного видворення зумовлена інтересами забезпечення безпеки України чи охорони громадського порядку.

Видворення іноземців та осіб без громадянства здійснюється органами внутрішніх справ, а у випадках, коли їх було затримано в межах контрольованих прикордонних районів,- органами державної прикордонної служби.

Іноземці, які підлягають видворенню, відшкодовують витрати, пов'язані з видворенням, у порядку, встановленому законом. Якщо зазначені іноземці не мають коштів для відшкодування витрат, пов'язаних з видворенням їх за межі України, видворення здійснюється за рахунок держави.

Фізичні або юридичні особи, які запрошували чи приймали цих іноземців, влаштовували їхні незаконний в'їзд, проживання, працевлаштування, сприяли в ухиленні від виїзду після закінчення терміну перебування, в порядку, встановленому законом, відшкодовують витрати, завдані державі видворенням зазначених іноземців.

Водночас не допускається колективного видворення іноземців. Так, ця вимога передбачена в ст. 4 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод

Іноземцеві, який порушує законодавство України, якщо ці порушення не передбачають адміністративної або кримінальної відповідальності, може бути скорочено термін перебування в Україні. Такий термін може бути також скорочено, якщо в іноземця та особи без громадянства відпали підстави для його подальшого перебування в Україні. Рішення про скорочення терміну тимчасового перебування іноземця та особи без громадянства в Україні приймається органами внутрішніх справ, Державної прикордонної служби України.

Закон України «Про імміграцію» передбачає ще одну специфічну форму відповідальності іноземців та осіб без громадянства скасування дозволу на імміграцію. Так, у ст. 12 цього Закону передбачається, що дозвіл на імміграцію може бути скасовано органом, який його видав, якщо:

1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність;

2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили;

3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні;

4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України;

5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.

Особа, стосовно якої прийнято рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинна виїхати з України протягом місяця від дня отримання копії цього рішення. Якщо за цей час особа не виїхала з України, вона підлягає видворенню в порядку, передбаченому законодавством України.

У разі скасування дозволу на імміграцію стосовно особи, яка мала до його надання статус біженця в Україні, її не може бути вислано або примусово повернуто до країни, де її життю або свободі загрожує небезпека через її расу, національність, релігію, громадянство (підданство), належність до певної соціальної групи або політичні переконання.

Якщо особа оскаржила рішення про скасування дозволу на імміграцію до суду, рішення про її видворення не приймається до набрання рішенням суду законної сили. У разі скасування дозволу на імміграцію та вилучення посвідки на постійне проживання у зв'язку із засудженням до позбавлення волі за вироком суду особа повинна виїхати з України протягом місяця від дня відбуття покарання.

4.

З А К О Н У К Р А Ї Н И

Про біженців та осіб, які потребують додаткового

або тимчасового захисту

Стаття 2. Законодавство про біженців та осіб, які потребують

додаткового або тимчасового захисту

1. Питання, пов'язані з біженцями та особами, які потребують

додаткового або тимчасового захисту, регулюються цим Законом,

іншими нормативно-правовими актами, а також міжнародними

договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою

України.

2. Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого

надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті,

що містяться у цьому Законі, застосовуються правила міжнародного

договору.

Стаття 3. Заборона вислання або примусового повернення

біженця чи особи, яка потребує додаткового

або тимчасового захисту, до країни,

з якої вони прибули та де їх життю

або свободі загрожує небезпека

1. Біженець чи особа, яка потребує додаткового захисту або

якій надано тимчасовий захист, не може бути вислана або примусово

повернута до країни, де їх життю або свободі загрожує небезпека за

ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства

(підданства), належності до певної соціальної групи або політичних

переконань, а також з інших причин, що визнаються міжнародними

договорами чи міжнародними організаціями, учасниками яких є

Україна, як такі, що не можуть бути повернуті до країн походження.

2. Біженець чи особа, яка потребує додаткового захисту або

якій надано тимчасовий захист, не може бути вислана або примусово

повернута до країн, де вони можуть зазнати катувань та інших

жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів

поводження і покарання або з яких вони можуть бути вислані або

примусово повернуті до країн, де їх життю або свободі загрожує

небезпека за ознаками віросповідання, національності, громадянства

(підданства), належності до певної соціальної групи або політичних

переконань, а також з інших причин, що визнаються міжнародними

договорами чи міжнародними організаціями, учасниками яких є

Україна, як такі, що не можуть бути повернуті до країн походження.

Стаття 4. Сприяння збереженню єдності сімей біженців

та осіб, які потребують додаткового захисту

або яким надано тимчасовий захист

1. Україна сприяє збереженню єдності сімей біженців та осіб,

які потребують додаткового захисту або яким надано тимчасовий

захист.

2. Члени сім'ї особи, яку визнано біженцем в Україні або

особою, яка потребує додаткового захисту або якій надано

тимчасовий захист в Україні, мають право з метою возз'єднання

сім'ї в'їхати на територію України і бути визнаними біженцями або

особами, які потребують додаткового захисту, або отримати

тимчасовий захист за відсутності умов, передбачених абзацами

другим - четвертим частини першої статті 6 та абзацами другим і

третім частини першої статті 25 цього Закону.

3. У разі якщо біженці та особи, які потребують додаткового

захисту або яким надано тимчасовий захист, не зможуть надати

офіційні документальні докази сімейного зв'язку з членами своєї

сім'ї, беруться до уваги інші докази, які мають бути оцінені

відповідно до законодавства України. Відмова у возз'єднанні сім'ї

не може ґрунтуватися виключно на підставі відсутності документів,

що підтверджують факт сімейного зв'язку.

4. Біженці та особи, які потребують додаткового захисту або

яким надано тимчасовий захист, можуть з метою возз'єднання сім'ї

без перешкод залишити територію України.

Розділ II

ВИЗНАННЯ БІЖЕНЦЕМ АБО ОСОБОЮ, ЯКА ПОТРЕБУЄ ДОДАТКОВОГО

ЗАХИСТУ, ВТРАТА, ПОЗБАВЛЕННЯ СТАТУСУ БІЖЕНЦЯ

ТА ДОДАТКОВОГО ЗАХИСТУ

Стаття 5. Порядок звернення особи із заявою

про визнання біженцем або особою,

яка потребує додаткового захисту

1. Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або

особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний

кордон України в порядку, встановленому законодавством України,

повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального

органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері

біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового

захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує

додаткового захисту.

{ Частина перша статті 5 із змінами, внесеними згідно із Законом

N 5459-VI ( 5459-17 ) від 16.10.2012 }

2. Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або

особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну

незаконно перетнула державний кордон України, повинна без

зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що

реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які

потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про

визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

{ Абзац перший частини другої статті 5 із змінами, внесеними

згідно із Законом N 5459-VI ( 5459-17 ) від 16.10.2012 }

У разі якщо така особа під час незаконного перетинання

державного кордону України звернулася із зазначеною заявою до

посадової особи Державної прикордонної служби України, вона

зобов'язана надати цій посадовій особі пояснення про причини

незаконного перетинання державного кордону України. У разі

відсутності у такої особи документів, що посвідчують її особу, або

якщо такі документи є фальшивими, вона повинна повідомити в

поясненні про цю обставину, а також викласти причини зазначених

обставин. Під час надання пояснень особою, яка не володіє

українською або російською мовами, орган Державної прикордонної

служби України повинен забезпечити перекладача з мови, якою така

особа може спілкуватися. Після надання пояснень особа, яка

звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка

потребує додаткового захисту, повинна бути протягом 24 годин

передана посадовими особами Державної прикордонної служби України

представнику центрального органу виконавчої влади, що реалізує

державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують

додаткового або тимчасового захисту.

{ Абзац другий частини другої статті 5 із змінами, внесеними

згідно із Законом N 5459-VI ( 5459-17 ) від 16.10.2012 }

3. У разі якщо державний кордон України перетинає чи

перетнула дитина, розлучена із сім'єю, і заявляє про намір бути

визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту,

або про це повідомили інші особи, які не є її законними

представниками, посадові особи Державної прикордонної служби

України повинні невідкладно повідомити про це центральний орган

виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців

та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, та

орган опіки і піклування. Центральний орган виконавчої влади, що

реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які

потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органом

опіки і піклування зобов'язаний вжити заходів для тимчасового

влаштування такої дитини у відповідний дитячий заклад або сім'ю.

4. Особа, зазначена в частині другій цієї статті, не несе

відповідальності за незаконне перетинання державного кордону

України, якщо вона без зволікань звернулася із заявою про визнання

біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така особа

не несе відповідальності за порушення правил перебування в

Україні, якщо вона перебуває на території України протягом часу,

необхідного для подання заяви про визнання біженцем або особою,

яка потребує додаткового захисту.

5. Особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в

Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської

належності чи попереднього постійного проживання виникли умови,

зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону,

внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження

і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка

потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального

органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері

біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового

захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує

додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території

України.

{ Частина п'ята статті 5 із змінами, внесеними згідно із Законом

N 5459-VI ( 5459-17 ) від 16.10.2012 }

6. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну

політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або

тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті

заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового

захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо

заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою,

яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов,

передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього

Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

7. Вимога про подання заяви про визнання біженцем або особою,

яка потребує додаткового захисту в Україні, установлена частиною

другою цієї статті, а також вимога щодо строку подання такої

заяви, передбаченого частиною п'ятою цієї статті, не поширюються

на випадки, коли такі заяви подаються законними представниками

дітей, розлучених із сім'єю.

Стаття 6. Умови, за яких особа не визнається біженцем

або особою, яка потребує додаткового захисту

1. Не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує

додаткового захисту, особа:

яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин

проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України

до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою,

яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до

Кримінального кодексу України ( 2341-14 ) належить до тяжких або

особливо тяжких злочинів;

яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам

Організації Об'єднаних Націй;

стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами

1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;

яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні

біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем

або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій

безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей,

розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно

проживали на території України, а також їх нащадків (дітей,

онуків).

5.

Закордонний українець - це особа, яка є громадянином іншої держави або особою без громадянства, а також має українське етнічне походження або є походженням з України, тобто така особа або її предки належать до української нації та визнають Україну батьківщиною свого етнічного походження. [1]Україну можна віднести до країн з найчисленнішою діаспорою. За офіційними даними, чисельність українських громад за кордоном становить близько 7 млн. осіб. Представництво українців за кордоном неоднорідне, як за часом перебування за кордоном, так і за своїм соціально-економічним становищем, культурно-освітнім розвитком, віросповіданням, рівнем національної самосвідомості, ступенем інтеграції у суспільства країн проживання. Число іноземних громадян українського походження, які постійно проживають за межами України, за даними офіційних переписів населення та підрахунками українських організацій, церков, науково-дослідних інституцій, а також імміграційних служб, становить від 16 до 20 мільйонів осіб. [8]

Найбільшою українська діаспора є у Росії, США, Канаді. Нині в Євросоюзі живуть українці Польщі – за даними МЗС – 31 тис., за неофіційними даними - 300 тис., Словаччини – 7 430 (30–40 тис. за неофіційними даними), Румунії 51 700 тис., а за даними українських організацій – 200 тис., Угорщини - близько 6 тис. Окрім Росії, серед країн проживання найбільших українських громад ближнього зарубіжжя, яке після розпаду СРСР стали називати «східною діаспорою», – Молдова, Казахстан, Білорусь, Узбекистан. Чисельні українські громади проживають також у Латвії, Киргизстані, Грузії, Азербайджані, Естонії, Литві, Туркменістані, Таджикистані, Вірменії. За даними Інституту демографії та соціальних досліджень близько 2 млн. українців є трудовими мігрантами. Закордонні українці є частиною гуманітарного простору України. Тому українська державна політика має бути спрямована на створення гарантій для розвитку і ефективного залучення економічного, інтелектуального, духовного і культурного потенціалу закордонних українців. [8]

У розвитку закордонного українства чітко відстежуються чотири виразні хвилі:

• перша - від останньої чверті XIX ст. до початку Першої світової війни;

• друга - період між двома світовими війнами;

• третя - після Другої світової війни;

• четверта - 90-ті pp. минулого століття і до сьогоднішнього дня.

Четверта хвиля, яка продовжується й донині, «винесла» останніми роками за кордон на заробітки або з інших причин, за неофіційними даними, 7 млн українців. А це - 20- 25 % найактивнішої частини працездатних громадян України. І це переважно люди, які мають високий рівень освіти і кваліфікації. Серед них - золотий фонд нації, її інтелектуальний потенціал. Четверта хвиля, «шлюбна» еміграція та новітні мігранти-заробітчани докорінно змінили традиційну географію розселення українців. Тепер - це також і такі країни, як Ізраїль, Греція, Італія, Португалія, Норвегія, Фінляндія, Саудівська Аравія, Єгипет,

Українська держава на законодавчому рівні закріпила підтримку своїх співвітчизників за кордоном. Державна політика щодо закордонних українців здійснюється на основі Конституції України, Закону України «Про правовий статус закордонних українців», Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, Загальної декларації ЮНЕСКО про культурне різноманіття, Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин, Європейської хартії регіональних мов або мов меншин.

У 2006 році указом Президента України була затверджена Національна концепція по зв’язках із закордонними українцями, а у 2011 році Кабінет Міністрів України ухвалив Концепцію Державної програми співпраці із закордонними українцями на період до 2015 року.

Серед найбільш нових документів, які стосуються державної підтримки закордонних українців - Державна програма співпраці із закордонними українцями на період до 2015 року, затверджена Постановою Кабінету Міністрів України. Метою Програми є здійснення центральними та місцевими органами виконавчої влади заходів щодо забезпечення співпраці із закордонними українцями, збереження їх національно-культурної ідентичності, використання інтелектуального, культурного та духовного потенціалу для утвердження позитивного міжнародного іміджу України, а також забезпечення підтримки закордонних українських громад. [3]

Виконання Програми здійснюється шляхом:

- визначення стратегії співпраці із закордонними українцями з урахуванням специфіки країн їх проживання;

- удосконалення законодавства з питань співпраці із закордонними українцями, забезпечення захисту їх інтересів;

- активізації інформаційно-роз'яснювальної роботи, спрямованої на забезпечення розвитку зв'язків із закордонними українцями (Станом на 2010 рік МЗС створило 22 культурно-інформаційні центри у складі дипломатичних установ України в Австрії, Білорусі, Бельгії, Болгарії,Греції, Грузії, Естонії, Ізраїлі, Іспанії, Італії, Казахстані, Китаї, Молдові,Польщі, Португалії, Румунії, США, Франції, Німеччині, Угорщині, Чехії та Генерального консульства України у Стамбулі. МЗС планувало забезпечити у 2010 р. започаткування діяльності культурно-інформаційних центрів у складі посольств України у Великій Британії, Канаді, Словацькій Республіці та Генерального консульства України в Мюнхені. З огляду на обмежене фінансування ще досі такі центри не були відкриті. Проте, заходи, що проводяться культурними центрами самі ж закордонні українці розцінюють як досить формальні, а в цілому їх діяльність як низькопродуктивну[8]).

- зміцнення співпраці органів державної влади та громадських організацій, які беруть участь у реалізації державної політики у сфері забезпечення розвитку зв'язків із закордонними українцями;

- розширення мережі українських закладів освіти і культури у країнах проживання закордонних українців, надання їм відповідної допомоги. (Для здобуття вищої освіти у навчальних закладах України іноземним громадянам українського походження було надано у 2006/2007 навчальному році 484 державні стипендії, 2007/2008 – 370, у 2008/2009 – 370, у 2009/2010 – 542, 2010/2011 – 351. За 2006-2010 рр. представникам з Придністров‘я було надано для навчання у вищих навчальних закладах 632 державні стипендії, зокрема у 2006 році - 150 місць, у 2007 – 132, у 2008 – 150; у 2009 – 100, 2010 - 100. У 2011році такі стипендії були відсутні. [8]) [3]

Ухвалення такого документа повністю відповідає європейській практиці підтримки країнами своїх співвітчизників за кордоном, що є ознакою зрілості їхньої державності.

Для Урядів сусідніх з Україною держав підтримка співвітчизників за кордоном є важливою складовою національної безпеки, одним із безумовних пріоритетів їх як зовнішньої, так і внутрішньої політики.

Зокрема, у Російській Федерації на ці цілі передбачається щорічне фінансування в обсязі приблизно 340 млн. дол. США, у Латвійській Республіці – 25 млн., в Угорщині – біля 150 млн., у Республіці Польща – понад 7 млн., у Словацькій Республіці – більше 1 млн. Румунія, лише на підтримку ЗМІ у Молдові, щорічно виділяє понад 600 тис. дол. США.

Загальні обсяги фінансування зазначеної програми із Державного бюджету України на весь її період (4 роки) становитимуть 103 908 тис. гривень, тобто близько 13 млн. дол. США.

Ухвалення даної постанови є практичною реалізацією доручень керівництва держави, що забезпечить системність та послідовність державної політики, спрямованої на збереження етнічної та національно-культурної самобутності закордонних українців, сприятиме створенню належних передумов для поглиблення співпраці з ними на тривалу перспективу, більш повному задоволенню їхніх культурних, мовно-освітніх, інформаційних та інших потреб, а також розвитку всебічних відносин нашої держави з країнами проживання закордонних українців. [5]

Робота із закордонними українцями розпорошена між кількома органами державної влади: МЗС має Департамент зв'язків із закордонним українством та культурно-гуманітарного співробітництва, у Міністерстві культури України функціонує відділ культури етносів України та української діаспори, Міністерство освіти та науки має департамент, який займається освітніми питаннями закордонних українців, Міністерство соціальної політики опікується питаннями трудової міграції.

Крім того, при Кабінеті Міністрів Україні була створена Національна комісія з питань закордонних українців, до складу якої входять представники центральних органів виконавчої влади, народні депутати України (за згодою), представники Адміністрації Президента України, а також громадських організацій, які опікуються питаннями закордонних українців, з правом дорадчого голосу. Національна комісія з питань закордонних українців є постійно діючим органом при Кабінеті Міністрів України, основним завданням якої є розгляд питань, пов'язаних із наданням, відмовою або припиненням дії статусу закордонного українця. [4]

Національна комісія з питань закордонних українців уповноважена:

- розглядати заяви про надання статусу закордонного українця; приймати рішення про надання, відмову або припинення дії статусу закордонного українця;

- видавати посвідчення закордонного українця;

- видавати копії рішень про відмову у наданні статусу закордонного українця, а також дублікати посвідчення закордонного українця. [4]

Правовий статус закордонного українця засвідчується спеціальним посвідченням закордонного українця, документом, який видається іноземцю чи особі без громадянства у разі прийняття Національною комісією з питань закордонних українців рішення про надання їм статусу закордонного українця. [2] Посвідчення видається на 10 років з можливістю його подальшого переоформлення.

Особа, яка виявила бажання набути статусу закордонного українця, подає письмову заяву МЗС, за кордоном - дипломатичній установі України.

До заяви про надання статусу закордонного українця додаються:

-паспорт або документ, що його замінює;

-копії документів, які засвідчують українське етнічне походження або походження з України (свідоцтво або інші документи про народження особи або її родичів, документи, що підтверджують факт проживання особи на території України, та у разі потреби інші документи);

-у разі відсутності зазначених документів письмові свідчення громадян України або закордонних українців (не менше ніж трьох осіб), які підтверджують українське етнічне походження або походження з України заявника;

-дві кольорові фотокартки розміром 30 х 40 міліметрів;

-квитанція про оплату заявником послуг, пов'язаних з оформленням і видачею посвідчення.

До документів може додаватися характеристика-клопотання громадської організації закордонних українців, членом якої є заявник. Авторитетною міжнародною українською організацією є Світовий Конгрес Українців (СКУ), який об’єднує близько 300 громадських організацій закордонних українців з більше, ніж 30 країн світу. Міжнародними об’єднаннями є також Європейський конгрес українців (представляє інтереси українських громад у 23 країнах, здебільшого в Центральній та Східній Європі), Світова федерація українських жіночих організацій, а також Світова федерація українських лемківських об’єднань. Основним координаційним органом світового українства є Українська Всесвітня Координаційна Рада (УВКР), створена українськими громадськими організаціями з України та з-за кордону в 1992 р. За статутом УВКР є міжнародною спілкою об'єднань громадян, діяльність якої поширюється на територію України та інших держав. [5]

Заява про надання статусу закордонного українця та інші документи, подані дипломатичній установі України за кордоном, не пізніше ніж через два місяці з дня їх отримання надсилаються дипломатичною поштою до Національної комісії.

Національна комісія розглядає заяву протягом 90 днів з дати її отримання та приймає відповідне рішення.

У разі прийняття рішення про надання заявнику статусу закордонного українця Національна комісія оформлює посвідчення за встановленим зразком, яке разом з копією рішення вручається закордонному українцю представником Національної комісії або надсилається до дипломатичної установи України в країні його проживання.

За оформлення посвідчення справляється плата у валюті країни перебування заявника у розмірі, еквівалентному 10 доларам США. Зазначені кошти спрямовуються на спеціальний рахунок Державного казначейства України і зараховуються до спеціального фонду державного бюджету. Посвідчення видається Національною комісією або дипломатичною установою України в країні проживання закордонного українця. [2]

Держави, як і Україна, приділяють значну увагу створенню сприятливих умов для набуття їх закордонними співвітчизниками громадянства цих держав. Так, наприклад, відповідно до частини другої статті 25 Конституції Республіки Болгарія особи болгарського походження отримують болгарське громадянство у спрощеному порядку. [7] За пунктом 2 частини першої статті 17 Закону Литовської Республіки «Про громадянство Литовської Республіки» від 5 червня 1991 року за особами литовського походження, які проживають в інших державах, безстроково зберігається право на громадянство Литовської Республіки. Особою литовського походження вважається особа, батьки чи дід або бабка якого є литовцями і сама особа визнає, що вважає себе литовцем тощо. [9]

Любов до своєї Батьківщини, мови, народних звичаїв і традицій українці пронесли через віки і вдома, і в чужих землях. І це єднає їх: «Нашу мову забороняли і калічили, - наголошував П. Яцик, - але ми знову постаємо і постаємо як нація». Цікаві факти наводить С. Лазебник. У далекій Бразилії одинока літня жінка, українка Марія Каняк, плачучи, обнімала й цілувала випадкових гостей - членів делегації митців з України. Почувши рідну мову, вона попросила: «Розмовляйте зі мною вкраїнською». І розповіла, що розмовляє українською навіть із рослинами, аби не забути її. [6]

Витримавши важкі випробування долі, зарубіжні українці не втратили своєї національної гідності, підтримують зв'язки з Батьківщиною, живуть надією на повернення додому, готові надати допомогу своїм землякам у розбудові сучасної демократичної і правової держави.

Семінарське заняття 7 (4 год.)

План

1. Поняття та місце гарантій в механізмі реалізації прав і свобод людини і громадянина в Україні.

2. Механізм захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні.

3. Повноваження органів державної влади, їх посадових осіб у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина.

4. Міжнародні організаційно-правові механізми захисту прав людини. Інституційні механізми захисту прав людини в зарубіжних країнах.

5. Поняття парламентського контролю Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

6. Звернення громадян України, іноземців та осіб без громадянства до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Особливості розгляду цих звернень.

1.2.

Гарантії прав та свобод людини і громадянина - це передбачена Конституцією і законами України система правових норм, організаційних засобів і способів, умов і вимог, за допомогою яких здійснюються охорона і захист прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина.

Конституційно-правові гарантії конституційних прав та свобод людини і громадянина поділяють на дві основні групи:

нормативно-правові гарантії конституційних прав та свобод людини і громадянина - це сукупність правових норм, за допомогою яких забезпечуються реалізація, порядок охорони і захисту прав та свобод особистості. До нормативно-правових гарантій відносять норми-принципи, юридичну відповідальність та юридичні обов'язки, передбачені конституцією;

організаційно-правові гарантії конституційних прав та свобод людини і громадянина - це механізм держави, органи місцевого самоврядування, посадові особи, політичні партії і громадські організації, засоби масової інформації, міжнародні правозахисні організації та їх діяльність у сфері правотворчості та правозастосування, спрямована на створення сприятливих умов для реального користування громадянами своїми правами і свободами'. Головною організаційно-правовою гарантією в демократичній державі є суд, незалежний від будь-якого державного або партійного органу. Ефективність організаційно-правових гарантій залежить від якості конституції та інших законів і підзаконних актів, тобто від нормативно-правових гарантій. Вони взаємопов'язані і взаємообумовлені.

У чинній Конституції України юридичними гарантіями реалізації прав і свобод людини і громадянина є такі положення:

1) неможливість зміни Конституції України, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав та свобод людини і громадянина (ч. 1 ст. 157 Конституції України);

2) покладення на державу обов'язку дотримуватися і захищати права та свободи людини і громадянина (ч. 2 ст. З Конституції України);

3) визнання прямої дії норм Конституції України, в тому числі тих, які закріплюють права та свободи людини і громадянина в Україні (ч. З ст. 8 Конституції України);

4) встановлення в нормах Конституції України та поточного законодавства юридичної відповідальності громадян, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян та посадових осіб за порушення прав і свобод людини і громадянина в Україні;

5) конституційне визнання права кожного захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань всіма засобами, не забороненими законом (ч. 5 ст. 55 Конституції України);

6) конституційне визнання права особи на правову допомогу (ст. 59 Конституції України);

7) конституційне закріплення права кожного на судовий захист (ч. 1 ст. 55 Конституції України);

8) закріплення в Конституції України та поточному законодавстві демократичних принципів судочинства (статті 58-63,129 Конституції України), гуманного поводження з особами, притягнутими до кримінальної та адміністративної відповідальності (статті 28-29 Конституції України);

9) конституційне закріплення системи особливих державних органів, до компетенції яких належать повноваження щодо захисту конституційних прав і свобод (Конституційний Суд України);

10) закріплення в Конституції України інших видів гарантій прав і свобод (основ демократичної системи влади, основних напрямів соціально-економічної політики України як соціальної держави).

Поряд із поділом гарантій прав та свобод людини і громадянина на нормативно-правові та організаційно-правові, існують і інші класифікації. Так, Б. М. Габрічідзе та А. Г. Чернявський поділяють конституційні гарантії на загальні, до яких відносять конституційний лад, державний захист прав та свобод людини і громадянина, самозахист прав і свобод, судовий захист, міжнародний захист, та гарантії правосуддя.

С. Ю. Каш кін пропонує поділяти гарантії прав і свобод людини і громадянина на внутрішньодержавні та міжнародно-правові. Перші, у свою чергу, включають судові та позасудові гарантії1.

Найбільш ефективним інститутом судового захисту прав людини у сучасній демократичній державі і суспільстві є конституційне правосуддя.

Законом України "Про Конституційний Суд України" передбачено особливості провадження у справах, що стосуються захисту прав та свобод людини і громадянина в Україні.

Підставами для порушення питання про відкриття провадження у справі щодо відповідності норм чинного законодавства принципам і нормам Конституції України стосовно прав та свобод людини і громадянина є:

1) наявність спірних питань щодо конституційності прийнятих і оприлюднених у встановленому порядку законів, інших правових актів;

2) виникнення спірних питань щодо конституційності правових актів, виявлених у процесі загального судочинства;

3) виникнення спірних питань щодо конституційності правових актів, виявлених органами виконавчої влади в процесі їх застосування та Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини у процесі його діяльності.

У разі виникнення у процесі загального судочинства спору щодо конституційності норми закону, яка застосовується судом, провадження у справі зупиняється.

За таких умов відкривається конституційне провадження у справі, і справа розглядається Конституційним Судом України невідкладно.

Предметом конституційного провадження у справах щодо конституційності норм законів, якими суперечливо регулюється порядок реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина, є вирішення спірних питань конституційності норм двох чи більше законів або актів міжнародного права, визнаних обов'язковими на території України, що встановлюють різний порядок реалізації одних і тих самих конституційних прав та свобод, чим суттєво обмежуються можливості їх використання.

У рішенні Конституційного Суду України визначається, норми якого закону є конституційними, а якого - неконституційними і нечинними.

Суб'єктами права на конституційне подання із зазначених питань є Президент України, не менш як сорок п'ять народних депутатів України, Верховний Суд України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховна Рада Автономної Республіки Крим.

Судовий захист прав та свобод людини і громадянина може здійснюватися також через офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

Підставою для конституційного подання щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України є практична необхідність у з'ясуванні або роз'ясненні, офіційній інтерпретації положень Конституції України та законів України.

Підставою для конституційного звернення щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України є наявність неоднозначного застосування положень Конституції України або законів України судами України, іншими органами державної влади, якщо суб'єкт права на конституційне звернення вважає, що це може призвести або призвело до порушення його конституційних прав і свобод.

У резолютивній частині висновку Конституційного Суду України офіційно тлумачаться положення Конституції України та законів України, щодо яких було подано конституційне подання чи конституційне звернення.

У разі якщо при тлумаченні Закону України (його окремих положень) було встановлено наявність ознак його невідповідності Конституції України, Конституційний Суд України у цьому ж провадженні вирішує питання щодо неконституційності цього Закону.

Серед механізмів захисту прав та свобод людини і громадянина в Україні від свавілля державних органів та посадових осіб при здійсненні ними владних повноважень особливе місце посідає інститут омбудсмана, який було вперше запроваджено у 1809 р. у Швеції. На початку 50-х рр. XX ст. цей інститут існував лише у двох країнах - Швеції та Фінляндії. Нині є у понад 40 країнах світу. Практично у кожній державі ця посада має свою назву: Адвокат народу - у Румунії, Парламентський комісар у справах адміністрації - у Великій Британії, Посередник (Медіатор) - у Франції, Захисник народу - в Іспанії тощо.

У багатьох державах омбудсман наділений правом законодавчої ініціативи.)))) (5)

У зв'язку зі збагаченням та універсалізацією каталогу прав і свобод людини на міжнародному й національному рівнях дедалі помітнішою стає необхідність спеціалізації правозахисної діяльності омбудсмана. Запроваджується омбудсман з питань рівноправ'я чоловіків і жінок (Фінляндія), у справах національних та етнічних меншин (Угорщина), з питань захисту прав споживачів і контролю за конкуренцією (Фінляндія), з питань нагляду за станом справ в армії (ФРН, Данія). В Україні висловлюються пропозиції про запровадження інститутів "інформаційного уповноваженого", "уповноваженого з прав дитини" тощо.

Згідно зі ст. 101 Конституції України парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (далі - Уповноважений). Порядок його діяльності визначається Законом України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" від 23.12.1997 р. із змінами.

Відповідно до зазначеного Закону сферою його застосування є відносини, що виникають при реалізації прав і свобод людини і громадянина лише між громадянином України, незалежно від місця його перебування, іноземцем чи особою без громадянства, які перебувають на території України, та органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами.

Уповноважений здійснює свою діяльність незалежно від інших державних органів та посадових осіб. Його діяльність доповнює існуючі засоби захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина, не скасовує їх і не тягне перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод.

Уповноважений призначається на посаду і звільняється з посади Верховною Радою України таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів.

Уповноваженим може бути призначено громадянина України, який на день обрання досяг сорока років, володіє державною мовою, має високі моральні якості, досвід правозахисної діяльності та протягом останніх п'яти років проживає в Україні.

Не може бути призначено Уповноваженим особу, яка має судимість за вчинення злочину, якщо ця судимість не погашена та не знята в установленому законом порядку.

Уповноважений призначається строком на п'ять років, який починається з дня складення ним присяги на сесії Верховної Ради України.

Закон України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" встановлює несумісність посади Уповноваженого з представницьким мандатом, зайняттям іншою оплачуваною чи і доплачуваною роботою або політичною діяльністю, крім викладацької, наукової або іншої творчої діяльності.

Актами реагування Уповноваженого щодо порушень положень Конституції України, законів України, міжнародних договорів України стосовно прав і свобод людини і громадянина є конституційне подання Уповноваженого та подання до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та їх посадових і службових осіб.

Конституційне подання Уповноваженого - це акт реагування до Конституційного Суду України щодо вирішення питання про відповідність Конституції України (конституційності) закону України чи іншого правового акта Верховної Ради України, акта Президента України та Кабінету Міністрів України, правового акта Автономної Республіки Крим; офіційного тлумачення Конституції України та законів України.

Подання Уповноваженого - це акт, який вноситься Уповноваженим до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадовим і службовим особам для вжиття відповідних заходів у місячний строк щодо усунення виявлених порушень прав та свобод людини і громадянина.

Уповноважений здійснює свою діяльність на підставі відомостей про порушення прав і свобод людини і громадянина, які отримує:

1) за зверненнями громадян України, іноземців, осіб без громадянства чи їх представників;

2) за зверненнями народних депутатів України;

3) за власною ініціативою.

Звернення подаються Уповноваженому в письмовій формі протягом року після виявлення порушення прав і свобод людини і громадянина. За наявності виняткових обставин цей строк може бути подовжений Уповноваженим, але не більше ніж до двох років.

Уповноважений не вивчає ті звернення, які розглядаються судами, зупиняє вже розпочатий розгляд, якщо заінтересована особа подала позов, заяву або скаргу до суду.

Повідомлення про прийняття звернення до розгляду або відмову у прийнятті звернення до розгляду надсилається в письмовій формі особі, яка його подала. Відмова у прийнятті звернення до розгляду повинна бути вмотивованою.

Протягом першого кварталу кожного року Уповноважений представляє Верховній Раді України щорічну доповідь про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності та їх посадовими і службовими особами, які порушували своїми діями (бездіяльністю) права і свободи людини і громадянина, та про виявлені недоліки в законодавстві щодо захисту прав і свобод людини і громадянина. Уповноваженим Верховної Ради України було підготовлено шість таких доповідей'.

У разі необхідності Уповноважений може представити Верховній Раді України спеціальну доповідь (доповіді) з окремих питань додержання в Україні прав і свобод людини і громадянина. Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини було підготовлено чотири Спеціальні доповіді: "Стан дотримання та захисту прав громадян України за кордоном", "Стан дотримання Україною міжнародних стандартів у галузі прав і свобод людини", "Стан дотримання Україною європейських стандартів з прав і свобод людини", "Стан дотримання та захисту прав дитини в Україні".

За щорічною та спеціальною (спеціальними) доповідями Уповноваженого Верховна Рада України приймає постанову. Щорічні та спеціальні доповіді разом з прийнятою постановою Верховної Ради України публікуються в офіційних виданнях Верховної Ради України.

Відповідно до ч. 4 ст. 55 Конституції України кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Розрізняють універсальний та регіональний міжнародний захист прав людини. Універсальний захист здійснюється в межах ООН та Ті спеціалізованих установ (спеціалізованою установою ООН, на яку покладався захист прав та основних свобод людини, донедавна була Комісія з прав людини при ООН. Нині її замінено Новою Радою, на яку покладається обов'язок здійснювати моніторинг ситуації щодо прав людини та допомагати окремим державам щодо вдосконалення законодавству цій галузі). Регіональний міжнародний захист прав людини - у межах міжамериканської, європейської та африканської систем. Європейська система вважається найбільш досконалою; вона грунтується на положеннях Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Органом, який розглядає скарги, відповідно до зазначеної Конвенції є Європейський суд з прав людини. Судовий процес, що ним відправляється, торкнувся практично всіх прав та свобод, передбачених Конвенцією, що призвело до змін національних законодавств. Щодо України, то 75% рішень, які ухвалює Європейський суд з прав людини проти нашої держави, стосуються невиконання в Україні рішень національних судів. Майже десяту частину від загальної кількості справ проти України, в яких Європейський суд з прав людини констатував порушення Конвенції, становлять справи щодо тривалості судового провадження. Системно Європейським судом як порушення людських прав констатується порушення права особи не бути підданим нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню під час тримання під вартою. Йдеться передусім про перенаселеність камер, неналежні санітарно-гігієнічні умови, ненадання адекватної медичної допомоги, неналежне поводження з боку персоналу. У цілому ж кількість справ, у яких Європейський суд з прав людини визнає порушення Україною Конвенції, щороку збільшується. Лише протягом 2006 року за цими рішеннями з України було стягнуто на відшкодування моральної та матеріальної шкоди, завданої позивачам, суму понад 9,270 млн гри4. У 2005 році Європейський суд з прав людини виніс 100 рішень проти України; у 2006 - 119; у 2007 - 120; у 2008 - ПО5; а з 2001 до 2004 р. було винесено 23 рішення. Кількість справ, розглянутих судом проти України, збільшується, і така тенденція, за даними експертів, посилюватиметься. Однією з вірогідних причин цього є невідповідність державної політики викликам у сфері забезпечення та дотримання прав людини, зокрема у сфері свободи від тортур, заборони жорстоких та таких, що принижують людську гідність, видів поводження та покарання0. У 2009 р. Україна посідала третє місце серед усіх держав за кількістю звернень до Європейського суду з прав людини (таких звернень було 9995)".

Аналіз нормативної бази України в галузі гарантій прав та свобод людини і громадянина, на думку деяких авторів, дає підстави дійти висновку про необхідність прийняття Кодексу прав та свобод людини і громадянина в Україні та видання систематизованого законодавчого збірника чинних законів з цієї проблеми.

Обмеження прав і свобод людини і громадянина зумовлені перш за все необхідністю поважати права та свободи інших людей, а також необхідністю нормального функціонування суспільства і держави. Але будь-які обмеження допустимі лише в передбачених конституцією випадках. Так, ч. 1 ст. 64 Конституції України встановлює, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Обмеження прав і свобод можуть бути загальними, тобто стосуватися реалізації всіх прав і свобод, та конкретними, тобто такими, що належать до окремих прав і свобод.

Наприклад, відповідно до ст. 23 Конституції України передбачається загальне обмеження, відповідно до якого кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей.

Конкретні обмеження прав і свобод людини і громадянина встановлюються, наприклад, ч. З ст. 30, ст. 31 (друге речення), ч. 1 ст. 32, ч. 1 ст. 33, ч. З ст. 34 Конституції України тощо.

Крім того, в конституціях досить часто передбачається можливість тимчасового обмеження прав і свобод в умовах воєнного або надзвичайного стану. Так, відповідно до ч. 2 ст. 64 Конституції України в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24,25, 27-29, 40,47, 51,52, 55-63 Конституції України.

Порядок введення в Україні надзвичайного стану визначається Конституцією України та Законом України "Про правовий режим надзвичайного стану" від 16.03.2000 р. із змінами. Відповідно до п. 31 ч. 1 ст. 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належить затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України указів про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях.

Відповідно до ст. 1 зазначеного Закону надзвичайний стан - це особливий правовий режим, який може тимчасово вводитися в Україні чи в окремих її місцевостях при виникненні надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру не нижче загальнодержавного рівня, що призвели чи можуть призвести до людських і матеріальних втрат, створюють загрозу Життю і здоров'ю громадян, або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства. Цей режим передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування відповідно до Закону повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення безпеки і здоров'я громадян, нормального функціонування національної економіки, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, захисту конституційного ладу, а також допускає тимчасове, обумовлене загрозою, обмеження у здійсненні конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Перелік конституційних прав та свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв'язку із введенням надзвичайного стану, встановлюється в Указі Президента України про введення надзвичайного стану та повинен бути вичерпним (п. 4 ч. 1 ст. б Закону України "Про правовий режим надзвичайного стану").

Відповідно до ст. 7 зазначеного Закону надзвичайний стан в Україні може бути введено на строк не більше як 30 діб і не більше 60 діб в окремих її місцевостях. У разі необхідності надзвичайний стан може бути продовжений Президентом України, але не більш як на 30 діб. Указ Президента України про продовження дії надзвичайного стану набирає чинності після його затвердження Верховною Радою України. А згідно з ч. 2 ст. 22 зазначеного Закону строк застосування обмежень конституційних прав і свобод громадян не може перевищувати строку, на який вводиться надзвичайний стан. Дія режиму надзвичайного стану припиняється у зв'язку зі спливом максимально встановлених строків його застосування, а також у випадку видання Указу Президента України про скасування надзвичайного стану.

Контроль за додержанням конституційних прав та свобод людини і громадянина в умовах дії надзвичайного стану здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ст. 32 Закону України "Про правовий режим надзвичайного стану").

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" від 06.04.2000 р. із змінами воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Зміст правового режиму воєнного стану (порядок його введення та скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, гарантії прав та свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб) та відповідальність за порушення вимог або невиконання заходів правового режиму воєнного стану визначаються Законом.

3.???

Реальний захист прав людини належить до найгостріших проблем української дійсності. Конституційне прагнення розвивати і зміцнювати демократичну державу неможливо реалізувати без утвердження в суспільній свідомості і соціальній практиці невідчужуваних прав і свобод людини, нормативного закріплення їх гарантій. Держава зобов'язана проявляти активність у забезпеченні прав людини, у створенні матеріальних, організаційних, соціальних, політичних та інших умов для найповнішого використання людиною своїх прав і свобод.

Встановлення системи гарантій не забезпечує автоматичної реалізації прав і свобод людини. У зв'язку з цим у науковий обіг введено поняття соціально-юридичного механізму захисту прав людини і громадянина як системи засобів та факторів, які створюють необхідні умови поваги прав і свобод людини. В структуру механізму входять: 1. Органи державної влади і місцевого самоврядування та відповідні посадові особи; 2. Спеціалізовані державні і громадські органи та організації у справі захисту прав і свобод людини і громадянина (наприклад, адвокатура, прокуратура, суд тощо); 3. Політичні партії і відповідні громадські організації та їх органи; 4. Нормативно-правові акти матеріального і процесуального характеру, які передбачають і закріплюють права, порядок їх реалізації і захисту та юридичну відповідальність за їх порушення; 5. Правові акти (документи), які підтверджують наявність, межі і характер прав і свобод; 6. Інші соціальні норми та їх акти (статути політичних партій і громадських організацій, звичаєві норми тощо); 7. Засоби масової інформації, державні і недержавні органи та організації в галузі масової інформації.

Даний механізм повинен також включати засоби стимулювання реалізації прав і свобод, у тому числі створення умов, за яких закріплені права і свободи можуть реально належати конкретній особі, використовуватись нею без будь-яких зовнішніх перепон.

Конституція України досить чітко визначає систему органів та посадових осіб різних рівнів, які повинні захищати права і свободи людини і громадянина. Це: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, місцеві державні адміністрації, підсистема судів загальної юрисдикції та спеціалізованих судів, Конституційний Суд України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокуратура, адвокатура, інші правоохоронні органи України.

Верховна Рада України здійснює захист прав і свобод через законодавчу діяльність шляхом визначення виключно в законах України прав і свобод людини і громадянина, гарантій цих прав і свобод, основних обов'язків громадян, громадянства, правосуб'єктності громадян, статусу іноземців і осіб без громадянства; прав корінних народів і національних меншин; основ соціального захисту; визначення правового режиму власності, правових засад і гарантій підприємництва, правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання (пп. 1—3, 6—8 ч. 1 ст. 92 Конституції).

Особливе місце у системі гарантій посідає Президент України. Він зобов'язаний сприяти формуванню відповідних механізмів контролю та забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина, а обстоюючи їх, створювати умови нетерпимого ставлення до будь-яких випадків порушення таких прав і свобод. Для виконання зазначених обов'язків Президент наділений правом вето щодо прийнятих Верховною Радою законів із наступним поверненням на повторний розгляд; повноваженнями щодо скасування актів Кабінету міністрів України, рішень голів місцевих державних адміністрацій та актів Ради міністрів Автономної Республіки Крим (п. 16, 30 ч. 1 ст. 108 Конституції); правом звертатися з клопотанням до Конституційного Суду України з питань конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Великі надії в плані посилення гарантій захисту прав і свобод людини покладаються на інститут Уповноваженого з прав людини, який існує в рамках парламентаризму. Зазначена посадова особа заповнює прогалини і компенсує недоліки судових засобів захисту, парламентського та відомчого контролю за адміністративними органами.

Уповноважений з прав людини в силу специфіки своєї природи, а також надзвичайної складності завдань забезпечення прав людини в Україні не здатний докорінно змінити ситуацію. Новий демократичний інститут робить перші кроки. Але наявний досвід його функціонування вказує на необхідність удосконалення існуючої законодавчої бази. Так, чинна Конституція у п. 17 ст. 85 містить лише згадку про цю посадову особу у зв'язку із закріпленням повноважень Верховної Ради по призначенню і звільненню з посади Уповноваженого з прав людини. Тому Основний Закон слід доповнити спеціальною нормою, яка присвячена Уповноваженому з прав людини.

Широкими повноваженнями щодо захисту прав і свобод людини наділена прокуратура України при виконанні функцій нагляду за додержанням і застосуванням законів. Діяльність органів прокуратури по вирішенню заяв і звернень громадин, перевірці сигналів преси та інших засобів масової інформації про порушення законності забезпечує своєчасний і кваліфікований розгляд кожного звернення, всебічну перевірку доводів заявника і прийняття на місці правильного рішення, поновлення порушених прав і законних інтересів громадян, притягнення до відповідальності винних осіб.

Забезпечення прав і свобод громадян неможливе без специфічного демократичного інституту, яким є адвокатура. Адвокат зобов'язаний здійснювати представництво, сприяти захисту прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб за їх дорученням в усіх органах, установах, організаціях. Вказана діяльність базується на принципах верховенства права, незалежності, гуманізму, демократизму і конфіденційності.

Таким чином, удосконалення процедур захисту прав і свобод індивіда — важливе і невідкладне завдання Української держави. На жаль, розмитість, невизначеність, а то й повна відсутність юридичних правил, які б регулювали захист громадян, свідчать про незадовільну правову ситуацію, яка склалася в суспільстві.

4.

Міжнародні організаційно-правові механізми захисту прав людини

Виникнення міжнародних організаційних механізмів захисту прав людини пов'язане з розширенням у цій сфері міжнародно-правового співробітництва після Другої світової війни. Це стало наслідком формування міжнародної єдності в розумінні цінності прав людини та їхнього захисту. Щойно таке розуміння було сформульоване у Статуті ООН, відразу ця організація стала центром міжнародно-правового співробітництва із прав людини. В її рамках були створені найбільш авторитетні міжнародні органи із захисту прав людини. З початку 50-х років почали виникати регіональні міжнародні організаційно-правові механізми захисту прав людини, перший з яких створено відповідно до Європейської конвенції про захист прав людини.

У сучасному світі існує розгалужена система з декількох десятків універсальних і регіональних міжнародних органів із прав людини з різним обсягом компетенції. Це дозволяє класифікувати ці органи, щоб легше розібратися в особливостях їхньої діяльності. Існуючі міжнародні органи із прав людини поділяють насамперед на універсальні та регіональні.

Універсальні міжнародні організаційні механізми захисту прав людини. Універсальні органи із прав людини мають компетенцію, що поширюється на значну кількість держав світу і, як правило, виключно на ті держави, які є учасницями відповідного універсального міжнародного договору про права людини (Комітет із прав людини, Комітет із прав дитини й ін.). В обмеженого кола міжнародних органів із прав людини контрольні повноваження не обов'язково пов’язані з участю держави в міжнародному договорі (Комісія з прав людини). Жоден з універсальних міжнародних органів із прав людини не є повноцінним міжнародним судовим органом, хоча пропозиції щодо їх створення висловлювалися відразу після закінчення Другої світової війни.

Універсальні органи з прав людини можуть бути квазісудовими та конвенційними. До квазісудових належать

органи, утворені на підставі міжнародних договорів для здійснення контролю за дотриманням цих договорів державами-учасницями та діють за процедурою, що нагадує судову (Комітет з прав людини). До конвенційних належать органи, утворені на підставі міжнародних договорів для здійснення контролю за дотриманням цих договорів державами-учасницями (Комітет із прав дитини — згідно з Конвенцією про права дитини; Комітет з ліквідації дискримінації щодо жінок — згідно з Конвенцією про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок тощо) Конвенційні органи мають переважно політико-правовий характер.

Особливе місце посідає Комісія з прав людини — універсальний орган, повноваження якого не пов'язані з участю держави в міжнародних договорах про права людини. Її було засновано на підставі рішення ЕКОСОР у 1946 р. Комісія складається із представників 53 держав — членів ЕКОСОР, обраних на три роки. За час існування Комісія з прав людини зробила значний внесок у розуміння прав людини та в розвиток міжнародного співробітництва в цій сфері. Вона має широкі повноваження щодо контролю за дотриманням прав людини, проводить дослідження у сфері захисту прав людини та надає рекомендації та пропозиції ЕКОСОР, готує проекти міжнародних документів щодо прав людини та співпрацює з іншими міжнародними органами в цій галузі. Комісія вправі створювати власні допоміжні органи. Одним із них є Підкомісія з попередження дискримінації прав і захисту меншин.

Важливим повноваженням Комісії із прав людини є розгляд заяв і повідомлень про порушення прав людини. 31967 р. відповідно до рішення ЕКОСОР Комісія одержала право вивчати інформацію про грубі та масові порушення прав людини у всіх країнах, незалежно від того, чи є вони учасниками міжнародних договорів про права людини. На підставі таких досліджень Комісія вправі подавати до ЕКОСОР доповіді та пропонувати рекомендації щодо усунення порушень прав людини. У 1970 р. ЕКОСОР в резолюції 1503 затвердила процедуру розгляду Комісією із прав людини повідомлень про масові порушення прав людини. Комісія не розглядає повідомлення, якщо скаржник не вичерпав національні засоби правового захисту. Комітет з прав людини створено у 1977 р. відповідно до ст. 28 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. До складу Комітету входять 18 експертів, яких обирають із числа громадян держав — учасниць Пакту. Комітет розглядає доповіді держав — учасниць Пакту про заходи щодо захисту проголошених в ньому прав (ст. 40). У разі, якщо держава-учасниця зробить заяву згідно зі ст. 41 Пакту, Комітет може одержувати та розглядати в порядку, встановленому в цій статті, повідомлення від інших таких держав про невиконання нею своїх зобов'язань за Пактом.

Згідно із Факультативним протоколом до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права Комітет із прав людини наділений повноваженням розглядати скарги від окремих осіб або груп осіб про порушення прав, зазначених у цьому Пакті, якщо такі порушення відбулися під юрисдикцією держав, що ратифікували Факультативний протокол. Протокол встановлює процедуру розгляду таких скарг. Комітет не розглядає повідомлення, якщо скаржник не вичерпав національні засоби правового захисту, якщо скарга стосується порушення права, яке не закріплене в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, або якщо це саме питання розглядається за іншою міжнародною процедурою. Розгляд скарг відбувається на закритих засіданнях, але рішення Комітету є відкритими та підлягають опублікуванню. Рішення Комітету є рекомендаціями.

Регіональні міжнародні механізми захисту прав люди ни створюються на підставі міжнародних договорів окремих груп держав, як правило в межах географічних регіонів. На цей час регіональні механізми захисту прав люди ни створено в Європі (у рамках Ради Європи — на підставі Конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950 у рамках ЄС — на підставі установчих договорів ЕС; у рамках ОБСЄ — згідно з Гельсінським Актом 1975 р.); в Америці — згідно з американською Конвенцією про права людини 1978 р.; в Африці — згідно з африканською Хартією прав людини 1981 р. Після розпаду СРСР у рамках СНД також було зроблено спробу створити міжнародну систему захисту прав людини на підставі Конвенції Співдружності Незалежних Держав про права й основні свободи людини 1993 р. Регіональні органи з прав людини поширюють свою компетенцію на держав — учасниць відповідного регіонального міжнародного договору про права людини. Іменування таких органів «регіональними» до певної міри умовне, оскільки захист не лише відбувається в межах територій таких держав, а поширюється також на осіб, що знаходяться під їхньою юрисдикцією.

Серед регіональних міжнародних органів із прав людини є судові органи (Європейський суд з прав людини, Міжамериканський суд з прав людини), квазісудові органи (Комітет незалежних експертів, утворений згідно з Європейською соціальною хартією), конвенційні органі (Європейський комітет із питань запобігання тортурам і такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, утворений згідно з Європейською конвенцією про запобігання тортурам і нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню).

Європейський суд з прав людини. Правовою основою діяльності Європейського суду з прав людини є Конвенція про захист прав людини та основних свобод і Регламент Європейського суду з прав людини. Відповідно до Конвенції Суд може розглядати, по-перше, заяви держав — учасниць Європейської конвенції з прав людини з питань порушення Конвенції в інших державах-членах (ст. 33). По-друге

заяви окремих осіб, груп і неурядових організацій про порушення прав людини, що мали місце в державах-членах (ст. 34). Порядок розгляду таких заяв різний.

У разі звернення до Суду із заявою держави — члена Ради Європи (таке звернення може бути зроблене з метою захисту прав людини в іншій державі-учасниці) Суд розглядає цю заяву, досліджує представлені факти, а в разі необхідності може провести розслідування. Держава, щодо якої було подано заяву, повинна створити всі необхідні умови для встановлення викладених у ній фактів.

Процедура розгляду Європейським судом з прав людини заяв окремих осіб, груп і неурядових організацій більш складна.

По-перше, мають бути дотримані умови, що стосуються суб'єкта подачі заяви. Якщо це особа, то мають бути дотримані вимоги, встановлені ст. 1 Конвенції. Особою вважається як індивід, так і юридична особа. Якщо це група осіб, то справа має стосуватися ідентичного порушення прав усіх осіб, що складають групу. Групою можуть бути визнані, наприклад, подружжя, члени організації. Якщо це неурядова організація, то для її звернення до Європейського суду в порядку ст. 34 Конвенції мають бути дотримані умови, що належать до критеріїв «асоціацій» (ст. 11 Європейської Конвенції про захист прав людини). По-друге, для звернення до Європейського суду з прав людини необхідно, щоб заявник вичерпав усі внутрішньодержавні способи правового захисту свого права. Практика Суду говорить про те, що в якості засобів правового захисту розглядаються лише засоби судового захисту, а також про те, що заявник повинен вичерпати не тільки всі доступні йому в державі засоби судового захисту, а й повноцінно використовувати існуюче законодавство. Заявник може звернутися до Європейського суду з прав людини, не використовуючи всіх внутрішньодержавних засобів правового захисту, в тому разі, коли вони безсумнівно неефективні. Звернення до органів несудового захисту (Уповноваженого із прав людини, прокурора, органів виконавчої влади, Президента держави тощо) не розглядаються Судом як звернення до правових засобів захисту. По-третє, заява може бути прийнята, якщо з дня ухвалення останнього рішення у цій справі внутрішньодержавними судовими органами минуло не більше шести місяців. По-четверте, Європейський суд не розглядає: анонімні заяви (ст. 35), але заявник може просити не вказувати його ім'я в разі офіційного опублікування результатів розгляду скарги1; заяви, які одного разу вже були розглянуті Європейським судом з прав людини (ст. 35); заяви, що є предметом розгляду в іншому міжнародному органі із захисту прав людини (ст. 35); заяви, несумісні з положеннями Конвенції, явно необґрунтовані або такі, що містять ознаки зловживання правом звернення до Суду (п. З ст. 35). Неприйнятними є заяви, за якими Європейський суд з прав людини некомпетентний приймати рішення, наприклад не пов'язані з порушенням прав, проголошених у Європейській конвенції з прав людини.

Роль неурядових організацій у міжнародному захисті прав людини. За останні десятиліття істотно зросла роль міжнародних неурядових організацій у захисті прав людини. Серед найбільш впливових організацій можна назвати Міжнародний Гельсінський Комітет, Міжнародну Амністію, Лікарів за мир та ін. Серед основних напрямів їхньої діяльності: моніторинг стану прав людини в окремих державах; моніторинг законодавства про права людини в окремих державах; складання доповідей про стан справ у галузі захисту прав людини; оприлюднення таких доповідей для ознайомлення громадськості та надання їх міжнародним міжурядовим органам із прав людини; участь у розробці міжнародних договорів із прав людини, а також інша діяльність.

Механізми та форми міжнародного контролю у сфері забезпечення прав і свобод людини можна умовно поділити на дві великі групи: універсальні та регіональні системи захисту прав людини.