Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Ковалко зачёт!!!!.docx
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
346.58 Кб
Скачать

2. Сутність основних прав, свобод та обов’язків людини і громадянина.

Сутність конституційних прав і свобод, їх класифікація

Основні права людини — гарантована законом міра свободи (можливості) особи, яка відповідно до досягнутого рівня еволюції людства в змозі забезпечити її існування і розвиток та закріплена у вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для усіх людей.

Ознаки основних прав людини:

І) можливості (свободи) людини діяти певним чином або утримуватися від певних дій, спрямовані на задоволення потреб, без яких вона не в змозі нормально існувати і розвиватися;

2) можливості, що обумовлені біосоціальною сутністю людини, належать їй від народження і не потребують «дозволу» з боку кого б там не було, у тому числі держави. Вони не можуть бути «відібрані» за свавіллям влади держави, оскільки не «дані» нею. Це природні невідчужувані права;

3) можливості, які не обмежені територією держави (позатериторіальні) і не залежать від національної належності людини (наднаціональні): вони належать їй вже в силу того, що вона є людиною. Вони походять від природи людини і покликані фор­мувати та підтримувати в людині почуття власної гідності, її індивідуальність;

4) можливості, що є залежними (у плані здійснення) від можливостей суспільства — рівня його економічного, політика-соціального, духовно-культурного розвитку. Зрозуміло, що рівень розвитку суспільства не залишається незмінним, так само, як і потреби самої людини;

5) можливості, що мають правовий характер, оскільки внесені до законодавчих актів, які створені в межах держави і на міжнародному рівні. Визнання, дотримання, охорона і захист державами (у результаті угод) основних прав людини, закріплених на міжнародному рівні, є свідченням про те, що вони стали не лише об'єктом міжнародного регулювання, але й міжнародними стандартами.

Зміст і обсяг основних прав людини визначаються сукупністю таких соціальних чинників:

• інтерес людини, справедливо збалансований з інтересами суспільства;

• мораль суспільства, що переважає у даний період;

• мета прав людини і відповідність цим правам засобів, використовуваних державою (реалізація, забезпечення та обмеження прав).

Права людини і права громадянина є тісно взаємозалежними, однак не тотожними поняттями. Громадянин — людина, яка законом визнається юридичне належною даній державі. Якщо права людини закріплені в міжнародно-правових актах, то права громадянина — у конституції певної держави.

3. Юридична природа основних прав, свобод та обов’язків людини і громадянина.

Під основними (конституційними) правами слід розуміти права, які містяться в конституції держави і міжнародно-правових актах з прав людини. Виокремлення категорії основних прав не означає, що всі інші права є другорядними і такими, що вимагають менш значних зусиль з боку держави для їх реалізації. Йдеться про те, що основні права і свободи є стрижнем правового статусу індивіда, в них укорінюються можливості виникнення інших багаточисельних прав і свобод, необхідних для нормальної життєдіяльності людини.

Основні права є суб'єктивними, тобто вони належать особі як учаснику суспільного життя і залежать від неї, принаймні в частині їх використання.

Характеризуючи історичний розвиток прав та свободи людини і громадянина, дослідники виділяють три його хвилі (покоління).

Перша хвиля виходить із витоків конституціоналізму. У перших конституційних актах фіксувалися, як правило, дві групи прав і свобод, обумовлені дуалізмом громадянського і політичного суспільства: громадянські (особисті) права і свободи (недоторканність особи з її процесуальними гарантіями) та політичні (виборче право, свобода слова, друку тощо). Ці права виражали так звану "негативну свободу": вони зобов'язували державу утриматися від втручання у сферу особистої свободи і створювали умови для участі громадян у політичному житті.

Друга хвиля проявилася на початку та у середині XX ст.; вона характеризується включенням у конституції соціально-економічних прав (право на працю та пов'язані з ним гарантії), а також прав соціально-культурного характеру (право на освіту, на доступ до досягнень науки і культури). Це так звані "позитивні права", для реалізації яких вимагається відповідна діяльність держави з їх забезпечення.

Третя хвиля обумовлена загостренням у другій половині XX ст. глобальних проблем, насамперед екологічних, та вступом найбільш розвинутих країн в епоху інформатизації. Звідси виникли такі права: на здорове навколишнє середовище, на інформацію, на мир тощо.

Юридичне розмежування між правом (суб'єктивним) і свободою провести складно. Суб'єктивне право є міра можливої поведінки суб'єкта. Це ж визначення можна застосувати і до поняття "свобода".

У більшості випадків, коли йдеться про суб'єктивне право, передбачається наявність більш або менш визначеного суб'єкта, на якому лежить обов'язок, що відповідає цьому праву (наприклад, право на охорону здоров'я повинно забезпечуватися мережею відповідних медичних установ). Коли ж ідеться про свободу, мається на увазі заборона відкидати або обмежувати цю свободу. Така заборона звернена до невизначеного кола суб'єктів, зобов'язаних поважати цю свободу (наприклад, свобода слова передбачає право людини вимагати від держави захисту від будь-якого суб'єкта, що цю свободу порушує). Але наведене розмежування між правом та свободою досить умовне, оскільки є такі свободи, дотримання яких покладається на визначене коло осіб, наприклад, це академічна свобода, тобто свобода викладацької діяльності.

Говорячи про співвідношення прав і свобод, слід додати і те, що вживання терміна "свобода" найбільш характерне для країн з англосаксонською системою права.

Існують два основних способи конституційного формулювання прав і свобод:

1) позитивний спосіб, коли конституція встановлює чи констатує, що суб'єкт має певне право. Наприклад, відповідно до ст. 53 Конституції України кожен має право на освіту;

2) негативний спосіб являє собою конституційну заборону будь-якому суб'єкту порушувати або обмежувати певне право або певну свободу. Наприклад, згідно зі ст. 32 Конституції України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

У багатьох конституціях поєднуються обидва способи формулювання прав і свобод, однак негативний спосіб більш характерний для країн з англосаксонською системою права, тоді як позитивний - для правових систем країн континентальної Європи.

Обов'язок - це міра належної поведінки. Конституційні обов'язки, як і права та свободи, характеризуються певним дуалізмом (про дуалізм прав і свобод людини і громадянина йшлося у попередній главі). Є обов'язки людини і обов'язки громадянина. Так, наприклад, відповідно до ст. 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Тоді як згідно зі ст. 66 Конституції України кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки.

Необхідність класифікації конституційних прав, свобод та обов'язків зумовлена їх значною кількістю. Однак слід мати на увазі, що ця класифікація є досить умовною, оскільки одне і і те саме право може належати до двох і більше класифікаційних груп. Наприклад, свобода совісті є елементом особистих свобод, хоча у деяких країнах вона набуває політичного характеру.

Отже, виділяють такі групи прав і свобод людини і громадянина:

1) права людини і права громадянина (цю класифікацію було охарактеризовано в попередній главі);

2) індивідуальні та колективні права, свободи та обов'язки. Необхідно зважати на те, що індивідуальні права можуть здійснюватися колективно, на відміну від права колективного. Наприклад, відповідно до ст. 44 Конституції України ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Це право може реалізовуватися тільки колективно, оскільки індивідуальний страйк є прогулом. Більшість конституційних прав і свобод за своєю суттю є індивідуальними. Що ж до колективних прав, то у більшості випадків це права різного роду менший. Наприклад, згідно зі ст. 10 Конституції України в нашій державі гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України;

3) основні і додаткові права, свободи та обов'язки. Так, відповідно до ст. 38 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами - це основне право, а похідними від нього є передбачені цією ж статтею Конституції України права громадян брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

4) найбільш важливою визнається класифікація конституційних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина за змістом на:

o особисті (громадянські), а саме: право на життя, право на свободу та особисту недоторканність, свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України тощо;

o політичні (публічні): право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації тощо;

o економічні, соціальні, культурні: право приватної власності, право на підприємницьку діяльність, право на житло, право на працю та інші1.

Варіант 2

Ядром, системотвірним елементом правового статусу людини і громадянина є права, свободи та обоє 'язки людини і громадянина.

У правах, свободах та обов'язках не лише фіксуються стандарти поведінки, які вважаються обов'язковими, корисними, доцільними для нормальної життєдіяльності суспільства, а й розкриваються основні принципи взаємовідносин держави і особи1.

Права людини - це Ті соціальна спроможність вільно діяти, самостійно обирати вид і міру своєї поведінки з метою задоволення різнобічних матеріальних і духовних потреб людини шляхом користування певними соціальними благами в межах, визначених законодавчими актами.

Поняття «свобода» в його суб'єктивному значенні тотожне поняттю «суб 'єктивне право», і його застосування пояснюється історичними чинниками. Водночас у юридичній літературі звертається увага на те, що поняття «свобода» більшою мірою пов'язане з ха­рактеристикою таких правочинів особи, які визначають сферу її самостійності, захисту від втручання в її внутрішній світ (свобода думки і слова, свобода світогляду і віросповідання тощо). Своєю чергою, поняття «право» передбачає для реалізації соціальних можливостей особи, які становлять його зміст, здійснення певних дій чи послуг з боку держави або правочинів особи на участь у діяльності певних структур .

Забезпечуючи права і свободи людини держава, своєю чергою, вимагає від неї певної поведінки, що формулюється в системі юридичних обов'язків.

Обов'язок - це об'єктивно обумовлена вимога держави до особи діяти чітко визначеним у законі чином або утриматися від здійснення певних дій.

Обов'язок характеризується такими рисами:

1) на відміну від суб'єктивного права, юридичний обов'язок -це категорія необхідної поведінки людини, його реалізація не повинна обумовлюватися бажанням людини;

2) обов'язок - це завжди певне обмеження прав людини.

Найбільш поширеним в юридичній літературі критерієм класифікації прав і свобод людини і громадянина є їхній зміст. Звичайно за змістом вони поділяються на три групи: особисті або

громадянські права і свободи; політичні права і свободи; економічні, екологічні, соціальні та культурні права і свободи'.

Особисті права і свободи розглядаються у правовій теорії та практиці як свобода людини приймати рішення незалежно від держави.

Політичні права і свободи пов'язані з участю в суспільно-політичному житті, з формуванням органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Економічні, екологічні, соціальні, культурні права і свободи складають особливу групу прав і свобод людини і громадянина, вони пов'язані з концепцією соціальної держави та стосуються таких сфер життєдіяльності, як власність, трудові відносини, відпочинок, матеріальні та духовні потреби людини тощо.