1.2. Аналіз стану зовнішньої політики сша

Сполучені Штати мають дипломатичні відносини практично з усіма державами світу. Виняток складають 5 держав:

• Бутан;

• Іран (припинено 1979 року);

• Північна Корея;

• Куба (припинено 1959 року);

• Сомалі (не визнана США) [21, с.2].

Демократія проголошена однією з основних цілей зовнішньої політики США. За доповіддю Держдепу США прикладами успіху такої моделі можуть вважатись «кольорові революції» у Грузії та в Україні, політичні перетворення у Сербії (включаючи Косово) і Чорногорію.

Сполучені Штати Америки зацікавлені у поширенні демократії та ринкової економіки у світі, оскільки це забезпечує захист їхніх інтересів та відповідає американським цінностям. Мадлен Олбрайт, яка займала пост держсекретаря під час другої адміністрації Білла Клінтона, висловилась із цього приводу, заявивши: «те, що США ототожнюють себе з демократією, життєво важливо для американських інтересів». Таким чином, видно основне завдання розповсюдження культурних цінностей США: поширення ідеологічних принципів, на яких базуються самі США, — це поширення американського впливу. І, навпаки, надзадачею американської зовнішньої політики вони вважають поширення відповідних цінностей.

Зовнішня культурна політика за успішної реалізації здатна стати ефективним засобом супроводження загальної зовнішньополітичної стратегії держави, створюючи міцний фундамент, який дозволяє не тільки відбудовувати і просувати свої національні інтереси на світовій арені, але й чинити безпосередній вплив на різні політичні, економічні, соціальні процеси у світі. Міжнародна освітня політика саме спрямована на максимально позитивне сприйняття населенням іншої країни американської культури. Завданням міжнародної політики США є створення лояльних прошарків населення в інших країнах [7, с.57].

Доведена ефективність проведення такої політики, багато колишніх випускників освітніх програм займають провідні державні пости у своїх країнах: 200 чинних і колишніх прем'єр-міністрів і президентів, і серед них Тоні Блер, Маргарет Тетчер, Герхард Шредер і Михайло Саакашвілі були учасниками урядових освітніх програм; 80% членів уряду Саудівської Аравії здобули освіту в Американських університетах, 75% парламенту Кенії навчались у США тощо.

Упродовж всієї історії існування міжнародних освітніх програм США застосовували їх для досягнення різних політичних цілей, але головним завданням цієї політики є поширення американської культури усім світом. Програми міжнародної культурної політики на урядовому рівні розглядаються як один з найбільш ефективних напрямків публічної дипломатії, що сприяють стабільності, процвітанню, а також просуванню американських цінностей у країнах, що розвиваються, або перебувають у перехідному періоді.

Основними інструментами реалізації американського зовнішнього культурного впливу виступають ЗМІ, в першу чергу американські, які часто входять до складу ще більших фінансово-промислових імперій. Керівний склад таких компаній, що формує собою ділову еліту США, часто нерозривно пов'язаний та взаємодіє на різних рівнях із правлячою політичною елітою США, в тому числі проваджуючи через власні ЗМІ цілеспрямований експорт ідеологічно «заряджених» американських культурних цінностей, орієнтованих головним чином на молодь у різних країнах світу, які охоче й активно сприймають Америку також через її субкультурні компоненти. Тим самим реалізується і політична задача із забезпечення національних інтересів США, що відповідає цілям і завданням, задекларованим у різного роду концептуальних та програмних документах американської зовнішньої політики [14, с.321].

Військово-політичний альянс НАТО було створено 4 квітня 1949 року, він об'єднав під егідою США 10 держав Західної Європи і Канаду. До 1991 року альянс розширився до 15 членів, включив цілком Німеччину, а також Іспанію, Грецію й Туреччину. Первинно НАТО створювався з метою попередження потенційної радянської агресії проти Заходу. У 1955 році у Східній Європі з аналогічною метою була створена Організація Варшавського договору за керівної ролі Радянського Союзу. Таким чином, Європа залишалась розділеною упродовж ще понад 30 років.

Статут НАТО передбачає, що агресія проти будь-якого з учасників договору прирівнюється до агресії проти всіх країн, що входять в альянс. Слід зазначити, що хоча США оголосили про свій нейтралітет у британсько-аргентинському конфлікті й напряму не виступили проти Аргентини, вони надали суттєву підтримку Великій Британії.

У 1991 році Варшавський договір втратив чинність, і Холодна війна була офіційно оголошена завершеною. Таким чином, зникла першопричина появи самого НАТО. Тим не менше, за угодою з СРСР, до НАТО була включена НДР, яка вже увійшла до складу ФРН. Після цього радянському керівництву були надані гарантії про те, що на території Німеччини ніколи не будуть розміщені елементи стратегічних ядерних сил США, а НАТО не буде розширюватись на схід. Увага НАТО переключилась з СРСР на Югославію. З 1993 року авіація НАТО бере активну участь у Боснійській війні. Навесні 1999 року почалась наймасштабніша військова операція в історії альянсу: 78-денне бомбардування Сербії [11, с.51].

Необхідно зазначити, що 1999 рік став переламним в історії НАТО. США порушили дані у 1991 році Горбачову обіцянки припинити розширення НАТО: у 1999 році до альянсу увійшли Угорщина, Польща й Чехія, у 2004 році до складу НАТО увійшли ще 7 держав східної Європи, в тому числі 3 колишні радянські республіки — Естонія, Латвія і Литва. До цього часу США вже оголосили про свою Війну проти тероризму. Контингент НАТО у 2001 році було введено в Афганістан у відповідь на теракти 11 вересня. У 2003 році, однак, деякі європейські союзники США у НАТО відмовились вступати до Іракської війни.