41. Теоретична концепція сучасних міжнародних економічних відносин.

Починаючи з кінця 40-х і майже до 70-х років ХХ ст., концепції немарксистського походження фактично зводили міжнародні відносини до міждержавних взаємодій. Так, наприклад, для школи “політичного реалізму” міжнародні відносини – це сфера боротьби держав за силу, владу і вплив. При цьому вплив представники реалізму розглядали як результат використання сили і влади. Фактично ця концепція не допускала самого розвитку міжнародних відносин, адже держави були приречені на вічне протиборство. Дослідження міжнародних відносин попереднього періоду не давали чіткої визначеної позиції стосовно суті міжнародних відносин як загальносуспільного феномену. Класичний і сучасний науковий марксизм також не створив своєї спеціальної теорії, замкнувшись на формаційному підході до аналізу розвитку суспільних відносин.

Вказані обставини сприяли інтенсивному розвиткові християнсько-позитивістського підходу в дослідженнях міжнародних відносин. Спектр теорій, який виник у його рамках, був настільки широким, що вже в середині 70-х років ХХ ст. жодна із висунутих концепцій, теорій і шкіл не може претендувати на роль спеціальної теорії міжнародних відносин, а в загальній сумі всі вони також не створювали аналогічної теорії.

Значний внесок у еволюцію поглядів дослідників на сутність міжнародних відносин як явища внесли і вносять процеси інтеграції та глобалізації. По-перше, вони відкинули твердження, яке панувало у науковій теорії майже до 70-х років ХХ ст. про те, що міжнародні відносини і міждержавні взаємодії є тотожними і зводяться тільки до останніх. По-друге, з кінця 70-х років до початку 80-х років ХХ ст. у ТМВ практично утвердилось уявлення про те, що існує тісний взаємозв’язок поточних процесів з великомасштабними історичними змінами (large-scale historical change) і що ці глобальні зміни неможливо зрозуміти, не беручи до уваги систему міжнародних відносин.

При такому системному погляді на світовий розвиток, який виходить не тільки з політичного взаємозв’язку і взаємозамкненості, але із більш глибинної його цілісності, що диктується територіально-природною обумовленістю діяльності людини на планеті, міжнародні відносини виявляються поточним “зрізом” основних напрямків, процесів досягнутого в стані світового розвитку.

Представники численних шкіл та наукових напрямків по-різному кваліфікують сутність міжнародних відносин як загальносуспільного феномену. Але, незважаючи на відсутність єдності з цього питання, можна з певною умовністю визначити зміст поняття “міжнародні відносини”, як:

– взаємна дія всіх учасників міжнародних відносин, що виходять за межі національних територій;

– сукупність економічних, політичних, ідеологічних, правових, дипломатичних, військових та інших зв’язків і взаємовідносин між державами та системами держав, соціальними, економічними, політичними силами, організаціями і рухами, що діють на світовій арені;

– відносини, зв’язки, узагалі будь-які взаємодії внутрішньо оформлених, організованих соціумів у зовнішньому для них, політично, владно і організаційно не оформленому, або слабко оформленому соціальному середовищі.

Незважаючи на певну розбіжність у викладених вище визначеннях, спільним є те, що міжнародні відносини, перш за все, характеризуються як відносини, взаємовідносини, зв’язки, взаємодії між певними організаційними структурами. Звідси, міжнародні відносини як явище виникали тоді, коли на земній кулі з’явились хоча б два внутрішньо оформлених соціуми, які добровільно або вимушено почали вступати в постійні контакти, зв’язки, відносини, взаємодіючи один з одним. Міжнародні відносини як явище зникнуть тоді, якщо і коли всі соціуми, що раніше в них брали участь, об’єднаються в єдине, владно оформлене ціле, де всі зв’язки, відносини і взаємодії з моменту об’єднання набувають внутрішнього характеру. Природно, що обидва ці крайні полюси – ідеальний стан: реальні міжнародні відносини та їх суб’єкти займають проміжне становище між ними.

Міжнародні відносини як явище мають декілька якісних характеристик, серед яких найбільш значними є:

– по-перше, їх протяжність (тривалість) в часі. Виходячи з того, що міжнародні відносини виникають вже на базі взаємодій хоча б двох мінімально організованих соціумів, можна констатувати той факт, що вони супроводжують людство впродовж усієї відомої йому історії. Розглядаючи унікальну тривалість міжнародних відносин у часі, можна визначити їх як єдине і цілісне явище лише у тому випадку, якщо для всіх періодів земної цивілізації будуть визначені основні характерні риси, компоненти, одночасно і завжди властиві міжнародним відносинам. Інакше кажучи, соціально-історична суть міжнародних відносин часів Римської імперії, Середньовіччя та індустріального суспільства повинна бути не аналогічна, а така сама;

– по-друге, встановити такі ознаки, компоненти чи характерні риси надзвичайно складно. З плином історії безперервно розвивались кількісно і якісно всі відомі компоненти та фактори міжнародних відносин як явища: особистість і суспільство, економіка і політика, наука і культура, ідеологія і релігія, військове мистецтво та дипломатія, всі види комунікації та обмінів, держава, її політичні інститути та системи і самі конкретні міжнародні відносини. Але ознака розвитку сама по собі не є визначальною для міжнародних відносин, оскільки властива й іншим явищам суспільного життя та історії. Важливо знайти дещо незмінне у розвитку, що могло б послужити важливою ознакою міжнародних відносин як явища, а ця ознака була б характерною для всіх компонентів, що історично і постійно розвиваються та змінюються. На сьогоднішній день ця наукова проблема далеко не вирішена і є надзвичайно важливою як в теоретичному, так і в методологічному плані для побудови теорії міжнародних відносин;

– по-третє, в усі часи та на всіх якісно різних фазах і рівнях розвитку міжнародні відносини незмінно існували, проявляли себе, еволюціонували, виявляли багатогранні соціальні впливи в трьох часових площинах відразу:

1) як історичне явище (надчасове);

2) як важлива ознака певної епохи або періоду;

3) як конкретний комплекс поточних сучасних проблем та відносин міжнародного життя. З усіх сфер життєдіяльності людини і суспільства саме в міжнародних відносинах історія, епоха і теперішнє невід’ємно перетинаються в реальному масштабі часу, ускладнюючи тим самим проблему виділення з цього комплексу відносин “істинно сьогоднішніх”, поточних;

– по-четверте, як і будь-яке явище, міжнародні відносини існують в просторових координатах. Звідси виникає проблема визначення цих координат. Якщо рахувати простором міжнародних відносин неосвоєні території, то на сьогодні таких на земній кулі немає; якщо внутрішній простір, то відсутні критерії відмінності між зовнішнім і внутрішнім; якщо духовний простір, то відсутні критерії відмежування міжнародних відносин від усіх інших явищ тощо.

Відповіді на поставлені вище питання в науковій літературі є різними і потребують подальшої наукової розробки.

40. Міжнародні економічні відносини у XX ст.. Міжнародна торгівля.

У результаті реального послаблення глобального військово-політичного протистояння між двома блоками з одного боку, й одночасного загострення регіональних конфліктних ситуацій та загрози «малих війн» – з іншого боку, на перший план світової політики вийшли проблеми захисту прав і безпеки особистості й народів, гуманітарно-правові, культурні контакти, поширення об’єктивної інформації. Сукупність цих характеристик дістала назву "людський вимір". Конкретні люди творять передумови довіри або недовіри між народами й державами, й від них залежить розв’язання військово-політичних проблем, проблем охорони й поліпшення стану природного середовища, розвиток торгово-економічних та науково-технічних зв’язків тощо.

            Концепція «людського виміру» й механізм співробітництва держав з гуманітарно-правових питань були обґрунтовані у спеціальному розділі Підсумкового документа Віденської зустрічі учасників НБСЄ в січні 1989 р.

            Важливими органами, які покликані займатися гуманітарними проблемами, питаннями забезпечення основних прав і свобод людей є НБСЄ (з 1994 р. має назву ОБСЄ – Організація з питань безпеки і співробітництва в Європі) і Рада Європи – регіональна міжурядова організація, створена в 1949 р.

            Розпад СРСР і Югославії, утворення нових незалежних держав, труднощі країн колишнього соціалістичного табору, об’єднання Німеччини та інтеграція західних країн стали важливими чинниками побудови загальноєвропейського дому і розвитку міжнародних відносин 90-х років.

            Зазнала краху колишня стабільність, яка спиралась на швидку реакцію наддержав на порушення рівноваги і на співставлення своїх кроків з реакцією можливого ворога, рівно як і з власною можливістю його нейтралізувати.

            Разом з тим розпад двополюсної системи викликав втрату політичних орієнтирів у окремих держав, крах ідеології тоталітаризму там, де вона панувала, хаос у мисленні багатьох людей. В утворену порожнину вривається націоналізм, ворожнеча, нестримна агресивність.

Миротворчі зусилля ООН, ЄС, НАТО і інших міжнародних структур не завжди є ефективними і адекватними. Замість небезпеки глобального зіткнення в світі посилилась загроза локальних війн.

            Кардинальні зміни в світі зробили актуальним завдання становлення нової системи європейської безпеки. Вирішенню цього завдання сприяли як різноманітні багатосторонні зустрічі, так і двосторонні контакти між державами Європи.

            Важливим кроком до встановлення нової системи безпеки в Європі стало підписання в березні 1995 р. 52 країнами ОБСЄ "Пакту стабільності в Європі". Країни, що підписали пакт, взяли на себе зобов’язання розвивати добросусідські відносини на основі головних документів ООН, ОБСЄ і Ради Європи, згідно з принципами суверенної рівності, поваги прав, притаманних суверенітету, непорушності кордонів, територіальної цілісності держав, поваги міжнародно-визнаних кордонів, невтручання у внутрішні справи, дотримання прав людини, особливо осіб, які належать до національних меншин.

            У 1993-1995 рр. центр етнічного протистояння на території колишньої Югославії перемістився із Хорватії в Боснію, де вели між собою боротьбу три общини: сербська, хорватська і мусульманська. Світове співтовариство всю вину за розв’язання конфлікту поклало на Сербію і 25 квітня 1993 р. встановило економічну блокаду.

            Після чотирьох років війни у Боснії під тиском світового співтовариства конфліктуючі сторони нарешті серйозно сіли за стіл переговорів і 15 грудня 1995 р. була укладена мирна угода. З метою виконання угоди на територію Боснії було введено війська НАТО чисельністю 60 тис. осіб.

            Вгамувавши конфлікт у Боснії, світова громадськість опинилась перед лицем проблеми Косова, що набула збройного характеру. Албанська меншина, що проживає на території Сербії в районі Косово, взялась за зброю з метою домогтися приєднання краю до Албанії. Сербська армія, маючи досвід антипартизанської боротьби, жорстокими засобами стала придушувати партизанський рух албанців. Щоб загасити нову пожежу на Балканах, у конфлікт втрутились ООН, НАТО, ОБСЄ та інші організації. Вона примусили ворогуючі сторони сісти за стіл переговорів і укласти угоду (1998 р.). Але виконання угоди весь час наражається на опір її противників як з одного, так і з іншого боку, що виливається в спалахи насилля. Щоб покласти край кровопролиттю, у лютому 1999 р. під загрозою застосування сили з боку НАТО обидві ворогуючи сторони сіли за стіл переговорів. Проте домовленості не було досягнуто. Вину за зрив переговорів було покладено на Сербію. НАТО, щоб зробити Сербію більш поступливою,  розв`язали проти неї війну. Впродовж 78 днів авіація НАТО бомбардувала Сербію. Зрештою, серби вивели свої війська з Косово, а в край були введені війська НАТО і Росії.

Війна в Косово не стала останньою у регіоні. Наступного року спалахнула війна у Македонії, де албанська меншина підтримана ззовні розгорнула війну проти центрального уряду. Зрештою, завдяки зусиллям ООН, НАТО, ЄС, ОБСЄ конфлікт вдалося вгамувати.  

            Небезпечним і напруженим залишається становище на Близькому Сході (Палестина, Ірак, район проживання курдів та ін.) та у ряді держав колишнього Радянського Союзу (Грузія, Вірменія, Азербайджан, Таджикистан). Загострилось протистояння між Індією та Пакистаном, які зробили рішучі кроки в бік перетворення в ядерні державі, здійснивши підземні ядерні випробування. Серйозного удару по стабільності в світі завдала азіатська фінансово-економічна криза. Для вирішення гострих конфліктних ситуацій у цих регіонах необхідні спільні зусилля всіх зацікавлених сторін і міжнародних миротворчих організацій.

            Поява нових незалежних держав призвела до нової розстановки сил в світовій політиці. США залишились єдиною наддержавою. Вступила в нову фазу боротьба за сфери впливу.

            Політична нестабільність у різних регіонах світу загрожує вибухами нових локальних конфліктів. Наприкінці 90-х років Тропічна і Південна Африка стали регіоном кривавих війн, переворотів, партизанських рухів (Конго, Ангола, Руанда та ін.).

            Все більше дають про себе знати соціально-економічні проблеми країн "третього світу". Чистий прибуток 200 найбагатших людей перевищує дохід 40% населення світу (тобто 2,5 млрд людей).

            Непорозуміння між Росією та США поставили під загрозу розвиток загальноєвропейського процесу і процесу ядерного роззброєння. Розбіжності виникли через різні позиції сторін в питаннях розширення НАТО на Схід, у врегулюванні близькосхідного і югославського конфліктів. Росія прагне відігравати домінуючу роль на території колишнього Радянського Союзу. З такими проблемами світ вступив у третє тисячоліття.