
- •Методичні рекомендації з питань нотаріального посвідчення заповітів
- •Нормативна база
- •Загальні вимоги до посвідчення заповіту.
- •3.1 Вимоги до форми та змісту заповіту
- •3.2 Вимоги до змісту заповіту.
- •Особливості посвідчення деяких видів заповітів.
- •4.1. Особливості посвідчення секретних заповітів.
- •4.2. Особливості посвідчення заповітів подружжя.
- •Посвідчення заповітів при свідках
- •4.4. Проблемні питання, що виникають при посвідченні заповітів.
- •4.5. Алгоритм дій при посвідченні заповітів.
- •Заповіт
- •Заповіт
- •Заповіт
- •Заповіт
- •Заповіт
- •Заповіт подружжя
ЗАТВЕРДЖЕНО
Рішенням Методичної ради з питань нотаріату при Головному управлінні юстиції у Київській області
Протокол №2 від 01.03.2012
Методичні рекомендації з питань нотаріального посвідчення заповітів
Відповідно до ст.1233 Цивільного кодексу України, заповіт – це особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
Заповіт є одностороннім правочином – дією особи, спрямованою на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Відповідно до ч.3 ст. 202 Цивільного кодексу України одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Застосування цього положення Цивільного кодексу України стосовно заповіту пов’язане із заповітом подружжя, який складається двома особами – подружжям.
Правові наслідки заповіту виникають тільки після смерті особи, яка його видала – заповідача.
За життя заповідач вправі у будь-який час скасувати заповіт, змінити його або скласти новий заповіт.
Заповіт як правочин має відповідати всім вимогам, які звичайно пред’являються до правочинів, що містяться у статті 203 ЦК. Слід звернути увагу на те, що законодавець відокремив норми про заповіт від правил про правочини і договори. Це означає, що розпорядження на випадок смерті не можуть включатися як окремі положення до цивільно-правових договорів, за винятком спадкового договору та договору банківського вкладу.
Найважливіша ознака заповіту випливає з самого його визначення і полягає в безпосередньому зв'язку заповіту з особою заповідача. Ніхто інший крім заповідача не може скласти (скасувати, змінити) заповіт за заповідача. Законом не допускається відчуження права на складання заповіту, його обмеження або відмова від права на заповіт. Виходячи зі змісту ст. 27 ЦК правочин про відмову від права на заповіт або його обмеження є нікчемним.
Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю (ч. 2 ст. 1234 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ст. 34 Цивільного кодексу України повністю дієздатними є фізичні особи, що досягли вісімнадцяти років (повнолітні).
Особа у віці до 18 років може набути повну цивільну дієздатність, а як результат і право на заповіт у разі реєстрації цією особою шлюбу до досягнення повноліття, надання їй повної цивільної дієздатності коли вона записана матір’ю або батьком дитини, надання їй повної цивільної дієздатності після досягнення шістнадцяти років у випадку, коли вона працює за трудовим договором, надання їй повної цивільної дієздатності після досягнення 16 років у випадку, коли вона бажає займатися підприємницькою діяльністю.
Надання повної цивільної дієздатності є остаточним, й у випадку, наприклад, розірвання шлюбу чи припинення трудових відносин до досягнення особою 18 років, повна цивільна дієздатність у цієї особи зберігається, як і зберігається право на заповіт.
Цивільний кодекс України окремо називає такі заповіти як:
заповіт з умовою;
заповіт подружжя;
секретний заповіт.
Також у науці цивільного права виділяються й інші види заповітів, зокрема: пропорційні (залежно від співвідношення розміру часток спадкоємців) та часткові (охоплюється певна частина спадщини).
Заповідач має право в заповіті:
призначити спадкоємців (ст. 1235 Цивільного кодексу України);
підпризначити спадкоємців (ст. 1244 Цивільного кодексу України);
визначити обсяг спадщини, що має спадкуватися за заповітом (ст. 1236 Цивільного кодексу України);
зробити заповідальний відказ (ст. 1237 Цивільного кодексу України);
покласти на спадкоємця певні обов’язки (ст. 1235 Цивільного кодексу України);
встановити в заповіті сервітут (ст. 1247 Цивільного кодексу України).
При посвідченні заповітів нотаріус керується вимогами що встановлені Цивільним кодексом України від 16.03.2003 року № 435-IV (з подальшими змінами і доповненнями) (далі за текстом – «ЦКУ») (ст.ст. 27, 202, 1233-1257 ЦК), Законом України «Про нотаріат» від 02.09.1993 року № 3425-XII (з наступними змінами та доповненнями) (далі по тексту – «Закон») (ст.56, 57 Закону), Порядком вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 22.02.2012 року № 296/5 (з наступними змінами та доповненнями) (далі за текстом – Порядок) та Правилами ведення нотаріального діловодства, , затверджені наказом Міністерства юстиції України від 22.12.2010 №3253/5 (далі за текстом – «Правила»).