69. Основні правові системи сучасності

Правова система - складне і багатопланове явище, що складається з цілого комплексу компонентів, яке справляє нормативно-організаційний вплив на суспільство.

У науці виділяють наступні правові системи (або сім'ї):

1) англосаксонську (Англія, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія та ін.);

2) романо-германську (країни континентальної Європи, Латинської Америки, деякі країни Африки, а також Туреччина);

3) релігійно-правову (країни, що сповідують як державну релігію іслам, індуїзм, іудаїзм);

4) соціалістичну (Китай, В'єтнам, КНДР, Куба);

5) систему звичаєвого права (екваторіальна Африка і Мадагаскар).

Романо-германське право сформувалось в XII-XIII ст. у результаті рецепції (запозичення) римського права країнами континентальної Європи. Підставою для рецепції в економічній сфері стали розвиток торгівлі, ремесел, зростання міст. Спочатку соціальною основою і сферою його застосування в середньовічній Європі було переважно міське населення, однак поступово ця правова система стала загальнонаціональною, континентально-європейською.

Крім економічних причин, існували і соціально-культурні передумови запозичення Європою римського права.

Особливості норм романо-германського права наступні. Романо-германська норма права - загальне правило поведінки. Головною особливістю цієї норми, порівняно з англосаксонською прецедентною, виступає узагальнений, абстрактний характер, що викликає необхідність її тлумачення і конкретизації. Романо-германські норми мають системно-ієрархічний характер.

Найважливішим джерелом романо-германського права виступає закон. Закони приймаються парламентами країн цієї системи і володіють вищою юридичною силою, поширюються на всю територію держави, на всіх громадян. В усіх країнах романо-германської системи є писані конституції, за нормами яких визнається вища юридична чинність. Закон має пріоритет стосовно всіх інших джерел права. Він може заборонити чи легалізувати звичай, окремі положення судової практики, нормативні договори.

Важливе місце серед джерел романо-германского права займають кодифіковані акти (кодекси). Романо-германське право, на відміну від англосаксонського, прагне не до зовнішнього об'єднання нормативного матеріалу (інкорпорації), а до об'єднання змістового, внутрішнього.

Крім законів, у країнах романо-германської системи приймається безліч підзаконних актів: декрети, регламенти, інструкції, циркуляри, укази, постанови та інші документи виконавчої влади.

Джерелом романо-германського права є також звичай. Як самостійне джерело права звичай сьогодні відіграє другорядну роль у правовій системі, виступаючи як доповнення до закону. У країнах романо-германської правової системи існує розподіл права на публічне і приватне. Підставою, критерієм виділення пуб­лічного права виступає загальний, державний інтерес (здійснення суспільних цілей і завдань), приватного права - особливий, приватний інтерес (реалізація цілей окремих осіб, громадян, організацій).

Англосаксонська правова система

Система англосаксонського (англо-американського) права була створена в Англії після нормандського завоювання. Ця система включає нині правові системи усіх, за деяким винятком, англомовних країн. Загальне право значною мірою вплинуло на становлення і розвиток правових систем країн, що політично були пов'язані з Англією.

Англійське право розвивалося автономним шляхом, зв'язки з континентальною Європою були досить незначними. Рецепція римського права в Європі не торкнулася англійського права.

Загальне для всієї Англії право виникає після захоплення її нормандським герцогом Вільгельмом I Завойовником (1066). У цей період формується централізована судова система, з'являються (у період правління Генріха II) королівські роз'їзні судді, що вирішують справи з виїздом на місця від імені Корони. В англосаксонському праві існує два види норм: законодавчі і прецедентні. Законодавчі являють собою правила поведінки загального характеру. Прецедентні - певна частина судового рішення по конкретній справі, що містить юридичний висновок у справі й аргументацію, мотивування рішення. Суд "приміряє" конкретний випадок не до вже готової норми, а до випадку, який мав місце раніше, і встановлює їх подібність, після чого приймає рішення.

Найважливішим джерелом англосаксонського права є судовий прецедент. Іншим джерелом англосаксонського права є закон (статут). Давнім джерелом англосаксонського права є звичай. собливе місце серед джерел англосаксонського права займає юридична доктрина (наука). Якщо в романо-германській правовій системі вона не є самостійною формою вираження і закріплення юри­дичних норм (хоча і відіграє в ній значну роль), то в англосаксонському праві деякі літературні джерела мають широке визнання і використовуються при вирішенні конкретних справ.

Система релігійного та звичаєвого права Правові системи багатьох країн Азії й Африки не відрізняються тим ступенем єдності, що притаманна наведеним правовим системам.

Однак у них є багато спільного за структурою і формою, усі вони ґрунтуються на концепціях, відмінних від тих, котрі панують у західних країнах.

Принципи, якими керуються незахідні країни, бувають двох видів:

визнається цінність права, але саме право розуміється інакше, ніж на Заході, має місце тісне переплетення права і релігії;

відкидається сама ідея права і стверджується, що суспільні відносини повинні регламентуватися іншими нормами - нормами звичаю, моралі та ін.

Першій характеристиці відповідають країни мусульманського, індуського й іудейського права, що входять в систему релігійного права, а другій - країни Далекого Сходу, Африки і Мадагаскару, що відносяться до системи звичаєвого права.

Мусульманське право - це система норм, виражених у релігійній формі і заснованих на мусульманській релігії - ісламі. Іслам виходить з того, що право походить від Аллаха, який відкрив його людині через свого пророка Мухаммеда. Воно охоплює всі сфери соціального життя. Мусульманське право має чотири основні джерела: Коран - священна книга ісламу; Сунна, або традиції, пов'язані з посланцем Бога; Іджма, або єдина угода мусульманського суспільства; Кійас, або судження за аналогією.

Під системою звичаєвого права розуміють існуючу у країнах екваторіальної, південної Африки й на Мадагаскарі форму регламентації суспільних відносин, засновану на державному визнанні сфор­мованих природним шляхом соціальних норм, звичаїв. Численні народності Африки мають свої звичаї, покликані забезпечити єдність, згуртованість колективу, повагу пам'яті предків, зв'язок з навколишньою природою, надприродними силами. Внутрішні конфлікти вирішуються не шляхом визнання права тієї чи іншої особи, а шляхом примирення тих, хто сперечається