201.Види угод, які укладає Європейський Союз з іншими суб’єктами міжнародного права.

У межах своєї договірної компетенції ЄС укладає як двосторонні, так і багатосторонні угоди з третіми країнами та міжнародними організаціями, їх важливою особливістю є те, що положення таких угод можуть мати правові наслідки не тільки для суб'єктів міжнародного права, які уклали ці угоди, а й для суб'єктів внутрішнього права третіх країн - сторін міжнародної угоди та суб'єктів внутрішнього права держав-членів ЄС.

Більшість угод, які укладає ЄС, вважаються двосторонніми, оскільки протилежною стороною угоди виступає міжнародна організація або третя країна. Відповідно до цього усі угоди щодо створення асоціації, крім угоди про партнерство з країнами Африки, Карибського басейну та Тихого океану (країни АКТ) і угоди про створення Європейського економічного простору (ЄЕП), є двосторонніми. Щодо угод з країнами АКТ та угоди про створення ЄЕП, то оскільки вони укладені з більш ніж однією країною, то вони вважаються багатосторонніми. Однак на їх основі були створені і функціонують інститути, які виявляють риси так званої "консолідованої двосторонності". Це означає, що обидві сторони зазначених угод являють собою чільні групи країн, які беруть участь у процесі прийняття рішень.

Щодо багатосторонніх угод за участю ЄС, то більшість стосується торгівлі та пов'язаних з нею питань. Зокрема, ЄС є членом СОТ, яка служить форумом для досягнення тарифних та торговельних угод. ЄС є також стороною Міжнародної угоди по пшениці 1986 р., а також низки угод з торгівлі сировинними товарами, укладених у рамках Конференції ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД).

Враховуючи зміст міжнародних угод, які укладає ЄС з іншими суб'єктами міжнародного права, та правові засади для їх укладання, можна виділити такі види угод: галузеві угоди про співпрацю, торговельні угоди, угоди про торгівлю і співробітництво, угоди про партнерство, угоди про асоціацію. Тим самим закладаються різні потенціали для співпраці і інтеграції третіх країн у Євросоюз.

202. Правове регулювання відносин Європейського Союзу з високорозвинутими країнами (сша, Японія, Канада).

Співробітництво високорозвинутих країн та Європейського Союзу було й залишається важливою темою двосторонніх дискусій. За останні десятиріччя провідні сили світової економіки – Японія, США, Канада та Європейський Союз - стали відігравати все більш активну роль в політичній сфері міжнародного життя. Першими спробами політичного співробітництва можна вважати кінець 60-х - початок 70-х років, коли американські стратеги запропонували концепцію трилітаризму - політичне і військове партнерство між США, країнами Західної Європи та Японією. Але в 70-х роках ХХ ст. за рядом об’єктивних причин так і не вдалося втілити ідею “політичної ув’язки” Японії, ЄЕС та США. Тим не менш, доктрина Тріади не зникла з порядку денного і набула нового імпульсу в кінці 80-х - на початку 90-х років минулого сторіччя після закінчення холодної війни. Укладання Маастрихтської угоди 1992 р. щодо створення Європейського Союзу, підписання у липні 1991 року Спільної Декларації про відносини між Європейським Співтовариством та його країнами–членами і Японією.

Досліджуючи історію формування європейського простору як єдиного культурного об’єднання з’ясовано, що провідні країни ЄС – Франція, Німеччина, Велика Британія, які формували основні засади еволюції ЄС, перенесли на початку 1990-х років свої міждержавні двосторонні відносини із високорозвинутими країнами у площину відносин “ЄС – США, Канада, Японія” і в такий спосіб створили гармонійне доповнення, оскільки Великобританія та Японія співпрацювали, враховуючи присутність США як своєрідного мосту у відносинах між ними, Франція активізувала відносини із Японією у політичній сфері, Німеччина поглиблювала економічну співпрацю.

Показано, що ЄС зацікавлений, як з політичної, так і з економічної точки зору у поглибленні співробітництва з високорозвинутими країнами, як країнами, що вважаються лідерами та головними гравцями на міжнародній арені.

На кінець ХХ ст. внаслідок існування міцних партнерських зв’язків США з Європою та Японією, Вашингтон заохочував і сприяв японо-європейському політичному співробітництву. Розглядаючи Європу як надійного партнера в Атлантиці, США при розробці глобальної стратегії щодо АТР покладалися на підтримку Японії, особливо з огляду на можливість російсько-китайського зближення та озброєння Китаю. Тому США зв’язали у своїх розробках Японію та ЄС як надійні сили у забезпеченні безпеки.