193. Свобода внутрішнього ринку єс та треті країни.

Поглиблення економічної інтеграції в Євросоюзі веде до поширення принципів основних свобод внутрішнього ринку на треті країни. Насамперед це стосується сусідніх країн, навіть якщо рівень їх відносин з європейськими інтеграційними об'єднаннями не передбачає підготовки таких країн до майбутнього членства в Євросоюзі. Разом із тим, можливості для громадян третіх країн використовувати свободи внутрішнього ринку залежать від того, наскільки тісно співпрацює третя країна з Євро-союзом. Найбільші можливості для використання свобод внутрішнього ринку отримують громадяни країн, з якими ЄС має угоди про асоціацію. Значно обмежені права та можливості користуватися свободами внутрішнього ринку мають громадяни неасоційованих країн.

Правові засади для поширення принципів свободи пересування осіб на внутрішньому ринку Євросоюзу на громадян третіх країн визначені у міжнародних договорах, укладених між ЄС і третіми країнами, у постановах органів співробітництва, створених на основі таких договорів, постановах інститутів Євросоюзу, рішеннях Суду ЄС.

Найбільш широке використання свободи пересування осіб забезпечує Угода про створення Європейського економічного простору, підписана у травні 1992 р. її учасниками є ЄС, його держави-члени та такі найбільш розвинуті країни-члени ЄАВТ, як Норвегія, Ісландія та Ліхтенштейн.

Угоду про створення ЄЕП можна називати глобальною угодою про асоціацію, оскільки вона створює такий статус для асоційованих країн, який фактично є заміною членства в Євросоюзі, не передбачаючи, однак, участі цих країн у роботі інститутів європейських інтеграційних об'єднань, а також співробітництва у сфері зовнішньої та внутрішньої політики.Таким чином, на треті країни можуть поширюватися основні свободи спільного ринку ЄС. Межі таких свобод визначаються положеннями відповідних угод про співробітництво або асоціацію.

194. Історія становлення спільної зовнішньої політики та політики безпеки Європейського Союзу (сзппб).

Розвиток правових засад СЗППБ ЄС відбувався разом з еволюцією європейського права. Положення Римського договору 1957 року започаткували процедуру погодження спільних зовнішньополітичних рішень на рівні експертних груп та зустрічей міністрів закордонних справ. Спільна торговельна політика стала першим досвідом застосування типових для Європейського Економічного Союзу інструментів у сфері зовнішньої діяльності.

Геополітичні зміни початку 1990-х років супроводжувалися процесом формування євроспільноти у якісно новій формі Європейського Союзу. Договір про Європейський Союз 1992 року започаткував процес створення функціонального механізму СЗППБ. Стаття J1 визначила загальні завдання СЗППБ: захист основних цінностей, інтересів і незалежності ЄС; посилення безпеки ЄС у всіх формах; підтримка миру і посилення міжнародної безпеки; сприяння міжнародному співробітництву; розвиток демократії у світі [1].

Новий поштовх розвитку СЗППБ ЄС надали Амстердамський (1997) та Ніццський (2000) договори, які передбачали створення ряду структур для безпосередньої реалізації цього напряму політики: створено посаду Верховного представника ЄС з питань СЗППБ; розширено сферу та інституційну структуру реалізації спільної політики безпеки; запроваджено інструмент підготовки «Спільних стратегій» у зовнішній політиці Євросоюзу щодо конкретних країн.

Правові засади формування та реалізації СЗППБ ЄС на початку ХХІ ст. перебували на стадії перманентних змін відповідно до імперативів розвитку європейського інтеграційного процесу [2, 32]. Сміливі нововведення щодо можливостей Євросоюзу в зовнішній політиці містив проект Договору про Конституцію для Європи, запропонований Європейським Конвентом у червні 2003 р. Пропонувалося централізувати та уніфікувати прийняття рішень з питань СЗППБ, запровадити посаду Міністра закордонних справ ЄС та Європейської служби закордонних справ як дипломатичної структури ЄС, Європейського оборонного агентства, механізму «взаємної солідарності» у співпраці учасників об’єднання у сфері безпеки і оборони. Союз мав отримати права «юридичної особи», тобто стати повноцінним самостійним суб’єктом міжнародного права як високоінтегрована конфедерація союзних держав [3, 76−77]. Втім відверто наддержавний характер документа викликав чимало суперечок і невдоволення у різних країнах Євросоюзу, що й визначило його долю. У 2005 році громадяни Франції і Нідерландів не підтримали ратифікацію Конституції ЄС, що викликало «конституційну кризу» Співтовариства.