48. Зміни в правовому статусі Європейського парламенту та інших інститутів Союзу.

Термін "європейський парламент" був уведений в установчі договори в 1986р. Єдиним європейським актом і відтепер є єдиною офіційною назвою представницького інституту Співтовариств і всього Союзу.

Асамблея була переважно консультативним органом, хоча й мала деякі владні повноваження(право відправляти у відставку Комісію шляхомвикористання вотуму недовіри).

Однак в 70- е рр. XX в. положення стало мінятися. Із цієї пори,використовуючи термін із західної доктрини, починається поступова"емансипація" Європарламенту. З 1979 р. Асамблея починає обиратисяпрямим загальним голосуванням громадян Співтовариств, що істотно

підвищило її вплив і авторитет. Єдиний європейський акт 1986 р. розширив її повноваження в законодавчому процесі (увів так звану процедуру співробітництва), а Договір про Європейський Союз перетворив Європарламент в орган, що спільно законодавствує з Радою по ряду питань.

Європейський парламент включає 732 члена (депутатів), що обираються вкожній країні-члені у відповідність із чисельністю населення, але нестрого пропорційно (представництво невеликих країн завищене).

Кількість депутатських місць для кожної країни зафіксовано безпосередньо в Договорі про Європейське співтовариство, тобто є "твердою" нормою. Ніццький договір, переглянув існуючі раніше квоти убік скорочення, щоб після прийому нових країн-членів (і, відповідно,обрання додаткових депутатів) чисельність Європарламенту не стала надмірно великою.

Починаючи з 1979 року, вибори проводяться кожні п'ять років

Амстердамський договір спростив законодавчий процес, фактично скасувавши процедуру співпраці (її ще використовують при розв'язанні деяких питань, що належать до розділу «Економічний та монетарний союз») і значно розширивши сферу застосування процедури спільного ухвалювання рішень.

Ніццький договір (набрав чинності 1 лютого 2003 року), своєю чергою, додав парламентові ваги в законотворчому процесі, ще більше розширивши сферу застосування спільного ухвалювання рішень і надавши йому право звертатися до Суду Європейських Спільнот на тих самих умовах, що й інші інституції.

З огляду на розширення Союзу, Ніццький договір збільшив граничну кількість місць у парламенті до 732 (Амстердамський договір передбачав не більше ніж 700 депутатів); нове правило набрало чинності для нового складу Європарламенту після виборів у червні 2004 року. Крім того, завдяки перерозподілові депутатських місць між «старими» державами-членами (які втратили 91 місце) та новими державами Союзу вдалося досягти рівноваги між реальною демографічною ситуацією та принципом рівності держав-членів.

49. Конференція щодо інституційної реформи та прийняття Ніццького договору 2001 року.

Саміт в Ніцці, що пройшов 7-9 грудня 2000 р. і був покликаний вирішити найбільш важливі питання інституціонального реформування ЄС, які прого¬лошувалися Комісією та більшістю членів ЄС не тільки необхідною умовою майбутнього розширення, але й взагалі подальшого розвитку європейської інтеграції. Досягнутий в Ніцці компроміс, хоча й мав принципово важливе значення, все ж не знімав цілого ряду протиріч і носив більше половинчастий характер.

Не дивлячись на невирішеність ряду важливих інституціональних питань, саміту в Ніцці все ж вдалося зробити крок до розв'язання проблеми розширення, що дало можливість представникам Комісії все час¬тіше говорити про перспективу завершення переговорів з деякими кандида¬тами вже до кінця 2002р.Європейський Союз перетворюється на де¬далі складніший комплекс, єдність якого потребує проведення важливих перетворень.

Саміт завершився підписанням у ніч з 10 на 11 грудня нового Договору. Положення Ніццького Договору були офіційно визнані такими, яких цілком достатньо для потреб розширення ЄС. Після підписання він підлягав ратифікації як в національних парламентах, так і в Європейському Парламенті.

Ніццький Договір став логічним продовженням попередніх Договорів. Його положення зосереджувались на трьох основних проблемах:

- внутрішніх реформах ЄС (зміни в основних принципах і процедурах прийняття рішення кваліфікаційною більшістю з можливістю блокування їх меншістю, обмеження застосування права вето);

- прийняття в ЄС країн Центральної та Західної Європи з наданням їм місць та голосів у інститутах ЄС, перерозподіл місць між «старими» членами ЄС;

- формування спільної зовнішньої і оборонної політики Союзу.

Компетенція ЄС поширювалась на наступні політичні напрямки: економіка, торгівля, сільське господарство, міграційна політика, валютна політика, зайнятість, охорона здоров’я, захист прав споживачів тощо.