
- •Історичний розвиток російсько-фінських відносин
- •1.2. Дипломатичний етап радянсько-фінської боротьби
- •2.1. Причини та привід до війни
- •2.2. Перші місяці війни та причини невдач срср
- •2.3. Народна влада Отто Куусінена в Фінляндії
- •2.4. Іноземна допомога фінам проти іноземної інтервенції
- •2.5. Прорив «лінії Маннергейма»
- •2.6. Лютневий наступ Червоної Армії
- •Ііі розділ. Завершення війни та підписання Московського мирного договору 1940р.
- •Висновки
- •Список використаних джерел та літератури:
2.1. Причини та привід до війни
Вина за розв'язання війни, на думку Міністерства оборони СРСР в рівній мірі лежала як на Фінляндії, так і на СРСР. «... З боку Фінляндії це обумовлювалось як її прозахідною позицією, так і боязню за суверенітет країни, особливо після вступу радянських військ у Польщу і Прибалтику. У Радянському Союзі вирішальну роль зіграли політичні амбіції Й.В. Сталіна, його сподівання на військову силу, явна перевага в силах» [19; 211]. Зазначалося, що була альтернатива війні. Для обох сторін війна не була об'єктивною необхідністю. Її коріння, криються в суб'єктивних причинах і обставинах: складній міжнародній обстановці, культі особи Сталіна і т.п. П. Ващенко, погоджуючись з цією інтерпретацією, писав про те, що резонно покладають « ... провину за розв'язання війни не тільки на Радянський Союз, але і на уряд Фінляндії» [7]. Існувала мирна альтернатива [9; 143-144]. Але уряд СРСР схилялася до військового варіанту. Л. Івашов головною причиною радянсько-фінської війни назвав агресивну політику Заходу і Німеччини [15]. У своїй аргументації він спирався на аналіз архівних документів фашистської Німеччини і прийшов до висновку про те, що «територія Фінляндії розглядалася фашистською Німеччиною як зручний плацдарм для нападу на СРСР з Півночі» [26; 156]. М. Семиряга, на відміну від Л. Івашова, піддав сумніву факт зацікавленості Німеччини в конфлікті, оскільки Німеччина на той момент була зацікавлена в постачанні зі Скандинавії і СРСР стратегічної сировини [36; 205-207]. Ю. Горьков висловив думку про те, що головними призвідниками війни були Німеччина і Фінляндія, але їх підбурювали країни Заходу [8]. М. Семиряга припустив, що справжньою причиною «зимової війни» стала криза у відносинах між країнами. Але винен в розв'язуванні війни СРСР [36; 155]. Вчений засумнівався в тому, що головною метою СРСР була безпека північних кордонів, оскільки «...цілі майбутньої операції виходили за рамки забезпечення безпеки міста на Неві» [36; 171]. Ставилося політичне завдання звільнення «фінського народу від гніту поміщиків і капіталістів»[36; 158]. До такого ж висновку у статтях «Народний фронт для Фінляндії?» і «Правителі без підданих» прийшов М. Мельтюхов. Проаналізувавши проект інструкції про діяльність комуністів на окупованій РСЧА фінської території, він прийшов до висновку, що готувалося створення перехідного «народного уряду», а потім пішла б «радянізація» Фінляндії [22]. Подібні плани історик оцінив як експансіоністські. В. Я. Сиполс зробив висновок про те, що « ... позиція Англії, Франції, США, Швеції та деяких інших країн, по суті, штовхала Фінляндію до відхилення радянських пропозицій» [38] на переговорах, що почалися 12 жовтня 1939 р. Але у західного керівництва не було єдиної думки. Так у листопаді 1939 р. У. Черчілль стверджував: «В наших інтересах, щоб СРСР посилив свою міць на Балтиці, тим самим послабилася б небезпека німецького панування в цьому районі»» [36; 148]. Перераховані вище версії були провідними в історіографії «Зимової війни» першої пол. 1990-х рр.
Причиною війни, на думку А.В. Гусєва, стало зовсім не бажання Сталіна поширити свою владу на всю територію колишньої Російської імперії, хоча й такий сприятливий варіант розвитку подій в Кремлі не виключали. Справжньою ж причиною війни... було бажання англійців відрізати Німеччину від джерел сировини, насамперед залізних і нікелевих руд, які вона отримувала від нейтральних Швеції і Фінляндії. Про важливість цих поставок для німців свідчать такі цифри: лише в 1943 р. з добутих 10,8 млн. т залізної Руди в Німеччину зі Швеції було відправлено 10,3 млн. т.
Наприкінці 30-х рр. ХХ ст. у зв’язку з наростанням агресивних дій фашистської Німеччини, яка розв’язала Другу світову війну, міжнародна обстановка, особливо в Європі, значно ускладнилася. За таких умов Фінляндія, яка займала важливе стратегічне становище в Прибалтійському регіоні, почала привертати пильну увагу керівництва фашистського рейху. В свою чергу, стало очевидним, що правлячі кола північного сусіда СРСР, виношуючи плани створення «Фінляндії до Уралу», взяли курс на зближення з Німеччиною. «Тінь Гітлера», за образним висловом У.К. Кекконена, поширювалася і на Фінляндію [17; 38].
Здобувши незалежність у 1918 р. Фінляндія прагнула мирних відносин з СРСР. У жовтні 1920 р. між обома країнами було укладено Тартуський мирний договір, а у 1932 р. – пакт про ненапад, який у 1934 р. був продовжений на 10 років.
Разом з тим Фінляндія налагоджувала економічне й політичне співробітництво із західними країнами, що сприяло зміцненню її економіки. Сталін, у свою чергу, був незадоволений західною орієнтацією Фінляндії, побоюючись, що її територія може бути використана в антирадянських цілях. Між двома державами існувала взаємна недовіра. Фінляндію обурювали репресії, що їх сталінський режим розпочав стосовно фінської меншини в Карелії та Ленінградській області. Особливе занепокоєння викликало розгорнуте СРСР у 1937 р. будівництво оборонних споруд на Карельському перешийку. У відповідь фінський уряд розпочав будівництво власної системи військових укріплень – «лінії Маннергейма», названої за ім`ям фінського маршала.
Сама по собі Фінляндія не становила значної небезпеки для Радянського Союзу. Однак історичний досвід свідчив про те, що її збройні сили, а особливо спільний кордон з СРСР, довжиною 1400 км., за певних умов могли бути використані в антирадянських цілях однією з великих держав або ворожою коаліцією. Особлива небезпека виникла для одного з найбільших політичних і військово-економічних центрів країни – Ленінграда: сухопутний кордон проходив від нього на відстані артилерійського пострілу, а підходи з боку моря були недостатньо захищені.
Таку невиправдану близькість до кордону визнавали й члени уряду Фінляндії, в тому числі маршал Г. Маннергейм. «Коли Виборзький округ ще в 1811 р. був приєднаний царським урядом до Фінляндії, – писав він у мемуарах, – то багато хто дотримувався тієї точки зору, що кордон пролягає дуже близько до міста на Неві. Цієї думки дотримувався державний секретар, граф Ребіндер, а також мій прадід, державний радник К.Є. Маннергейм» [20; 258-259].
Навесні 1938 р., коли Німеччина силою приєднала до себе Австрію, уряд СРСР звернувся до Фінляндії з пропозицією почати переговори про вжиття заходів, які б забезпечили безпеку північно-західних кордонів СРСР. Однак у Фінляндії не виявили інтересу до встановлення добросусідських відносин з Радянським Союзом. Навпаки, народний комісар закордонних справ СРСР М.М. Литвинов був змушений привернути увагу посла Фінляндії в Москві І`рє-Коскінена до того, що «в жодній країні преса не веде так систематично ворожої нам кампанії, як у Фінляндії. У жодній сусідній країні не ведеться така відкрита пропаганда за напад на СРСР і відторгнення його території, як у Фінляндії» [35; 196].
Тим часом загроза виникнення нової світової війни швидко наростала. Генеральний штаб РСЧА (Робітничо-Селянська Червона Армія) і командування ЛВО (Ленінградський військовий округ) і після підписання радянсько-німецького договору 1939 р. продовжували вважати фашистську Німеччину основним противником, особливо після виходу вермахту внаслідок завершення польської кампанії до західних кордонів СРСР. Спроби ж радянського керівництва знайти шляхи розв’язання проблеми забезпечення спільно із Фінляндією безпеки Ленінграда, як і раніше не зустрічали в Гельсінкі підтримки. Тому наприкінці червня 1939 р. генералу К.О. Мерецкову було доручено скласти доповідну записку про вжиття необхідних заходів на випадок нападу з території Фінляндії. З цією метою рекомендувалося «контрудар здійснити в максимально стислі строки» [24; 178].
26 листопада 1939 р. відбулась подія, яку стали кваліфікувати як провокаційний обстріл однієї з частин 86-го стрілецького полку поблизу с. Майніла зі сторони Фінляндії. На пропозицію фінської сторони створити комісію з метою розслідування інциденту СРСР категорично відмовився. Аналогічний випадок мав місце ще в 1936 р. В обох випадках результати розслідувань з фінського боку не були доведені до кінця або зникли.
Досі залишається невідомим, хто здійснив обстріл, який багато радянських і зарубіжних істориків вважають приводом до війни. Однак останні схиляються до думки, що він був спровокований Сталіним і Молотовим, тому вони й відмовилися від розслідування. Вивчення журналу бойових дій 68-го полку 70-ї стрілецької дивізії, проведене в 1992 р., показало: він заповнений одним почерком. Хоч начальники штабу за 105 днів бойових дій змінювалися тричі. Даних про те, що при обстрілі 26 листопада вбито 4 і поранено 4 бійців, в журналі немає. Враховуючи факти, що наказ про перехід кордону з Фінляндією з'єднання 9-ї армії отримали 21 листопада, 7-ї армії – 22 листопада, ніякого обстрілу скоріше за все не було [3].
Можливо свідомо фальсифікував події і М.С. Хрущов, стверджуючи, що на організацію провокації біля Майніли Сталін послав майбутнього маршала Г. Кулика. Війна планувалася, і кращим підтвердженням її неминучості був обмін радянським наркоматом фінансів до 24 листопада 1939 р. 22 млн. фінських марок на долари США.
Можливо, майнільські постріли – це не детонатор, а сигнал тривоги, що закликав до негайного виходу з тупика. Таке припущення підтверджує доповідна записка повпреда СРСР у Гельсінкі В.К. Деревянського В.М. Молотову від 17 листопада. В ній у дусі молотівських методів дипломатії міститься рекомендація вжити заходів до того, щоб здійснити тиск на Фінляндію, щоб змусити її зробити певні поступки: створити вкрай напружене становище на кордоні, розпочати відповідну кампанію в радянській пресі, організувати мітинги і демонстрації трудящих СРСР під антифашистськими гаслами. Його пропозиції негайно почали втілюватися в життя.
Все це свідчило про те, що в Москві становище вважали критичним: фашистський вермахт уже зайняв позиції поблизу кордонів СРСР у центрі Європи, а на одному з найважливіших напрямків – Балтійському регіоні і в цілому на північноєвропейському театрі воєнних дій продовжував залишатися незахищеним стратегічно важливий приморський флот, який неодноразово використовувався в антирадянських цілях.
Однак Гельсінкі не усвідомили небувалої напруженості в радянсько-фінських відносинах і продовжували ігнорувати життєво важливі національні інтереси свого східного сусіда. В той час міністр закордонних справ Фінляндії Еркко заявив на засіданні кабінету міністрів: «Я вважаю, що навіть у такій обстановці Росія не піде на нас війною». А Ю. Паасіківі, який їхав у Москву на переговори, він рекомендував: «Забудь, що Росія – велика держава» [4; 186].
Про загострення радянсько-фінських відносин в останніх числах листопада свідчив щоденниковий запис заступника наркома іноземних справ В.П. Потьомкіна. 29 листопада фінський посол у Москві Ір'є-Коскінен був викликаний у Народний комісаріат закордонних справ для вручення йому ноти про розрив дипломатичних відносин. Прочитавши текст ноти, він запитав: «Це розрив?» Після позитивної відповіді В.П. Потьомкіна посол заявив, що 29 листопада близько 16-ї години він одержав з Гельсінкі ноту, що містила повідомлення про згоду фінського уряду на пропозицію СРСР щодо відведення фінських військ від лінії кордону. На запитання В.П. Потьомкіна, чому нота не була передана НКЗС, Ір'є-Коскінен відповів, що «одночасно з нотою ним було одержано з Гельсінкі вказівку – почекати додаткових інструкцій, які мають бути сьогодні надіслані у вигляді зашифрованої телеграми… В цей момент, – писав Потьомкін, – зателефонували з фінляндської місії; після розмови фінський посол повідомив, що обіцяна шифротелеграма вже прибула, і він дав вказівку негайно її розшифрувати. Посол запитав мене, чи можемо ми сьогодні одержати від нього ноту фінського уряду. Я відповів, що на мою думку, вручена послу нота В.М. Молотова вичерпує всі питання, які стояли між Радянським урядом і теперішнім урядом Фінляндії» [5; 319].
У ноті, яку Ір'є-Коскінен все ж передав у НКЗС, вказувалося, що, враховуючи занепокоєність радянської сторони безпекою Ленінграда, фінський уряд готовий домовитися про відведення своїх військ на таку відстань від Ленінграда, при якій не можна було б говорити, що вони загрожують безпеці цього міста [9; 183].
Безперечно, Москва не була впевнена в тому, що в тодішній критичній обстановці поблизу радянських кордонів у Гельсінкі знову не застосують тактику зволікань. І все ж шанс врегулювання конфлікту політичними засобами був утрачений, на цей раз Москвою, яка зробила ставку на збройну силу.