1.2. Дипломатичний етап радянсько-фінської боротьби

Радянсько-фінський кордон було визначено мирним договором від 14 жовтня 1920р. У 1932 р. між СРСР і Фінляндією було підписано договір про ненапад, через два роки продовжений ще на 10 років. Однак радянський уряд турбувала близькість кордону до Ленінграда (32 км). Були побоювання, що Фінляндія може стати плацдармом для агресії проти СРСР, як це було в 1918-1920 рр.

У 1935 р. Фінляндія оголосила себе нейтральною державою. Однак керівництво країни активно шукало зближення з Німеччиною.

У другій половині 30-х рр. у Фінляндії різко зросли асигнування на військові потреби, склавши 25% річного бюджету. Активізувалася допомога західних держав. В 1935 - 1938 рр. з однієї тільки Великобританії у Фінляндії було направлено зброї, бойової техніки та боєприпасів на суму 221 млн. фінських марок (близько 36% всього англійського військового експорту). Швидкими темпами велося будівництво необхідної для розгортання військ дорожньої мережі, аеродромів, військово-морських баз. До 1939 р. за участю німецьких фахівців у Фінляндії були споруджені аеродроми, здатні прийняти в 10 разів більше літаків, ніж було у ВВС Фінляндії.

Враховуючи все це, вже навесні 1938 р. радянське керівництво змушене було вживати заходи щодо забезпечення безпеки північно-західних кордонів СРСР. Для вирішення цієї проблеми Радянський Союз запропонував Фінляндії кілька варіантів угод [34; 113-114].

У квітні 1938 р., беручи до уваги офіційний нейтралітет Фінляндії, Б.Н. Ярцев, другий секретар політичного представництва СРСР у Фінляндії, за дорученням радянського уряду запропонував Фінляндії укласти військову угоду лише на випадок нападу з боку Німеччини. Цей варіант в Гельсінкі був не прийнятий.

Наступною радянською ініціативою стала пропозиція письмового зобов'язання Фінляндії в тому, що вона чинитиме опір агресору, прийме радянську військово-технічну допомогу, дозволить дії військово-морського флоту СРСР біля своїх берегів, а також погодиться на створення військово-морської і військово-повітряної бази на о. Гогланд (Сур-Сарі). Але фінська сторона відхилила пропозицію, заявивши, що ухвалення цих зобов'язань не відповідає політиці нейтралітету і є порушенням права Фінляндії на самовизначення.

Вже у жовтні 1938 р., після Мюнхенської угоди, Радянський Союз виступив з новою пропозицією, сенс якої полягав у тому, що Фінляндія власними силами займеться обладнанням бази на о. Гогланд, а при можливій агресії Німеччини, яку Фінляндія навряд чи зможе відбитити самостійно, СРСР надасть їй військову допомогу. Цю пропозицію в Гельсінкі також не прийняли.

Другий тур почався в березні 1939 р., в обстановці, яка все більше загострювала політичну ситуацію в Європі. На цей раз СРСР підготував нові варіанти можливих угод.

У разі якщо Фінляндія все-таки піддасться агресії, Радянський Союз пропонував їй військову допомогу, гарантії недоторканності. У свою чергу, уряд Фінляндії повинен був взяти на себе зобов'язання чинити збройний опір будь-якій агресії і сприяти СРСР у зміцненні безпеки Ленінграда. Крім того, передбачалося, що Фінляндія в цілях забезпечення взаємної безпеки здасть в оренду СРСР на 30 років острови у Фінській затоці (Гогланд, Лавансаарі, Сейскаарі, Тютерсаарі) для обладнання тут спостережних постів. Передбачався також обмін цих островів на будь-яку радянську прикордонну територію в Карелії на північ від Ладозького озера. Але і ці пропозиції фінляндською стороною були відкинуті.

Незабаром для неофіційних переговорів за дорученням керівництва СРСР у Гельсінкі прибув колишній радянський уповноважений представник у Фінляндії Б.О. Штейн. Він привіз черговий пакет радянських пропозицій, які зводилися до наступного:

• радянсько-фінський кордон переносилася на захід на відстань, визначену в ході переговорів;

• замість зайнятих Радянським Союзом територій, згідно домовленості, до Фінляндії відходила б радянська територія, значно більша за площею;

• при цьому СРСР брав на себе обов'язок компенсувати валютою витрати з переселення громадян країни, які проживають на території, якою поступаються Радянському Союзові [36; 154-158].

Ці пропозиції також не знайшли розуміння в Гельсінкі. Посилаючись на нейтралітет, фіни відповіли відмовою. Б.О. Штейн повернувся в Москву. Переговори були перервані.

Завзятість уряду Фінляндії стали викликати у радянського керівництва не лише нерозуміння, але і роздратування. В той же час і наполегливість з боку Радянського Союзу викликала підозру в уряду Фінляндії щодо його намірів і впливала на його реакцію.

Одночасно з переговорами в Гельсінкі йшли торгові переговори в Москві. В цей час керівник радянської делегації А.І. Мікоян запросив керівника фінляндської делегації і заявив йому, що договір не буде підписано, поки сторони не досягнуть угоди з політичних питань.

Щоб підкреслити велику зацікавленість радянського керівництва в забезпеченні безпеки Ленінграда, 12 жовтня 1939 р. у переговорах з фінською делегацією, очолюваною Ю. Паасіківі – посланником у Швеції, взяли участь Генеральний секретар ЦК ВКП(б) Й.В. Сталін і Голова Ради Народних Комісарів, нарком закордонних справ В.М. Молотов. За надзвичайно важливу для оборони Ленінграда прикордонну смугу СРСР погоджувався віддати Фінляндії вдвічі більшу територію в Карелії [38].

Характерно, що переговори, хоч вони й мали суто конфіденційний характер, проходили в обстановці прямого втручання західних держав і прихованого – фашистської Німеччини. Міністр закордонних справ Фінляндії Е. Ерко регулярно інформував про їх хід німецького посла в Гельсінкі В. Блюхера. Таким чином, спрямованість застережних заходів, які СРСР висував проти можливого нападу фашистської Німеччини, одразу ставала відомою в Берліні: було очевидно, що фінське керівництво дивилося на Радянський Союз як на єдиного вірогідно вірогідного противника, в боротьбі з яким планувалося спиратися як на західні держави, так і на фашистський рейх. Тому не випадково у червні 1939 р. у Фіннляндію прибув головнокомандуючий англійської армії генерал У. Кірк, який здійснив інспекційну поїздку на Карельський перешийок і схвалив відмову фінських правлячих кіл від співробітництва з СРСР у питаннях безпеки.

Через два тижні Фінляндію відвідав начальник генерального штабу сухопутних військ Німеччини, генерал Ф. Гальдер, який також одразу побував на Карельському перешийку, де ознайомився з укріпленнями, що споруджувалися поблизу радянського кордону. Потім він поїхав у Лапландію – стратегічно важливий район Заполяр`я. Стало зрозумілим, що представника вермахту цікавили ленінградський і мурманський напрямки, які особливо непокоїли радянське командування.

Однак булло б спрощенням пояснювати негативне ставлення Гельсінкі до СРСР лише намаганням правлячих кіл Фнляндії до співробітництва з агресивними антирадянськими силами в тривожному 1939 р., коли ще не завершився процес розмежування сил перед основними подіями Другої світової війни, коли міждержавні відносини піддавалися докорінній ломці, а в колах світової громадськості панували невпевненість, взаємна підозрілість і недовіра. Цей дух взаємної недовіри незримо був присутній і за столом радянсько-фінських переговорів. Занепокоєність фінської сторони можливістю втрати суверенітету країни особливо посилалася після вступу радянських військ у вересні 1939 р. у Польщу та Естонію, а в жовтні – в Латвію і Литву. В Гельсінкі й на Заході вважали, що «Росія настільки далеко просунулася вглиб Балтики, що баланс сил тут виявився порушеним» [35; 22].

Значний вплив на атмосферу у взаємовідносинах сторін справляло внутрішньополітичне становище в Радянському союзі, де з другої половини 30-х рр. проводилися масові репресії. У зарубіжної громадськості, особливо у прикордонних з СРСР сторін, створювалося уявлення, ніби режим Сталіна похитнувся, міжнародне значення СРСР ослаблене. «Розстріл маршала М.М. Тухачевського та інших представників вищого радянського командування настільки ослабив російську армію, що їй загрожував повний розвал і деморалізація» [35; 24]. На основі цього найбільш екстремістські і впливові діячі в правлячій верхівці Фінляндії дійшли висновку, що, спираючись на допомогу і підтримку інших імпералістичних держав, Фінляндія зможе успішно воювати проти СРСР [6; 18].

28 жовтня 1939 р. фінські розвідувальні органи передали керівництву країни документ з оцінкою стану і перспектив радянсько-фінських відносин. Вони вважали, що вірогідність війни дуже велика, однак здатність вищого радянського командування виконувати свої обов`язки в умовах сучасної війни викликає сумнів. Тому на даний час Червона Армія не готова до дій. В зв’язку з цим фінський уряд у ході переговорів вирішив зайняти більш жорстку позицію щодо Радянського Союзу. В записці В. Таннеру, включеному до складу фінської делегації, Еркко 31 жовтня писав: «Усі великі держави без винятку застерігають нас. Нам треба стояти непохитно. Я знаю, що ти зробиш так, але чи зможе П. (Паасіківі)» [6; 19]. Через тиждень Еркко без відома парламенту дав вказівку делегації припинити переговори.

Взаємна недовіра і підозрілість призвели до того, що, не воювати підмовляючись від політичних методів врегулювання проблеми в принципі, обидві сторони почали активізувати військові приготування.

ІІ розділ. Хід та основні події «Зимової війни»