Приклад відповіді на питання екзаменаційного білету державного іспиту з теорії і методики фізичного виховання

для студентів галузі: Фізичне виховання, спорт і здоров’я людини

за напрямом підготовки: 6.010201 Фізичне виховання

освітньо-кваліфікаційний рівень бакалавр

Екзаменаційний білет №

1.Фізичне виховання. Завдання курсу теорії і методики фізичного виховання. Фізичний розвиток.

2.Загальні фізичні закони для водного середовища. Властивості води.

3.Основи техніки бігу на короткі дистанції та методика навчання.

При відповіді на питання №1 екзаменаційного білета студент

повинен дати таку відповідь: Фізичне виховання — це педагогічний процес спрямований на удосконалювання морфологічних, функціональних, морально-вольових проявів людини. Озброєння знаннями, уміннями і навичками у вихованні фізичних якостей сукупність яких визначає фізичну дієздатність людини.

У нас у країні склалися дві основні форми фізичного виховання: державна і суспільно-самодіяльна.

До державної форми відноситься робота з фізичного виховання в дошкільних дитячих установах, у середніх школах, середніх і вищих навчальних закладах а також у Збройних силах.

Суспільно-самодіяльну форму здійснює республіканська рада профспілок, республіканське добровільне спортивне суспільство, платні секції - групи.

Виходячи зі специфічних функцій, властивому фізичному вихованню, у ньому можна розглядати двох сторін: фізичне утворення і виховання фізичних якостей.

Фізичне утворення включає: придбання визначених знань, умінь і навичок виконання фізичні вправи й умінь, застосування їхній у житті.

Виховання фізичних якостей включає: підвищення результативності у швидкісних, силових проявах, підвищення витривалості, поліпшення гнучкості і спритності.

Забезпечення фізичного виховання служать наступні спеціалізовані галузі: історія й організація фізичної культури, теорія і методика фізичного виховання, анатомія, фізіологія, біохімія, гігієна і медицина.

Ціль фізичного виховання — реалізувати можливості оптимального фізичного розвитку людей, всебічного удосконалювання властивих кожній людині фізичних якостей і зв'язаних з ними здібностей у єдності з вихованням духовних і моральних якостей, всебічне і гармонічний розвиток особистості: забезпечити на цій основі підготовленість кожного члена суспільства до плідної трудової Задачі в процесі фізичного виховання можна підрозділити на специфічні і загально-педагогічні.

Специфічні задачі спрямовані на всебічний розвиток фізичних якостей, формування рухових умінь і навичок потрібних у житті, доведення їх до необхідного ступеня досконалості.

До педагогічних задач у процесі фізичного виховання відносять задачі по формуванню особистості, відданості ідеалам суспільства і його інтересів, що відстоює.

Найважливішими з них є задачі, що передбачають моральне, ідейно-політичне і трудове виховання суспільства.

Однієї з головних задач курсу теорії і методики фізичного виховання є озброєння майбутнього вчителя уміннями інтегрувати знання. отримані в суміжних курсах, і зокрема методиках, знаходити шляхи реалізації цих знань у практичній роботі.

Курс Т.М.Ф.В. повинний сприяти вихованню в учнів професійного боргу і розумінню значимості виконуваної ними роботи.

У ході вивчення курсу необхідно сформувати в майбутнього вчителя (тренера) потреба до систематичного, самостійного придбання знань з метою поліпшення результатів своєї праці. Учитель повинний уміти роз'яснити учнем, що фізична культура і спорт не самоціль, а один із засобів усебічного розвитку людини й у першу чергу, засіб підготовки його до трудової діяльності.

Як навчальна дисципліна Т.М.Ф.В. озброює фахівців знаннями необхідними в процесі практичної діяльності по реалізації поставлених перед ними задач Т.М.Ф.К. покликана вивчати загальні закономірності виховання як педагогічного процесу. Ці закономірності відносяться в однаковій мірі до фізичного виховання будь-якого контингенту населення. Значне місце в змісті Т.М.Ф.В. займає характеристика засобів фізичного виховання, методичні принципи і методи навчання руховим діям, розвиток фізичних якостей, структура процесу навчання фізичним вправам, форми організації занять, планування й облік, а також особливості спортивного тренування.

Фізичний розвиток — це природний процес поступового становлення і зміни форм і функцій організму людини.

У ході розвитку можна виділити три фази — підвищення рівня, відносна стабілізація і поступове зниження фізичних можливостей людини.

Найбільш бурхливий розвиток приходиться на шкільний вік. Фізичний розвиток підлеглий об'єктивним біологічним закономірностям. Найбільш важливим з цих законів є закон єдності розвитку організму і середовища. Передумовою фізичного розвитку є природні задатки дитини. Ці задатки передаються в спадщину, тому високих спортивних результатів може досягти не .кожен, але кожен що займається може добре розвити себе за умови систематичних, цілеспрямованих занять.

Відповідь на питання №2 аезаменаційного білета повина бути така: На суші людина пересувається, використовуючи як опору, тверді предмети: землю, підлогу і т.д. Відштовхуючись від них вона рухається вперед. У воді такої можливості немає. Вода текуча і рухома. Під час руху твердого тіла вона чинить опір просуванню, гальмує його. Цю властивість води можна використати для створення опори і сили, що просуває плавця вперед. Однак, створюючи опору під час гребків руками і ногами, вода в той же час, створює опір просуванню всього тіла вперед. Таким чином, опір води можна розглядати як позитивний, за його рахунок створюється сила тяги і негативний, який гальмує просування плавця вперед.

Позитивний опір виникає внаслідок робочих рухів (гребків) руками і ногами.

Негативним є опір води просуванню плавця вперед і опір, який виникає під час підготовчих рухів кінцівками. Якщо позитивний і негативний опір буде однаковим, то плавець не зрушиться з місця. Поступальний рух вперед виникає лише тоді, коли позитивний опір більший ніж негативний. Для того щоб правильно формувати техніку плавання, потрібно знати закони гідродинаміки.

Одним із основних фізичних властивостей води є властивість виражена законом Архімеда: на тіло занурене у рідину діє підйомна сила направлена в сторону протилежну напрямку сили ваги тіла. Її величина визначається об’ємом даного тіла. Тіла, що мають більший об’єм, піддаються дії більшої підйомної сили. Однак, при однаковім об’ємі різні тіла можуть мати різну власну вагу. Якщо вага тіла більша ваги води такого ж об’єму, то тіло потоне , незважаючи на виштовхувальну силу води. Якщо вага тіла дорівнює вазі води в об’ємі цього тіла, то такі тіла у воді не будуть ні спливати ні тонути. Якщо ж вага тіла менша за вагу води також об’єму, тіло спливає до поверхні води, і його частина буде над її поверхнею. Під водою залишається тільки частина тіла, об’єм якої буде достатнім для створення підтримуючої сили, рівної вазі даного тіла.

Відношення ваги тіла до ваги дистильованої води при температурі 4°С, взятої в тому ж об’ємі, називається питомою вагою тіла. Питома вага визначається вагою одного кубічного сантиметра речовин вираженого в грамах.

Тіла, що мають питому вагу більше одиниці, тонуть, менше одиниці – спливають. Органи людського тіла, мають різну питому вагу. Кістки – 1,9 – 1.8; м’язи – 1.04 – 1.05; внутрішні органи – 1.04 –1.07; жир – 0.92-0.93. Всі ці речовини утворюють загальний об’єм тіла, середня питома вага якого приблизно одиниця.

Різні люди мають різний склад і різні пропорції костей і м’язів, об’єму легень і т.д. Тому питома вага різних людей не однакова. Вона постійно змінюється навіть у одних і тих же людей: при вдиху вона стає меншою при видиху – більшою. Питома вага при повному вдиху коливається в межах 0.94 – 0.99. Інколи зустрічаються люди, в яких питома вага на вдиху більша одиниці. При повному видиху питома вага збільшується і коливається в межах, 0.96 –1.05.

Питома вага води також не є постійною. Тепла вода легша за холодну. Тому тепла вода утворює поверхневий прошарок. Якщо у воді розчинені якісь речовини, то питома вага її збільшується. Морська вода має питому вагу 1.03. Важка вода з більшою силою виштовхує тіло у гору, тому у морській воді біля її поверхні триматися легше, ніж в прісній.

Питома вага людини приблизно дорівнює питомій вазі води. На вдиху людина стає легшою від води. Занурившись у воду, вона як би стає невагомою. Вода сама тримає людину на поверхні. В цьому легко переконатись виконавши вправу “поплавець”.

Утримування тіла на поверхні за рахунок виштовхувальної сили води називають плавучістю. При відповіді на питання №3 екзаменаційного білета студент повинен дати таку відповідь: У бігу цикл руху включає два кроки (подвійний крок), у кожному циклі руху два періоди одиночної опори на одній і іншій нозі і два періоди польоту. Рухи кожної ноги складаються із таких фаз:

- під час польоту - фази заднього кроку і переднього кроку;

- під час опори - фази передньої опори і задньої опори.

Ці фази розділяються моментами постановки ноги і відриву її від доріжки, а також моментами вертикалі.

Рух є наслідком скорочувальної діяльності основного двигуна людини -скелетної мускулатури, тому розглядаючи техніку бігу спринтера, потрібно насамперед зрозуміти внутрішню структуру руху.

Оскільки в бігу (й особливо бігу з високою швидкістю), свідомість не контролює окремі рухи рук і ніг, дуже важливо розібратися у внутрішній структурі бігового кроку, тобто послідовності і характері дій окремих м'язових груп ніг, із тим, щоб у процесі тренування використовувати цілеспрямовану програму технічної підготовки і застосовувати спеціальні вправи, що відповідають режимам роботи м'язів у бігу з максимальною швидкістю.

Динамічні характеристики відштовхування визначаються максимальними значеннями зусилля, що розвивається, (у кращих спортсменів більш ніж 300 кг) і кількістю руху, придбаного бігуном за період опори.

В амортизаційній фазі швидкість спортсмена знижується на 1-2%, а потім у результаті зусилля, що розвивається, піднімається декілька вище вихідного рівня. Рівень коливань швидкості бігуна в період опори є одним із показників ефективності техніки спринтерського бігу. Чим менше втрати в процесі амортизації, тим відповідно менше зусиль витрачається на розгін усієї маси тіла.

За періодом відштовхування іде слідом період польоту (фази заднього кроку і переднього кроку). При поглибленому аналізі доцільно виділити в періоді переносу - фази прискореного переносу, уповільненого переносу і опускання ноги до опори. Задній крок містить у собі спочатку рух усієї ноги після відштовхування назад (щодо тулуба) і уверх, а потім початок переносу її вперед до моменту вертикалі.

Рух ноги назад і уверх викликано рухом тіла вперед із швидкістю більше, ніж швидкість самої ноги під час відштовхування. У результаті тіло тягне за собою ногу, що декілька витягається за тазом, що рухається вперед і тому нога піднімається назад і уверх. З початком заднього кроку значно розтягуються передні м'язи тазостегнового суглоба, котрі напружуючись, зупиняють рух ноги назад і починають згинання стегна в тазостегновому суглобі. Розгін махової ноги починається передньою групою м'язів стегна трохи раніше моменту, коли опорна нога торкається поверхні доріжки.

У фазі розгону і гальмування махової ноги активно беруть участь передні і задні м'язи стегна, що працюють як у період опори, так і особливо в період переносу і практично вони не бувають в стані повного розслаблення.

Визначено, що активний період прямого м'яза стегна складає 80,5% усього рухового циклу, а двоголового - 75%.

З початком руху стегна уперед верхня частина гомілки одержує прискорення вперед, а її нижня частина зі стопою по інерції піднімається уверх, збільшуючи розтягування м'язів, що розгинають ногу в колінному суглобі. У результаті подальшого руху нога згинається в колінному суглобі, що наближає центр ваги всієї ноги до тазостегнового суглоба.

Це зменшує момент інерції всієї ноги і полегшує винос її вперед.

Після того, як махова нога пройде момент вертикалі, починається фаза переднього кроку. В міру уповільнення згинання стегна в тазостегновому суглобі гомілка по інерції обганяє стегно. М'язи задньої поверхні стегна, розтягуються, напружуються і гальмують подальший винос стегна. Енергія ноги, що рухається, через ці м'язи передається іншим частинам тіла. Нога втрачає частину своєї швидкості руху вперед, а інші частини тіла за цей рахунок декілька збільшує свою швидкість. Відбувається своєрідний перерозподіл швидкостей. Як показали дослідження техніки бігу спортсменів світового класу, вищої швидкості відповідають максимальні значення характеристик махових рухів - кутові швидкості маху вперед і постановка стопи на ґрунт. При цьому швидкість стопи при маху вперед досягає 20 м/с і більш, тобто вона в два рази більше швидкості бігу, при переміщенні стегна уперед вона за 0,04-0,05 с набуває прискорення 80,8-90 м/с.

У бігу на короткі дистанції руки, зігнуті в ліктьових суглобах, рухаються вперед і назад з великим розмахом у плечових суглобах і зміною ліктьового кута. З виносом руки уперед вона декілька доводиться до середньої площини тулуба, а з рухом назад - відводиться назовні.

У результаті великої сили відштовхування в бігу спостерігаються значні вертикальні коливання загального центру маси бігуна.

За період опори з.ц.м.т. проходить відстань, рівний приблизно 1 м, причому амортизаційна ділянка траєкторії складає біля 40% цієї величини. Порівняння траєкторії шляху з.ц.м.т. у спортсменів різної кваліфікації показує, що більш технічні спринтери мають менший шлях гальмування, завдяки чому в них є більше часу для організації правильного відштовхування від опори. Траєкторія з.ц.м.т. у момент опори являє собою плавно вигнуту криву, яка максимально опускається в момент підсідання на 3,5-4,5 см, після чого починає підвищуватися. Величина коливань залежить від майстерності спортсмена, причому технічні спринтери відрізняються більш гладким бігом. Після завершення відштовхування тіло спортсмена рухається по інерції при куті вильоту 2-4°.

Більш високої швидкості бігу відповідає менше значення кута вильоту. Наприклад, при швидкості 5,5 м/с кут вильоту дорівнює 8,1°, при 8,7 м/с - 6,3°, а при 10,2 м/с - 2,7°. Це дозволяє бігуну підняти з.ц.м.т. у польоті на висоту 4­5 см і забезпечити необхідне просування вперед.