Про вміння схиляти людей до себе.

1. Виявляйте щирий інтерес і увагу до інших людей. Вникайте у все.

2. Будьте привітні, доброзичливі. Створюйте сприятливу атмосферу.

3. Запам'ятайте ім'я людини, і все, що про неї можна знати.

4. Умійте слухати інших, розвивайте увагу і співчуття.

5. Ніколи не принижуйте людину, навіть якщо вона неправа.

6. Дайте людині відчути її значимість, підкресліть її компетентність.

7. Починайте розмову із щирого зізнання достоїнств людини.

8. Звертаючи увагу людини на її помилки, робіть це в непрямій формі.

9. Перш, ніж критикувати іншого, розкажіть про свої особисті помилки,

10. Задавайте питання замість того, щоб віддавати накази.

11. Дайте людині можливість врятувати своє лице.

12. Хваліть людину за кожний її успіх і будьте при цьому щирі.

13. Робіть так, щоб людям було приємно виконувати те, що ви від них ви­магаєте.

Багато людей вважають, що вони вміють точно висловлювати свої дум­ки, інші рахують, що вміють слухати співрозмовника, хоча це не завжди так. Не дивно, що деякі спроби спілкування часто закінчуються невдало. Люди можуть навчитися "активному" слуханню як одному із найбільш ефе­ктивних засобів спілкування. Це допоможе в майбутньому запобігти неба­жаних дій.

Невміння уважно слухати є одним із основних джерел конфлікту. Коли людина бачить, що її не слухають, у неї може виникнути почуття ворожості. Похмурий погляд, поспішність, нервові жести можуть свідчити про відсут­ність інтересу, поваги та співчуття. Це може прикро вразити людину і ство­рити у взаємовідношеннях певну напругу.

І навпаки, якщо людині зуміти показати, що її дійсно слухають, розумі­ють і співчувають, то цим самим можна звести до мінімуму вірогідність конфлікту. Крім того, в подальшому буде можливість використати цю ін­формацію. Але це не означає, що зі всім потрібно погоджуватися, і людині потрібно відчути себе почутим і зрозумілим.

Подолання конфліктної ситуації в процесі прийняття рішення. Сут­тєвим та перспективним у психологічному дослідженні вчинку є здійснення циклу пізнавально-перетворюючих дій щодо такого еле­мента вчинкової структури, як конфліктна ситуація.

На спричинення і здійснення особистістю будь-якої дії впливає ситуація — своєрідний комплекс зовнішніх і внутрішніх умов роз­гортання активності індивіда, що складається під впливом певних явищ зовнішнього світу, внутрішнього світу «Я» людини і у певний проміжок часу зумовлює той чи інший характер діяння індивіда. Проте не кожна ситуація може спонукати вчинкову діяльність осо­бистості. Тільки з набуванням вчинкового характеру конкретна си­туація «розпочинає» вчинок.

Конфліктна ситуація характеризується актуалізацією протилеж­ностей: смислів, значень, явиш, стосунків тощо. Оскільки розвиток будь-якого явища завжди має дихотомічний характер, тобто може отримувати протилежні «за знаком» напрями розгортання, то наяв­ність протилежностей змісту, характеристик, процесуальних ознак тощо є цілком природною для існування кожного явища. Співіс­нування протилежностей може бути певною мірою гармонізованим, за деяких умов може актуалізуватися їхній антагонізм чи виникати протиріччя. Конфліктна ситуація постає такою, в якій відбувається актуалізація антагоністичних ознак явищ, що вступають або пере­бувають у взаємодії. Коли йдеться про вчинкову конфліктну ситу­ацію, то насамперед мається на увазі особистісний, індивідуально відображений зміст антагоністичних ознак ситуації, що спричиняють конфлікт. Отже моральний зміст конфлікту, відображений у вчинковій дії, теж завжди суто індивідуальний, хоча, звичайно, реальною є присутність впливів соціокультурного, етнічного, куль­турно-історичного та іншого характеру.

3. Різноманітні реакції організму на об'єкт або ситуацію пов'язуються з виникненням емоцій. Це означає, що вони (об'єкт, ситуація) сприймаються не лише такими, якими вони є насправді, а й у своєму емоційному значенні. Наприклад, вівчарку ми сприймаємо не лише як собаку, а й як хижака, що нам загрожує. Будь-який акт передбачає наявність стимулу й відповіді. Поява сти­мулу супроводжується активацією, його вибір зумовлюється потягом, а форма відповіді (реакції), спосіб поведінки відображають взаємо­зв'язок між стимулом і відповіддю. Емоція виникає щоразу, коли задоволення потреби не відбувається, коли дія не досягає мети.

Емоція може викликати порушення пам'яті, навичок, заміну складних дій легшими, простішими. Ця дезорганізація зумовлюється активною реакцією суб'єкта на зміну ситуації.

Організуюче і дезорганізуюче значення емоції не тотожне її ко­рисності. Дезорганізуючий вплив емоції може бути корисним за певної ситуації (заплакати, щоб вплинути на іншу людину; виявити наполегливість у подоланні труднощів).

Але питання про емоції — це не лише питання про відповідні реакції, які викликають порушення адаптивної поведінки. Людина як суб'єкт, котрий пізнає і змінює світ, не залишається байдужим до нього. «Око людського пізнання не сухе, навпаки зволожене пристрастями і волею», — вважав філософ Ф.Бекон. Людина — не безсторонній споглядач подій, які відбуваються, вона — їх актив­ний учасник.

У своєму повсякденному житті ми постійно використовуємо зов­нішні виразні рухи для орієнтування в емоційному стані, настроях тих, хто нас оточує. Яке ж співвідношення існує між емоцією і виразними рухами? Вундт розглядав виразні рухи як фізичний ко­релят емоцій. Це відповідає теорії психофізичного паралелізму. Ви­разні рухи супроводжують переживання, реальний зв'язок у них існує лише з внутрішніми органічними процесами. Вони виражають фізіологічну реакцію, яка супроводжує замкнений світ внутрішніх переживань.

Пояснення виразних рухів можна дати на основі психофізичної єдності, а не паралелізму. Виразні рухи — це складова емоційного прояву, їх компонент, це — неминуче продовження самих емоцій. Діти не відділяють почуття від його виразу. Суб'єктність і суб'єк­тивність емоцій (не існує об'єктивних корелятів любові чи ненависті, і кожен кохає й ненавидить по-своєму) не заперечують єдності емоцій і виразних рухів. Чистої суб'єктивності не існує. Вона виявляє себе в тих чи інших формах об'єктивації (для емоцій — в жестах, рухах, мигах, міміці, органічних відчуттях). Об'єктивація емоційних переживань передусім виявляється в чуттєво-предметній діяльності, в реальних формах спілкування й у самій свідомості людини. Людина свої емоції відчуває. Об'єктивація також передбачає можливість пізнання емоцій іншими людьми. Спостерігаючи виразні рухи, ми розкриваємо ставлення суб'єкта до оточення, його емоційні переживання, його духовний світ.

Виразні рухи мають індивідуальний характер. Ми сприймаємо особистісний фон, висловлений через емоції, ми проникаємо далі, за межі зовнішнього вираження: від загального, що є в багатьох суб'єктивних станах, до однакового, що є у представників одного виду, й до індивідуального. При цьому ми розпредмечуємо емо­ційний світ іншої людини і не лише входимо в цей світ, а через свої виразні рухи розкриваємо свій світ емоційних переживань.

Внутрішня техніка вчителя - це не що інше, як управління емоційним станом.

Коли молодий вчитель вперше починає спілкуватися із класом, у нього з'являється невпевненість, страх, стриманість. Особливо, коли за його ро­ботою слідкують діти, вчителі, батьки, тобто його дії у всіх "на виду", це відображається у думках молодого педагога, в його голосі, фізичному са­мопочутті, а особливо це відбивається на психічному стані вчителя. Всі ці обставини вимагають знання і вміння здійснювати психофізичне налашту­вання на наступний урок, керувати своїм емоційним станом під час спілку­вання.

Серед найважливіших кроків саморегуляції можна вирізнити такі:

• виховання доброзичливості та оптимізму;

• контроль своєї поведінки (регуляція м'язового напруження, темпу ру­хів, мовлення, дихання);

• розрядка в діяльності (працетерапія, музикотерапія, бібліотерапія, гу­мор, імітаційна гра);

• самонавіювання.

Важливою умовою є дотримання душевної рівноваги. Тому не варто до­пускати похмурість, перебільшення чужих вад; також важливо звертатися до гумору, так само, як і бути оптимістом і доброзичливою людиною. Існу­ють певні умови для розвитку цих якостей, а саме: розуміння соціальної ролі своєї професії, розвинене почуття обов'язку, педагогічна зіркість, емо­ційна чуйність, самоаналіз та самооцінка.

Наступна група способів базується на контролі за діяльністю організму вчителя. Контроль спрямовується на міміку, рухи, темп мовлення, дихання та ін.

Молодому вчителю дуже необхідний сеанс релаксації, а саме заняття, під час якого людина фізично і психічно розслаблюється. Особливо це по­трібно тоді, коли вчитель відчуває невпевненість або страх перед дітьми напередодні наступного уроку. Психічна саморегуляція - це свого роду пси­хофізична гімнастика. Вона має стати частиною "педагогічного туалету" вчителя поряд із дихальною та артикуляційною зарядками. Психічна само­регуляція включає релаксацію (розслаблення) і самонавіювання (див. дода­ток №2).

Підготовка до уроку і до спілкування з дітьми вимагає від вчителя пси­хічного настроювання. І не варто розчаровуватись від невдач на першому ж занятті. Особливо тут необхідна систематична робота, тренінг психофізич­ного апарату, який поступово стане слухняною зброєю педагогічної діяль­ності.

Існує такий ланцюжок дій, за допомогою яких і розпочинається вдалий урок:

• завчасно з'ясовується, у якому кабінеті передбачено розкладом про­ведене вами заняття;

• у кожному класі добираються помічники, які під вашим керівництвом готували б до уроків необхідне навчальне приладдя;

• під час перерви відберіть усе потрібне вам для конкретного уроку, компактно складіть його;

• оглянувши себе перед дзеркалом, після дзвінка виходьте із учитель­ської і прямуйте до класу;

• почекайте другого дзвінка, дайте змогу зайти до класної кімнати усім учням;

• журнал, зошит, підручник тримайте у лівій руці, а правою відчиняйте двері;

• на обличчі має бути вираз задоволення і ледь помітна посмішка - ви раді зустрічі з вихованцями;

• упевненим кроком ідіть до робочого стола, дві-три секунди уважно огляньте клас, щоб охопити всіх учнів і психологічно організувати їх на навчальну діяльність.