Банзай глянув на годинник. Пів на дев'яту. На перший урок можна не спішити.

Банзай: Давайте, я ше маю час.

Дівчина: Но то було все дуже цікаво. Колись, на початку століття, тутай було шось типу спального містечка – українська інтеліґенція і польська шляхта. Почалася Перша світова, і дуже багато корінних мешканців еміґрувало до Канади. Місто було майже шо порожнім. А потім була Велика Вітчизняна, та? І ті, шо залишилися, втекли за океан або ж повимирали. А потім була операція "Карнагула": із півдня України совєти перекидали москаликів сюда, на порожнє місце… Але вони не приживались тут і вимирали. Бачиш, тутай специфічне, унікальне місце. Всьо старіється на очах і розсипається, ламається, зникає. А років десять тому місто почало було відживати, але, коли настала криза, то дві третіх втекло знову: на трускавки в Англію чи апельсини в Грецію. Розбіглись по закерзонню, заламаншшю та заокеанії. Всі розбіглися. Бачиш, не прижився ніхто. Бо таке тут місце.

Банзай: А чому так?

Дівчина: Чому? Подивись на гори.

Юрко підкорився.

Дівчина: Ти би там заблудився?

Банзай: Може. Напевне. Скоріш за все.

Дівчина: А я кажу, шо навряд чи. Точніше, міг би, як би був достатньо неуважним. Але нормальна людина там ніґди не заблудисі. Колись там був блуд, і всі боялися ходити туди. Направду, підеш – і не вернешся. Як малий Полісун. Але тепер – ну, останні кілька сотень років – той блуд ніби спустився з гір і засів у серці міста. Можеш піти містом і заблудитися. Блуд дуже чіпляється. Але то вже як наслідок…

Банзай: Чого?…

Дівчина: Чого? Таке краще не питати. Непогане місто… Завидна. Поки сонце не зайшло. А потім лячно ходити, бо можеш заблудитися. Можеш заблудитися і вийти не в Мідних Буках, а… Зрештою, не буду накликати біду, її й так забагато.

Банзай: Чому то так? Ви знаєте про підвали?.. йому під горло підлізав тугий жмут серця. Ставало тяжко дихати. Він поглянув на дівчину іншими очима.

Дівчина: Підвали? Та. Про них знають всі. Всі, кого знаю я. А я знаю небагатьох. Тобто всі розуміють, але мало хто може вкласти це у слова. І ти знаєш, але не розумієш до кінця. Ти маєш певний борг, маєш дещо для декого зробити… Бо обіцянки треба виконувати. Якщо ти зараз ше розгублений, то розуміння прийде вже ось-ось. Ти не можеш ухилитися від обіцянки. Ти винен декому певну послугу. Ти обіцяв.

Банзай: Я нікому нічого не обіцяв!

Дівчина: Може, й нє, а може, й та… Вирішувати тобі, а не мені. Тільки скажу тобі таке: вся та метушня – вона нічого не означає. Вона не має жодного значення. Єдине, що має значення, що повинно мати значення, – це любов. Вона врятує світ, в кінцевому результаті. Бо якщо це не так, то й Кафка – звичайнісінький сухотник, і Гендрикс – простий собі ніґґер з гітарою, і джєз тоді не джєз, а так собі – трелькання на піаніні… Вона просто мусить врятувати всіх нас. Не краса. Не секс. Не пристрасть. Не гроші. Не надія і точно не політика. Світ врятує любов.

Дівчина взяла до рук барабани і почала стукати пальцями ,й промовила на прощання.

Дівчина: Йди, і так вже я розпатякалась засильно. Тепер, певно, думаєш, шо я чергова божевільна.

Банзай не став заперечували, лиш дипломатично повів головою.

Дівчина: Іди. І не втікай від обіцянок. І пам'ятай, шо я казала. І передавай вітання своїй колєжанці. І Ґєнику Брєвнову, він також мене має пам'ятати!

Вже порядно відійшовши Юрко озирнувся.

"А як щодо Бога? Він нас не порятує?" – подумалось Банзаю.

Дівчина перестала грати) А Бог і є любов, дурненький!

ФИНАЛ : Слайди, Дарця і Банзай у центрі сцени.