Підійшла Дарця до кавового апарату.

Іра: Дарця! Валі ат сюда! Чьоти сюда припьорлась?! Ти шо, може, аглохла? Ну… блин всьо.

Банзай: Іра, що ти таке кажеш, може пора взятися за розум і вести себе гідно?

Iра: Та я завжди веду себе дуже гідно, ось зараз я гідно їй сказала, щоб вона пішла!

Банзай: Добре Іра, вона піде.

Iра: Ну ось так би і ....

Банзай: Тільки разом зі мною!

Iра: ШО? Ну й добре! Нехай іде .... разом з тобою.

Автор: У Новояворівську, де, власне, і навчалася Дарця, математику викладала молода кобіта, недавня студентка Рената Степанівна, вона ж пані Реня. Якби пані Реня якимось дивом зустрілась із Банзаєм, вони, безперечно, могли б проговорити не одну годину. І виявити при цьому неабияку схожість інтересів.

Якось, після чергового уроку, пані Реня підкликала Дарцю до себе й спитала, чи та уміє контрольювати ЦЕ. Звичайно, Дарця почувалась, ніби її стукнули по голові мішком, але… Чомусь (чому?) вона відповіла, що так, ясно, хто того не вміє, ясно, що вмію, а що?

Тоді пані Реня взялася прояснити їй кілька аспектів у справі. Звісно ж, усе виявилося абсолютною маячнею, про що наглядно свідчать наступні прикрі трафунки з тою самою пані Ренею. Пані Реня сказала, що це дуже незвично зустріти у такої малої дівчини таке обдарування (яке ще обдарування? – ніяк не могла втямити Дарця), такі можливості, такий потенціал…

Пані Реня давала їй читати купи літератури, проте жорстко заборонила пробувати будь-що. Особливо насамоті. Пані Реня часто повторювала, що Дарця повинна розуміти, що відбувається із нею та навколо неї (і знову ж таки докази на користь виснаження її психіки, чи – що гірше, проте, імовірніше – повного божевілля: сама Дарця нічого такого, що б відбувалося навколо неї, не запримітила).

Їхні діалоги велися приблизно півтора місяця у восьмому класі. По Різдвяних канікулах пані Реня не прийшла до школи. Через три тижні пані Реня знову з'явилася на роботі. Правда, там вона пробула лиш один день. Вона розповіла Дарці, що весь цей час була у Льовові у психодиспансері. Пані Реня повторювала, що Дарця відрізняється від інших дітей, вона попросту інша. І по ній то дуже видно. Тому в неї так мало приятелів: діти шкірою чують її чужорідність, тому й тримаються від неї осторонь. Дарці слід придивлятися до звичайних людей, наслідувати їх, щоби ота іншість не була разюче помітною. Ці ж слова були її останньою настановою, даною останнього дня.

Наступні кілька місяців Дарця перебувала у критичній депресії. Без пані Рені миттєво прийшло розуміння, що обірвався останній зв'язок зі світом людей. Дарця перетворилась у повністю антисоціальний тип, якому було наплювати абсолютно на всіх. Геть усі її знайомства і стосунки з іншими людьми (з батьками у тому числі) виявились абсолютно формальними, банальною звичкою посміхатись і відповідати, коли до тебе звертаються. Зі смертю пані Рені вона відгородилася від усіх. Світ став "картонним" і нафіґ не потрібним.

Для Дарці світ перестав мати значення. Не у тому сенсі, що настала пора пити пергідроль чи різати жили. Просто інші перестали її обходити. Теплою весною (майже кожного погожого дня!) Дарця поверталася зі школи додому (хата залишалася порожньою до сьомої вечора), скидала весь одяг і сідала голою на підвіконня, розігріте сонцем. Обидві ноги вона закладала на широку дерев'яну поверхню. Вона пробувала курити, або читала, або просто сиділа і грілася голою на сонці. Відразу за вікном росла яблунька. Дерево квітло цілу весну, і в кімнаті стояв дивний аромат. Упродовж усього життя Дарця пов'язуватиме запах цвіту зі своєю наготою.

Із так званими батьками ситуація була не кращою – еволюцію їхніх стосунків можна було простежити за змінами замка в її дверях. До 12 років замок був таким, як і в усіх – ключем досередини кімнати, "нехай мала має трохи місця для особистих справ", – казали родаки. 13-14 років – замок міняють і вставляють інший, уже без ключа; жодного права на особисте життя всередині кімнати. Від п'ятнадцяти років татко поставив замок ключем назовні – щоб можна було закрити малу в разі непослуху. Особливо після того, коли вона кілька днів не приходила додому, тиняючись бозна-де.

СЦЕНА 6

На вулиці

Дарця і Банзай йдуть по вулиці.

Дарця: На вулиці холодно,чому ти без шапки?

Банзай: Справжні чоловіки шапок не носять...

Дарця вхопила його за долоню, влізла йому під руку.

Банзай почуваває себе не ловко, через різницю у віці.

Дарця: сміється Нажаль, що у мене в класі не було таких чоловіків...Там були тільки одні дибілі, які знущалися з першокласників....

Банзай: Чомусь я й не дивуюся...

Дарця: Проте , знаєш, "жорстокість не завжди є злом. Злом є одержимість жорстокістю."

Банзай: Джим Моррісон?

Дарця: Так, обожнюю його...Мені подобається дух свободи у його піснях...

Банзай: І наркотичних речовин.

Дарця: Ну, це мабуть, також! А, ось що до наркотичних речовин. Я в Інтернеті наштовхнулася на один цікавий форум. Там хлопець розповідав, що він слухав так званні аудіо наркотики і від них він зміг отримати такий ж самий кайф, як від справжньої трави - начебто марихуани! Уявляєш?

Банзай: Так, дуже добре уявляю. Мій друг також цим бавився...

Дарця: Та невже! І як? Йому сподобалося?

Банзай: Ну знаєш, на тому сайті, де він їх скачав, було написано, що він отримає незабутні відчуття та емоції й відчує ейфорію щастя в повному спектрі... Ну, не знаю, що до ейфорії, а от спектр нейро- судинних захворювань він отримав у повному обсязі. Він місяць пролежав у лікарні, його ледве відкачали...Тож ще хочеш, це випробовувати?

Дарця: Дякую. Ні

Банзай: Ну, так куди ми з тобой йдемо?

Дарця: В одне кльове місце... А ти знаеш, мені ще дуже подобається Гендрикс, особливо його третій альбом. А ще я нещодавно дізналася , що всі павутини різні. Не існує двох однакових павутини.

Банзай: Невже? Хм, як і людей до речі…

Банзай стримано втягнув носом повітря.

Дарця ніжно бере Банзая за руку, вони приходять до місця.

Дарця :Знаєш,я приходжу сюди, коли мені особливо погано. З ними...

Банзай: З тими всіма дєвачками?

Дарця: Так... Ти знаєш, я двічі на повному серйозі просила у куратора перевести мене в хлопчачу частину. Тамтешні чуваки мене принаймні поважають. Але, звичайно, як би я не благала, вона не дала нормальної відповіді, а обмежувалася лише наставницькою розмовою на виховній годині. Ніби виховна година хоч би раз комусь допомогла...

Банзай: Я хотів давно тобі сказати, що ти гарніша від усіх тих дєвочек. Ти взагалі відрізняєшся від усіх кого я раніше бачив.

Дарця перебиває Банзая

Дарця: Я тобі подобаюсь?

Банзай: Так...А я тоб..?

Дарця підносить руку до його губ вони цілуються.

СЦЕНА 7

Фінал

Банзай ішов вулицями і не впізнавав їх. У тому, що все навколо – не сон, він майже не сумнівався. О ні, все набагато складніше й глобальніше: почалася деструкція реальності.

Дівчина вигравала такі дивні мелодії, що Банзай мимоволі зупинився послухати.

Дівчина: Котра година, не знаєш, бува?

Банзай: П'ять по восьмій.

Дівчина: безпосередньо Спішишся кудись?

Банзай заперечливо похитав головою.

Дівчина: Ти десь працюєш, та? Десь тутай?

Банзай: Ну, та…

Дівчина: Певно, в ґімназії, нє?

Банзай: Та…

Дівчина: Но то можеш нині туди не йти… епідемія ґрипу. Всі хворі.

Банзай: Як ви знаєте?

Дівчина: Як я знаю? Та знаю, хіба того не видно? Аніж маєш іти до тої твоєї ґімназії, краще походи по місту, придивися, як сніг падає… Заглянь он до тої церковці… цікаво буде.

Банзай ввічливо знизав плечима

Банзай: Не знаю. Не знаю, можливо, так і зроблю…

Дівчина: Так і зроби. Певне, маєш там десь дівчину? Та?

Банзай: Ну…

Дівчина: Певне, шо маєш, то ж видно всьо по тобі. Но то я тобі скажу таке: тримайся її, як життя. Так мені казав мій старий знайомий, а він знав, шо каже.

Банзай: Шо то за такий у вас старий знайомий?

Дівчина: Шо за один? Та ти його, напевне, знаєш. А не ти, то колєжанка твоя точно знає. Хто тут живе трохи довше, переважно знає його. Переважно. Та вона й мене мусила б знати. От цікаво: чи пам'ятає вона мене?

Банзай: То ваш колєґа місцевий також?

Дівчина: незадоволено повторила : Раз кажу "мій старий знайомий", а сама я місцева, значить, і він місцевий. Старий знайомий.