3. Преторські інтердикти.

Крім звичного позовного порядку розгляду приватних справ, існувало інтердиктне провадження.. Користуючись владою, що їм належала, претори здійснювали захист спеціальними засобами для поліпшення, доповнення і усунення недоліків цивільного процесу.

Види засобів преторського захисту.

інтердикти (interdictum);стипуляція (stipulatio);реституція (restitutio);введення у володіння (missiones in possessionis).

Інтердикти або декрети — це короткі вказівки, які претори направляли особам за вимогами заінтересованих осіб з метою створити нові, зберегти старі або відновити порушені фактичні обставини. Коли якась особа зверталася до претора за захистом порушених інтересів, він особисто розслідував обставини справи. Вважаючи прохання про захист обгрунтованим, він видавав розпорядження або накази. Накази претора, в яких містилися розпорядження щодо вчинення певних дій, мали назву декретів, а розпорядження про заборону якихось конкретних дій називалися інтердиктами. Інтердикти або декрети мали особистий характер і стосувалися лише певної особи, яка зобов'язувалась безвідмовно їх виконувати. Порушник преторських наказів міг бути засуджений до сплати певної грошової суми. Рішення по цивільних справах, які виносилися магістратом (претором), могли бути призупинені забороною вищого магістрата. Існувало кілька груп інтердиктів:

• інтердикти, якими заборонялися будь-які насильницькі

• порушення;

• інтердикти, якими наказувалося відновлення порушеного стану;

- інтердикти, за допомогою яких здійснювалося заснування нових відношень;

- інтердикти, видання яких мало за мету відновлення стану володіння.

Стипуляція — це публічна обіцянка сплатити певну суму або зробити щось.

Реституція — це повернення, відновлення попереднього стану. В особливо важливих випадках претор дозволяв знищувати юридичні наслідки, які наставали у зв'язку з тим, що він визнавав несправедливим застосування в подібних випадках загальних норм права. За допомогою цього правового засобу претори усували збиток, на­несений особою, яка виконувала обов'язки.

4.Поняття і види позовів

Захист цивільних прав у римському приватному праві міг здійснюватися як у позовному, так і в спеціальному (за допомогою інтердиктів претора) порядку. Головним з них, як і взагалі типовим для приватного права, був позовний захист. За часів формулярного процесу претор мав право подавати позов, виходячи з принципу добра і справедливості, а не з наявності норми права. Було розроблено розгалужену систему позовів. У преторських едиктах наводилися формули окремих позовів, розроблених щодо відносин, які одержували правовий захист з боку претора. Розглянемо найтиповіші з них.

1. Actio in rem (позов «до речі») та actio in personam (позов до певної особи).

Якщо предметом спору було право на річ, то це був речовий позов (actio in rem), наприклад, спір про право власності, сервітутне право тощо. Порушником цього права потенційно могла бути будь-яка третя особа, оскільки в кожної з них могла виявитися спірна річ, право на яку оспорював позивач. Хто буде відповідачем за речевим позовом — невідомо, бо невідомо, хто може виявитися порушником речевого права. Захист засобом речевого позову називався абсолютним захистом.

Якщо ж предметом спору була певна дія, право вимагати виконання якої належить позивачеві, то це — персональний, або ж особистий позов (actio in personam). Він випливав з особистих правовідносин, що складалися між двома або кількома певними особами, найчастіше з договору або іншого зобов'язання. Правовідносини тут встановлювалися між конкретними особами. При цьому заздалегідь було відомо, хто з них може виявитися порушником. Отже, відомо, хто міг бути відповідачем за даним позовом. Захист за допомогою особистого позову дістав назву відносного захисту.