1.2. Ідея феномену мудрості у контексті здобуття істини

у спадщині Г.Сковороди

В історії української духовності постать Г.Сковороди неповторна. Але це не означає, що він затьмарює всіх і вся, як це іноді подають деякі інтерпретатори його творчості. Навіть за безумовної оригінальності та значущості доробку філософа не слід пропагувати сковородиноцентризм, тобто не треба забувати, що Сковорода не заступає своїх видатних попередників: ані Петра Могилу, духовного вождя інтелектуального формування української нації, ані енциклопедичного, європейськи вихова-ного Теофана Прокоповича чи блискучу плеяду професорів Києво-Моги-лянської академії (серед яких — Йосип Горбацький, Георгій Кониський, Георгій Щербацький та ін.).

Велич Сковороди якраз і полягає у тому, що він, не втративши само-бутності на тлі досить фундаментальної філософської традиції України, посідав і досі посідає у ній своєрідне чи навіть найоригінальніше місце. Він одним з перших мислителів у новоєвропейській цивілізації відновив та розвинув феномен мудрості, яка після античних часів була відсторонена всеохоплюючим проектом раціонально-гносеологічного, а потім і раціональ-но-сцієнтичного тлумачення філософії (коли людина зводилася до абстрактного суб'єкта, а пізнання — до здобуття об'єктивної істини, яка не залежить ні від людини, ні від людства).

Сковорода, слідом за Сократом, відстоював ідею, що справжня мудрість полягає не тільки і не стільки у здобутті істини, скільки в тому, щоб жити в істині, володіти розумом, настояним на совісті. «Я наук не гуджу, — писав він, — але мене не влаштовує таке наукове розуміння світу, яке не дає підстави для моральної поведінки». А саме такою і була Ньютонова класична картина світу, в якій не лишалося місця для людини.

Щоб зрозуміти, наскільки далеко Сковорода відійшов від поширеного погляду на філософію як на зібрання певних текстів, творів, фоліантів, звернемо увагу на одну дивну обставину. Український мислитель дуже любив рукописи своїх діалогів, які називав «синами», «дочками», «дітьми», але категорично забороняв їх друкувати. Про це свідчить його листування з М.Ковалинським. За життя Г.Сковороди друком не вийшла жодна його книга. Причина, мабуть, не в тому, що, як декому здається, в діалогах Сковороди багато поданих без лапок цитат античних авторів і творців патристики. Адже ще у XVIII ст. вважалося, що культура — це єдиний текст, який належить Богові, і тільки він знає, хто є автором певної думки. Насправді Сковорода досить специфічно ставився до друкованої продукції. Він вважав, що тексти як такі не можуть бути єдиним джерелом розуміння його творчості. Тільки занурення цих текстів у контекст життя, справ, вчинків і долі розкриває сенс його філософського доробку.

«…Виходи премудрості — це виходи життя». Тому, підкреслює він в іншому творі, «не розум від книг, а книга від розуму». Друкована книга створює, на думку філософа, предметні, матеріальні маски думки. А все матеріальне — є тлін, содома, омана. Книги треба розуміти як символи життя їх автора. Тільки так можна прорватися до мудрої правди. Це нагадує вислів нашого сучасника Б. Пастернака про те, що книга є куб паруючої людської совісті.

Г.Сковорода бачить світ як книгу. «Поглянь на цей світ, — пише він, — поглянь на рід людський. Він-бо є книга». А сюжет цієї книги створює людське життя. Тут постає ще одна проблема. У XVIII ст. в Україні як спадок від філософської думки минулих часів залишалася сюжетна модель світу. Біблійний сюжет світотворення сприймався як текст Бога. В основі цієї ідеї була загально християнська богословська концепція. Адже християнство — релігія теїстична. Бог у ній не субстанція, енергія чи природа, а особистість, яка має певну вдачу та біографію. Євангеліє і є життєписом Бога. Але як тоді зв'язати Бога і світ? Адже не можна сказати, що в основі світу лежить особистість. Так з'явилося твердження, що Бог являє себе у Слові, яке було від початку і яке затверджує світ як текст Логосу. Цей текст можна зрозуміти лише в контексті життя Бога. Причому, оскільки це життя, висловлене текстом Біблії, а Богом, у баченні Г.Сковороди, є внутрішня людина чи істина всередині нас, то і сама Біблія розкривається через єдність людини, Бога та світу. «Так і Бог, і світ його, і чоловік його, — стверджує український мислитель, — є єдиним».

Отже, і Біблія як книга, на думку Сковороди, може ввести в оману того, хто сприймає її у прямому семантично-предметному аспекті. З предметного боку «вся Біблія є порох і земля…». Але якщо розуміти її як потаємні символи вічного буття Бога та життя людини, тоді вона постає окремим світом мудрості.

Григорій Савович Сковорода в своїй душі в самовдосконаленні шукав нового, кращого світу. Ми й досі хилимо голову перед величчю, душевною чистотою і глибиною цієї глибини, її тихої відданості духові без огляду на потреби життя. І сьогодні, коли ми будуємо Українську державу і робимо перші кроки по відновленню духовності українця треба повернутися до власних джерел і власних сил.

Г.Сковорода рішуче заперечував злиття бога і світу, бо в цьому він вбачав шлях до безвір’я. Шлях, який не дасть змоги людині відкрити в собі високоморальну людину, під якою мислитель розумів не її тілесну організацію, а її дух, свідомість, волю, готовність утверджувати правду на засадах добровільності і внутрішніх переконань.

Своє розуміння Бога і світу Г.Сковорода висловив у формулі “Не слитное соединение” В цьому зв’язку він виступив проти дуалістичного розриву “ двух натур”, бо вважав , що це призведе до визнання двох начял. А что ж есть Бог , - ставив собі запитання мислитель , - если не вечная глава и тайный закон в тварях?

Г.Сковорода одним із перших розвиває, користуючись сучасною термінологією, персоналістичну концепцію Бога. Бог, підкреслює він, — всередині нас. І пізнання світу, автором якого є Бог, і пізнання самого Бога є дорогою до самопізнання. Відповідно, своє життя Сковорода будує як книгу, а книги розуміє як моделі життя.

Саме так він трактує, наприклад, другу книгу Старого Заповіту — «Вихід», розглядаючи її як поклик до буттєвого виходу із плоті в дух, із кінечного до безкінечного. Для нього акти творення світу, викладені у книзі «Буття», є символами самотворення внутрішнього світу людини. Адже і в житті потрібно подолати хаос, розрізнити земне та небесне, знайти твердь, дати форму стихіям, здобути душу.

Співзвучними сучасності виявляються й інші духовні настанови мислителя. У наш час, коли актуалізується звернення до духовних основ української національної ідеї, особливо зріс суспільний інтерес до безприкладного пошуку Сковородою правди життя, людської ідентичності, ідеалів кришталевого сумління. Адже у проповіді філософа на перший план висувається ідея смислонаповненості самого буття, того софійного початку життя у його просвітленості надією та гармонією, котре завжди в українському менталітеті було ідейним мотивом протистояння хаосу, «пітьмі зовнішній», ворожим силам зла.

1.3. Філософські виміри життя у творчості Г.С.Сковороди: моральне задоволення і щастя

Г.С.Сковорода прагнув побудувати справедливе і ро­зумне суспільство, в основному шляхом просвіт­ництва, дотримання середнього достатку, сво­боди і «сродної» праці. Вирішення цих проблем – непроста і нелегка справа. Сковорода прожив важке, неординарне і цікаве життя. Не випад­ково дослідники часто захоплюються не тільки його творчістю, але і єдністю вчення і життя, які є прикладом діянь дивовижних. «Він був ве­ликим трудівником, спав чотири години на добу, прокидався до сходу сонця і енергійно брався за роботу» [3]. Сковорода був вірним сином вітчизни, поневоленого народу, якому завжди бажав щастя, свободи і справедливості. Філософ вірив у творчі сили, велике майбутнє свого на­роду і доводив, що «ми створим світ получший. Сождем день веселейший» [4,534].

Г.С.Сковорода визначив цінність (жит­тєвий сенс) людських, соціальних і культурних явищ об'єктивної дійсності, що впливають на формування особистості, її свободи, чесності і справедливості. Способи і критерії, на основі яких відбуваються процес оцінки відповідних явищ, закріплюються в різних формах суспіль­ної свідомості та духовній культурі, які вже є.

Але все більше зростають моральні цін­ності як реалії формування істинної людини, тому ми і спинимося на їх короткому розгляді.

Бідність (але це не був аскетизм, а, так би мовити, розумна чи середня достатність), за­доволення, яке випливає із діяльності, а також постійного спілкування людей між собою та з природою. Жадоба людей до наживи, гонитва за багатством, золотом, прагнення влади для власного збагачення - джерело всіх бід, страж­дань і нещасть на землі. Повинно бути розумне, оптимальне ставлення до їжі, житла, одягу та інших речей культурно-побутової сфери. По­мірні турботи за свій стан. Довго не може так бути, щоб «зеленим - зелена дорога». Присікати всілякі прояви до багатства, грошей чи чинів. Постійно пам'ятати про інших людей – а не тільки турбуватися про особисте благополуччя. Ганьба і сором, коли горе-людина одне гово­рить, друге думає, а третє - робить. На жаль, ві­домо немало таких фактів і прикладів, але вони не варті того, щоб довго говорити про цей «ба­ласт» суспільства. Ще в свій час Демокріт на­голошував: «Хто готує нещастя іншому, той готує його собі». Ворогів старих і нових, згідно з вченням Біблії, вибачають, коли вони, будучи грішними, покаялися і прагнуть бути благочес-ними і можуть стати друзями. Якщо ж вороги і бандити цього не розуміють і не каються, то їх, за логікою людського розуму і совісті, ізолюють або знищують. Інакше кажучи, природа і суспільство закономірно приводять до того, що «хто копає яму іншому, той сам у неї потрапить».

Взаємодіючи зі світом, людина постійно використовує матеріальні і духовні цінності. Вона завжди орієнтується на підсумкову цін­ність - благо. Ще Платон глибоко розумів благо як вершину ієрархії цінності. Він назвав благо єдністю істини, краси і міри. Вона проявляється в співучасті всіх «суттєвих сил» нової людини -почуттів, розуму, волі, переживань, здібностей, досвіду і т. ін.

В сучасному суспільстві відчутний вплив моральних цінностей на активно-творчу діяль­ність особистості. Особливо це стосується ро­динного виховання та освіти, сприяння розвитку талантів, особи, духовно-емоційних, розумових і фізичних здібностей людини. Ско­ворода стверджував, що «серце, думки і душа - все це одне».

Поетику, педагогіку і філософію Сково­рода пов'язував з іншими науками, які добре знав. Так, лекції з поетики наповнювалися суд­женнями про рух небесних світил, про безконе­чність видимого світу, про сутність матерії, яка постійно змінюється. «Є ще, - писав він, - не зовсім збагненні закони постійного руху [4,170]». Розумом людина сприймає світ істини. Пізнаючи світ, людина пізнає себе, а це є ча­стинкою пізнання народом своєї історії. Без цього неможливе самовизначення і розвиток нації. Сковорода, посилаючись на відомих уче­них, висловлював думки, в яких було багато оригінального і сміливого. Його твори дають простір думці, життєвому досвіду, вони несуть щирі переконання, любов, повагу та широкий інтерес читачам. Вони ніколи не втратять свого значення.

Звернемо нашу увагу на деякі з них. На наш погляд, можна зрозуміти, що Сковорода, котрий тішився тим, що жив серед трудового народу, виходив з необхідності встановлення со­ціальної свободи і справедливості. Цим пояс­нюються його виступи проти станової нерівності, поміщиків, багачів і царських чи­новників, гідних «десятка шибениць». Ще в 60-х роках XVIII ст. він остаточно порвав з церквою, у багатьох своїх творах різко висмію­вав вище духовенство і монахів, але приділяв увагу вивченню Біблії, говорячи, що ця книга – основна і вічна. Свою любов до людини праці і ненависть до світу зла, брехні і насильства Ско­ворода висловив, зокрема, в «Баснях Харьковскіх», притчах і піснях, що здобули поширення і велику популярність серед народу. Етичне вчення Сковороди спиралося на його філо­софські положення. Оскільки «сродна» праця у Сковороди є поняттям, що виступає основою формування кращих моральних рис людини, то звернемо увагу, на те, як її уявляв філософ-гуманіст, письменник-демократ. «Как практика без сродности есть бездеятельная, так сродность трудолюбием утверждается» [4,113].

Щастя, на думку Сковороди, доступне всім і кожному. Важливо тільки пізнати в собі «справжню людину», з’ясувати, до чого ти на­роджений, знайти своє покликання. Тому не ви­падково в його притчах, віршах і піснях міститься глибока і точна оцінка «успіхів» бур­жуазно-поміщицької «цивілі-зації», яскрава ха­рактеристика суспільних відносин періоду первісного капіталістичного нагромадження, розвитку промисловості і торгівлі та пов'язаних з ними урбанізації, відчуження і дегуманізації праці. Викриваючи жорстокість експлуататорів, їх грубість, неуцтво, облудність, а також спо­стерігаючи за життям трудового народу, Сково­рода дійшов висновку, що сучасне йому суспільство - це страшний світ тяжкої праці мільйонів, паразитизму небагатьох, добробут одних за рахунок інших.

Справжнє щастя людини, згідно з етико-гуманістичною концепцією Сковороди, полягає не в матеріальному багатстві чи тілесних насо­лодах, не в уявній славі чи честолюбстві, а в ро­зумному задоволенні матеріальних і духовних потреб, у душевному спокої, в корисній праці, у гармонійному поєднанні індивідуального і сус­пільного. Жадоба до наживи, здирництво, го­нитва за багатством, золотом, суєтними «радощами життя» і грубими фізичними насо­лодами - це джерела усіх зол на землі. Подібну думку Сковорода висловлює в багатьох своїх фі­лософських діалогах, трактатах, художніх тво­рах, у листах до друзів та учнів.

Становище людини в суспільстві, на думку Сковороди, має визначатися «сродністю», під якою філософ розумів природну схильність до праці, здатність людини із задоволенням і ра­дістю виконувати ту чи іншу роботу. Праця за своєю природою покликана, говорив Сковорода, супроводжувати все свідоме життя людей, вона є органічною потребою кожної здорової людини, не зіпсованої лінощами і дармоїдством, але праця «сродна», а не будь-яка. Вибір заняття всупереч вимозі «сродності» ні до чого хорошого привести не може. «Нúкоторûй молодчик, - писав Сковорода в діалозі «Разговор, назûваемûй алфавіт, или букварь мира», - бûл моим учеником. Дитина подлинно рожден к чúловеколюбію и дружбú, рожден все честное слûшать и делать. Но не рожден бûть студентом. С удив­лением сожалúл я о его остолбúнелости. Но как только он отрúшился к механикú, так вдруг всех удивил своим понятіем без всякаго руко­водителя [4,420]».

Причиною того, чому багато людей оби­рають «несродний» їх справжнім природним на­хилам вид занять, є прагнення будь-що зайняти найбільш «вигідне» місце, здобути, якомога більше матеріальних благ, широку, хоч і пусту, славу, скористатися незаслуженими приві­леями.

Нестримний потяг до багатств, нама­гання зайняти якомога вигідніше місце у сус­пільстві, всупереч природним нахилам та особистим здібностям, часто ведуть, на думку Сковороди, до різко негативних наслідків, а то і до соціальних катастроф, до загибелі міст і царств, не говорячи вже про те, що «несродна» праця руйнує совість людей, завдає величезної шкоди духовному життю суспільства. «Откуда суевúрія, лицемúрія і ереси? Где раченіе слад-чайшія дружбû? Гдú согласіе дражайшаго мира? Где живость сердечнаго веселія? Кто бе­зобразит и растлúвает всякую должность? – Несродность. Кто умерщвляет науки й художест­ва? – Несродность... Она каждому званію внут-реннúйшій яд і убійца... Йди лучше паши землю или носи оружіе, отправляй купеческое дúло или художество твоє. Дúлай то, к чему рожден [4, 445]».

Принцип «сродності» виступав у Сково­роди способом критики соціальних зол кріпо­сницької держави, в якій чини, звання, високі нагороди роздавалися царем і його фаворитами свавільно, а не тим, хто їх справді заслугову­вав. Водночас блискучі таланти, вихідці з про­стого народу всіляко придушувалися і принижувалися. Сковорода обурювався таким станом речей і, намагаючись дати теоретичне обґрунтування новому ідеалу, розробив вчення про «сродність», що має загальносоціологічне значення для суспільства і особи.

У широкому розумінні слова, праця у вченні Сковороди виступає як природна необ­хідність, перший обов'язок кожної справжньої людини і громадянина, найвища моральна ви­мога. З цього випливає одна з найважливіших вимог педагогічної системи мислителя - вихо­вування поваги до праці, почуття громадського обов'язку, ненависті до неробства. Процвітання суспільства перебуває у прямій залежності від міри праці усіх його членів. Сковорода звели­чує трудящу людину, порівнює її з бджолою, яка є уособленням мудрої людини, що працює за принципом сродності. Без праці жодне сус­пільство не може існувати, а тим більше розви­ватися. «Соціальний ідеал Сковороди це - трудове суспільство як протилежність насиль­ству і паразитизму, як втілення чесної, корис­ної суспільної праці [2, 102]».

Сама по собі теорія соціального про­гресу, розвинута Сковородою на основі його вчення про «сродну» працю, звичайно, не пояс­нює всієї сутності загальних особливостей сус­пільного життя, історичного розвитку. Та в умовах XVIII ст. вона відіграла позитивну роль, будучи спрямованою проти панівної тоді офі­ційної ідеології, проти паразитизму експлуата­торської верхівки, на захист життєвих інтересів трудового народу. З етичної концепції Сково­роди, в основі якої лежить принцип «сродно-сті», сам мислитель і його послідовники зробили дуже важливий висновок про необхід­ність чинити опір соціальному злу, а не прий­мати його з рабською покірністю. Будучи селянським просвітителем, Сковорода на пер­ший план висував працю хлібороба, а слідом за нею – «приватне ремесло», а також, купецьку справу, торгівлю з допомогою посередників, котрі керуються «чесними правилами». У но­вому суспільстві, як його уявляв український мислитель, повинно було знайти собі місце також «воїнство», покликане виконувати фун­кції захисту мирної праці як від зовнішніх во­рогів, так і від тих членів суспільства, котрі прагнуть жити за рахунок чужої праці. Оскільки центральне місце у філософській і лі­тературно-художній творчості Сковороди посі­дає людина праці, то велику увагу філософ і поет приділяв аналізу «мікрокосму», внутрішн­ього світу людини, проблемам етики та її най­важливішим категоріям і принципам.

Етичне вчення Сковороди формувалося насамперед на основі узагаль-нення практичного досвіду, моральних відносин, моралі трудящих. Своїм теоретичним джерелом воно мало прогре­сивні етичні вчення свого і попереднього часу, особливо епохи Просвітництва. Основною етичною категорією Сковорода вва­жав щастя. Мислитель був переконаний, що його етичне вчення не тільки дає відповідь на питання, що таке щастя, а й вказує людині дій­сний шлях його досягнення, як бути працелюб­ним, вільним і справедливим. Проблема щастя, пошук розумного життя становлять зміст ба­гатьох творів філософа і поета.

Досягнення щастя Сковорода вбачав на­самперед у згоді людини з природою, у пізна­нні нею своїх природних нахилів, які реалізую­ться в «сродній» праці. «Сродна» праця може дати людині справжню насолоду, причому не стільки своїми результатами, скільки самим процесом. Закон «сродності», який Сковорода вважав одним з вирішальних факторів перебу­дови суспільних відносин на справедливих за­садах, виводився не з веління бога або якихось інших сил, а з науки і життєвого досвіду. Хоча філософ і зазнавав через це утисків з боку цер­ковників, він ніколи не відмовлявся від своїх поглядів і переконань.

Шлях до морального удосконалення, вчив Сковорода, лежить через «сродну» працю, науку і освіту. Лише завдяки праці, життєвій мудрості, знанню можна досягти найвищого блага, звільнитися від пороків і зла. «Як глупо-ста, - писав філософ, - є мати всіх пороків, у тому числі й пихи.., так мудрість є справжня мати як інших чеснот, так і скромності [5,300]».

Етика Сковороди пройнята глибоким оп­тимізмом, вірою в майбутнє. Вона несумісна з релігійним вченням про природжену «гріхов­ність людини». Філософ не раз твердив, що за своєю природою людина є доброю і чуйною істо­тою, що причини, які породжують аморальні вчинки, кореняться в соціальних умовах, не­правильному вихованні, затурканості і безправ'ї трудящих мас. Людина спроможна пізнати свою природу і виявити ті суспільні сили, котрі стояли на шляху практичного здійснення і від­повідного застосування здібностей особи в праці. Проте переконання Сковороди в тому, що властивість «сродності», притому єдина і не­змінна, начебто притаманна людині від народ­ження було помилковим.

Г.Сковорода не розумів, та в тих умовах і не міг розуміти, що причина важкого стано­вища трудящих криється в особливостях людських відносин у процесі матеріального вироб­ництва, що тільки революційне їх перетворення є єдиним реальним засобом забезпечення людсь­кого щастя, тобто створення умов для вільного розвитку людини праці.

Ідеї свободи, дружби народів, гуманізму і щастя людини праці, розвинуті Сковородою, увійшли в історію української і світової куль­тури. Багато чого в його етико-гуманістичній концепції співзвучне нашій епосі. Це насампе­ред захист інтересів трудівника від сил, що від­чужують плоди його праці, придушують сво­боду, честь і гідність трудової людини; це праг­нення вивільнити всі людські здатності від влади речей, забобонів, передсудів; це захист і обґрунтування плідної ідеї єдності розумного слова і доброго діла.

Г.С.Сковорода був вірним своєму влас­ному вченню і поєднував його з життям. Він відзначався безкомпромісністю думки, мужні­стю в боротьбі за кращу долю свого народу, ви­сокою вимогливістю до себе. У діяльності, в способі мислення він завжди виявляв цілісність своєї натури, єдність слова і діла. Це й дало йому змогу бути не тільки на той час прикладом великої волі, витримки, але й прийти у наш час живим, пристрасним, жадібним до життя, люб­лячим працю, непримиренним ворогом людсь­ких вад. У вірші «De libertate» («Про свободу») поет прославляє «Славного мужа Богдана Хмель­ницького як народного героя, як «Отца вольно­сти»: «Будь славен вовек, о муже избранне, Вольности отче, герою Богдане! [4,91]».

Говорячи про поезію, Сковорода пов'язу­вав красу слова з живою дійсністю. За його вчен­ням, бог існує в природі: в землі, деревині, камені, в зорях, у сонці. Бог - то природа, безна­чальна і безконечна. Бог живе і в поезії як вті­лення краси правди, вічного змагання душі людської. Душа перебуває у великій гармонії по­чуттів, породжених явищами життя. Це без­межна гармонія - вона божественна. Отже, Бог може бути як ідея, істина, любов тощо.

Водночас він був, як уже зазначалося, ан­тиклерикальним вільнодумцем, критикував бо­гослов'я, бо воно не допускало свободи слова і інформації, плюралізму людських думок. Так міцно в його особистості поєдналися філософ, поет, вчитель і музикант, який знав, розумів і любив народ.

Ось чому, незважаючи на те, що в наш не простий час економічної кризи і падіння пре­стижу учителя, рівня освіти, знецінення певною мірою ролі виховання, коли багато молоді тяг­неться до комерційних структур, освіта завжди була і залишається первинною, і ніщо її не при­низить, про що і свідчить приклад навчання, здійснюваного Сковородою.

РОЗДІЛ ІІ. ЕМПІРИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ТА ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ СПРЯМОВАНОСТІ ОСОБИСТОСТІ ЗА ПЕДАГОГІЧНОЮ СПАДЩИНОЮ Г. СКОВОРОДИ