Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Курсова Денис.docx
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
72.86 Кб
Скачать

2.2.Сульфаніламідні засоби та їх дія

Сульфаніламідні препарати в основі молекулярної структури мають параамінобензолсульфонову кислоту, яка в організмі бактерій проявляє антагоністичну дію щодо параамінобензойної кислоти (ПАБК), необхідної бактеріям для синтезу фолієвої кислоти - фактору росту.

Сульфаніламіди за хімічною будовою і фізичними константами подібні до ПАБК, проте відрізняються тим, що замість карбоксильної групи мають сульфогрупу і вільну аміногрупу. Антибактеріальні властивості сульфаніламідів здійснює аміногрупа, розміщена на бензольному кільці, фармакологічні властивості - абсорбція, біокінетика, метаболізм і виведення з організму, а також токсичність - залежать від радикалів при сульфогрупі [12].

Механізм антибактеріальної дії сульфаніламідів полягає в конкурентному антагонізмі до ПАБК. Вони затримують включення ПАБК в хімічні реакції і, заминаючи її в ферментних системах, порушують синтез фолієвої кислоти, внаслідок чого бактерії припиняють ріст, розвиток, розмноження та утворення токсинів. Крім бактеріостатичної дії, сульфаніламіди стимулюють фагоцитоз і активізують захисні системи тваринного організму та підвищують його резистентність до бактерій і токсинів. Вони мають виражену жарознижувальну, протизапальну дію, що значно підвищує цінність їх як хіміотерапевтичних засобів [13].

Сульфаніламіди проявляють високу протимікробну активність у період гострого перебігу захворювання, коли бактерії під час розмноження погребують великої кількості ПАБК. Вони менш ефективні в період спокою мікробних клітин і зовсім не впливають на бактерії, розвиток яких не пов'язаний з наявністю ПАБК, - криптококи, туберкульозна паличка. Високочутливими до сульфаніламідів є стрептококи, стафілококи, менінгококи, сальмонели, бактерії кишково-тифозної та дизентерійної груп, токсоплазми, гістоплазми, кокцидії, актиноміцети. Помірну чутливість проявляють ентерококи, клостридії, пастерели, бруцели, мікобактерії, лейшманії, протей. Стійкі проти сульфаніламідів коренебактерії, мікобактерії, спірохети, лептоспіри, синьогнійна паличка, віруси.

Механізм антимікробної дії всіх сульфаніламідних препаратів однаковий. Вони різняться лише за інтенсивністю  та швидкістю антибактеріальної дії, що зумовлено їх розчинністю в ліпідах і виведенням з організму. Препарати короткочасної дії менш активні, ніж препарати пролонгованої дії, які завдяки кращій розчинності в ліпідах легко проникають через клітинні мембрани бактерій і частково дисоціюють у цитоплазмі. Деякі поепарати активніші щодо окремих бактерій: стрептоцид - стрептококів, норсульфазол і сульфазол - стафілококів, сульфапіридазин - при спричиненому колібактеріями сепсисі, фталазол, сульцимід, уросульфан діють переважно на грампозитивні бактерії.

Нераціональне застосування сульфаніламідних препаратів виробляє стійкість бактерій проти препаратів. При нечутливості мікрофлори до одного сульфаніламіду інші препарати не будуть проявляти бактерицидної дії і виникне так звана перехресна резистентність. Стійкі штами бактерій виникають внаслідок того, що вони набувають здатності посилено виробляти ПАБК. Такі культури бактерій змінюють морфологію та біохімічні властивості, антигенність і вірулентність, зберігаючи високу чутливість до антибіотиків і нітрофуранових препаратів.

Основний шлях введення сульфаніламідних препаратів в організм тварин пероральний. Одні з них легко всмоктуються з шлунково-кишкового каналу і швидко створюють у крові терапевтичну концентрацію, другі - повільно, треті - зовсім не всмоктуються. Препарати, що легко всмоктуються, застосовують для лікування захворювань з пошкодженням внутрішніх органів, ті, що не всмоктуються, - для пригнічення патогенної мікрофлори в кишечнику.

Всмоктування сульфаніламідів у шлунково-кишковому каналі залежить від розчинності їх у воді, але деякі нерозчинні препарати після перорального введення легко всмоктуються в лужному середовиші тонкого кишечника. Швидко всмоктується в кишечнику стрептоцид, сульфацил, норсульфазол-натрій, сульфазин, сульфантрол, повільно - фтазин, сульгін, сульцимід. Кормові маси сповільнюють швидкість і зменшують кількість всмоктування сульфаніламідів, тому що з білками і дубильними речовинами корму вони утворюють комплексні сполуки. В зв'язку з цим їх доцільно застосовувати перед годівлею. При голодуванні понад 24 год всмоктування сульфаніламідів сповільнюється. При груповому застосуванні птиці сульфаніламіди не слід випоювати з металевого посуду, зокрема залізного, тому що іони заліза руйнують сульфаніламіди. У підсисного молодняка слизова оболонка має високу проникність, тому всмоктування сульфаніламідів відбувається інтенсивно. В менших кількостях вони всмоктуються у старих тварин, при хронічних катарах кишечника і проносах, тому що час перебування їх у кишечнику зменшується.

Для зовнішнього застосування сульфаніламідні препарати призначають у вигляді присипок, лініментів для лікування ран і запобігання рановій інфекції. Вони проявляють і місцеву дію: розширюють судини і покращують обмін речовин, що також сприяє загоювання ран. Ранове вмістиме, гнійні маси та змертвілі тканини зменшують протимікробну дію сульфаніламідів, тому рану необхідно очистити, в глибокі порожнини і нориці ввести емульсію сульфаніламідних препаратів. Для посилення бактерицидної дії сульфаніламіди призначають разом з окислювачем -  3%-м розчином перекису водню або 0,25%-м розчином калію перманганату.

Внутрішньовенно сульфаніламіди вводять при тяжких септичних процесах для швидкого створення в крові терапевтичної концентрації препарату. Для цього застосовують розчинні натрієві солі препаратів. Вони мають лужну реакцію, тому їх вводять у невеликих концентраціях, за винятком натрієвої солі сульфацилу, яка в розчині має нейтральну реакцію. Великим тваринам сульфаніламідні препарати вводять внутрішньовенно у 10%-й, дрібним - 5 %-й концентрації. Розчини готують на ізотонічному розчині натрію хлориду або на воді для ін'єкцій. Новокаїн як розчинник не застосовують, тому що продукт його розщеплення - ПАБК - антагоніст сульфаніламідів [14].

Підшкірно розчини сульфаніламідів не вводять, тому що в концентраціях понад 1 % вони викликають запальну ре­акцію.

Після всмоктування з шлунково-кишкового каналу сульфаніламіди надходять у кров, створюючи терапевтичну концентрацію. Після перорального введення через 30 хв. бактерицидну концентрацію створює стрептоцид, через 60 хв.- уросульфан, через 3 - 5 год - сульфацил, норсульфазол, сульфазил, сульфален. Через 6-8 год терапевтичну концентрацію створює сульфадиметоксин, сульфомонометоксин, сульфазин, етазол і лише через 8 - 12 год - сульфадимезин. Швидкість прояву бактерицидної дії сульфаніламідів залежить від швидкості всмоктування препаратів. Препарати, які погано і в малих кількостях всмоктуються в травному каналі, створюють в крові лише суббактеріальну концентрацію, а фталазол, сульгін, фтазин і дисульформін погано всмоктуються і не створюють терапевтичної концентрації.

Терапевтична концентрація в крові швидко виникає у собак, повільно- у свиней і овець і дуже повільно - у великої рогатої худоби, що слід враховувати при застосуванні сульфаніламідів тваринам різних видів. Чим повільніше сульфаніламіди виводяться з організму, тим довше утримується терапевтична концентрація препаратів. Після введення стрептоциду та уросульфану бактерицидна концентрація в крові утримується 1-2 год; норсульфазолу, етазолу, сульфадимезину – 6 - 8; сульфазину – 24 - 48 год. Після введення сульфалену та сульфамо-нометоксину висока концентрація утримується кілька днів, що зумовлює кратність повторних введень препаратів для підтримання протягом всього періоду лікування концентрації сульфаніламідів на терапевтичному рівні.

Сульфаніламіди після абсорбції надходять у кров і зв'язуються альбумінами, що зменшує їх бактерицидні властивості. Потім такі комплекси розпадаються, і препарат проявляє антимікробну дію. Не зв'язуються з білками сульфацил-натрію, уросульфан, тому вони після  введення відразу проявляють активну протимікробну дію.

Сульфаніламіди з неоднаковою активністю проникають через тканинні бар'єри і в різних кількостях накопичуються у внутрішніх органах: більше в печінці, нирках, легенях, кишечнику, менше - в селезінці та спинномозковій рідині. Здатність деяких препаратів вибірково накопичуватись в окремих органах враховують при виборі необхідного препарату для лікування цих органів. При захворюванні органів дихання доцільно застосовувати сульфадимезин, сульфапіридазин, сульфален, які кумулюються у легенях. Більш ефективні сульфадиметоксин, сульфаметоксизол, бісептол, бактрим при захворюванні сечовидільних шляхів.

Сульфаніламіди легко проходять через плаценту, проникність якої для сульфаніламідів пропорційна строку вагітності.

Екскреція через нирки - основний   шлях   виведення сульфаніламідів з організму. Концентрація їх у сечі в 20 разів вища, ніж у крові. Це слід враховувати при лікуванні нирок, застосовуючи препарати в менших дозах. При запаленні нирок сульфаніламіди призначають з урахуванням їх побічної дії. Незначна кількість цих препаратів виводиться з молоком, жовчю і потом. З калом виводяться препарати, які погано всмоктуються в кишечнику.

Сульфаніламіди в організмі ацетилюються і втрачають антимікробні властивості. Продукти ацетилювання погано розчинні у воді та біологічних рідинах, тому можуть осідати в сечовивідних шляхах, утворюючи камені. Ступінь ацетилювання залежить від концентрації препарату в крові та ативності ферментної системи. Швидке надходження сульфаніламідів у кров сповільнює ацетилювання. Менш часте введення препаратів і відповідне  збільшення їх дози також знижує цей процес, підвищує ефективність лікування та знижує побічний вплив препаратів на організм. Ацетилювання зменшується гідрокарбонатом натрію, який підвищує розчинність сульфаніламідів. В організмі птиці сульфаніламіди не ацетилюються внаслідок нейтральної або слабокислої реакції сечі.

У нирках відбувається реабсорбція сульфаніламідів. Чим вища концентрація їх у ниркових канальцях, тим у більших кількостях вони реабсорбуються. Введенням сечогінних засобів можна прискорити виділення їх з організму, додаванням натрію гідрокарбонату, який створює лужну реакцію сечі, зменшити реабсорбцію сульфаніламідів.

Виведення сульфаніламідів з організму проходить з різною швидкістю. Стрептоцид виводиться протягом 24 год, сульфадимезин - 48 год, а сульфадиметоксипіридазин - протягом 4 - 5 днів. Чим коротший час перебування препарату в організмі, тим короткочасніша його дія і тим частіше його слід вводити для підтримання терапевтичної концентрації.

Сульфаніламіди поділяють на 3 види: препарати короткочасної дії, що вводять 3-4 рази на добу (стрептоцид, норсульфазол, етазол, уросульфан, сульфадимезин, сульфацил); середньотривалої дії, які вводять 2-3 рази на добу (фталазол, фтазин, метилсульфазин, сульгін), і тривалої дії, що вводять один раз на кілька днів (сульфапіридазин,  сульфадиметоксин, сульфален).

Раціональна терапія тварин сульфаніламідними препаратами забезпечується за умови врахування механізму антимікробної дії, розподілу по органах, часу перебування в організмі.

Вперше вводять подвійну дозу  сульфаніламідів   для швидкого створення в крові високої концентрації препарату.

На початку лікування застосовують препарати, які швидко всмоктуються і створюють в крові терапевтичну концентрацію, її слід підтримувати протягом всього курсу лікування. Для цього препарати короткочасної дії вводять 3 - 4 рази на добу, середньотривалої –  2-3, а препарати тривалої дії - 1 раз на добу.

Доза сульфаніламідних препаратів залежить від чутливості до них бактерій: чим менша чутливість, тим більші доза і тривалість лікування. Препарати, які легко всмоктуються і швидко виводяться, призначають часто у невеликих дозах. Препарати, які погано всмоктуються, застосовують рідше і у великих дозах. Великі дози сульфаніламідів призначають курям, у крові яких важко підтримувати.терапевтичну концентрацію препаратів. Чим пізніше розпочато лікування, тим більшою повинна бути доза, а лікування тривалішим [15].

Для посилення антимікробної дії сульфаніламіди застосовують разом з антибіотиками.  При  кокових інфекціях ефективний сульфадиметоксин з еритроміцином і новобіоцином, при захворюваннях, викликаних грамнегативними стафілококами, - з тетрациклінами. При захворюваннях кишечника сульфаніламіди призначають з левоміцетином. Бактерицидність сульфаніламідів підвищують препарати йоду, вітаміни, органічні барвники. Часто застосовують готові комбіновані препарати сульфаніламідів з іншими антимікробними засобами - бактрим,триметоприм.

Сульфаніламіди не сумісні з новокаїном і анестезином, які в процесі метаболізму утворюють ПАБК з препаратами, що легко звільняють сірку, з барбітуратами, протеазами, пептоном. Лікувальний ефект сульфаніламідів знижується після даванки з натрію сульфатом і леворином, які посилюють процеси ацетилювання.

Сульфаніламіди малотоксичні, але у великих дозах і при тривалому застосуванні викликають побічну дію на кровотворну систему. Вони пригнічують процеси еритропоезу, викликають лейкопенію, агранулоцитоз, сульфогемоглобінемію. У підсисного молодняка зміни крові трапляються частіше, ніж у дорослих тварин.

Тривале застосування сульфаніламідів перорально у великих дозах пригнічує сапрофітну мікрофлору товстого кишечника, внаслідок чого знижується біосинтез вітамінів групи В і фолієвої кислоти. Тому в кінці лікування застосовують ацидофільні препарати, колібактрим, біфідобактерин, біфікол, щоб нормалізувати кишечну мікрофлору, і вводять полівітаміни.

Побічна дія сульфаніламідів у тварин проявляється рідко, перебігає в помірній формі і проходить самостійно через 1-2 дні після припинення даванки препаратів. Протипоказаннями для застосування сульфаніламідних препаратів є ацидоз, гепатит, агранулоцитоз, гемолітична анемія, захворювання кровотворних органів, нефрити і нефрози [16].