Психічне як мета, засіб і самоцінне

для суб'єкта

Незаперечний пріоритет соціального над індивідуальним, зведення індивідуального до "особистісного фактора" і водночас нівелювання особистості визначили останнім часом загальну орі-

єнтацію вітчизняної психоло­гічної науки на з'ясування та обґрунтування соціальної природи психіки, розробку теоретичних та експериментальних моделей від­творення соціальної сутності людського індивіда як "сукупності сус­пільних відносин".

Зазначена науково-предметна парадигма, можна вважати, вже виконала свою історичну місію і сьогодні дещо гальмує подаль­ший розвиток психологічної науки. Головним моментом при цьому виступає традиційне ставлення до психіки лише як до засобу, носія соціальних якостей людини. Проблеми самосвідомості, рефлексії психічного в кінцевому підсумку за такого підходу спрямовуються на з'ясування того, що заважає людині якісно виконувати свої чи доручені їй соціальні ролі, бути суб'єктом навчальної, трудової, пізнавальної та інших видів суспільно-корисної діяльності. Само-цінність психічного життя для людини при цьому традиційно не посідає провідного місця в предметі психології.

У результаті виникає дещо парадоксальна ситуація. З одного боку, визнається велике значення рівня розвитку психіки, її кондицій для людини як суспільної істоти, а з другого — психіка береться лише в статусі засобу. Психічне як таке у своїх вищих проявах актуалізується у формах свідомості й самосвідомості, ду­шевності й духовності, а також особистості, індивідуальності, суб'єктності й водночас не розглядається з позицій аксіологічного підходу.

Аксіологічний аспект передбачає, на відміну від гносеологічного та праксичного (які вже загалом виконали свою історичну роль у статусі предмета психології), відповідь на питання про смисл психічного для людини, його самоцінність на противагу і на доповнення тим цінностям і смислам, які йдуть від ситуації, визначаються суб'єк­том як зовнішні.

Отже, подолання зазначеного вище парадоксу можливе за умови здійснення мотиваційного вибору предмета психології в межах цін­нісної парадигми психічного.

Твердження про те, що самоцінність психічного життя має бути предметом психологічної науки, означає, що саме в цьому напрямі найбільш реально також знайти шлях розв'язання суперечностей, які визначають нинішню ситуацію психічного життя людини.

Проблема самоцінного як такого — це насамперед проблема мо­тивації буття, що конкретизується в глибинних потягах до єднання зі світом і розототожнення з ним, індивідуалізації. Ці діалектично пов'язані між собою мотиваційні тенденції за­лежно від умов поступаються місцем одна одній і тим самим визначають те, що є самоцінним "тут і тепер". Тенденція, яка домінує сьогодні, визначає самоцінним психічне, внутрішнє, суб'єктивне. А отже, першим мотивом, який логічно має бути обра­ний психологією і цілепокладений її предметом, є мотив саморозрізнення психічного як буття.

Ось як розглядає цей аспект Е. Гуссерль: жити як "Я — суб'єкт" означає проживати багатоманітне психічне. Однак життя, яке ми проживаємо, так би мовити, анонімне, минає, але ми не спрямо­вуємо на нього свою увагу. У стані неспання ми завжди зайняті то тим, то іншим, причому на низькому рівні — непсихічним. Наприклад, сприймаючи, ми зайняті сприйнятим вітряним млином, спрямовані на нього і тільки на нього, у згадуванні ми зайняті тим, що пригадуєм, у мисленні — думками, у вольовому прагненні - цілями чи засобами. Діючи таким чином, ми нічого не знаємо про життя, яке розігрується при цьому, про його різноманітні влас­тивості, які є дуже суттєвими для нас. "Тільки рефлексія, звернення погляду від безпосередньо тематичного, — підкреслює Гуссерль, – вводить у поле зору саме психічне життя".

Мотивація саморозрізнення психічного входить у предмет психо­логії онтологічним аспектом, що передбачає переосмислення при­роди психічного як форми буття і як "всередині-буття", обгрунту­вання необхідності психічного як "мислячої матерії", феномено­логічне відтворення особливостей історичного й онтогенетичного існування психіки людини в її гармонії з навколишнім світом, суспільством, іншими носіями психічного життя і в автономії від непсихічного як самоцінної ідеальної реальності.

"Розрізняючи" в собі психічне як буття, як внутрішній світ, індивід "привласнює" і протиставляє себе йому у формі суб'єктності, а саме: як суб'єкт самоспоглядання і самопізнання, як носій інтенції до проник­нення в глибини власного психічного, його індивідуалізовану сутність.

Отже, спрямованість індивіда як суб'єкта на пізнання власного психічного життя становить гносеологічний аспект предмета психо­логії, але з аксіологічним (ціннісно-мотиваційним) акцентом. Само­пізнання тут вирізняється суб'єктивною пристрасністю, гострою за­інтересованістю в істинності й відповідальністю перед собою за об'єктивність його результатів: мене цікавить не абстрактне знання про психіку взагалі, а знання про особливості і сутність саме моєї психіки, мого психічного життя, неповторного, індивідуального, то­тожного мені самому.

Самоспоглядання, саморефлексія, самопізнання свого внутріш­нього світу має самостійну цінність для людини. Проте сучасна психологія не може обмежитися тільки пізнавальним аспектом. Зна­чущість психологічного чинника, самоцінність психічного життя що­далі зростають у практиці людського життя. Тому в предмет сучасної психології не може не ввійти праксичний аспект, який розкривається проблемою індивіда як бережливого носія, старанного хранителя і натхненного творця власної психіки.

Суб'єктивне — це те, що належить суб'єктові, суб'єкт — носій суб'єктивного. В цьому зв'язку основним є питання про мотиви ідентифікації індивіда з власною психікою, про міру "привласнення" тих її сфер, які тяжіють до автономії (приховані потяги, інстинкти, комплекси, захисні механізми тощо). Водночас це й проблема моти­вації збереження нетотожності суб'єктного ядра і психіки в цілому (яка включає в себе і саме це "ядро"), збереження необхідної дистан­ції між "носієм" і тим, що він "несе".

Як носій психічного індивід виявляє суб'єктну спрямованість на збереження наявного, досягнутого рівня розвитку психіки, вироб­лених стереотипів функціонування її механізмів у їхній цілісності. У предметі психології — це проблема забезпечення цілісності пси­хіки, підтримання людиною на належному рівні свого психічного потенціалу, психічного здоров'я тощо. Проте діалектика психічного життя вимагає органічного поєднання процесів збереження і зміню­вання. Одне не є можливим без іншого.

Коли йдеться про зміни, що відбуваються в психічному житті, то тут виділяється кілька критеріїв диференціації. Так, одні зміни відбуваються мимовільно, інші — на довільній основі, усвідомлено або ж на неусвідомлюваних рівнях, як раціональні чи ірраціональні процеси. Проте вищим рівнем, що діалектично знімає в собі всі згадані, є рівень свідомого творення суб'єктом власного психічного світу, внесення в нього нових змістів, викриття прихованих резервів, індиві­дуалізації внутрішнього, суб'єктивного, включення в розвиток ново­утворень, підтримання цілісності психіки в різних умовах її функ­ціонування і розвитку.

Проблема суб'єктивних джерел, детермінант, рушійних сил самотворення психіки, які самі розвиваються, логічно вичерпує, підво­дить певний підсумок тому, чим мотиваційна парадигма входить у предмет психології.

Подальше визначення предмета психології віддзеркалює проб­лему трансформації мотивації в конкретні цілі процесу самопізнання та самотворення людиною як суб'єктом власної психіки, визначення та використання відповідних їм засобів і способів, а також ураху­вання умов і різних чинників, що сприяють чи перешкоджають цьому процесу.

Сучасна вітчизняна психологія загалом визнає методологічне по­ложення про те, що психічні явища слід брати в їх "саморусі", "спонтанійному розвитку", у "їхньому живому житті". Щоправда, і нині декого страшить небезпека опинитися в таборі "ідеалістичної" психо­логії. Однак, як відомо, саме ідеалістичною філософією та психо­логією зроблено чимало в розкритті діалектики психічного життя.

Тут доречно навести думку Гегеля щодо механізму самотворення. "Внутрішньою, — пише він, — є така доцільність, яка має свої засоби в собі самій. Так, життя є самоціль, воно робить саме себе метою, й те, що є метою, є також і засобом... Оскільки суб'єкт творить себе в собі, у нього є мета: в самому собі мати свій засіб... Але самоціль водночас вступає в стосунки зовнішньої доціль­ності... Таким чином, внутрішня доцільність має відношення до зовнішньої".

Визнання психічної причинності, спонтанності психічного аж ніяк не означає відрив його від матеріального світу в його природних і соціальних визначеннях, якщо в самій структурі психічного життя конституюється суб'єктно-діяльнісна основа як його джерело й регу­лятивно-скеровуюче начало, що є психічним за своєю природою і водночас наповнене соціальним змістом, саме детермінує і здійснює свій розвиток безпосередньо й опосередковано — через ініціативну взаємодію з оточенням. Саме суб'єкт, на думку К. О. Абульханової-Славської, виступає потенціальною можливістю знаходження нових способів співвідношення з об'єктом у пізнанні, діяльності, спіл­куванні і потенціальною можливістю зміни самого себе.

Отже, психологія має не тільки пояснювати внутрішній світ, а й з'ясовувати закономірності й механізми взаємодії індивіда як суб'єкта зі своєю психікою, враховуючи як діяльнісні (ефективність, оптимальність, продуктивність та ін.), так і етико-естетичні критерії, ке­руючись правилом "Не зашкодь собі!". Тобто йдеться про включення в предмет психології питання розробки технологій взаємодії індивіда з власною психікою з метою її збереження і захисту, відновлення втраченого психоенергетичного потенціалу, саморозвитку й подальшого самовдосконалення (починаючи від психофізіологічних функцій і закін­чуючи високими сферами духовної вчинковості).

Основний напрям психологічних досліджень тут має формуватися на ідеї спонтанності як внутрішньо вмотивованої активності творення суб'єктом свого психічного світу і себе як його "ядра", "осередку" за природними загальнолюдськими законами істини, краси й добра.

Творення свого внутрішнього світу, світу психіки, світу свідо­мості, особистості, індивідуальності, суб'єктності, одухотвореної ті­лесності не може здійснюватися як процес, орієнтований на кінечність. Внутрішній світ, як і зовнішній, не обмежений просторовими границями, проте передвизначений у часі. Психічне життя безмежне, але не вічне в собі. Ця суперечність породжує проблему смислу як своєрідний для людини "ефект післядії", а отже, вимагає введення цього аспекту як порівняно самостійного в предмет психології.

Процес самотворення породжує необхідність самопізнання як рефлексію і реакцію на зміни, викликані порушенням внутрішньої рівноваги (нерідко й навмисним з боку самого суб'єкта), що у свою чергу висвітлює нові горизонти незвіданого в собі, породжує психологічні гіпотези, надихає на нові акти самотворення.

Не відразу і не завжди, але самі ці діалектичне пов'язані між собою види самоактивності набувають для людини великого зна­чення, стають сенсомїї життя. Усе підпорядковується мотивації самопізнання і самотворення, набуває значення умови, середовища чи засобу, але не причини. "Я — творець" опиняється в осередку смислового кола, стає смислом смислів.

Гранична смислова "Я — центрація" є вихідним і кінцевим пунктом життєвого шляху людської душі, що підноситься до рівня Духу. Між ними — нескінченна спіраль дій, подій і вчинків, самозвинувачень і самовиправдовувань, зневіри в собі й переконаності у своїй неперевершеності, гріхопадінь і катарсистичних очищень. Тільки людина-суб'єкт, що мислить себе метою, здатна ставитися до іншого як до мети, поширюючи на нього своє ціннісно-цільове ставлення самопізнання і самотворення.

Таким чином, предмет сучасної психології окреслює в психіці (об'єк­ті) як найсуттєвіше ціннісно-цільове і діяльнісно-творче ставлення індивіда до власної психіки і до себе як до її суб'єкта.

Проте орієнтація на власну психіку як на цінність має бути органічним додатком до орієнтації на все інше, що є цінним для людини і міститься у навколишньому світі. Адже саме дисгармонія у ставленні до себе та інших є нерідко причиною регресій і психічних патологій.

Отже, зростаючий інтерес людини до особливостей свого психіч­ного життя, що спостерігається в сучасному суспільстві, не є ознакою його хворобливості, а, безумовно, є результатом поступового ду­ховного розкріпачення, звільнення від диктату середовища і во­дночас більш чи менш добровільного перенесення на себе відпові­дальності за власне життя, в тому числі й психічне, за свій життєвий успіх, за можливість реалізувати визначений для себе смисл життєді­яльності.