С

Сигнальна функція психіки

праву Сєченова продовжив І.П. Павлов. У його спробах опори на фізіологічне вчення про нейро-субстрат з метою природничонаукового і строго

об'єктивного пояснення психіки було кілька напрямків:

а) звернення до нейродинаміки процесів збудження і гальмування;

б) пояснення тимчасового зв'язку, що утворюється в головному мозку при виробленні умовного рефлексу як субстрату асоціації, - поняття, що було основою найбільш потужного напрямку в психології, який успішно розвивався аж до набуття ним статусу самостійної науки;

в) звернення до зв'язку кори великих півкуль з підкірковими структурами при аналізі мотивації, де неможливо відокремити соматичне від психічного;

г) вчення про сигнальні системи.

У всіх випадках Павлов шукав способи наблизити наукову думку до розв’язання надзавдань – вироблення умовних рефлексів у собаки. Цю мету він сформулював так: отримані об'єктивні дані, керуючись подібністю чи тотожністю зовнішніх проявів, наука перенесе рано чи пізно і на наш суб'єктивний світ. Павловське вчення революціонізувало нейронауку. Однак у трактуванні природи свідомості воно спочатку ніяких інновацій не вносило.

Свідомість розумілася ним тоді як "суб'єктивний світ", як безпосередня даність. Рішуче критикуючи дуалізм, який відокремлював свідомість від мозку, вчений тривалий час не міг дати позитивного конкретно-наукового пояснення їхньої неподільності. Тим часом передумови такого пояснення містились у зверненні Павлова (слідом за Сєченовим) до сигналу як детермінанти поведінки.

Сигнальна функція властива як нервовому, так і психічним рівням організацій поведінки, будучи підставою надійного "шлюбу" фізіології з психологією, про яке дуже мріяв І.П. Павлов.

Унікальність сигналу в тому, що він інтегрує фізичне (будучи зовнішнім подразником, що виступає в особливій, перетвореній формі), біологічне (будучи сигналом для нервової системи організму) і психічне (виконуючи властиву психіці функцію розрізнення умов дії і керування нею). Ось чому поняття про сигнальні системи, введене Павловим, відкривало нові підходи до психофізіологічної проблеми.

При переході до людини формується друга сигнальна система у вигляді мовних сигналів (слів). Джерелом сигналів служить не фізичне середовище, а знакова система мови, задана людському організму об'єктивно, соціальним середовищем її буття.

Разом з тим, як зазначає Павлов, друга сигнальна система зумовлюється роботою все ж тією нервовою тканиною. Нарешті, мовні знаки вводять у матерію великих півкуль свою "душу" у вигляді невідокремлених від них значень — згустків народної думки.

Хоча цим зовсім не вичерпуються ті принципові інновації, вони радикально змінювали потенційний вектор пошуків продуктивних розв’язань найдавнішої проблеми, що стосується зв'язку душі й тіла. З одного боку, залежність свідомості і волі від мозку, з другого – впливу психічних станів (за допомогою мозку) на організм століттями служили найважливішою темою філософсько-психологічних роздумів і пояснень. Очевидно, що основу цих роздумів створила співвіднесеність двох понятійних схем: схеми мозку як матеріального об'єкта й уявлень про безтілесність свідомості.

Уже перші кроки у відкритті ролі кори головного мозку як носія психічних функцій викликали широкий резонанс. Величезну популярність набула френологія (її засновником став Ф.А. Галль). Передбачалося, що в різних ділянках головного мозку локалізовані окремі психічні здібності (навіть такі, як совість, жаль тощо.). Якщо стосовно анатомії роботи Галля стали важливою подією (колись вважалося, що психіка виникає з мозкових шлуночків), то стосовно психіки людини Галль і його послідовники дотримувалися дуже наївних, життєвих уявлень про найскладніші особистісні і соціальні феномени, шукаючи для них локальні "зони" на карті мозку.

Через кілька десятиліть бурхливий розвиток морфології мозку, а також патології дозволило описати тонку клітинну будову різних ділянок кори. Знову особливої привабливості набуло уявлення про локалізацію психічних функцій у відповідних ділянках кори. Але якщо колись мова йшла про такі складні феномени, як, наприклад, жаль чи совість, то тепер заговорили про більш конкретні "центри", зокрема "ідеації" (Шарко) та інші. Уцьому напрямку схема психіки як і раніше співвідносилася з даними морфології.

Подальший шлях розробки цього психоморфологічного напрямку пішов у бік вивчення ролі стовбура мозку — ретикулярної формації (Магун, Джаспер, Моруцці) і рівня окремих первинних кліток (нейронів) та їх синаптичних зв'язків (Лорентеде Але, Екклз та ін.). Причому, якщо колись першочерговим був інтерес, який зосереджений на вивченні залежності психіки від її тілесних механізмів, то тепер стають популярними пошуки "пунктів", де дух впливає на тіло (Екклз та інші).

Якими б блискучими, завдяки використанню сучасної техніки, не були досягнення, що стосуються будови і функцій нервових центрів, нейронів, синапсів, у поясненні проблеми відношення між духовним і тілесним, істотного виходу на новий дослідницький рівень не проглядалося. Спроби такого виходу з урахуванням нових віянь у розумінні складу до структури психологічного пізнання починалися під впливом уявлень Виготського. Його найближчий сподвижник А. Лурія, зайнявшись нейропсихологією, відстоював співзвучні ідеям Павлова й Ухтомського уявлення про складні форми динамічної локалізації функцій про те, що матеріальним субстратом психічної діяльності людини служать соціально задані, знаково опосередковані функціональні органи центральної нервової системи.

Розвиваючи думки Виготського, школа Лурії змінила багато традиційних поглядів на вищі й елементарні форми психічної діяльності, на їхній розвиток на різних вікових етапах, але, по суті, вона не вийшла за межі традиційного погляду на співвідношення між двома рядами життєвих явищ: фізіологічних і психічних і, тим самим, на психофізіологічну проблему.

Істотно збагатилася за десятиліття після Павлова картина будови і роботи головного мозку. Багато висновків самого Павлова, що він вважав ледь чи не аксіоматичними, викреслено зі списку його досягнень. Він підкреслював непорушність створеної задовго до нього, концепції рефлекторної дуги як "єдино правильної, наукової в цій галузі".

Ця більш складна форма (умовний рефлекс), як нам відомо, викликала могутній категоріальний вибух, хоча фактичний матеріал павловської школи застарів. Але нові категорії (сигналу, підкріплення потреби, гальмування тощо) стали основними для науки про поведінку. У науковий обіг вводилася нова когнітивна структура, відмінна від двох інших: а) від "картини" нейросубстрата психіки, б) від того, як вписується в цю "картину" сама психіка. Ця особлива структура виступила як такої, що не зводиться ні до фізіології, ні до психології, але внутрішньо пов'язана з обома науковими предметами.

Таким чином, виявлялася нова перспектива осмислення психофізіологічної проблеми. Замість діади на арені історії пізнання з'являлася тріада: організм – поведінка – психіка. Насамперед слід відзначити, що першою ланкою виступав саме організм як цілісне утворення в єдиній системі його нерозривних взаємозв'язків із середовищем, а не сам по собі головний мозок як орган сприйняття, переробки і передачі інформації. На це в даному контексті варто звернути особливу увагу, оскільки багато чого в мозку трактувалося таким чином, щоб додати психіці (свідомості) ролі центральної ланки між "входом" (вплив подразника) і "виходом" м'язова реакція тілесного механізму. Відповідно до цього вживається діяльність мозку", тоді як насамперед цінність відкриттів рефлекторної схеми в тому, що стверджується акт поведінки, у якому представлена в неподільності цілісна система "організм – середовище",

Перехід від "діадичної до "тріадичної" схеми припускає не пряме включення психологічної системи в нейрофізіологічну, а опосередковане поведінкою. Уже відзначалося що, поведінка пізнається як особлива реальність (онтологічно) завдяки створеному руками фізіологів категоріальному апарату, що має власну структуру. Разом з мовою фізіологів і мовою психологів сформувалася мова, терміни якої передають інформацію про той шар життєдіяльності, що отримав завдяки І.П. Павлову назву "поведінка". Це відкрило шлях, до "перекладу" психологічних понять (образ, мотив, дія та ін.) не на мову фізіологів (нейродинаміка, функціональна система й ін.), а на мову поведінки (сигнал, потреба, умовний рефлекс). І тільки завдяки цій "поведінковій" мові, що служить посередником між процесами у свідомості й у нейросубстраті, намітилася перспектива розв’язання однієї з ключових, можливо, і найбільш загадкових проблеми нашої науки — психофізіологічної.

Психосфера – це перетворена біосфера, а не ідентична їй сутність. На рівні людини вона здобуває ознаки ноосфери як оболонки планети, неідентичної за складом і ладом оболонкам мозку, з якими має справу нейрофізіологія.

Запитання для самоконтролю

1. Назвіть найбільш відомі способи розв’язання психофізіологічної проблеми?

2. Що вважалося найважливішим чинником життя у епоху античності?

3. В чому полягає особливість поглядів на природу психічного і фізіологічного в працях грецьких філософів?

4. Чим відрізнялися пояснення відношення душі і тіла в епоху середньовіччя від античності?

5. Які нові погляди на відношення душі і тіла утвердилися після відкриття анатомічної основи рефлексу?

6. Яка роль мозку у вивченні психічного?

7. Кого ви знаєте із відомих психологів, котрі звертались до вивчення психофізіологічної проблеми?