Ф

Анатомічна основа рефлексу

ігура Прохазки піднімається на рубежі XVIII і XIX століть. Його синтетична концепція охоплювала життєдіяльність цілісного організму. Однак природничонаукова опора цієї теоретичної

концепції була вузька. Конкретних методик дослідження рефлекторних актів ще не існувало. Реальний прогрес намітився в напрямку експериментального вивчення анатомічної структури цих актів. У фізіології нервової системи запанувало "анатомічне начало". Цікаво, що Прохазка, будучи видатним анатомом, вважав, що анатомія неспроможна розкрити механізм рефлексу.

Тим часом саме анатомічне вивчення нервової системи створило передумови для подальшого розвитку і зміцнення рефлекторної концепції. Одним з піонерів такого вчення був англійський невролог Чарльз Белл (1774-1842). У 1811 році він опублікував приватно і поширив у колі своїх друзів трактат, що формулював ідею про нову анатомію мозку.

Нова анатомія мозку будувалася на гіпотезі про те, що роздільності нервових елементів відповідає роздільність функцій. Белл відкрив розбіжності функції задніх і передніх корінців спинномозкових нервів. Тільки при подразненні передніх спостерігалося м'язове скорочення. Ці думки висловлювалися ще задовго до Белла. Белл експериментально установив ці робіжності. Пройде якийсь час, і в підручниках фізіології з'явиться "рефлекторна дуга".

Найпослідовніше це вчення було розвито англійським лікарем М. Холом і німецьким фізіологом І. Мюллером у 30–40-х роках XIX століття.

Хол виразив дуалістичне уявлення про нервову діяльність у чіткій анатомічній схемі. Організм розсікався на частини, одна з яких вважалася працюючої тільки під впливом зовнішньої стимуляції і детермінованою у своїй роботі закономірним зчепленням ланок нервового механізму, друга ставилася в залежність від спонтанних психічних сил. Одна локалізувалася в спинному мозку, друга — у головному.

Люди з природничонауковим складом розуму захоплено сприйняли поняття про рефлекс саме тому, що воно дозволяло відмовитися від далі нерозкладного психічного принципу (душі, почуття, свідомості, волі) як джерела рухової активності організму. Тепер же виявлялося, поширюючи цей принцип зі сфери елементарних рефлексів спинного мозку, автори нової фізіологічної схеми перемістили його в головний мозок. У результаті організм розсікався на дві половини, які керуються різними законами.

Тим часом думка про те, що за законами рефлексу працюють центри не тільки спинного, але й головного мозку, усе міцніше входила в наукову свідомість. 1844 року послідовник Прохазки англійський лікар Лейкок зробив у Британському суспільстві повідомлення про необхідність поширити принцип рефлексу слідом за спинним мозком на діяльність головного. Нервові вузли всередині черепа, указував він, реакції на зовнішні враження повинні керуватися законами, тотожними тим, що керують діями спинного мозку і тих вузлів, що у нижчих тварин аналогічні їм.

Однак знання про те, який механізм роботи вищих нервових центрів при переході чуттєвих вражень у рухи м'язів, не мало під собою ніяких експериментальних даних. Воно могло тільки гіпотетично стверджуватися (тоді як подібний перехід на рівні спинного мозку спирався на перевірену досвідом модель рефлекторної дуги). Якщо з поясненнями рефлексу не виникало труднощів, то інакше виглядала справа з вивченням органів відчуттів, діяльність яких визначалася "анатомічним началом". Продукти роботи органів почуттів – відчуття – трактувалися як ефект порушення нервової тканини.

Саме такими уявлялися ці продукти фізіологам, лідером яких став І.Мюллер, котрий запропонував теорію специфічної енергії органів почуттів.

Зовнішній стимул збуджує приховану в нервовому волокні енергію, яка усвідомлюється як відчуття. Під впливом "анатомічного начала" ця теорія залишала поза увагою два найважливіших аспекти роботи органів почуттів: їхній зв'язок з органами рухів і їхня залежність від властивостей зовнішнього об'єкта. Важливість обох цих аспектів відмічали, критикуючи Мюллера, інші фізіологи (Белл, Вебер, Штейнбух).

Але до складу наукового знання ці аспекти ввійшли значно пізніше, коли на основі експерименту Гельмгольц перейшов до пояснення побудови просторового образу середовища зоровою системою, що включає як сенсорні, так і окорухливі компоненти). Традиційні погляди на тілесний субстрат психічних явищ радикально змінювалися. Проте надійного знання про найважливіший орган психіки – головний мозок – усе ще отримати не вдалося.

Дослідження головного мозку вимагало його експериментального вивчення на що були спрямовані пошуки російського вченого І.М.Сєченова, котрий шукав відповідь на питання, що стосуються свідомості й волі. Працюючи в Парижі, в лабораторії Клода Бернара, він, перевіряючи експерименально свою гіпотезу про здатність центрів головного мозку затримувати рухи м'язів, відкрив так зване центральне гальмування.

Відкриття І..М. Сєченовим нейродинамічних процесів докорінно змінило уявлення про фізіологічне підґрунтя психічних процесів. Але воно не могло перебороти домінуючої століттями дуалістичної думки, якій просто не було іншої альтернативи, крім редукціонізму (зведення психічних процесів до фізіологічних), неминуче тягнуло до епіфеноменалізму (для якого психічне не більш ніж ефект активності нервової тканини).

Як дуалізм, так і редукціонізм могли бути переборені лише за умови перетворення не тільки системи уявлень про нейросубстрат психіки, але й про саму психіку як діяльність, що опосередковується цим субстратом (і перетворюється без нього в безтілесну сутність). Найважливішим досягненням наукової думки того часу став перехід до нової стратегії пояснення психофізіологічних кореляцій. Зміст переходу полягав у відмовленні від установки щодо локалізації "нематеріальної" свідомості в матеріальній речовині мозку і перенесення аналізу психофізіологічної проблеми в принципово новий план дослідження поведінки цілісного організму в природне і соціальне "стосовно людини" середовище. Лідером такої переорієнтації і став Сєченов.