Уявлення про зв'язок психічних явищ із мозком в епоху середніх віків і нового часу

Наукова революція XVII століття, як ми вже знаємо, утвердила принципово нові пояснення відношення душі і тіла. Тіло було звільнено від впливу душі і стало мислитися як свого роду машина, що працює за загальними законами механіки. Стосовно психіки, то вона виступала в двох варіантах: або як тотожна свідомості (тобто знанню суб'єкта про свої думки, вольові акти тощо), або як представлена в неусвідомлюваних формах. Спроби

пояснити її ставлення до "машини тіла" породили три погляди на психофізіологічну проблему, до яких у різних варіантах схилялися мислителі наступних століть. Ми вже згадували про ці варіанти які засвідчували епоху торжества механістичного погляду на природу. Це психофізіологічна взаємодія (Декарт), психофізіологічний паралелізм (Лейбніц) і психофізіологічна тотожність (Гоббс).

Як уже відзначалося, Декарту належало відкриття рефлекторної природи поведінки. Визнавши душу і тіло різними субстанціями, Р. Декарт спробував пояснити їх зв'язок за допомогою гіпотези взаємодії: душа здатна змінити напрямок рухів тіла тільки в тому разі, коли тілесні органи самі схильні до цього. У думці про можливу взаємодію тілесного і духовного не знімається їх протиставлення, а акцентується на ньому.

Уявлення Р. Декарта про роботу серця яке може бути описане в категоріях механіки призвело до відкриття В. Гарвеєм (1578–1657) кровообігу як діяльності, що відбувається автоматично, а не регулюється душею. Інше досягнення належало Декарту. Саме він вводить поняття рефлексу, що стало фундаментальним для психології і фізіології. Детальніше поняття рефлексу буде розглянуте нижче.

За науковою значимістю психофізіологічна теорія Декарта не тільки не поступалася вченню Гарвея, але й дещо зміцнювала принцип детермінізму. Праці Гарвея стверджували цей принцип стосовно однієї з внутріорганічних функціональних систем, а Декарт поширив його на взаєминах живих істот із зовнішнім світом, на процес поведінки, відкривши тим самим еру впровадження нової методології в найбільш складну сферу життєдіяльності. Відсутність будь-яких достовірних даних про природу нервового процесу змусило Декарта уявити його за зразком процесу кровообігу, знання про який набуло достатньої надійності, спираючись на дані емпіричних досліджень.

Нервовий імпульс вважався як процес переміщення крові по судинах: передбачалося, що найбільш легкі і рухливі частки крові, відфільтровуючись від інших, піднімаються відповідно до загальних правил механіки до мозку. Потоки цих часток Декарт позначив стародавнім терміном "тваринні духи", вклавши в нього зміст, що цілком відповідало механічному трактуванню функцій організму. "Те, що називаю "духами", є не що інше, як тіла, що не мають ніякої іншої властивості, крім того, що вони дуже малі і рухаються дуже швидко"¹.

Хоча самого терміну "рефлекс" у Декарта немає, основні контури цього поняття намічені досить чітко. Вважаючи діяльність тварин, на відміну від людської, машиноподібною, відзначав І.П. Павлов, Декарт визначив поняття рефлексу як основного акту нервової системи. Рефлекс означає відображення. Під ним у Декарта розумілося відображення "тваринних духів" від мозку до м'язів за типом відображення світлового променя.

Нагадаємо, що розуміння нервового процесу як родового тепловому і світловому явищам має древню і розгалужену генеалогію. Поки фізичні закони тепла і світла, що перевіряються досвідом і мають математичне вираження, залишалися невідомими, вчення про органічний субстрат, психічних виявів було залежним від учень про душу як доцільно діючу силу. Картина почала змінюватися з успіхами фізики, насамперед оптики. Досягнення Р. Бекона вже в період середньовіччя створило передумови для висновку про те, що сфера відчуттів (зокрема зорові відчуття) знаходиться в залежності не тільки від потенцій душі, але й від фізичних законів руху і заломлення світлових променів.

Поняття про здібності душі йшло від ще повної наївного телеологізму біології, поняття же про рух світла – від неарістотелевської фізики, яка тільки зароджувалась, де замість телеології (з її уявленням про прагнення до мети) вироблялися каузальні способи пояснення. Але щоб закони оптики набули справжньої детерміністської інтерпретації, потрібна була нова механіка. Правда, сам підхід з позицій оптики позбавляв сенсу звертання до душі як пояснюючого начала. Адже відображення матеріальних часток – носіїв психіки – від мозку так само не потребує для своєї реалізації душі, як цього не потребує відображений від поверхні світловий промінь. Але механіка дозволила прив'язати відображення до конструкції, стати на ґрунт реальної взаємодії компонентів тілесної машини.

Поняття про рефлекс – результат упровадження в психофізіологію моделей, що склалися під впливом принципів оптики й механіки. Поширення фізичних категорій на активність організму дозволило зрозуміти її детерміністично, вивести з-під причинного впливу душі як особливої сутності.

Згідно з Декартовою схемою зовнішні предмети діють на периферичні закінчення нервових "ниток", розміщених усередині нервових "трубок". Нервові "нитки", натягаючись, відкривають клапани отворів, що ведуть з мозку в нерви каналами, якими "тваринні духи" спрямовуються у відповідні м'язи, і ті в результаті "надуваються". Тим самим стверджувалося, що перша причина рухового акту лежить поза ним: те, що відбувається "на виході" цього акту, детерміновано матеріальними змінами "на вході".

Декартівське трактування м'язової активності було безпосередньо пов'язане із загальними корінними зрушеннями у новій фізиці. Колишнє поняття про силу несло на собі відбиток безпосередньо пережитої м'язової напруги, що відображається у самосвідомості суб'єкта як щось первинне і далі нерозкладне. Це ввібрало елементи суб'єктивізму поняття застосовувалося до пояснення фізичних процесів у зовнішньому світі. Тепер же робота м'язів визначалася з огляду на закономірності механіки, відкриті взовнішніх матеріальних об'єктах.

Рух "тваринних духів" заповнював у концепції Декарта відсутню ланку між зовнішніми поштовхами і змінами в поведінці органічних тіл. Завдяки включенню цієї ланки не залишалося пробілів у ланцюзі причин і наслідків, які утворюють механізм природи. Доводилося, що загальна кількість руху у світі зберігається незмінною і життєдіяльність органів не може порушити цей закон.

Основою різноманітних картин поведінки Декарт вважав "диспозицію органів". Він розумів під цим не тільки анатомічно фіксовану нервово-м'язову конструкцію, але й її зміну. Останнє відбувається, за Декартом, через мозок, який змінює під дією доцентрових нервових "ниток" свою конфігурацію, не повертаючись (через недостатню еластичність) у колишнє положення, зберігаючи сліди раніше випробуваних впливів, додають руху "тваринних духів" новий напрямок.

Автомат не здатний змінювати свою поведінку, свою конструкцію під впливом зовнішніх стимулів. Декарт же будував проекти "машини", рефлекси якої перебудовуються завдяки досвіду. Ці проекти були тільки умоглядними, але вони важливі як вираження загальних тенденцій наукової думки XVII століття. Ідея машиноподібної поведінки вже тоді набула важливого евристичного змісту. Вона розцінювалася як ключ до наукового пояснення не тільки тих дій, що виробляються автоматично завдяки самій конструкції "нервової машини", але й дій варіативних, мінливих, що здобуваються в досвіді.

Древній поділ рухів на мимовільні й довільні набуло після Декарта нового змісту. Велика частина м'язових актів, що вважалися колись довільними і здійснювалися за участю доцільно діючої душі, переміщається тепер у групу психічних (чисто механічних) рефлекторних; довільні ж рухи відокремлюються від них за критерієм впливу на тілесну поведінку усвідомлюваного (представлено в самосвідомості, рефлексії суб'єкта) вольового прагнення (веління, бажання) і тим самим визнаються тільки за людиною.

Уся нервово-м'язова фізіологія наступних століть була під впливом Декартової схеми. Протягом тривалого історичного періоду уявлення про машиноподібний характер усіх органічних відправлень, включаючи й ті, за допомогою яких м'язи живих істот реагують на зовнішні впливи, служило компасом для дослідження будови і функцій нервової системи. Після Декарта стало очевидним, що пояснювати нервову діяльність силами душі рівносильно звертанню до цих сил для пояснення роботи якого-небудь автомата, наприклад годинника.

Але нервова система робить не тільки рухові акти. І, представляючи її за зразком автомата, Декарт мав на увазі не тільки детерміністське пояснення м'язових реакцій, які до того вважалися довільними. Він прагнув поставити в більш міцну причинну залежність від тілесного механізму те, що відносилося до сфери душевних явищ, знайти для цих явищ матеріальні еквіваленти, первинні стосовно феноменів свідомості.

У системі Декарта як такій не розчленовані пояснення, що належать до м'язової сфери, з одного боку, до визначеного кола явищ психічної сфери – з другого. Але з метою адекватної історичної оцінки таке розмежування необхідно провести з огляду на наступну еволюцію поняття про рефлекс, у ході якої у визначений історичний період воно стало вважатися чисто фізіологічним, що стосується тільки переходу нервового імпульсу — через центри — з афферентного шляху на ефферентний.

Тим часом у Декарта поняття про рефлекс із самого початку будувалося як психофізіологічне. Передбачалося, що між "вхідними" і "вихідними" шляхами діють ті механізми, які усвідомлюються душею у вигляді відчуттів, уявлень і почуттів. Відчуття і уявлення не є в Декарта рефлексами, але виникають та існують тільки як визначені тілесні стани реагуючого на зовнішні поштовхи організму. Гекслі в

1874 році вказав, що низка положень, яка формує основу і сутність сучасної фізіології нервової системи, була цілком виражена і проілюстрована в працях Декарта.

У список цих положень Гекслі включив такі: органом відчуттів, емоцій і думок є мозок; м'язова реакція породжується процесами в нерві, що примикає до м'яза; відчуття обумовлене змінами в нерві, що пов'язує орган почуття з мозком; рухи в сенсорних нервах відбиваються на моторних, і це можливо без участі волі (рефлекторний акт); викликані за допомогою сенсорного нерва рухи створюють у речовині мозку готовність знову робити саме такий рух.

Принцип ''тваринного автоматизму" виявляється для дослідників дороговказною ниткою. Разом з тим, зазначений принцип із-за недоліку конкретно-наукових знань був виражений у такій морфофізіологічній схемі, яка містила чимало умоглядного, а то й просто фантастичного. Девізом нового природознавства було емпіричне вивчення реальних причин явищ. Тому цілком зрозуміло, що і Декартова схема служила керівництвом до експериментального дослідження нервово-м'язових функцій. У ході цього дослідження виявився довільний характер деяких припущень. У результаті окремі деталі конструкції відпали, але решта, витримавши досвідчену перевірку, збереглися і зміцнилися.

До довільних елементів, зокрема, відносилася гіпотеза про "тваринні духи". Не можна було довести, спираючись на спостереження й експеримент, існування в організмі особливої речовини, яка б поєднувала діяльність нервової та м'язової систем, а також служила фізіологічним носієм відчуттів, сприйнять та інших психічних актів. І все-таки гіпотеза про "тваринні духи" завзято трималася в природознавстві до кінця XVIII століття в різних варіантах і під різними іменами, задовольняючи до пори до часу потребу в понятті, що вказувало б на матеріальний характер нервового процесу.

Навпаки, думка Декарта про шишкоподібну залозу як центр, за допомогою якого свідомість безпосередньо впливає на тіло, не зустрівши розуміння, була відкинута і замінена іншою, більш близькою до уявлень про діяльність центральної нервової системи, у межах якої здійснюється психічна діяльність.

Особливе значення для наступного розвитку фізіології мала експериментальна перевірка спочатку удаваного другорядного твердження Декарта про те, що обсяг м'яза при його скороченні збільшується. Досвідчений доказ помилковості цього погляду принципово трансформувало розуміння природи нервово-м'язової реакції, що, у свою чергу, спричинило далекоглядні зміни категоріального ладу біологічного мислення.

Спростував думку Декарта про збільшення обсягу м'яза англійський лікар і натураліст Глієсон (1597-1677). Причому спростував экспериментально. Тим самим ставилася під сумнів концепція про "тваринні духи", що трактували скорочення м'язів як приплив деякої кількості речовини.

Здатність м'яза робити у відповідь на стимуляцію "життєво важливий рух" Глієсон позначив терміном "подразливість". На відміну від Декарта, що розробив поняття про рефлекс, але не впровадив відповідного терміна, Глієсон не тільки сформулював поняття про подразливість, але й позначив його новим терміном.

Рівень розвитку природознавства в XVII столітті ще не дозволив відкрити слідом за подразливістю інші властивості органічної матерії і продовжити розпочате Глієсоном заповнення прірви між двома наміченими Декартом полюсами: механізмом природи і думкою, яка є продуктом самоусвідомленням.

Новий етап у вченні про психіку як продукта роботи "нервової машини" пов'язаний зі спробою Гартлі представити цю машину в якості такої, що діє на принципах, відкритих Ньютоном і створило прецедент для використання впливу фізичних ідей на пояснення динаміки психічних процесів.

Такий вплив розглядався через опосередкування певним фізіологічним пристроєм організму. Почерпнувши з фізики гіпотезу про вібрації, Гартлі винайшов модель, що пояснювала поведінку в цілому, у її причинних зв'язках із зовнішнім середовищем. Це дозволило включити психіку в єдину низку, що охоплювала загальний цикл життєдіяльності організму — від сприйняття вібрацій у зовнішньому середовищі через вібрації мозкової речовини до вібрацій м'язів.

Перед нами весь спектр суттєвих і для сучасної науки питань про нейродинаміку психічної діяльності. Вони сформульовані мовою XVIII століття. Але від цього не стали менш значимими. Через брак будь-яких позитивних знань про природу нервових процесів Гартлі зумів висунути кілька фізико-фізіологічних гіпотез, родових за своїм змістом із сучасними пошуками. Адже все гартлівське вчення про вібрації ставить за мету визначити нейродинамічні, а не тільки морфологічні еквіваленти психічних процесів, виявити функціональні, тілесні фактори, відповідальні за розходження в модальностях, силі, якості сенсорних процесів і їхніх перетворених копій – ідей.

Однак, вважається, що в Гартлі помилковими були два припущення: а) що його система – це пряме перенесення в психологію однієї з природничонаукових гіпотез і відповідно виведення психологічних закономірностей з фізичних; б) гіпотеза вібрацій запозичена з фізики для ілюстрацій виявленої закономірності, і їй надане чітке природничонаукового обґрунтування.

Гартлі дійсно перебував під впливом ньютоновських ідей. Він підкреслював, що повинен застосувати до вивчення свідомості метод, якого дотримувався Ньютон, — метод дедукції принципів з явищ. Гартлі дійсно спирався на розуміння, висловлене Ньютоном у зв'язку з критикою традиційної концепції "тваринних духів". Він розв’язував завдання, висунуті логікою розвитку категоріального апарату психології, а не оптики чи механіки. Найважливішою серед цих завдань було перетворення погляду на психічне, як тотожне сукупності усвідомлюваних суб'єктом феноменів, тобто декарто-локковської концепції свідомості.

З погляду цієї концепції все, що відбувається за межами свідомості, належить до галузі фізіології. Лейбніц першим виступив проти цього погляду, протиставивши йому вчення про несвідому душу. Гартлі називає ім'я Лейбніца слідом за ім'ям Декарта як автора, напрям думок якого йому близький. Але Лейбніц, розробляючи поняття про несвідоме, виводив його з природи душі, тоді як для Гартлі таке рішення було неприйнятне. Він шукав матеріалістичне пояснення процесів, що не представлені у свідомості, але разом з тим, детермінують його роботу. Лейбніц називав ці процеси малими перцепціями, що утворюють той айсберг, незначна вершина якого відкривається розуму при спостереженні за власною діяльністю. Гартлі назвав ці процеси відчуваннями. Вони складаються, за Гартлі, в об'єктивній системі відношень, тобто незалежно від рефлексії, і сама діяльність рефлексії є їхньою похідною. Або душа, або нервова система – третього не дано. Схема Гартлі була не "дійсною", а уявною фізіологією мозку. Але в умовах XVIII століття вона пояснювала об'єктивну динаміку психічних процесів, не звертаючись слідом за Лейбніцем до душі як пояснюючого поняття.

Усі нервові вібрації Гартлі поділяв на два види: великі й малі. Останні виникають у білій речовині головного мозку як мініатюрні копії (чи сліди) великих вібрацій у черепно-мозкових і спинномозкових нервах. Вчення про малі вібрації пояснювало виникнення ідей на відміну від відчуттів, а тим самим від усього "внутрішнього світу", єдиним будівельним матеріалом якого, згідно з теорією Гартлі, служать ідеї. Оскільки ж первинними вважалися великі вібрації в нервовій системі, що виникають під впливом на неї "пульсацій" зовнішнього ефіру, "внутрішній світ" ідей виступав як мініатюрна копія реальної взаємодії організму зі світом зовнішнім.

Один раз виникнувши, малі вібрації зберігаються і накопичуються, утворюють "орган", що опосередковує наступні реакції на нові зовнішні впливи. Завдяки цьому організм на відміну від інших фізичних об'єктів стає системою, що навчається і має власну історію.

Основа навченості – пам'ять – здатна запам'ятовувати і відтворювати сліди колишніх впливів. Вона для Гартлі – загальна фундаментальна властивість нервової організації, а не один із психічних пізнавальних процесів.

Гартлі, намагаючись перебороти дуалізм Декарта розводить матеріальну субстанцію організму і спірітуальну субстанцію душі. Успіхи природничонаукового дослідження тілесного субстрату життя (починаючи від відкриття Глієсоном подразливості) говорили про живе тіло властивості якого не зводяться до розряду автоматичних рухів (подібних до роботи серцевого м'яза), ні до свідомості й волі.

Поступово в структурі наукового мислення виникли і три розряди явищ:

а) фізичні;

б) психічні, але позбавлені ознак свідомості і довільності;

в) свідомі й довільні.

Вперше ці зміни відображено у вченні Лейбніца про "малі перцепції" як форму неусвідомлюваної психіки. Гартлі (за власним визнанням) слідував за Лейбніцем з тією істотною відмінністю, що пояснював неусвідомлені й мимовільні реакції роботою нервової системи, а не активністю духовних монад.

Пояснюючи слідом за Декартом поведінку цілісного організму, реакції якого, будучи викликані коливаннями зовнішнього ефіру, переходять у вібрації чуттєвих нервів і за допомогою вібрацій великих півкуль завершуються вібраціями м'язів, Гартлі став автором, другим після Декарта, схеми рефлексу. На відміну від Декарта, Гартлі охопив своєю схемою поведінку в цілому, не залишаючи за її межами свідомість і волю. Вони зображалися таким, що мають свій особливий нервово-м'язовий еквівалент.

І декартівська, і гартлівська схеми носили умоглядний характер. Але це був новий хід мислення, що створював емпірику фізики Декарта і Ньютона. Успіхи ж емпіричного вивчення живих субстратів вносили істотні корективи.

Для ХVІІІ століття характерна низка й інших відкриттів, які поглиблювали природничонаукове пояснення життєвих функцій, які в усі попередні століття відносилися до дій неземного, всевишнього походження, безтілесного агента — душі.

Один із найвидатніших фізіологів XVIII століття – Галлер – уводить такі поняття, як м'язова сила, нервова сила, "темні (неусвідомлені) сприйняття". Вони вказували на властивості організму, які настільки ж доступні об'єктивному вивченню, як і інші атрибути матерії. Правда, за межі сенсомоторного рівня, до вищих проявів роботи організму Галлер вийти не наважився.

Це стало справою французьких філософів. Першим виступив Ламетрі, що став на шлях самовідданої боротьби з вірою в безсубстратну свідомість.

Ламетрі вважав себе спадкоємцем Декарта. Збагачена ідеями Декарта-фізика робота з вивчення органічних основ поведінки не пройшла для філософського матеріалізму даремно. Поширивши (у трактаті "людина – машина") принцип машинодоцільності на людську поведінку, Ламетрі звів картезіанське "мислення" до тілесної субстанції, зрозумілої не стільки по-декартівськи, скільки по-галлерівски.

Галлер у поясненні властивостей організму не наважився йти далі визнання за матеріальним тілом здатності відчувати і реагувати. Мислення і волю він як і раніше відносив до безсмертної душі. Але французькі матеріалісти, зважаючи на сенсуалістичні посилки ("немає нічого в мисленні, чого б не було у почуттях", — учив Локк), відстоювали інший погляд. Вони доводили, що немає таких розумових процесів, у яких живе тіло не могло б зробити в силу своєї матеріальної організації.

Цей висновок, для сучасної психології аксіоматичний, у XVIII столітті означав безстрашне руйнування тисячолітніх догм, полеміка навколо якого набула в напруженій атмосфері передреволюційної Франції політичний характер.

І хоча природничонауковий досвід ще не проникнув за межі подразливості і чутливості організму, ідеї французьких матеріалістів спонукали до строго причинного пояснення всіх психічних функцій.

Природознавство ХVІІІ століття ще не могло розв’язати це завдання, але воно було поставлене. Однак назрівала колізія. У Декарта поєднання тілесної машини характеризувалося як суцільно рефлекторне (за винятком тих людських дій, іррегулярність яких ставилася в залежність від непротяжної субстанції свідомості). Цілком підпорядковувався рефлекторному принципу і вібраційний пристрій Гартлі.

У Ламетрі, Кабаніса та інших послідовників Декарта-фізика свідомість трактувалася як властивість матеріальної організації. За Ламетрі, людина - це машина, що відчуває, думає, усвідомлює, а не тільки переміщується в просторі. Але чи є детермінація її психічно регульованої поведінки за своїм походженням рефлекторною?

У розв’язанні цього питання намітилася тенденція (Кабаніс), згідно з якою рефлекторними вважалися тільки ті дії, у яких не бере участі свідомість . Кабаніс розрізняв три рівні активності організму: рефлекторний, напівсвідомий, свідомий (вольовий). На вищому рівні включається головний мозок, рефлекторні же акти – продукт нижчележачих відділів нервової системи. Так розділялися два поняття: про матеріальну зумовленість поведінки і про її рефлекторну природу, тобто поняття, що для Декарта збігалися.

Принцип рефлексу – невідворотного переходу зовнішнього впливу в м'язовий рух – передбачав вивчення тільки елементарного передсвідомого рівня поведінки. В уявленні про рівневу організацію нервової діяльності відобразилися як неврологічний досвід, так і нові еволюційні ідеї, що змінювали спрямованість біологічного мислення. Організм трактувався як система органів, які представляють в індивіді весь еволюційний ряд. Наступність між органами нервової системи виражена, на думку Кабаніса, у тому, що нижчі центри при відпаданні вищих здатні реагувати самостійно. Такою самостійною несвідомою реакцією нервових центрів і є рефлекс.

З переорієнтацією на біологію трактування рефлексу набуло категоріальних змін. У найбільш визначеній формі воно знайшло відображення в ученні чеського лікаря, анатома і психофізіолога І. Прохазки (1749-1820).

Якщо в Декарта і Гартлі модель рефлексу будувалася на принципах фізики, то в Прохазки вона мала біологічну основу.

Прохазці належала третя після Декарта і Гартлі – спроба представити роботу цілісного організму, яка грунтується на рефлекторному принципі. До нового синтезу Прохазка прийшов не відразу. Йому приходилося переборювати аналітичні установки школи Галлера, яка, висунувши поняття про м'язову та нервову силу, "темних сприйняттях", розчленувала м'язові, нервові і психічні явища, але не змогла виробити об'єднуючої концепції. Потреба ж у синтезі неминуче назрівала.

Поняття про нервову силу виражає в Прохазки єдиний принцип пояснення всіх явищ, вироблених нервовою системою, – як м'язових, так і психічних. Нервова сила, подібно ньютонівській силі тяжіння, носить загальний характер. Вона "енергетичне" начало, що замінило уявлення про "тваринні духи", "флюїди", "анімальні і вітальні частки", вібрації та інші гіпотетичні процеси. Нервова сила лежить і в основі поведінки організму. Однак, указуючи на енергетику поведінки, вона не може пояснити його механізм. Для розв’язання цього завдання Прохазка звертається до поняття про рефлекс, яке набуває в нього нового звучання.

Найважливіше полягало не в новому уявленні про локалізацію, а в положенні про те, що всі нервово-психічні функції підлягають загальним закономірностям. Обидві частини "сенсоціума" – психічна і тілесна – діють за законом самозбереження, забезпечують перехід зовнішнього подразнення в доцільний рух.

Рефлекс, за Прохазкою, викликається не будь-яким зовнішнім подразником, а тільки таким, який перетворюється у відчуття. Відчуття ж повсюдне, незалежно від того, стає воно актом свідомості чи ні, має таке ж загальне значення "компасу життя".

Ідея нерозривного зв'язку організму з зовнішньою природою виводилася спочатку з принципів механістичного світогляду. Так, Декарт виходив із принципу збереження кількості руху. Цей закон не міг би претендувати на універсальність, якби живе тіло було джерелом сили. Воно, за Декартом, і не творить, але цілком залежить у своїй поведінці від зовнішніх тіл.

Прохазка також виходив із ідеї тотальної залежності організму від природи, його нерозривного зв'язку з нею. Однак, як основу цього зв'язку і залежності, вважав Проказка, виступає не закон збереження кількості руху, а закон самозбереження живого тіла, що виконується тільки при здійсненні вибіркових реакцій на впливи зовнішнього середовища. Такого роду реакції у свою чергу припускають здатність розрізняти властивості зовнішнього світу й оцінювати їх стосовно потреб організму. Ця здатність і є психічне.

Отже, вчення про рефлекторну природу поведінки було збагачене новими ідеями: поняттями про біологічне призначення цієї структури (біологія, а не механіка), про придатність її для аналізу всіх рівнів психічної діяльності (монізм, а не дуалізм), про вплив відчуття, що детермінує, (твердження активної участі психіки в регуляції поведінки, а не епіфеноменалізм).

Важливим нововведенням Прохазки було його трактування відчуття як "компаса життя". У всіх випадках, коли починалися спроби вивести психічні процеси з діяльності рефлекторного пристрою (Декарт виводив з цієї діяльності пристрасті – емоції, відчуття, уявлення, а Гартлі — також абстрактне мислення і волю), психічне співвідносилося з можливостями цього пристрою самого по собі, але не з особливостями зовнішнього середовища, у якому воно діє. Зрештою психічне виявлялося тільки наслідком тілесного автоматизму, але ніколи — причиною.

Свою головну праця Прохазка назвав "Фізіологія", але вона не зводилася до того, що надалі стали називати фізіологією людини. Перед нами антропологічне вчення, у змісті якого представлено природний аналіз психічної діяльності, яка базується на-рефлекторному принципі.

Визнання за цією діяльністю причинного значення з погляду природничонаукового досвіду (а не свідчень самосвідомості) говорило про нові тенденції, що привели через півстоліття до перетворення психології в самостійну науку, яка має власну категоріальну "сітку" на відмінну від фізіологічної.