Уявлення про зв'язок психічних явищ із моз-ком в епоху античності

Зв'язок психічних явищ з мозком констатували ще в період зародження елементарних наукових уявлень про природу психіки, але пояснювали з різних методо-логічних позицій.

Відношення психіки до організму, до свого тілесного субстрату з древніх часів було об'єктом обговорення при поясненні природи людини. Причому не тільки на рівні теоретичних уявлень, але й практики, насамперед медичної. Головним чинником життя, як тілесного, так і психічного, було визнано кровообіг. Це вчення розроблялось у Вавилоні, Єгипті, Китаї, Індії.

Дуже древнім є також поняття про пневму  особливу, подібну до розігрітого повітря найтоншу речовину, що проноситься кровоносними судинаим, але відмінна від крові і виконує функції носія психічних актів.

Поняття про пневму відігравало величезну роль у поглядах людей не тільки древнього світу, але й середньовічного суспільства. На ньому ґрунтувалися філософські системи. Воно широко використовувалося як древньосхідними релігіями, так і християнським богослов'ям. Поняття про пневму носило суто гіпотетичний характер і майже не підлягало перевірці емпіричним шляхом, що створювало передумови для паранаукових поглядів. Разом з тим не можна забувати і про те, що в античному суспільстві науковий досвід торкнувся лише морфологічного субстрату нервово-психічних явищ. Поняття про пневму задовільняло впродовж багатьох століть потребу природничонаукової думки в тому, щоб усвідомити природу матеріального носія справжніх серцевих процесів. У медичних колах пневма вважалася фактом, а не теорією.

За відомостями, що дійшли до нас, першим із грецьких філософів, котрий розвинув учення про чотири темпераменти, був Емпедокл (запропонував схему побудови світу з чотирьох елементів). Рівномірністю суміші чотирьох елементів чи перевагою в ній одного з них над іншими, величиною, зв'язком і рухливістю цих елементів він пояснював рівень розумових здібностей і характерологічні властивості особистості.

Школа Гіппократа (460—377 р. до н. е.), відома нам за так званим "Гіппократовим збірником". Серед її пояснювальних принципів ми зустрічаємо повітря в ролі сили, що підтримує нерозривний зв'язок організму зі світом, приносить ззовні розум, а в мозку виконує психічні функції. Але єдине матеріальне начало як основа органічного життя відкидалося. Вчення про єдину стихію, що лежить в основі різноманіття речей, замінялося вченням про чотири рідини (кров, слиз, жовч жовта і жовч чорна).

Реальна активізація особистості спонукала досліджувати характер її зв'язків із природним і соціальним світами. Співвідношення цих двох світів стає одним з головних теоретичних "сюжетів" епохи. Гуморальна спрямованість мислення древніх грецьких медиків, зовсім не означала, що вони ігнорували орган душі, спеціально призначений для виконання психічних функцій.

Здавна як на Сході, так і в Греції конкурували між собою дві теорії - серцецентрична і мозкоцентрична. Думка про те, що мозок є орган душі, належить давньогрецькому лікарю Алкмеону (VI століття до н. е.), що прийшов до цього висновку в результаті спостережень і хірургічних операцій. Зокрема, він установив, що з мозкових півкуль "ідуть до очних западин дві вузькі доріжки". Думаючи, що відчуття виникає завдяки особливій будівлі периферичних апаратів, які відчувають, Алкмеон, разом з тим, стверджував, що є прямий зв'язок між органами почуттів і мозком.

Таким чином, учення про психіку як продукт мозку зародилося завдяки тому, що була відкрита залежність відчуттів від будови мозку, а це у свою чергу стало можливим завдяки нагромадженню емпіричних фактів. Але відчуття, за Алкмеоном,  вихідний пункт усієї пізнавальної роботи. Психічні процеси, які виникають з відчуттів, пов'язувалися з мозком, хоча знання про ці процеси на відміну від знання про відчуття не могло обпертися на анатомо-фізіологічний досвід. Слідом за Алкмеоном, трактував мозок як орган психіки, Гіппократ, думаючи, що він є великою залозою.

Герофіл головне значення надав мозковим шлуночкам і ця думка втримувалася багато століть. Еразістрат же звернув увагу на кору, пов'язавши багатство звивин мозкових півкуль з розумовою перевагою людини над тваринами. Еразістрату належить також відкриття розбіжностей між чуттєвими і рухливими нервами. Ці розбіжності знову відкрито в XIX столітті.

Успіхи лікарів-олександрійців були зумовлені зіставленням анатомічних даних про будову нервової системи з експериментальним вивченням залежності функцій від подразнень і розрізів різних частин мозку.

Використовувавши досвід олександрійських лікарів, давньоримський лікар Гален (II століття н. е.) синтезував досягнення античної філософії, біології і медицини в детально розроблену систему.

Органами душі він визнав мозок, серце і печінку. Кожному з органів приписувалась одна з "психічних" функцій відповідно до поділу частин душі, запропонованому Платоном: печінка — носій прагнень, серце — гніву і мужності, мозок - розуму. У мозку найважливіша роль приділялася шлуночкам, насамперед задньому.

Нервова система представляє гіллястий стовбур, кожна з галузей якого живе самостійним життям. Нерви побудовані з тієї ж речовини, що й мозок. Вони служать відчуттю і руху. Гален розрізняв: а) чуттєві, "м'які" нерви, що йдуть до органів відчуттів, і б) пов'язані з м'язами, "тверді" нерви, за допомогою яких виконуються довільні рухи.

Крім автоматизмів серця, судин та інших внутрішніх систем, усі рухи Гален вважав довільними. М'яз приводиться в рух нервом, за допомогою психічної пневми, яка проноситься по ньому. Залежність будь-якого м'язового руху, пов'язаного з моторним нервом, від участі психічного чинника душі здавалася безумовною не тільки Галену, але й усім поколінням після нього, поки не був відкритий механізм рефлексу.

Розвиток психофізіологічних уявлень в античному світі призупинився на рівні, відображеному системою уявлень Галена. Тому від цього рівня, спираючись на досягнення арабомовної культури, наукове знання про організм мало продовжити свій подальший розвиток лише через півтора тисячолліття.

Завершуючи огляд уявлень древніх про матеріальний субстрат діяльності душі, відкритих у цей період, слід звернути увагу на ту обставину, що коли брати до уваги тільки позитивні знання в цій галузі, тобто емпіричні відкриття, які увійшли в загальний комплекс сучасних наукових істин, то вони досить мізерні і стосуються тільки анатомії організму.

Фізіологічні пояснення спиралися на фіктивні поняття яким, наприклад, було поняття про пневму – речовий носій життєвих психічних явищ. Але попри всі її перебільшення, дещо фантастичність цей термін відбивав реальну потребу думки в тому, щоб осягти динаміку змін, які відбуваються в матеріальному субстраті. Від пневми веде своє походження вчення про “тваринні духи", як потік швидкісних часток, подібних до потоків розігрітого повітря, які проносяться тілом. У Новий час ці частки були підведені під закони механіки і до кінця XVIII століття виконували в розумах натуралістів і лікарів ту функцію, яку взяло на себе надалі поняття про нервовий процес. І те, що з погляду історичного підходу, може здатися міфологічним конструктом, було результатом напруженої роботи природничонаукової думки і неодмінною передумовою її подальших успіхів.

Психологічні пошуки древніх йшли попереду анатомо-фізіологічних знахідок. Крім того, самі фізіологічні схеми породжувалися запитами психологічної думки, що виходила із загального принципу залежності душі від організму. Вчення про локалізацію душі в різних частинах організму виникло після того, як у складі самої душі були вичленовані різні "частини".

Щоб фізіологічно пояснити психологію, потрібно спершу мати психологію. У період античності зародилась ідея про те, що кілька вихідних тілесних ознак утворять  при різних сполученнях  основні типи (чи комплекси) індивідуальних особливостей між людьми. Ця ідея залишається керівної для сучасних концепцій у галузі диференціальної психології. Можна підставляти різні значення під термін "вихідні ознаки" і використовувати для їхньої діагностики будь-які експериментальні й математичні методики, але загальний зміст цих операцій буде складатися в проходженні тій же категоріальній схемі, яку виробили Гіппократ та інші древні медики. До речі, І.П. Павлов співвідносив своє вчення про типи вищої нервової діяльності з ученням Гіппократа.