Вивчення мозку і психіки у вітчизняній психології

Історія вивчення мозку людини пройшла довгий і драматичний шлях, повний сміли­вих спроб і гірких розчарувань. Відтво­рюючи зовнішній світ, люд­ський індивід виявляє “здатність сприймання”, виділяючи у сприй­нятому суттєве, він виявляє "здатність інтелекту", утримуючи уяв­лення та ідеї у своєму внутрішньому світі, – “здатність пам’яті”. Які ж органи тіла є носіями цих здатностей?

В античності відповіді на це запитання були різні, і носіями “здібностей” вважалися серце й нутрощі, у середні віки вибір був уже зроблений, і філософія твердо прийшла до переконання, що органи “здібностей” не слід шукати за межами мозку.

Тісний зв’язок мозку й психіки підтверджують дослідження, ви­конані з допомогою методу вживлення електродів у кору головного мозку. Введенням через спеціальні трубочки певних речовин у го­ловний мозок тварин можна було викликати різкі зміни їхньої поведінки. Ці результати надихнули дослідників продовжувати спос­тереження, використовуючи для подразнення електричний струм. Подальші дослідження дали змогу експериментальне встановити локалізацію в мозку низки психічних функцій. Відомий дослідник механізмів мозку Д. Вулдрідж з подивом констатував, що навіть за­доволення таких основних потреб, як голод і статевий інстинкт залежить просто від наявності електричного струму у відповідних зонах головного мозку.

Подальше вивчення мозку привело до висновку про необхідність докорінного перегляду основних уявлень про природу й будову психічних функцій, а також уявлень про функціонування людського мозку. Складні форми психічної активності почали розглядатися не як успадковані разом з фізіологічними функціями організму, а як набуті в процесі життєдіяльності людини, її активної взаємодії з соціальним оточенням.

У вітчизняній психології переважає загальний погляд на психіку як функцію мозку, як відображення об’єктивної реальності; визна­ється самодетермінація психічної діяльності і водночас суспільна зумовленість людської свідомості, єдність свідомості та діяльності. Так, на думку О.М. Леонтьєва, психіка людини є функцією тих вищих мозкових структур, які формуються у людини онтогенетично в процесі оволодіння нею формами діяльності, що створилися істо­рично, щодо навколишнього людського світу.

З точки зору С.Л. Рубінштейна, оскільки психічна діяльність – це діяльність мозку, що взаємодіє із зовнішнім світом, остільки правильно зрозумілий зв’язок психічного з мозком – це водночас правильно зрозумілий зв’язок його із зовнішнім світом.

Справедливим є й протилежне: тільки правильно зрозумівши зв’язок психічного із зовнішнім світом, можна правильно зрозуміти і його зв’язок з мозком. Мозок – тільки орган психічної діяльності, а не її джерело. Джерелом психічної діяльності є світ, що впливає на мозок. Сама діяльність мозку залежить від взаємодії людини із зовнішнім світом, від співвідношення її діяльності з умовами її життя, з її потребами. Почуття, як і думки людини, виникають у діяльності мозку, але любить і ненавидить, пізнає і змінює світ, за словами Рубінштейна, не мозок, а людина.

Суперечність, на якій наголошує С.Л. Рубінштейн, однак не зникає. Залишається запитання про те, що розуміти під “людиною” і що під “мозком”, якщо протиставляти їх одне одному.

Найбільш чітке розуміння зв’язку психіки й мозку знаходимо у Г.С. Костюка – видатного українського психолога. На його думку, психічне й фізіологічне не є процесами, розмежованими в часі й просторі; нейродинамічна характеристика є необхідною і важливою для розкриття закономірностей психіки. Проте слід бачити й відмін­ності. Розкриття руху нейродинамічних процесів “не дає ще даних про те, що саме людина відчуває, сприймає, уявляє, про що і як вона думає, до чого прагне, які цілі ставить перед собою, якими інтересами, поглядами, переконаннями керується у своїй поведінці. А саме в цьому і виявляється специфіка психічного, його своєрід­ність”.

Своєрідність психічного полягає в тому, що це – особливий вид діяльності. Це діяльність не мозку, як зазначалося, а людини як її суб’єкта, що більш чи менш усвідомлено творить власну психіку за допомогою мозку і відповідає за результати свого творення. Ігнорувати суб’єкт, суб’єктивне в психічній діяльності – значить відри­вати цю діяльність від її носія.

Отже, більш прийнятною в науковому розумінні є позиція, згідно з якою мозок розглядається як фізіологічний орган психічного. Психічне у свою чергу слід диференціювати на те, що К.О. Абульханова-Славська називає “суб’єктом психічної діяльності”, а В.Е. Чудновський – “ядром суб’єктивності” і “периферією” (підсвідоме, безсвідоме, надсвідоме й свідоме).

Мозок є матеріальною основою для виникнення і функціонуван­ня психіки, матеріальним містком, що поєднує її з об’єктивним світом, але “психічна діяльність” не може визначатись як “діяльність мозку”. Це – типовий варіант редукціонізму, зведення вищих форм до нижчих. Психічна діяльність має свою власну природу і свої закономірності і є вищим проявом психічної активності, яка у своєму генезисі як форма відображення і саморегуляції “знімає”, діалектично “заперечує” біологічну форму, приходить їй на зміну. Мозок не є причиною чи суб’єктом психічного. Причини психічного і його суб’єкта містяться в ньому самому. Мозок – лише умова виникнення і функціонування психіки, її розвитку.