Я

Методологічні основи теорії особистості

к і будь-яка наукова теорія, теорія особистості повинна відповідати загальним методологічним вимогам – сформувати цілісне уявлення про закономірності й істотні зв'язки визначеної області

дійсності (особистості людини), запропонувати цілісну (при її внутрішній диференційованості) систему знань, що містила б у собі методи не тільки пояснення, але і прогнозування, виникнення визначених феноменів у визначених умовах і яку характеризувала б логічна залежність одних її сторін від інших, принципова можливість виведення її змісту з деякої сукупності вихідних тверджень. Важливим є побудова теоретичної моделі істотних зв'язків, що виступають у визначеній психологічній реальності - особистості людини. Виникнення теорії особистості не може бути відірване від її емпіричної основи, що охоплює безліч накопичених у загальній, соціальній, віковій психології, патопсихології, психотерапії фактів, добутих експериментально, але поки ще розрізнених і не узагальнених.

Побудова єдиної загальнопсихологічної теорії особистості, сьогодні і надалі є надзвичайно актуальною для психології. Можливими шляхами її побудови в найбільш загальному вигляді може бути використана теоретична абстракція, яка забезпечує послідовне сходження від загального до конкретного [М.Г. Ярошевський, 2000]. Таке узагальнення на шляху від абстрактного до конкретного може бути розвинене в систему взаємозалежних концепцій, зміст яких включає твердження з їх емпіричними фактами, і побудувати конкретні теоретичні конструкції, що відштовхуються від сукупності визначених загальнотеоретичних принципів. Оскільки існуючі концепції вже включені в наукову психологію, то залишається знайти їм місце в загальній теоретичній схемі і тим самим забезпечити логічну залежність одних елементів теорії від інших.

Один з можливих варіантів синтезу існуючих психологічних концепцій в загальну психологічну теорію особистості приводить у своїх дослідженнях М.Г. Ярошевський, який в основу такої конструкції поклав концептуальні положення теорії самопричинності особистості Петровського. Загалом, вона збігається з визначенням особистості, що описує її в системі найбільш істотних зв'язків і залежностей і відповідає основним загальнонауковим методологічним принципам: детермінізму, системності, розвитку.

Таким чином, вважається, що зазначена теоретична модель особистості може бути представлена включеністю системної якості індивіда в суспільні відносини, що має триланкову структуру (інтра-, інтер- і метаіндивідну його репрезентації), які розвивається в спілкуванні й спільній діяльності і нею опосередковуються.

Розглянемо основні загальнонаукові методологічні принципи.

Принцип детермінізму стосовно психологічної теорії особистості орієнтований не тільки на ідею причинності як сукупності обставин, що передують у часі наслідку, але й на інші його форми:

– на системний детермінізм, що виявляється в залежності окремих компонентів системи від властивостей цілого;

– на цільовий детермінізм, відповідно до якого ціль визначає процес досягнення результату.

Уявлення про активність особистості, її спрямованості, що сформувалось у психології, починаючи з другої половини 30-х років XX століття, створює методологічні передумови для реалізації принципу детермінізму на рівні категорії "психосоціальних відносин". У психології було висунуте трактування детермінізму як дії "зовнішніх причин через внутрішні умови" (С.Л. Рубінштейн) і трактування детермінізму як дії "внутрішнього через зовнішнє" (О.М. Леонтьєв).

Детерміністична теза про те, що, змінюючи в діяльності реальний світ, суб'єкт змінюється сам, що і пояснює особистісні трансформації індивіда, виявилося можливим поширити і на галузь міжособистісних зв'язків, у яких найбільше повно виявляє себе категорія психосоціального відношення. Так само, як індивід у предметній діяльності змінює навколишній світ і за допомогою цієї зміни змінює себе, стає особистістю, соціальна група у своїй спільній соціально значимій діяльності конструює і змінює систему міжособистісних взаємин і міжособистісної взаємодії, стає колективом. Феномени міжособистісних взаємин чітко це виявляють. Так, самовизначення у стосовно завдань групової діяльності формується як результат активної діяльності кожного з втілення в життя поставлених перед ним цілей, тобто міжособистісні взаємини перетворюються діяльністю, яка спрямована на зовні, на присвоєння соціально значимого предмета, а не на самі міжособистісні взаємини.

З позиції детермінізму розвиток особистості як системної якості індивіда, обумовлено соціально, хоча сам індивід має біологічні передумови для свого розвитку. Принцип розвитку в психологічній теорії особистості реалізується в розумінні процесу перетворення біологічних структур індивіда в соціально обумовлені структури його особистості. У такий спосіб формується уявлення про соціогенез особистості як результат взаємодії в ній двох суперечливих тенденцій – до збереження і до зміни соціальних систем, що розвиваються. Розвиток особистості в онтогенезі визначається наявністю і подоланням суперечностей між потребою індивіда в персоналізації і здатністю за допомогою відповідної діяльності бути персоналізованим у соціальній ситуації розвитку.

Принцип системності (чи системний підхід) у складі методологічної моделі теорії особистості дозволяє представити її як цілісність, у якій виявляються різноякісні і разноурівневі зв'язки, як синтез структурно-функціональних і філо- та онтогенетичних уявлень. Цим долається підхід до опису особистості, що позначений як "структурний".

Цей принцип не міг бути виявлений у загальних системних уявленнях, хоча і не міг бути без них сформульований. Його слід було відкрити в тканині самої психологічної реальності. Для цього необхідно:

• по-перше, розглянути особистість як частину соціального цілого, системи суспільних зв'язків;

• по-друге, в умовах системного аналізу категорій "психосоціальне відношення" і "організм – індивід — особистість" важливим є виявлення системоутворюючого принципу, яким може бути принцип діяльнісного опосередкування.

Системоутворючий принцип — це той загальний пояснювальний принцип, за допомогою якого окреслюється і структурується теорія. Методологічна сутність цього принципу при побудові теорії особистості полягає в тому, що ставлення однієї людини до іншої, так само як і відношення розвитку особистості до її результату, мислиться через звернення до третього об'єкта — предметної діяльності, що у своїй найрозвинутішій формі має спільний характер, є результатом об'єднання людей у праці і спілкуванні. Міжособистісні взаємини і якості особистості опосередковуються змістом і організацією спільної діяльності, що у свою чергу впливає на її процес і результати: суб'єкт-об'єкт-суб'єктні зв'язки виступають у єдності із суб'єкт-суб'єкт-об'єктними як дві сторони однієї системи.

Онтологічна модель особистості. Побудова теорії особистості передбачає опис її онтологічної моделі, виділивши при цьому основні категорії для аналізу та показавши принципи їхнього співвідношення.

Одиницями аналізу для теорії особистості здебільшого служать такі поняття як індивід, особистість, індивідуальність, активність, діяльність, спілкування, група, колектив, свідомість, розвиток (біогенез організму, біосоціогенез індивіда, онтогенез особистості, соціогенез особистості в історико-еволюційному процесі).

Для побудови онтологічної моделі повинні бути зазначені принципи співвідношення основних категорій аналізу, які використовуються для опису і розуміння особистості як психологічної реальності. Найбільш загальним принципом співвіднесення категорій, що входять у понятійний апарат теорії особистості, є визнання єдності, але не тотожності утворюючих її понятійних пар як одиниць категоріального аналізу її загальної конструкції. Так, поняття "індивід", утворюючи єдність з поняттям "особистість", не може розглядатися як йому тотожне. Сам факт визнання єдності, але не тотожності цих понять, а отже, що стоять за ними об'єктів аналітичного розгляду психологічної реальності, породжує завдання не тільки зрозуміти їхнє співвідношення як властивості (особистості) і носія цієї властивості (індивіда), але й поставити низку принципових методологічних проблем їхніх відношень.

Принцип єдності, але не тотожності основних категорій аналізу стосується не тільки понять індивід і особистість, але й інших складових онтологічної моделі теорії особистості: особистість — індивідуальність, активність — діяльність, група – колектив, біогенез — біосоціогенез, онтогенез — соціогенез, розвиток особистості – розвиток свідомості.

Розгляд конкретної феноменології особистості передбачає звернення до наступних онтологічних модальностей: її генезису, динаміки змісту, структури, а отже, побудови концепції, що, виходячи з принципу діяльнісного опосередкування, виявилась би спроможною з'ясувати закономірності психології особистості, які виявляються в цих її аспектах (модальностях), охопити відповідний емпіричний матеріал, увібравши в себе феноменологію, що відкривається в ньому, знайти і застосувати валідні методи його отримання, на принципових засадах зіставити з іншими соціально-психологічними і персонологічними теоріями.

При розгляді генезису особистості виділяються три методологічно обґрунтовані завдання (М.Г. Ярошевський):

1) розглянути розвиток індивіда як результат взаємодії генотипу і соціального середовища і тим самим створення передумов для становлення особистості ("біосоціогенез");

2) досліджувати розвиток особистості людини внаслідок діяльнісно-опосередкованих взаємин з референтними для неї групами як в умовах стабільних спільнот, так і в обставинах включення її в референтні групи, ієрархічно розміщених на різних ступінях онтогенезу, а також зміни позиції особистості стосовно цих груп;

3) вивчити особливості соціогенезу особистості і міжособистісних взаємин, зумовлених включеністю в трудову діяльність у рамках конкретної соціально-економічної формації.

З огляду на ці зхавдання розглядаються три взаємозалежні концепції, що відповідають принципам загальнопсихологічної теорії особистості.

Перша, яка умовно може бути позначена як психогенетична концепція індивідуальності (наукова школа Б.М. Теплова), при дослідженні походження індивідуальних психологічних властивостей людини з'ясовує роль генотипу і середовища в їхньому формуванні, використовуючи переважно близнюковий метод. Стверджується, що в онтогенезі відбувається зміна механізмів, якими реалізуються психічні функції індивіда, а також зміна елементарних форм, що домінують на ранніх його етапах, соціальними формами, опосередкованими спілкуванням і діяльністю дитини. При цьому перевіряється продуктивна гіпотеза, відповідно до якої зі зміною механізмів перебудовується відношення індивідуально-психологічних особливостей до генотипу: зі зростанням значення специфічно людських, соціальних за своїм походженням факторів скорочується частка генетичної мінливості в розвитку індивідуальних факторів, у розвитку індивідуально-психологічних властивостей людини. Розглянута концепція розглядається у взаємодії і співвіднесенні з теоріями, що відводять спадковості роль фатального фактора в розвитку особистості.

Друге завдання, свого роду є продовженням розгляду кола ідей, які мають на увазі посилення ролі чинника діяльнісного опосередкування в розвитку особистості. З цієї точки зору формування особистості індивіда розглядається в концепціях, що розвиваються в працях С.Д. Максименка, Г.С. Костюка, О.М. Леонтьєва, С.Л. Рубінштейна, А.В. Петровського та ін.). В основі цього напрямку лежить ідея про становлення особистості в соціальному середовищі - адаптації, індивідуалізації й інтеграції, виникнення і протікання яких пов'язані з наявністю соціогенної потреби індивіда в персоналізації і з діяльнісно опосередкованими можливостями задовольняти її в референтних групах. На основі даної концепції запропонована вікова періодизація розвитку особистості, що не збігається з концепціями психічного розвитку.

Третє завдання – розуміння соціогенезу – знаходить своє втілення в історико-еволюційному підході до розуміння особистості, що, у свою чергу, також базується на принципі діяльнісного опосередкування. Відповідаючи на питання, за допомогою яких механізмів здійснюється внесок особистості в соціокультурну історію, пропонується підхід, який виділяє як системоутворюючий чинник, що забезпечує розвиток особистості і сприяє її конкретно-історичній специфіці в тій чи іншій культурі – спільну предметну діяльність.

Таким чином, усі три розглянуті теоретичні конструкції пов'язані між собою і відповідають загальному методологічному принципу — діяльнісному опосередкуванню.

При розгляді динаміки змісту особистості можуть бути знову виділені три проблеми, які прослідковуються в методології загальнопсихологічної теорії особистості:

1. Що являє собою зміст особистісних характеристик індивіда?

2. Чи стабільний цей зміст і що забезпечує його стабільність?

3. За рахунок якого фактора може відбутися і відбувається порушення цієї стабільності, динаміка змісту особистості?

Для розгляду динаміки змісту особистості можуть бути виділені більшою чи меншою мірою відомі концепції.

Перша серед них – концепція значеннєвих утворень особистості, сформульована групою учнів А.Н. Леонтьєва. Її центральну ланку формують поняття особистісного сенсу як індивідуалізованого відображення дійсного ставлення особистості до тих об'єктів, заради яких розгортається її діяльність ("значення для мене"), утіленість в об'єкті потреб людини. Особистісні смисли інтегруються у вигляді зв'язаної системи "значеннєвих утворень особистості", куди входять мотиви, що спонукують людину до діяльності і набули для неї цінність (ціннісні орієнтації). "Я–образ", чи "Я–концепція" людини — система уяввлень індивіда про самого себе, на основі якої вона будує свою взаємодію з іншими людьми і ставиться до себе як "до іншого". Центральна характеристика особистісних смислів – їхня залежність від місця людини в системі "соціальної ситуації розвитку", тобто від її соціальної позиції. І тут принцип діяльнісного опосередкування виявляється системоутворюючим, пояснювальним і конструктивним. Для того щоб досліджувати і трансформувати значеннєві утворення, слід вийти за рамки цих утворень і змінити систему діяльностей, що їх породжують.

Дві наступні проблеми (стабільність структури і її зміна) отримали відображення в концепціях, звернених до "малої динаміки" змісту особистості, а саме: процесів виникнення і трансформації значеннєвих утворень особистості в русі діяльності, у яку включений індивід.

Проблема стабільності розглядається в диспозиційно-установочних концепціях (цією умовною позначкою охоплюються теоретичні конструкції, що характеризують механізми, використовувані особистістю для стабілізації руху діяльності). За нею стоять ідеї й уявлення учнів і послідовників Д.М. Узнадзе, Ш.А. Надірашвілі та ін., диспозиційна концепція особистості В.Я. Ядова та ін. Використовуючи принцип діяльнісного підходу, А.Г. Асмолов розробляє гіпотезу про ієрархічну рівневу природу установки як механізму стабілізації діяльності, звертаючись до "малої динаміки значеннєвих утворень". При цьому функції і феноменологія установок залежать від того, на якому рівні діяльності вони функціонують (рівень значеннєвих, цільових чи операційних установок). Установки різних рівнів, стабілізуючи рух діяльності, реалізований особистістю, дозволяють у мінливих умовах зберігати її спрямованість. У випадку методологічної і теоретичної інтеграції різних уявлень про сутність установки диспозиційно-установочна концепція може розглядатися як частина загальпсихологічної теорії особистості, що ґрунтується на принципі діяльнісного опосередкування.

У єдності з уявленням про установку як механізм стабілізації діяльності перебуває концепція надситуативної активності В.А. Петровського, що обґрунтовує порушення стабільності. Відповідно до неї в русі діяльності відбуваються переходи від стану тимчасової стабільності (у силу сформованих стійких значеннєвих і цільових настанов особистості) до надситуативної активності, що ламає цю стабільність, суб'єкта діяльності, яка виводить особистість на нові рівні розв’язання її життєвих завдань, що, у свою чергу, можливо в умовах порівняної стабільності її диспозицій.

При розгляді структури особистості виникають три проблеми: необхідно характеризувати у взаємозв'язку інтер-, інтра- і метаіндивідну репрезентації особистості. Відповідно можуть бути представлені три концепції:

– концепція діяльнісного опосередкування міжособистісних взаємин;

– концепція інтраіндивідної репрезентації особистості;

– концепція персоналізації.

Концепція діяльнісного опосередкування міжособистісних взаємин, звернена до інтеріндивідної репрезентації особистості, розглядає міжособистісні взаємини в будь-якій групі як опосередковані змістом і цінностями діяльності. Звернення до принципу опосередкування дозволяє зрозуміти характер групової інтеграції, побачити багаторівневий (стратометрический) характер міжособистісних взаємин, характеризувати групи високого рівня розвитку, де індивід отримує найбільш сприятливі можливості для задоволення своєї потреби бути повноцінною особистістю і для розвитку відповідних здібностей. У зв'язку з тим що взаємини в групі виступають як носії особистості її членів, переборюється помилкова альтернатива розуміння міжособистісних взаємин як проявів або особистості, або групи: особистісне виступає як групове, групове як особистісне. Істотним розвитком концепції діяльнісного опосередкування міжособистісних взаємин є концепція соціальної перцепції (ГМ. Андреєва).

Метаіндивидна репрезентація особистості відкрита і відображена в концепції персонализації, що описує діяльнісно опосередкований процес, у результаті якого суб'єкт отримує індивідуальну представленість у життєдіяльності інших людей і може виступити в суспільному житті як особистість (В.А. Петровський). Потреба в персоналізації виступає як глибинна і не завжди усвідомлена основа неутилітарних форм спілкування між людьми (альтруїзму, аффіліації, прагнення до самовизначення). Визначальною рисою здатності індивіда до персоналізації є можливість робити діяння, тобто значимі зміни суспільного буття, за які він відповідальний перед суспільством (до них відноситься насамперед перебудова мотиваційно-смислових утворень, особистісних смислів інших людей).

Кроки до розв’язання проблеми інтраіндивідної репрезентації особистості здійснив В.С. Мерлін, сформулювавши концепцію інтегральної індивідуальності, у якій діяльність виступає як опосередковуюча ланка у зв'язку різнорівневих властивостей індивідуальності. Інтегральна індивідуальність розглядалася ним як саморегульована і багаторівнева система, що саморозвивається. Розвиваючи ідеї В.С. Мерліна, Є.А. Клімов розробляє концепцію індивідуального стилю діяльності особистості, що, як підкреслював В.С.Мерлін, опосередковує зв'язок метаіндивідуальних та інтра-індивідуальних властивостей, які детермінуються характеристикою не тільки індивідуальності, але й колективу, тобто інтеріндивідуальною.

Наявність внутрішнього зв'язку між концепціями, що належать до виділених "онтологічних модальностей", було простежено вище і є очевидним, але настільки ж очевидні й "інтермодальні" зв'язки. Уявлення про потребу і здатність особистості до персоналізації зумовлює розуміння механізмів, що визначають переходи в розвиткові особистості від однієї фази до іншої; можливості розвитку особистості залежать від рівня розвитку групи; ідея надситуативної активності розкривається в соціогенетичних уявленнях про надлишкові неадаптивні моменти, які забезпечують саморозвиток особистості в історико-культурних процесах; основні положення психогенетичної концепції породжують деякі підходи, характерні для концепції інтегральної індивідуальності тощо.

Таким чином, уся концептуальна модель загальпсихологічної теорії особистості виявляється визначеного роду системою інтра- та інтермодальних зв'язків, що складають її структуру.

Запитання для самоконтролю.

1. Дайте визначення особистості. Як співвідносяться поняття "індивід", "особистість" та "індивідуальність"?

2. Назвіть основні підходи до опису особистості, як вони узгоджуються між собою?

3. Що таке феномен персоналізації особистості? Наскільки він є потребою особистості?

4. У яких вимірах існує особистість?

5. Назвіть основні методологічні принципи вивчення особистості?

6. Які відомі концепції можуть бути виділені для опису динаміки змісту особистості?

7. Кого ви знаєте з відомих психологів, які звертались до вивчення проблеми осбистості?