У

Принципи системного підходу в психології

літературі з проблем системного підходу сформульовано чимало загальних принципів. Усі вони так чи інакше можуть (і повинні) бути застосовані у психологічних дослідженнях.

Найбільш чіткі принципи системного підходу в психології, які для сучасного етапу розвитку психо­логічної науки і побудови її загальної теорії є найбільш важливими, ми знаходимо в працях А.В. Ганзена, Г.О. Балла, Г.С. Костюка,

Б.Ф. Ломова, С.Д. Максименка, В.В. Рибалки, О.М.Ткаченка, А.І. Уйомова та ін. Розглянемо окремі з них.

По-перше, системний підхід у дослідженні того чи іншого явища вимагає його розгляду в декількох аспектах:

1. як деякої якісної одиниці, як системи, що має свої специфічні закономірності;

2. як частини своєї видо-родової макроструктури, закономірностям якої воно підкоряється (тут системою є макроструктура, у яку включене досліджуване явище);

3. мікросистеми, закономірностям якої воно теж підпорядковується;

4. вигляді його зовнішніх взаємодій, тобто разом з умовами його існування.

Усі ці точки зору можна виявити й у дослідженнях психічних явищ (процесів, станів, функцій тощо). Кожний з них часто виступає як особливий напрямок чи навіть спеціальна дисципліна. Коли досліджуване явище розглядається як деяка система (якісна одиниця), то головне завдання тут полягає в тому, щоб виявити "складові" цього явища і спосіб їхньої організації. Саме з огляду на це проводилися (і проводяться) теоретичні й експериментальні дослідження, націлені на вичленовування процесів, з яких "складається" психіка, параметрів психічних станів, властивостей особистості тощо.

Але цей напрямок дозволяє вивчити лише одну сторону справи, психічне як система розкривається лише частково, оскільки тут ще не розкривається те загальне, що властиве всім психічним явищам. Тому виникає інший аспект дослідження, інший напрямок, що розглядає психіку щодо видо-родової макросистеми: вона вивчається в контексті всіх інших форм відображення. Це дозволяє розкрити її специфіку як особливу форму відображення, та одночасно уточнити уявлення про її "складові" і способи їхньої організації.

Наступний план включає вивчення нейрональних процесів, що стосовно психічного можна розглядати як мікросистему. Більш глибокий рух у цьому напрямку призводить до необхідності дослідження біофізичних і біохімічних процесів.

Нарешті, психіка досліджується у зв'язку з умовами її формування і розвитку, тобто в контексті життєдіяльності людини, її способу життя (у відношенні тварин — у контексті їхнього поведінки і способу існування в цілому). Тут головне завдання полягає в тому, щоб з'ясувати, яким чином психічне включено в реальне життя і які властивості завдяки цьому воно набуває. Без розв’язання цього завдання неможливо розкрити системну детермінацію психічного розвитку.

По-друге, коли ми розглядаємо психічні явища в якій-небудь одній системі координат і абстрагуємося від їхніх інших вимірів, то, природно, виявляється тільки якась низка властивостей, виходить як би зріз у якійсь одній площині. Така абстракція, звичайно, правомірна з метою наукового пізнання, але потрібно завжди пам'ятати, що це абстракція, яка дозволяє охопити лише одну сторону психічних явищ. Зрозуміти за цим зрізом досліджуване явище в цілому так само неможливо, як неможливо відновити складне об'ємне тіло за зображенням одній-єдиній його проекції на площину. Так, психофізичні дослідження сприймання дають нам один зріз, психофізіологічні — інший, дослідження сприймання в контексті діяльності — третій тощо. Жодним з них сприймання не вичерпується цілком. Спроби поширити на всі інші висновки, отримані при його вивченні в якому-небудь одному аспекті, звичайно до успіху не приводять.

Сучасні дані дозволяють cтверджувати, що психічні явища, власне кажучи, по-своєму багатомірні, і саме як до багатомірних до них і потрібно підходити.

По-третє, система психічних явищ багаторівнева й очевидно будується ієрархічно. Вона включає низку підсистем, які володіють різними функціональними якостями. Можна виділити три основні нерозривно взаємозалежні підсистеми (Б.Ф. Ломов):

• когнітивну, у якій реалізується функція пізнання;

• регулятивну, що забезпечує регуляцію діяльності і поведінки;

• комунікативну, що формується і реалізується в процесі спілкування людини з іншими людьми.

У свою чергу кожна з цих підсистем може бути розчленована далі. Так, когнітивна система, найбільш вивчена у психології, включає сенсорно-перцептивний, уявлення і мовно-розумовий рівні. На жаль, регулятивна й особливо комунікативна підсистеми вивчені поки ще мало.

Даний принцип справедливий стосовно не тільки системи психічних явищ у цілому, але й також окремих психічних процесів і станів. Багаторівневість психічних процесів може бути показана, зокрема, на прикладі антиципації, тобто психічного процесу, що забезпечує можливість приймати ті чи інші рішення з визначеним тимчасово-просторовим випередженням подій. Проблема антиципації привернула велику увагу дослідників тоді, коли психологія ще тільки починала формуватися як самостійна наука. Пізніше вона майже зникла з психології. Однак в останні десятиліття інтерес до неї відновився. Це пов'язано, з одного боку, з практичними задачами, що ставляться перед психологією життям, а з другого боку, з потребами розвитку самої і психологічної науки.

По-четверте, при описі психічних властивостей людини важливо мати на увазі множинність тих стосунків, у яких вона існує. Цим обумовлюється різнопорядковість її властивостей. На жаль, нині питання щодо їх класифікації (впорядкування) ще не розроблені. Як зазначає Ломов, нерідко при описі властивостей людини в один ряд попадають характеристики чутливості аналізаторів, властивостей нервової системи і темпераменту, рис характеру, здібностей тощо. Звичайно, у всіх них є деякі загальні ознаки, але основи цих ознак різні. Тому виникає необхідність розробки системної багатомірної класифікації властивостей людини, зокрема і психологічних, що складає спеціальне наукове завдання.

У цьому контексті виділяють властивості, які називають власними властивостями індивіда. Це властивості першого порядку. В.Д. Небиліцин позначав їх як натуральні, природні, до яких відносив характеристики чутливості аналізаторів, властивості нервової системи, що оцінюються за параметрами сили і динамічності нервових процесів. До речі, дослідження Небиліцина дозволили йому виділити загальні і парціальні властивості нервової системи. Він відзначав також необхідність розрізнення її первинних і вторинних властивостей. Разом з тим сучасні дослідження властивостей нервової системи свідчать про те, що динамічність нервових процесів важко піддається експериментальному вивченню, що викликає певні сумніви в її існуванні (М.В. Макаренко, 2002). Звичайно, згадані властивості не є власне психологічними. Це психофізіологічні чи навіть, скоріше, фізіологічні властивості. Однак вони лежать в основі властивостей психологічних.

Доцільно також виділити властивості системні, які, існують тільки тоді, коли індивід належить визначеній системі. Так, навряд чи було б правильно відносити до категорії властивостей першого порядку ті, за якими характеризуються здібності людини. Ці властивості вищого порядку. Їхні основи, зазвичай, розкриваються тільки через аналіз діяльності індивіда. Поза цією системою говорити про здібності важко. Але здібності не можна розглядати просто як властивість. Це своєрідне і стійке поєднання психічних властивостей людини. Здібності є психологічною конкретизацією категорії властивості. Здібності можна визначити, як властивості функціональних систем, що реалізують окремі функції, мають індивідуальну міру вираженості, що проявляється в успішності і якісній своєрідності засвоєння і реалізації окремих психічних функцій (В.Д. Шадриков).

У свою чергу, системні властивості можуть бути розділені на моносистемні і полісистемні. Перші з них розкриваються через аналіз деякої однієї визначеної системи (соціальної чи біологічної). Інші вимагають дослідження багатьох і часто при цьому різних за своєю суттю систем, у які включений індивід.

Таким чином, виявляється як би піраміда властивості. На жаль, поки ще немає задовільної концепції, що розкриває систему психологічних властивостей різних порядків, основи кожної з них і їхнього співвідношення. Як зазначав Ломов, розробка такої концепції є одним з найактуальніших завдань психологічної науки. Вона навряд чи може бути здійснена силами тільки психології. Тут необхідна її кооперація з фізіологією, генетикою, узагалі з біологією людини, з одного боку, і з природними науками – з другого. Розробка єдиної концепції (наукової класифікації), що розкриває співвідношення властивостей людини, починаючи від матеріально-структурних і до системних включно, з виділенням різних порядків у кожній категорії, мабуть, могла б зіграти у психології (у науках про людину взагалі) не меншу роль, ніж, наприклад, періодична система Менделєєва — у хімії.

По-п'яте, системний підхід вимагає іншого розуміння детермінації психічних явищ. У психології досить значного поширення набуло лінійне уявлення про детермінізм (“лінійний детермінізм”). Маємо на увазі прагнення представити причини і наслідки у вигляді одномірного ланцюжка. Ці уявлення запозичені з класичної механіки, найбільше чітко виступають у біхевіористських концепціях.

Але принцип “лінійного детермінізму” вже не може задовольнити сучасну психологічну науку. Накопичувані в ній дані переконливо показують, що в дійсності усе набагато складніше, ніж здається з позицій згаданого принципу. Висловлені вище судження про різні аспекти психіки як системи, її багаторівневу і багатомірну будову, мають пряме відношення і до проблеми детермінації. Очевидно, що і детермінація реально виступає як багатопланова, багаторівнева, багатомірна, що включає явища різних (багатьох) порядків, тобто як системна.

У дослідженні детермінації психіки системний підхід вимагає насамперед виділення тієї цілісної матеріальної системи, у “просторі” якої вона здійснюється. Але, як було показано вище, спосіб існування людини є полісистемним. Це, звичайно, створює величезні труднощі у визначенні згаданого “простору”. Нерідко намагаються все різноманіття психічних явищ пояснити деякою однією-єдиною, універсальною формою детермінації.

Наприклад, дуже часто намагаються всюди (від найпростіших і до найбільш складних психічних явищ) шукати тільки соціальну обумовленість. Звичайно, людина - це соціальна істота. Але, чи значить це, що в її психіці все без залишку може бути пояснено соціальною детермінацією і тільки нею? Також неправомірно все у психіці людини намагатися пояснювати біологічною (природною) детермінацією. Зрештою, і в першому і в другому випадку дійсна картина виявиться перекрученою.

Як саме конкретно співвідносяться соціальна і біологічна детермінації у психіці людини? Це питання зараз є одним з основних. Навряд чи можна знайти деяку універсальну відповідь на нього. Очевидно, у різних умовах життєдіяльності людини, на різних етапах її розвитку (і філогенетичного й онтогенетичного), щодо різних рівнів і різних вимірів психічних явищ співвідношення соціальної і біологічної детермінації складається по-різному. Очевидно, говорячи про незадовільність принципу “лінійного детермінізму”, все ж таки потрібно відзначити, що він зіграв істотну роль у становленні психології як науки.

У вивченні явищ каузальне пояснення розкриває причинно-наслідкові зв'язки. Однак вони не вичерпують усього багатства і різноманіття зв'язків між явищами. При цьому важливо підкреслити, що зв'язок між причиною і наслідком не є прямим та однозначним. Те, що за одних обставин і умов виступає як наслідок, в інших може виявитися причиною.

У дослідженнях детермінації психічних явищ приходиться мати справу не тільки з каузальними зв'язками, але й зі зв'язками, обумовленими поняттями "умова", "фактор", "підстава", "передумова", "опосередкування" тощо, співвідношення між якими також діалектичні. Не можна сказати, що у психології має місце чітке розуміння різних типів зв'язків (і відношень), які розкривають досить повно детермінацію психічних явищ.

Варто відзначити, що детерміністське розуміння психічних явищ не зводиться до пояснення окремих ефектів, які виникають даного моменту і за даних умов, під впливом яких-небудь локальних, епізодичних взаємодій. Воно вимагає дослідження розвитку явищ (і їхніх систем), у ході якого виникають якісно нові властивості. При цьому слід брати до уваги як детермінацію розвитку, так і розвиток детермінації.

По-шосте, системний підхід вимагає розглядати явища в їхньому розвитку, і ґрунтується на принципі розвитку. З останнім так чи інакше пов'язані всі перераховані вище принципи. Багатоплановість дослідження психічних явищ, їхня багатомірність і багаторівневий характер, сполучення властивостей різного порядку, складна будова детермінації можуть бути розкриті тільки тоді, коли система розглядається в розвитку. Саме існування системи формується в її розвитку.

У психології принцип розвитку має велике значення, тому що досліджувані нею явища відрізняються винятково високою динамічністю. Психічне виникає, існує і змінюється в процесі реального розвитку тієї системи, властивістю якої воно є. Одне з найперших і з найскладніших завдань – це визначення тієї системи, у межах якої здійснюється розвиток психіки. Тут ми зіштовхуємося з тими ж труднощами, про які говорилось у зв'язку з принципом детермінізму.

Узагальнюючи, можна було б сказати, що такою системою є людина (якщо мова йде про психіку людини). Це значить, що розвиток психіки може бути зрозумілим тільки в контексті вивчення розвитку людини. Інакше кажучи, теорія розвитку психіки повинна спиратися на теорію розвитку людини в цілому, з усіх її сторін і проявів. Але, як уже відзначалося, людина виступає як компонент низки систем, тому і її розвиток повинен розглядатися як полісистемний процес.

Процес розвитку людини і її психіки детермінується багатьма причинами, факторами й умовами. Їхня комбінація утворює дуже складну систему. При цьому виявляється, що одні причини (фактори й умови) діють в одному напрямку, другі – в іншому, нерідко цілком протилежному першому. При певних обставинах це може призвести до “розхитування” системи, “розмазуванню” процесу її розвитку.

З огляду на це виникає питання про міру в співвідношенні різних причин, факторів і умов, а також виявлення на цій основі стабілізуючої детермінації, тобто такої комбінації зовнішніх і внутрішніх детермінант, що забезпечує стійкість і порівняну автономність системи, яка розвивається.

У вітчизняній психології міцно утвердилися методологічні положення про те, що психічний розвиток не зводиться тільки до кількісних змін, що він неминуче включає також якісні зміни. Однак у окремих дослідженнях не завжди розкриваються підстави якісних змін. Іноді процес психічного розвитку трактується односторонньо: справа представляється так, начебто б він упродовж усього часу визначається однією єдиною детермінантою. Вітчизняна психологія найчастіше психічний розвиток розглядала тільки в соціальному плані. Звичайно, це винятково важливо. Але розвиток людини — багатогранний процес. У ході цього процесу відбувається зміна його детермінант, а разом з тим і зміна системних основ психічних якостей. Це виражається в тому, що на різних стадіях розвитку формуються і різні якості.

Так, на найбільш ранніх стадіях онтогенезу розвиток більшою мірою зумовлений біологічними закономірностями, і саме вони детермінують формування визначеної системи якостей. Якщо соціальні умови тут і мають значення, то лише опосередковано, як фактори “зовнішні” стосовно самого процесу розвитку. Пізніше вони будуть набувати більшого значення і, зрештою, перетворяться в провідні детермінанти розвитку. Це не означає, що біологічні закономірності перестають відігравати у психічному розвитку яку-небудь роль. Лінія біологічного розвитку триває впродовж усього життя людини, але її роль і місце в цьому житті змінюються. Очевидно, співвідношення біологічного і соціального у психічному розвитку складаються по-різному на різних його стадіях і стосовно до різних рівнів.

Передумовою виникнення нових якостей є зміни структури і функцій систем, що розвиваються. Тут можливі різні варіанти. Один з них полягає в тому, що дві (чи більше) системи, які виникли порівняно незалежно одна від одної для виконання різних функцій, вступають між собою у взаємодію. Вони утворюють нову функціональну єдність, стаючи її підсистемами. Це об'єднання породжує і нову якість.

Інший варіант — це диференціація системи, наприклад, виділення якого-небудь її компонента і перетворення його у порівняно самостійну систему. Тут також виникає нова якість. Специфічним способом реалізації цього варіанта є утворення систем на основі механізму компенсації.

Коли мова йде про психічний розвиток людини, його звичайно розглядають у макрогенетичному аспекті (у плані макросистемного аналізу), виявляючи при цьому його якісні етапи, рівні впродовж всієї тривалості людського життя. У цьому зв'язку макрогенетичний аспект повинен бути доповнений аспектом мікрогенетичним, що розкриває процеси формування образів, засвоєння окремих понять, дій і т.ін. Сполучення цих двох аспектів дозволить розкрити, яким чином відбувається нагромадження змін і створюється можливість переходу до нового якісного ступеня розвитку.

Таким чином, психічний розвиток виступає як багатобічний процес, що протікає на різних рівнях, що включає як макро-, так і мікрогенетичні зміни, інтеграцію і диференціацію системи і її функцій. У ході цього процесу відбувається зміна детермінант і основ психічних якостей людини.

З усього сказаного вище про багатомірність психічних явищ, їхніх рівнів і системній детермінації випливає, що в процесі психічного розвитку виникає, розвивається і дозволяється безліч різних суперечностей. Це можуть бути суперечності між різними вимірами (характеристиками) психічних явищ, між їх різними рівнями, між різними порядками властивостей. Це можуть бути суперечності між причинами й умовами, зовнішніми і внутрішніми факторами, між системами і під системами психіки. Сюди належать також суперечності між спільнотами, до яких належить індивід, між соціальними і біологічними основами його якостей тощо.

Розв’язання існуючих суперечностей може здійснюватися різними шляхами. В одних випадках це відбувається шляхом перебудови всієї системи психіки в цілому; в другому – послідовно. При цьому розвиток включає не тільки лінію прогресу (висхідний розвиток від нижчого до вищого), але й регресу (від вищого до нижчого), а також шлях у безвихідь. Він не зводиться тільки до формування нових утворень, але й припускає руйнування тих, які склалися раніше, але на визначеній стадії стали “гальмом”.

Отже, завершуючи розгляд процесу вивчення людини і її психіки з системних позицій необхідно відзначити, що психічний розвиток особистості детермінується багатьма причинами і визначається особливостями тих систем до яких вона належить. Аналізуючи те чи інше явище з позицій системного підходу, варто розкрити системні основи і базову системну якість цього явища, зрозуміти єдині основи його закономірностей. Загальнометодологічні процедури, які розробляються системним підходом, відносяться до вивчення: законів утворення цілого, законів будови цілого, законів функціонування цілого, законів розвитку цілого, відношень явища (системи) з родовою системою, відношень явища (системи) з іншими системами, взаємодії явища (системи) із зовнішнім світом. Ці процедури є істотними ланками будь-якого процесу наукового пізнання, які так чи інакше виявляються в дослідженнях психічних явищ, хоча в різних психологічних дисциплінах співвідношення між ними складаються по-різному.

Безумовно, подальша розробка системного підходу і конкретних методів системного аналізу ще потребує чималих зусиль. Але цей підхід повинен стати інструментом синтезу даних, що накопичуються в численних спеціальних психологічних дисциплінах, і подальшого розвитку загальної теорії психології.