П

Методи психологічного дослідження

оняття "метод" використовувалося в стародавньому світі як синонім "учіння". Нині у філософській літературі метод у широкому розумінні розглядається як форма

практичного та теоретичного освоєння дійсності, що виходить із закономірностей досліджуваного об'єкта. Це характеристика наукового методу, або методу на­укового пізнання світу; метод, таким чином, являє собою систему пізнавальних та перетворюючих засобів, прийомів, принципів та підходів, які може застосовувати конкретна наука для пізнання свого предмета.

У психології метод виступає також конкретним засобом реалізації психологічного пізнання предмета науки в конкретних умовах, з використанням конкретних прийомів дослідження та відносно кон­кретних характеристик досліджуваного предмета. Таким чином, ме­тод у психології слід розглядати на двох рівнях:

1. як науковий метод психології в системному визначенні його змісту;

2. як конкретний засіб психологічного дослідження, зміст якого визна­чається предметом конкретного дослідження та ситуацією реалізації даного дослідження.

Розрізняють універсальні та спеціальні методи психологічного дослідження. Універсальними називаються методи дослідження, які використовуються не тільки в психології, а й в інших галузях на­укового знання: як у споріднених за змістом, так і ні. До універ­сальних методів належать спостереження, експеримент, бесіда, ан­кетування тощо. Спеціальні методи — це методи, які використо­вуються тільки в психологічному дослідженні або в близьких за змістом наукових пізнавальних актах. Так, тестування використо­вується і в психології, і в педагогіці, а соціометрія — також і в соціології. Проте ці методи є спеціальними у психологічному дослід­женні.

Функціональна диференціація методів психологічного досліджен­ня відбувається за ознакою змісту пізнавальних і перетворюючих дій, які реалізуються дослідником під час професійної взаємодії з предметом дослідження. Структурно ця диференціація відповідає етапам психологічного дослідження, на кожному з яких відбувається своєрідне функціональне поєднання типів пізнавальних та перет­ворюючих дій психолога-дослідника. Виділяють такі методи:

1) методи теоретичного дослідження предмета психології;

2) методи емпіричного дослідження предмета;

3) аналізу, тлумачення й інтерпретації теоретичних та емпіричних даних дослідження.

Досить часто в реальному психологічному дослідженні вико­ристовуються методи, техніки та прийоми, які у своїй процедурі поєднують елементи теоретизації, емпіричного пізнання й аналізу отриманих даних. Такі синтезовані методи спрощують методику дослідження та роблять процес дослідження більш компактним та більш інформативним в умовній одиниці часу. Тому представлена функціональна диференціація методів психологічного дослідження є досить умовною, але дає змогу розмежувати структурні та функ­ціональні складові циклу психологічного дослідження з метою фор­мування чіткого уявлення про хід наукового пізнавального акту психології.

Методи теоретичного дослідження, або методи теоретизації, за­безпечують реалізацію теоретичних пізнавальних дій психолога щодо предмета свого дослідження. Вони дають можливість не тільки уза­гальнити досвід психологічної науки в пізнанні конкретного класу явищ, а й побудувати таким чином власний пізнавальний акт, що сутність досліджуваного явища стане найбільш доступною та змістов­но розкритою. Теоретичне дослідження має не тільки забезпечити більш-менш повне з'ясування сутності досліджуваного явища, а й виявити основні закономірності його існування, взаємодії з іншими явищами, рушійні сили розвитку. У результаті використання спе­ціальних методів теоретизації психологічних явищ вдається .побу­дувати теоретичну модель предмета дослідження, а на її основі - передбачити та змістовно визначити емпіричний цикл пізнавальних взаємодій з сутністю досліджуваного явища.

Методи емпіричного дослідження забезпечують дослідницьку вза­ємодію психолога з реальними, дійсними виявами сутності пред­мета дослідження, визначення її змістових характеристик та ознак у багатоманітності емпіричних свідчень. Система методів емпірич­ного дослідження психології відтворює можливі рівні проявів психо­логічного змісту явищ світу, обумовлює ситуативні компоненти можливих досліджень, їх методичну організацію. Водночас існуючі методи емпіричного пізнання можуть бути організовані дослідником в оригінальну емпіричну модель взаємодії з предметом дослідження, а долучені дослідником нові змістові елементи в методику кожного з методів і моделі в цілому зроблять емпіричне дослідження ори­гінальним, а предмет його стане доступнішим у своїй сутнісній відкритості. У результаті емпіричного дослідження вдається під­твердити або відкинути деякі гіпотетичні уявлення про предмет дослідження, побудувати "емпіричну картину" його існування, а отже, й відкрити для себе та науки психологічний зміст взаємо­відносин досліджуваного явища зі світом та побудувати прогностичну модель реальних, практичних перетворень даного явища в результаті прикладних психологічних впливів: психотерапевтичних, теоретико-стверджувальних, професійно-педагогічних тощо.

Методи аналізу, інтерпретації та тлумачення даних теоретичного й емпіричного дослідження дають змогу науково обгрунтувати об'єктивність проведеного дослідження, диференціювати змістовні прояви сутності предмета дослідження за їхніми типологічними ха­рактеристиками, визначити та представити дослідницький ефект здійсненого пізнавального акту. Кожному конкретному досліджен­ню, має відповідати своєрідна аналітична модель, яка, безумовно, відтворює загальні закономірності аналізу, інтерпретації та тлума­чення теоретичних та емпіричних даних, але обов'язково виявляє сумісні характеристики предмета дослідження, його якісну непов­торність. Завдяки застосуванню аналітичної моделі дослідження стає можливим прогностичний аналіз дослідження в цілому й перет­ворюючих дій психолога щодо предмета дослідження. Змістове від­творення внутрішніх і зовнішніх зв'язків існування предмета до­слідження, закономірностей його розвитку та дійсних виявів сутності дає змогу сформувати "наукове бачення" психологічного змісту даного явища.

Моделювання та реконструювання. Моделювання в психології — це метод теоретичного дослідження психологічних явищ (процесів, станів, властивостей) за допомогою їхніх реальних, фізичних або ідеальних, абстрагованих аналогів, моделей (часто —математичних). Під "моделлю" розуміють систему об'єктів або знаків, що від­творюють деякі сутнісні властивості системи-оригіналу. Наявність відношення часткової подібності ("гомоморфізм") дає змогу вико­ристовувати модель як замінника або представника досліджуваної системи. Порівняна простота моделі робить таку заміну досить на­очною. Створені спрощені моделі системи — дійовий засіб перевірки істинності та повноти теоретичних уявлень у різних галузях науко­вого знання і, зокрема, в психології.

Перші спроби використання методу моделювання в психології пов'язані з вивченням психофізичних залежностей і процесів пам'яті. Систематичне застосування моделювання було характерним для гештальтпсихології, яка намагалася знайти фізичні аналоги фор­мування цілісних структур (гештальтів) у природних процесах ут­ворення кристалів, в утворенні негеометричних конфігурацій та ін. Широке використання цього методу в психології почалося в 50-ті роки XX ст., коли виникнення кібернетики зробило можливим моделювання різних аспектів цілеспрямованої діяльності живих істот. Цей розвиток був деякою мірою розкритий у працях П.К. Анохіна та М.О. Бернштейна, які створили моделі складних фізіо­логічних функціональних систем людини, що містили всі основні компоненти подальших кібернетичних моделей її поведінки.

Надалі за короткий строк з'явилися математичні моделі навчання, інформаційні моделі пам'яті, сприймання та уваги. Моделювання було поширене також на найскладніші види інтелектуальної діяльності, такі як гра та розв'язування різноманітних задач (А. Ньюелл, Г. Саймон). Досить перспективним у сучасній когнітивній психології вважається розуміння психічних процесів за аналогією з процесами обчислювання. Окремі вчені вважають подібність між організацією пізнавальної сфери людини й структурою блоків обчислювального пристрою своєрідною "комп'ютерною метафорою", яка може плідно використовуватись у психологічних дослідженнях вищих пізнаваль­них функцій людини — інтелекту, систем прийняття рішень тощо.

Представлені способи застосування методу моделювання реалі­зують лише одну з його технік — моделювання за аналогією. Саме ця техніка є найбільш спорідненою з кібернетичним і комп'ю­терним баченням логіки взаємопереходів і взаємозв'язків явищ. У психологічному дослідженні моделювання використовується також у техніках "відтворення змісту" та "відтворення логіки пізнання", які застосовуються в теоретизації змістових характеристик сутності досліджуваних явищ.

Моделювання як відтворення змісту сутнісних ознак предмета дослідження спрямоване до побудови "образа-моделі" психологіч­ного явища, яке розглядається як багатомірне й багатозмістовне, а отже, як таке, що реалізує систему природних, соціальних і духовних взаємин. Тому побудовані пояснювальні моделі, як пра­вило, постають багатозмістовними, "міжрівневими", що робить інформативний образ досліджуваного явища ціліснішим та повні­шим. Указана техніка моделювання використовується стосовно складних смислонасичених явищ життя людини: потенціалу її буття, обдарованості, життєвого шляху тощо.

Моделювання як відтворення логіки пізнання використовується для теоретизації як сутності досліджуваного предмета, так і способів та засобів його пізнання та перетворення. Ця техніка моделювання спрямована на поступове відновлення динамічних характеристик існування предмета в їхньому розвитку, а також на побудову адекватного засобу пізнання відтвореної логіки розгортання сутності явища. "Подвійна рефлексія" — основний механізм цієї техніки моделювання — потребує особливої підготовленості дослідника до роботи з методом. Проте дослідницький ефект застосування техніки має подвійний ступінь — теорія предмета й теорія способу пізнання даного предмета.

Реконструювання в психології застосовується як метод теоретич­ного дослідження психологічних явищ та полягає у змістовій та структурній перебудові явища, на яке спрямована дослідницька дія психолога. Відповідно виділяють змістову реконструкцію, яка оперує змістовими ознаками явищ, та структурну, спрямовану до фор­мально-логічних ознак даних явищ. Предметом реконструювання можуть обиратися як психологічні явища, так і засоби їх пізнання: пояснювальні та методологічні принципи, теоретичні положення, методи та прийоми пізнання тощо.

Поліфункціональність даного методу визначається не тільки різноманіттям його предметних адресатів, а й багатством технік, які можуть застосовуватися в межах методу. Вихідним моментом реконструювання є якісна диференціація "когнітивних просторів", яким належать досліджувані явища і стосовно яких дослідник має запровадити даний метод. Якщо обрані явища належать до одного або споріднених "когнітивних просторів", то можливе використання техніки "пряма реконструкція"; за умови різнорідних просторів до­слідник застосовує опосередковану реконструкцію, але тут обов'язково обирається третє (узагальнене за змістом щодо перших двох) явище як опосередкована ланка.

Якісна диференціація досліджуваних явищ здійснюється також за ознакою "змістової завершеності" або "когнітивної цілісності". Залежно від цілей та завдань дослідження застосовується креативна, або відтворююча, реконструкція, таким чином "новий зміст" постає більш диференційованим, структурованим та завершеним, або відпо­відним "вихідному змісту" за рівнем завершеності та наповненості. Загалом метод реконструювання може застосовуватися не тільки як засіб теоретизації, а і як засіб аналізу, інтерпретації та тлумачення даних психологічного дослідження.

Типологічний метод. У психології типологізація – це метод наукового дослідження, в основі якого лежить виявлення подібності та різниці серед сукупності предметів, пошук надійних засобів їх ідентифікації, стійких сполучень властивостей явищ у системі змін­них, їх угруповування за допомогою ідеалізованої узагальненої моделі. Результатом типологізації є виділення визначених типів явищ, які відтворюють ідеалізовану модель реально існуючих явищ і процесів. Загальні методологічні основи для побудови типологій і класифікацій для будь-якої галузі наукових знань розроблені

С.В. Мейєном і Ю.А. Шредером, проте вони не містять обгрунтування принципових, специфічних відмінностей прийомів типізації в кожній окремій науковій галузі, яка має свій предмет та специфічні прийоми його пізнання.

У психології можлива побудова різних видів типологій (К.О. Абульханова-Славська). Один з них — закрита типологія. Ця типологія, зазвичай, сама виступає метою дослідження і демон­струє загальну закономірність у вичерпному переліку її проявів. Іноді даний вид типології застосовується для розкриття окремої властивості, що існує як сукупність форм, у кожній з яких пред­ставлене різне співвідношення теоретично виділених ознак. Саме для такої типології важливими є питання про кількість ознак і типів, про характер розподілу середніх та крайніх типів, про їх взаємодоповнюваність, через яку описується закономірність у ці­лому. Прикладом даної типології може бути типологія індивідуальних відмінностей, створена школою Б.М. Теплова. Проте стосовно найвищих особистісних утворень — активність, відношення, спосіб життя — ця типологія не може бути адекватною, оскільки спря­мована на організацію фіксованого змісту та кількості типізованих ознак.

У дослідженні вищих психічних функцій використовується від­крита типологія, яка також називається прогресивною, або конст­руктивною. Це типологія, в якій відсутній повний набір наперед установлених ознак, які вичерпно характеризують типи. Якщо ви­ходити з того, що різним рівням організації психічного мають від­повідати різні типології, то вищому, особистісному рівню може бути адекватною саме "відкрита" типологія. Від нижчого, темпера-ментального рівня, де число типів обмежене, спостерігається тен­денція до дедалі більшої індивідуалізації особистісних структур, що виявляється вже на рівні характеру й виражається у збільшенні числа типів.

Принцип типологізації полягає в інтеграції двох тенденцій пси­хічного дослідження: індивідуалізації та уніфікації змісту психічного. У зв'язку з цим основними характеристиками відкритої типології можуть бути такі: перша характеристика пов'язана з її прогресивним, процесуальним способом побудови, коли кожний наступний етап ставить низку операціональних і теоретичних питань, які потребують узагальнення і визначення в типології, шо будується; друга її ха­рактеристика полягає в тому, що особливості кожного типу можуть бути розкриті в системі всіх інших, не збігаючись при цьому з ними. Така типологія відображає стратегію дослідження, адекватного системного підходу до психічних явищ як до багатомірних і багаторівневих феноменів.

Сутність типологізації як методу теоретичного дослідження поля­гає в змістовому узагальненні "конкретних знань", отриманих дослід­ником під час вивчення того чи іншого явища (предмета пізнання). Саме тому в основі типологізації лежить виявлення схожості, від­мінностей і спільності (тобто узагальнення) сукупності явищ, виділених у ході дослідження, а потім — ідентифікація (тобто узагальнення нового рівня) з ідеалізованою моделлю досліджуваного явища. Ідеалізована модель – це попереднє теоретичне з'ясування сутності предмета дослідження, яке має прогностичний характер. Це означає, що саме ідеалізована модель стає засобом конкретизації та доповнення первинного визначення предмета.

Методика реалізації типологічного методу виглядає так:

1) перший момент типізації — вибір основ типізації та змістове їх визначення як характерних ознак явища, вияви якого типі­зуються. Так, у типології темпераментів І.П. Пивлова основами типі­зації є властивості нервової системи людини: сила нервових процесів і їхня урівноваженість, рухливість процесів збудження та гальмування. В.Д. Небиліцин увів четверту типологічну ознаку — динамічність нервових процесів — у визначенні типів темпераментів людини.

У кожному конкретному дослідженні психолог обирає основи типіза­ції досліджуваного явища, керуючись побудованою теоретичною мо­деллю предмета дослідження.

Важливим є питання про те, явища якого змістового рівня можуть виступати предметами типізації: властивості, характеристики кон­кретних явищ чи явища якісного змісту — закономірності, умови, динамічні характеристики процесів тощо? Кожна із указаних ознак може підлягати типізації, проте кожному класу типізованих явищ має відповідати конкретна типологія, конкретний її вид;

2) другий момент типізації — вибір її моделі, яка, з одного боку, відтворює сутнісні та динамічні особливості явища, що типі­зується, а з другого боку, визначає "логіку узагальнення" сутнісних ознак предмета в тип. Відомі й можуть застосовуватися в психо­логічному дослідженні ціла низка моделей типізації, але під час їх застосування варто пам'ятати про умову спорідненості сут­ності типізованого явища і логіки типізації, яку відтворює кожна з існуючих моделей. Так, якщо основи типізації перебувають у діалектичній залежності одна від одної, застосовуються моделі типі­зації "прогресивна дихотомія" та "динамічна модель типізації" (див. рис. 2, 3). Якщо ж основи типізації постають у їхньому онто­логічному співвідношенні, то адекватним є застосування онтолодослідження. Типи подаються в їхній структурній та змістовій за­лежності, яка теж має бути підтвердженою в процесі емпіричного дослідження;

3) третій момент типізації — виділення типів та побудова типології досліджуваного явища. Це — момент теоретичного прогнозу існування типів у реальності дійсних проявів сутності предмета

4) четвертий момент типізації — підтвердження істинності побу­дованої типології в результаті аналізу та змістового узагальнення даних емпіричного дослідження. На цьому етапі здійснюється необ­хідна корекція елементів побудованої типології, а визначення типів доповнюються емпіричними характеристиками їхніх проявів.

5) п'ятий момент типізації — завершальна стадія реалізації типо­логічного методу. На даному етапі побудована типологія, а також закладена в ній модель типізації використовуються як засоби аналізу і тлумачення результатів проведеного дослідження, оскільки вони відтворюють не тільки пізнавальну логіку дослідницьких дій психо­лога в цілісному пізнавальному акті дослідження, а й сутнісний устрій предмета дослідження як багатомірного та багаторівневого явища.

Взагалі, типологія виявляє завершальний етап пізнання того чи іншого предмета і подає його змістовний та структурноорганізований результат.

Отже, розглянувши основні питання пов’язані із процедурою проведення психологічного дослідження необхідно зробити висновок про те, що психологія як наука має свій своєрідний, цілісний та самостійний спосіб пізнання світу. Цей спосіб включає осягнення сутності предмета пізнання і чітко визначає всю сукупність дослідницьких і перетворювальних дій. Загальна методика психо­логічного дослідження виступає їх послідовною реалізацією і включає низку основних етапів щодо здійснення відповідних пізнавальних та перетворюючих дій стосовно свого предмета. Методика та методи психологічного дослідження відтворюють об'єктивний процес наукового пізнання предмета психології і за­безпечують об'єктивність розгортання у процесі пізнавального акту. Разом з тим будь-яке дослідження грунтується не тільки на раціональному, але й чуттєвому, що додає йому суб'єктивності не порушуючи при цьому об'єктивності наукового методу психології, а предмет науки при цьому зберігає свою цілісність.