2.2. Структурні особливості військової термінології (військово-морські назви).

Формування вітчизняної ВМТ, обумовлене екстралінгвальними чинниками й нерозривно пов’язане з історією розвитку України, як держави, та її армії. Військово-морські формування функціювали лише на певних етапах історії України, й тому розвиток ВМТ здійснювався хвилеподібно.

Заслуговує на увагу періодизація української наукової термінології здійснена Т. І. Панько [4, с. 15 22], Л. О. Симоненко [5, с. 10], Ф. А. Циткіною [9, с. 67–68]. Періодизацію української військової термінології вчені вбачають по-різному. Л. В. Туровська пропонує періодизацію військової термінології за історико-політичним чинником і виділяє 6 етапів її розвитку [8, с. 83–90]. Досліджуючи етапи зародження та розвитку військової термінолексики, Н. О. Яценко виділяє 7 основних етапів [10]. Т. Д. Михайленко [2] за результатами інтра- та екстралінгвальних досліджень військової термінології української мови, вважає, що упродовж ХХ ст. (до проголошення незалежності України в 1991 р.) умовно можна виділити два періоди: 1914–1939 рр. та 1942–1956 рр., тобто той час, коли існували україномовні військові формування.

При виділенні періодів розвитку вітчизняної ВМТ ми насамперед зважуємо на суспільно-політичні умови її формування, беремо до уваги, як втілювалися термінологічні надбання на певному етапі.

Таким чином, в українській ВМТ ми виділяємо такі етапи:

I. «Донауковий» період

Л. О. Симоненко називає його ще «накопичувальним». Лексеми, на позначення військово-морських понять цього періоду, зафіксували літописи, загальномовні словники, У «донауковому» періоді умовно виділяємо кілька етапів, характерних для розвитку ВМТ:

1. Княжа доба (XI–XIІІ ст.)

Перший етап посідає важливе місце у формуванні системи ВМТ, оскільки в цей час була закладена основа майбутньої терміносистеми. З’явилися лексеми на позначення різновидів плавних засобів, які іменувалися: буча, варка, корабель, лодка, моноксил, учан, човен, шнека/шнек/шняк/ снека; назв, на позначення частин суден: ніс, чело, керма/корма, ключ; назв, які позначали корабельне устаткування*: анкура, весло, котва/котка/котвиця, пря, ставило, ядро/ядрьно/ядрило; назв професій: гребець, жегляр, кермач, правитель, стирник, глисник. Військово-морська лексика цього часу ще не була особливою системою, під її впливом відбувалось подальше збагачення й розвиток ВМТ. На думку Ф. П. Сороколєтова [6, с. 108], військова лексика розвивалася в єдиному процесі історичного розвитку лексики мови східнослов’янської народності, коли вплив норми давньокиївської епохи був найсильнішим. Військово-морська лексика княжої доби поповнювалася за рахунок слов’янської лексики. Більшість слів і термінів, які обслуговують сферу в спілкуванні особливо основних, опорних термінів, належать слов’янському (спільнослов’янському й східнослов’янському) фонду: струг, насад/носад, ніс, вітрило, павозок/паузок. Цьому етапові властиві запозичення, здебільшого із грецької (лодя/лодь/лодья, олядь, скідія, кубара) та скандинавської мов (шнека/шнек/шняк/снека, буса, суд, судно).

2. Козацька доба (XІV–XVII ст.)

Епоха козацької доби — одна із найвизначніших в історичному розвитку України. Військово-морська термінолексика цього етапу — це вже система засобів вираження військово-морських понять. Використовувались успадковані спеціалізовані лексеми на позначення військово-морських понять (корабель, струг, моноксил, буса, буча) та з’являлись нові (будара, бат, берлин/берліна/берлина, галера, дуб, каторга/катарга, машт крутовий, щогла). Потреба номінації нових реалій військово-морської справи зумовила освоєння запозичень. Їх спектр генетично є досить розгалужений і відтворює природу міжмовних контактів: з тюркськими, польською та німецькою мовами на усно-розмовному та літературно-писемному рівнях. Передусім — це запозичення з тюркських мов: каторга/катарга, каюк, чердак, байдак, сандал, сала; італійської: галеас, куверта, галера, бусол, каштель; німецької: шкута, брандер, окрут, лина, стир, жагель, флисник. Вживаними є питомі лексеми: дуб, дубас, липа.