
- •Розділ 1 українська військова термінологія як історично сформована терміносистема
- •Терміни, їх визначення та класифікація
- •Поняття
- •Основні етапи становлення української військової термінології
- •1.3.Позамовні чинники формування української військової термінології
- •1.4. Формування української військової термінолексики упродовж хіv-XV століть.
- •Розділ іі структурно-семантичні особливості військової термінології
- •2.1.Семантичні процеси в військовій термінології (назви одягу)
- •2.2. Структурні особливості військової термінології (військово-морські назви).
- •I. «Донауковий» період
- •3. Доба правління Петра і (кін. XVII – 20-і рр. Хvш ст.)
- •II. «Науковий» період
- •1. Епоха офіційної, компартійної «українізації» (1923–1932 рр.)
- •2. Епоха занепаду в розвитку вмт (30-ті рр. – 1990 р.)
- •3. Епоха активізації термінотворчої роботи (90-і рр. XX ст. – поч. XXI ст.)
- •II. Фонематичну варіантність.
- •IV. Термінологічні синоніми.
- •V. Синтаксичні синоніми.
- •Розділ 3 охорона праці
- •3.1. Вплив електричного струму на людину
- •3.2. Зовнішні небезпечні фактори, що впливають на психіку військовослужбовців у світі сучасних подій
- •Висновки
1.4. Формування української військової термінолексики упродовж хіv-XV століть.
Часто словник називають всесвітом, розташованим за алфавітом. Ця потенційна здатність – чутливо реагувати на зміни в довкіллі – виразно проявляється у термінології як найбільш мобільній і відкритій підсистемі загальнолексичної системи. З цього погляду історія формування і розвитку української військової термінології є віддзеркаленням історичного поступу українського народу на шляху державотворення. У конкретних просторово-часових координатах цей поступ мав свої особливості, що й відбито у мовних (лексичних, семантичних, стилістичних) процесах того чи іншого етапу. Отож розглянемо, які чинники впливали на формування української військової термінолексики ХІV-XV ст. – періоду.
З кінця ХІV ст. Україна входить до складу чужих держав: Галичина і Холмщина – до Польщі, Київщина, Чернігівщина, Волинь, північно-східне Поділля – до Великого князівства Литовського, частина Поділля і Буковина відійшли до Молдавського князівства, Закарпаттям володіли угорські королі.
Яким був розвиток УВТ у пору входження земель Південно-Західної Русі до складу Великого князівства Литовського? Аналіз цього процесу буде більш адекватним, якщо звернемо увагу на тогочасний військовий устрій Литви. Передусім зауважимо, що прихід литовської зверхності, на думку багатьох дослідників, відбувся непомітно і не вніс суттєвих змін у життя руських земель [2;133-134]. Військо було зорганізоване подібно до княжих часів, опираючись на дві головні формації: народне ополчення й постійне боярське військо. Пізніше це військо отримало назву шляхти, «що ставала на чолі народного ополчення під час воєнних дій», – фіксує Словник староукраїнської мови ХІV – ХV ст. [ССМ ХІV-ХV 2: 560].
У мовному плані традиції ділового стилю давньокиївської мови, трансформованого на українському ґрунті, продовжувались у ділових документах Литовського князівства: ця мова стала офіційною в урядових канцеляріях. Навіть у XVI ст., коли з підкоренням Литовського князівства Польщею українська літературна мова підпала під польський вплив не тільки в Галичині, але й по всьому ареалу побутування, Литовський статут 1588 р. вимагав: «Писар земский маеть по руску литерами и словы рускими вси листы, выписы и позвы писати, а не иным языком и словы» [47;60-61].
Водночас із збереженням давньокиївських засад у різних сферах відбувались і закономірні зміни. Так, у військовій зароджується явище, якого назагал руські землі княжої доби не знали, – залучення різних верств населення, у т. ч. непривілейованого, до військової служби [Яковенко 1993: 31]. У складних зовнішньополітичних умовах литовські князі сформували консеквентну й суцільну військову систему, побудовану на земельному праві: кожен, хто володів землею (князі, пани, дрібні бояри, міщани, церковні люди чи навіть селяни), повинен був служити у війську. Ціле населення, – стверджує „Історія українського війська”, – мало бути зв’язане в одну воєнну організацію [Крип’якевич 1936, 1: 135].
Таке суцільно змілітаризоване суспільне середовище логічно мало б дати поштовх розвитку „мілітарної мови”, однак, як засвідчують писемні джерела, у загальномовному контексті XIV-XV ст. питома вага військової лексики є парадоксально незначною. Це підтверджує Словник староукраїнської мови XIV-XV ст., де корпус військових найменувань сформований:
лексикою, успадкованою з мови давньокиївського періоду: воина „війна”, воиска „війна”, воиско „військо”, городъ „укріплене місце з оборонними спорудами”, доспeхъ „зброя, спорядження воїна”, доспhшeнъ “готовий до війни”, дhло „бій, битва”, копиe „спис”, мeчь, мeчовый „завданий мечем, мечовий”, налога „напад”, нeприятeль „ворог”, ороужиe „зброя”, побhдоносeць, прысяга, помочь „збройна допомога”, боронити, “обороняти, боронити, захищати”, боронити сh „оборонятися, захищатися”, оборонити „оборонити, захистить”, поплeнити „полонити, поневолити”, побити (перемогти) “розбити, побити”, сторожа „сторожа, охорона”, супостатъ „ворог, противник”, тeмникъ „воєначальник десятитисячного загону” та ін.;
новотворами – лексичними чи семантичними неологізмами. Лексичні неологізми, наявні в Словнику староукраїнської мови XIV-XV ст., – це здебільшого слова іншомовного походження: валка (стч. valka, стп. walka) „війна”, гетманъ (стп. hetman, стч. hejtman, свн. häuptmann) „найстарший над військом”, нeприятeлскии „ворожий”, порохъ (для стрільби) „порох”, прохница (дерев’яна бочка для зберігання пороху для стрільби) „порохівниця”, оборонeниe „збройний захист”, жолдъ (стч. żоłd, стп.
zołd, мад. zcold, свн. solt) „оплата найманим солдатам; жолнирь (стп.zolnierz, стч.žołdneř, свн. soldenier) „кіннотник шляхетського стану; воїн-найманець”, рыцeрь (стч. rytier, стп. rycerz, свн. ritter) „кінний воїн шляхетського стану”, шляхта (стп. szlachta, свн. slahte), хоружии (стп chorąży) „у Королівстві Польському і Великому князівстві Литовському службовець, що відав організацією ополчення із бояр і шляхти”, рыцeрство (рицарський стан, військова спадкова каста, від XIVст. – шляхетський стан) „рицарство”, соупоръ (цcл. соупръ)1 „противник, суперник”, пищаль „вогнестрільна зброя”, тарасниця (стп. tarasnica) „рід гармати, вживаної для оборони фортець міста”, фоуклeръ (стп. foglar), „рід гармати”, поушeчъныи „гарматний”, нeприятeлскии „ворожий”, рыцeрьскыи „рицарський, шляхетського походження”, отприсячь (стп. odprzysiąc się) „виправдатися під присягою”, нeпрeможeныи (стч. nepřemozny, стп. nieprzemożny) „непереможний, непоборний” та ін.
Така незначна питома вага військових найменувань у писемних пам’ятках XIV-XV ст. пояснюється, по-перше, тим, що головним репрезентантом української мови цього періоду були юридичні документи: дарчі і купчі грамоти, заповіти і под. [Русанівський 2001:47]. Саме грамоти, які становлять основну масу Словника староукраїнської мови XIV-XV ст., є головним джерелом виявлення того лексичного фонду, з яким українська писемно-літературна мова вступила на шлях самостійного розвитку [CCM XIV-XV1 : 10]. За таких умов певна частина
військової термінолексики, характерна для тогочасного слововжитку, могла залишитися поза межами використаних джерел. По-друге, для стану УВТ XIV-XVст. властива відносна усталеність, оскільки ще не відбулося, так би мовити, неологізаційного вибуху, пов’язаного з поворотним пунктом у військовій справі – винайденням пороху. Хоча слово порохъ (для стрільби) Словник староукраїнської мови XIV-XVст. фіксує, однак кількість назв вогнепальної зброї як лакмусового папірця інновацій є незначною.
Кожний козак Війська Запорозького мав офіційне звання товариш, а все військо вкупі називалося товариством. У сучасній українській мові синонімом до слова товариш є лексема солдат. Слово товариш у сучасній українській мові розширило свою семантику. Воно означає: «помічник», «слуга», «співучасник котроїсь справи», «компаньйон, спільник», «член товариства», «юнак, вишколений у майстра або ж який працює підмайстром», «друг», «особа, рівна за станом, співгромадянин», «у назвах звань і посад — помічник, заступник» [СУМ, 1979, т. X: 161].
Термін товариш відомий у більшості слов'янських мов: рос. товарищ; болг, «підмайстер», «офіцер кінноти», «молодший офіцер у роті»; слвц. «помічник у майстра ремісника», «друг»; чес. «підмайстер» [Фасмер, 1967, т. IV: 68].
Пояснюючи слово товариш, І. І. Огієнко висловив думку, що ця лексема спочатку мала значення «член ікну, стану, укріпленого табору» [Огіенко, 1915: 16].
Від козаків Запорозької Січі дійшов до нас термін старшина, яким у XVII—XVIII ст. запорожці називали командира у козацьких військах: «...Сімсот турків, яничар чотириста Та бідного невольника півчварства Без і гаршини військової» (Українська дума). Козацька старшина виникла, ймовірно, в кінці XV ст. водночас з появою козаччини. Старшина поділялася на кошову, або військову, паланкову, військових служителів і курінних отаманів. До складу військової старшини входили кошовий отаман, писар, суддя, осавул [Голобуцький, 1961: 71].
У період національно-визвольної війни 1648—1654 рр. Б. Хмельницьким був запроваджений поділ козацької старшини на генеральну, полкову і сотенну старшину. «Старий батько іде рядом. Научає сина: Як у війську пробувати, Старшин шанувати» (Т. Г. Шевченко).
У XVII ст. українське козацтво мало свої звання для молодшої старшини: підхорунжий, хорунжий, поручник, сотник; для булавної старшини: кошовий (отаман), підполковник, полковник;, для генеральної старшини: генерал-хорунжий, генерал-поручник, генерал-кошовий, генерал-полковник [УРЕ, 1979, т. IV: 260].
До найуживаніших військових звань у козацькому війську належала лексема отаман, яка означала «начальника нетокмо воєнного, но и главнаго судию; одними словомъ хозяинъ во всъхъ частяхъ войска своего і и селеній къ оному подсудственныхъ» [Ломиковский, 1894: 5]. Семантично він пов'язаний з такими полісемічними словами, як ватаг, ватага, отагас. Так, у словнику за р Б. Грінченка, зустрічаємо: ватаг — «отаман, начальник», «старший над пастухами»; ватага — «загін, юрба, зграя»; «стадо дрібної худоби»; ватажник — «чабан»; отаман — «ватаг війська», «взагалі старший начальник групи людей, що виконують одну справу», «староста артілі», «отаман у чумаків», «отаман у косарів, рибалок, пастухів», «серед прикаж чиків — старший прикажчик»; отагас — «старший ! пастух» [Сл. за ред. Б. Грінченка, 1909, т. III: 74].
Деякі відтінки значень цих термінів можна знайти у «Словнику української мови» П. Білецького-Носенка, СУМ, ЕСУМ та «Історичному словнику українського язика» Є. Тимченка (в останньому подається тлумачення значень терміна: атаман городовий — старший над містом; кошовий — старший над кошем; курінний — старший 1 над куренем; наказний — заступник атамана; сільський — старший над селом) [Тимченко, 1930, т. І: 40]. Названі терміни тюркського походження. Українському термінові ватаг у тюркських мовах відповідала лексема — «керівник ватаги» [Халимоненко, 1993: 15].
У сучасній українській мові термін отаман належить до пасивного словника і сприймається як історизм: «То не козак, що отаманом не думає бути» (Українське прислів'я); «Ходім, ходім, отамане, Батьку їй мій, брате, мій єдиний!» (Т. Г. Шевченко).
Главою війська на Запорожжі був кошовий отаман або гетьман. Йому належала вища військова, адміністративна й судова влада на території Запорозької Січі.
Щоб з'ясувати етимологію слова кошовий, звернімося до значення лексеми кош/кіш. У мовленні козаків термін кош мав три основні значення: «військове товариство (громада) козаків, а під час походу тимчасовий табір козацького війська», «головний орган управління Січі, що обирався на загальній раді» та «різновид житла». Еріх Ласота свідчив, що іноді козаки називали кошем «сплетені з гілок курені, зверху вкриті кінськими шкурами для захисту від дощу» [Яворницький, 1990, і І: 98—100]. Пояснення слова знаходимо у словнику 11. Білецького-Носенка: «Стан кошового у Запорозькій Січі», «рада у ставці кошового», «військовий табір», «польовий стан кримських татарів чи ногайців», також «повстяна кибитка на колесах у степових чабанів» І Білецький-Носенко, 1968: 194].
Важливою була посада військового осавули, який старшинував над командами, що стежили за порядком м і покоєм у Січі; виконував судові вироки, роздавав продовольство, захищав інтереси війська на кордоні; um плався наперед війська для розвідки; стежив за перебігом бою й допомагав то одним підрозділам війська, і іншим у найскрутнішу мить. Мемуаристи та історики називають його «прадавнім архонтом афінським», правою рукою та правим оком кошового і порівнюють його чин з чином міністра поліції, генерал-ад'ютанта при фельдмаршалі [Яворницький, 1990, т. І: 179].
На думку більшості дослідників, лексема осавула утворена від тюрк, jasa — «робити, спрямовувати, влаштовувати» та афікса — wul [Зелинский, 1889: 8; Дмитриев, Березин, 1850: 13].
Ф. Сороколєтов вважає, що термін запозичений з турецької jasaul — «розпорядник, виконавець доручень» [Сороколєтов, 1970: 257]. На думку М. Дмитрієва, це слово монгольського походження, що у перекладі на українську мову означає «урядник». Термін осавул увійшов в офіційну мову Золотої Орди і Чагатайського Улусу [Дмитриев, 1958: 25].
В українську мову термін осавул потрапив, очевидно, в XII ст., в добу монгольської експансії. В кожному разі такі значення, як «прикажчик», «сторож», «поліцай», були занесені в Україну золотоординською адміністрацією. Що стосується військового значення терміна, то його українські козаки перейняли від тюркського козацтва [Халимоненко, 1993: 14].
Починаючи з XVII ст., слово полковник має різні семантичні відтінки у російській та українській мовах. Зокрема, в Росії слово полковник почало широко вживатися з XVII ст. для позначення командира піхотного, рейтарського чи драгунського полків. В Україні в цей час аналізована лексема вживалася для позначення командувача військовим округом.
Термін полковник входив до військового словника всіх діючих у XX ст. на території України армій. У сучасних Збройних силах України лексема полковник означає вище офіцерське звання та посаду.
Суміжно із кількісними змінами, які співвідносні із власне лексичними неологізмами, в УВТ згаданого періоду відбувались і якісні перетворення, коли наявні в мові слова набували нової денотативно-сигніфікативної співвіднесеності: наприклад, дієслово боронити, крім успадкованих з давньоруської мови значень „заважати, перешкоджати, забороняти”, „захищати”, набуло у XV ст. ще значення „охороняти, стерегти, пильнувати” [CCM XIV-XV, 1:112]. Поряд з цим давньоруські слова, утративши в процесі історичного розвитку, набули нових значень: у „материалах” І. І. Срезневського слово присягнути засвідчене із значеннями “доторкнутись”, „чіпати, зупиняти” [Ср. 1 : 1475]; у Словнику XIV-XV ст. – „скласти присягу” [CCM ХІV-ХV, 2:249]; воєвода у „материалах” – “воєначальник” [Ср.І: 280], у Словнику ХІV–ХV ст. – «титул правителів Молдавського князівства та його синів»; «у Польському королівстві і Литовській державі намісник короля або великого князя» [ССМ ХІV–ХV 1: 184].
Із винайденням пороху закономірно занепала семантична структура слова пушка із лексико-семантичними варіантами „метальне знаряддя”, “ручний метальний снаряд” [Ср.ІІ : 1742]. На ґрунті староукраїнської мови ця лексема актуалізувалась із значенням „гармата” [ССМ ХІV-ХV 2: 278]. Отже, втративши свої семантичні центри – вихідні значення, названі вище слова втратили і свою діахронну семантичну тотожність.
Вже в перших великих козацько-селянських повстаннях кінця XVI ст. українські народні загони виступали з .іртилерією («арматою»): «О гармате войсковой» (Літопис Величка, т. І, с. 408). Слово армата походить від латинського armata — зброя, озброєння [СВЭ, 1986, т. І: 188]. Воїн, що обслуговував гармату, називався гармашем (гарматником) або пушкарем.
Судячи з матеріалів, зібраних І. Срезнєвським, у письмових пам'ятках до XV ст. вживалося слово пушечник та словосполучення пушечний майстер [Срезневский, 1893, т. II: 1742]. Лише з XVII ст. поширюється вживання слова пушкар на позначення козака, що обслуговує артилерію, завідує складами зброї та припасів [Голобуцький, 1961: 71].
Як відомо, семантика слова може змінюватись шляхом розширення чи звуження його значення. Слово дружина, що у давньоруській мові виражало семему “збройний загін, що становив постійну військову силу князя і брав участь в управлінні князівством” [СУМ ІІ: 424], у староукраїнській мові стало позначати військовий загін взагалі [ССМ ХІV-ХV 1: 327]. Старослов’янське хороуговъ, навпаки, виявило тяжіння до термінологічної спеціалізації: якщо І. І.Срезневський фіксує його із загальним значенням “прапор, стяг” [Ср.ІІІ: 1388-1389], то у писемних пам’ятниках ХV ст. воно набуло “військових” сем, позначаючи “військовий прапор, також військовий загін”: уставлаeмь ижe ка(ж)ды(и) рыцeрь алюбо просты(и) зeмeнїнъ коли хороугъ(ви) по(д)нeсоуть што умeлъ своeго мeстца стeрe (ч) а хороугвї своeи боронїть [ССМ ХІV-XV 2 : 512-513].
Самозрозуміло, що збільшення словникового складу мови створює можливості для розширення валентності одного слова з іншими. Так, слово помочь, крім загального значення “допомога, поміч”, в іменниково-дієслівних сполуках помочь давати, помоч чинити, помоч оудилати, помочи приклонити реалізує спеціальне значення “збройна допомога” [ССМ ХІV-XV ІІ:191].
Розширенню лексичної валентності слова сприяє й наповнення його новим змістом. Якщо зіставити семантичну структуру дієслова служити у давньоруській і староукраїнській мовах, то можна помітити у цьому діахронному зрізі очевидні семантичні зрушення. Успадкувавши від давньоруської мови похідні значення “відправляти богослужіння та інші церковні треби”, “бути на службі, бути чиїм слугою, служити”, це слово помітно “мілітаризувалось” у двох набутих значеннях: “виконувати васальні повинності по відношенню до короля або володарного князя, нести військову службу”, “належати”. Військовій термінологізації семеми “належати” сприяли нові стійкі дієслівно-іменникові сполуки: слоужити копиeмъ “давати із свого маєтку в чиє розпорядження кіннотника з ратищем”; служити стрhльци (стрhльцeмь, стрhлцeма) “давати із свого маєтку в чиє розпорядження воїнів-стрільців” [ССМ ХІV-XV 2:356]; служити конeм “вирядити в чиє розпорядження одного або більше кіннотників” [ССМ ХIV-XV 1: 494].
У зв’язку з тим, що основою на землеволодіння в русько-литовській державі була служба “конно, збройно, часу потребы войны” [Яковенко 1993:34], закономірно розширився семантичний обсяг віддієслівного іменника служба. Прагнення конкретизувати базове значення “васальна залежність землевласника від короля або володарного князя, що виражалася в обов’язку нести військову службу” дало поштовх утворенню терміносполук, яких родове поняття служба конкретизується видовими означеннями: слоужба зeмская “військова служба”, служба панъцерная “обов’язок служити під час війни в збруї та панцирі” [ССМ ХІV-ХV 1 : 354]. Реалізація семеми “виконувати васальні повинності, нести військову службу” здійснювалася синонімними терміносполуками: служъбу заступовати, службу отправовати, службу служити [ССМ ХІV-ХV 2 : 354]. Ще одне значення терміна слоужба “обов’язок нести військову службу як одиниця обчислювання повинностей землевласника або замлекористувача” [ССМ ХІV-ХV 1 : 354-355] виникло шляхом метонімійного перенесення за моделлю “дія – одиниця виміру дії”.
Семантично еволюціонувало і слово боярин, яке сучасна лінгвістика здебільшого виводить із давньотюркського boila “благородний, знатний” [ЕСУМ І : 241].
Якщо у Київській Русі воно вживалось у значенні “великий землевласник, що належав до князівського двору і входив до складу військової дружини князя” [СУМ 1 : 225], то у ХІV ст. стало ще й означати професійного воїна взагалі [Яковенко 1993 : 34], іншими словами: будь-яка людина, яка присвятила себе військовому ремеслу, незалежно від її походження і майнового становища, могла називатись боярином. Оскільки чітких меж між боярством та іншими станами не існувало, то цей прошарок поповнювали як представники вищих, так і нижчих верств суспільства, зокрема так звані слуги – проміжна ланка між боярством і селянством. Різновиди служби (зeмская, панъцерная та ін.) [ССМ ХІV-ХV 1:354] створювали підґрунтя для виникнення терміносполук: панцирні слуги, замкові слуги, ординські слуги та ін. [Крип’якевич 1936 1 : 136], які перебували на військовому становищі. У таких умовах народжується слово бояритися “служити доспехом и конем”. Саме військова служба стала тим критерієм, за яким боярська служба стала вирізнятись як привілейована. Внаслідок актуалізації поняття боярин, потреби його конкретизації виникають стійкі сполуки урожоный боярин, подлейшие бояре, у яких видові означення якраз відбивають тенденцію розшарування боярства на “урожоных” (тобто спадкових) і “подлейших”. Критерієм розмежування було поняття родовитості: ті, хто “з роду суть бояре”, “з веку бояре суть”, тобто засвідчували свою “урожоність”, отримали назву бояре-шляхта, або рицарство-шляхта (від нім. Slahtе “рід, походження, порода” [СФ ІV:457]. Інша частина боярства мала статус напіврицарів, тобто панцирних бояр [Яковенко 1993 : 37].
Звернемо увагу на варіативність найменувань бояри-шляхта і рицарство-шляхта. Така варіативність зумовлена синонімними відношеннями між родовими поняттями рыцерь і бояринъ, які мали спільне значення “професійний воїн”.
Цікавим є подальший розвиток запозичення рыцерь (від свн. ritter) на українському ґрунті. Внаслідок регресивної дистантної дисиміляції (рицар→лицар) виник варіант лицар, що набув похідних значень. Так, поряд з основним значеннням “західноєвропейський середньовічний феодал, який належав до військово-дворянського стану”, СУМ фіксує ще такі:
* Вільний козак-запорожець, якому властиві козацька доблесть і воєнне мистецтво.
* Самовідданий, благородний захисник кого-, чого-небудь.
* Вихована, підкреслено чемна людина [СУМ ІV : 499].
Неважко помітити, що усі похідні лексико-семантичні варіанти цього слова є емоційно маркованими з характерною позитивною конотацією. Внаслідок семантичної еволюції “професійний воїн” → “почесний титул” такого ж позитивного забарвлення набуло слово лицар і в інших європейських мовах, пор.: англійське esguire “зброєносець” стало означати титулованого дворянина-есквайра нарівні з “джентльменом” (англ.: genteleman “людина шляхетного походження”); французьке chevalier “вершник” перетворилося на титул благороднонародженого [Яковенко 1993 : 37].
Щодо слова шляхта, то воно теж успішно прижилося на українському ґрунті, породивши новотвори: шляхтичъ “належний до дворянського шляхетського стану”, шляхотнє “шляхетського роду”, шляхетныи “шляхетний, благородний, достойний; вірогідний, правильний” [ССМ ХІV-ХV 2 : 561]. Дериваційну потенційність термінослово шляхта продовжило уже в сучасній українській мові: шляхетність, шляхетство, шляхтянка, шляхтяночка [СУМ ХІ : 495-496].
Значно меншу словотвірну активність виявив лицар, від якого утворилися лицарський, лицарство [СУМ ІV : 499].
Тенденція до семантичного зближення дериватів лицарський і шляхетний простежується у порівнянні їх семантичних структур, де лицарський охоплює такі лексико-семантичні варіанти: 1. Стос. до лицаря. 2. Вихований і підкреслено чемний; благородний” [СУМ ІV : 499]. Слово шляхетний теж уживається у двох значеннях: 1. Прикм. до шляхта і шляхтич. 2. Який відзначається високими моральними якостями; який дістав добре виховання; благородний [СУМ ХІ : 195]. Як бачимо, семантична структура обох слів перехрещується у значенні “благородний”. Тож закономірно, що вони формують синонімний ряд, зафіксований у “Практичному словнику синонімів української мови” С.Караванського: лицарський, шляхетний, благородний, геройський [Караванський 1995 : 185].
У всуціль змілітаризованих умовах тогочасного історичного буття набував особливої ваги рицарський кодекс. Він сприяв життєдіяльності військово-ієрархічної піраміди Русько-Литовського князівства, утверджуючи ідеали військової доблесті і честі, дух лицарства, засади сильної особистості загалом. Ці ідеали особистості як явища західного світу формувалися передусім в елітарному середовищі, створюючи підґрунтя для виникнення поняття шляхетської честі. Складовою ж цього поняття є розвинене почуття власної гідності, примат особистісного. Перший Литовський Статут у тій частині, де говориться про норми поведінки шляхтича у військовому поході, акцентує: феодал-землевласник, який безпідставно залишив похід, втрачає маєток, а безземельний шляхтич “честь свою тратит, якобы з битвы втек” [Яковенко 1993 : 51] Іншими словами: статус зобов’язував до певних моральних засад. Як слушно зауважив Я.Гуревич, благородство, військова доблесть, щедрість є в очах загалу обов’язковими прикметами поведінки родовитої людини, гідної своїх знаних предків, не тому, що представники нижчих груп таких чеснот ніколи не мали, а тому, що ці риси, на відміну від знаті, не складали їхньої невід’ємної ознаки [Гуревич 1970 : 135].
На те, що присяга і честь ідуть поряд, вказують й інші джерела. У грамоті 1388 р. київського князя Дмитрія Ольгердовича зафіксовано: “Под присягою и по(д) ч(с)тью” [Ср. ІІ : 1476]. Словник староукраїнської мови ХІV-ХV ст. значення слова честь” сукупність вищих морально-етичних принципів людини і пов’язаних із ними звичаєвих норм” ілюструє прикладом: “Коли ся вороти(м) … тогда хочeмъ кголдова(т) королe(в) и eго королицы… вhрноe послу(ш)ство дeржа(т) подъ присягою и по(д) ч(с)тью” [ССМ ХІV-ХV 2 : 538].
Пам’ятаючи про шляхетську честь, вирушав “рицарський люд” на битву. Перепис русько-литовського війська 1528 р. подає поіменний склад вищих станів (крім князів) – панів і бояр-шляхти. Оскільки історія не може бути безіменною, то, не зловживаючи переліком згаданих у ньому осіб, назвемо деяких: Берестський, Боговитин, Бронницький, Вербський, Владика, Гулевич, Зубович, Каліш, Котович, Красноселицький, Ласко, Літинський, Лопотко, Мелешко, Охремович, Полукнязевич, Радзивіл, Рудецький, Семашко, Толмач, Ходкевич, Ясеницький та багато інших.
Історія буде ще не раз випробовувати український характер, але вже на цьому етапі зароджувались його прикметні психологічні риси, закладалися підвалини того типу особистості, яка вустами князя Костянтина Вишневецького, молодшого брата засновника Запорозької Січі Дмитра Вишневецького (Байди), на Люблінському сеймі проголосила: “ Ми є народом так поштивим, що жодному народові на світі не поступимося ”.