1.3.Позамовні чинники формування української військової термінології

Дослідники окремих терміносистем української мови звертають, в основному, свою увагу на лінгвістичні особливості формування поняттєвої бази галузевої термінології, часто залишаючи поза увагою екстралінгвальну дійсність. Однак при дослідженні загальних особливостей розвитку термінології вченими визнається особлива залежність розвитку спеціальної підмови від дії екстралінгвальних чинників [13;25]. Звернення до аналізу саме позамовних чинників свідчить, що формування української військової термінології зумовлене кількома обставинами. Для їх з'ясування важливо визначити, які саме реалії об'єктивного світу та спеціальні знання про них у певні історичні періоди термінувалися; що являли собою ці реалії, які саме ознаки були покладені в основу їхнього найменування; хто і за яких соціальних обставин виступав термінотворцем.

Крім того, у формуванні УВТ нами не виявлено специфічних наслідків дії чинників лінгвального характеру, таких, які б суттєво відрізняли її від інших термінологій. Оригінальність українських лексем на позначення військових звань (як і загалом військової термінології) визначена лише екстралінгвальними чинниками. Серед них виділяємо виробничо-технологічний, соціально-комунікативний та історично-політичний.

Соціально-комунікативний (людський) чинник

Визначальним моментом в акті номінування, що ототожнюємо з актом природного термінування, є складне переплетення сприймання мовцем реальної дійсності та його особистого індивідуального смислового завдання. Саме у зв'язку з цим завданням термінотворець аналізує ситуацію, членує та деталізує її, виділяє з необхідним, зумовленим тими чи іншими прагматичними настановами, ступенем точності окремі подробиці та деталі в описуваній ситуації. Все це визначає вибір одиниці номінації.

Основним змістом процесу термінування виступає «лінгвокреативне мислення термінотворця, спрямоване на породження нових мовних феноменів шляхом трансформації наявних у мові одиниць» [14, 67]. Тому дослідження, проведене з урахуванням впливу людського чинника в термінотворчих процесах, виявляється зорієнтованим на виявлення «механізмів творення мови під впливом духовної потреби людини у самовираженні і пізнанні світу» [8, 74], а також під впливом пристосування мови до умов і прагматики спілкування.

Взаємозалежність між дією людського чинника та розвитком термінології досить відчутна, бо термінологію розглядаємо «не тільки як закономірну еволюцію мови, зумовлену історією її носіїв, а й з погляду творчості індивідів зі своїм світобаченням», типом мислення, властивим лише їм, належністю до певної національної культури.

Останній чинник досить виразно підтверджується одним із положень В. фон Гумбольдта: «Вплив національної своєрідності виявляється у мові двоїсто: у способі утворювати окремі поняття і у відносно неоднаковому багатстві мов поняттями певного ґатунку. У конкретному позначенні явно беруть участь то фантазія й емоції, керовані чуттєвим спогляданням, то ретельно розмежувальний здоровий глузд, то сміливо поєднувальний дух. Однаковий колорит, якого в кінцевому результаті набувають назви різнорідних предметів, виявляє особливості світорозуміння тієї чи іншої нації. ...національна своєрідність духу і характеру... так само сильно впливає і на побудову мовлення». Своєрідність національного духу, «яким його створила природа і сформували обставини, визначає собою національний характер, лише на останньому ґрунтується все творче в історії нації..., у ньому відбито її силу і переваги, що переходять від неї у спадок індивідам» [13, 47].

Пізнаючи природу речей та явищ навколишнього середовища, аналізуючи властивості предметів, виділяючи при цьому та узагальнюючи їхні найістотніші риси та ознаки, людина формує поняття. Щоб поняття могли існувати й розвиватися, вони повинні мати опору в слові, мають бути нерозривно пов'язані з їхніми конкретними зовнішніми проявами у формі мовних одиниць.

Конструкт явища, предмета у свідомості людини мислиться вербально. «До слова ми маємо лише неясне передчуття, пошуки способу висловлення, і лише у слові наша думка знаходить своє вираження. Лише вилившись у слово, здогадки і передчуття переростають у поняття» [19, 178-180], які відіграють у пізнанні, особливо науковому, спеціальному, надзвичайно важливу роль. Термін, з огляду на це, є результатом закріплення певного поняття у слові.

Людський чинник отримав у нашому дослідженні назву соціально-комунікативного, оскільки зі всіх ознак, які характеризують мовця і, безумовно, впливають на створювану ним номінацію, в особі термінотворця нас цікавить передусім його місце у комунікативній системі та його соціальний статус у тогочасному суспільстві, а відтак мовні пріоритети. Отже, склад потенційних термінотворців УВТ нас цікавить з погляду професійної, соціальної, мовленнєвої.

У формуванні УВТ дія соціально-комунікативного чинника досить виразна. Саме нею зумовлена термінологічна синонімія, яка є об'єктивною ознакою природно сформованих терміносистем. Наприклад, в УВТ для термінування деяких звань та посад вживалося кілька термінів-синонімів, що було пов'язано з різною мовною орієнтацією військовиків: західноукраїнських - з яскравою німецько-польською мовною орієнтацією (жовнір, ротмістр), східних частин - з переважанням козацької традиції (козак, сотник), центральних частин - з помітним російським впливом та використанням іншомовних запозичень, вживаних в російській армії (солдат, капітан). За період існування Радянського Союзу простежується активне калькування російських військових термінів, що спричинило в подальшому невиправдану синонімію в уживанні певних терміноодиниць: атакуючий замість наступальний, головнокомандуючий замість головнокомандувач, вишка замість вежа, дозорний замість стежник, взвод замість чота тощо.

Соціально-комунікативний чинник можна вважати чинником об'єктивного характеру, дія якого універсальна, міжмовна. Варіантність номінацій, спричинена, з одного боку, баченням термінотворцями різного в одному і тому самому денотаті, з другого - відмінностями в їхній загальній та мовленнєвій культурі, фаховій обізнаності, є характерним явищем також і для російської, білоруської та інших військових термінологій.

Вважаємо, що для кожного народу вибір внутрішньої форми слів на позначення спеціальних понять є суб'єктивним, детермінованим специфікою мовної картини світу цього народу, процесом, який видається термінотворцеві цілком об'єктивним. Тут спостерігаємо вияв однієї з відомих антиномій В. фон Гумбольдта: як знаряддя пізнання світу мова стосовно особи, яка пізнає, є чимось об'єктивним, стосовно світу, який пізнається суб'єктивним [18;68].

Яскравим підтвердженням цього є різні шляхи формування в українській та російській мовах кінця XIV - XVII ст. системи військових звань та посад і, відповідно, її номінування.

Спеціальна лексика, покликана до життя тими чи іншими потребами суспільства і його ж обслуговуванням, формується на певних історичних етапах розвитку людства, даного етносу, закономірно вбираючи і відбиваючи своєрідність кожної відповідної синхронії. «Дітьми» свого часу є також учасники виробничого процесу; їхні соціальні, політичні, мовленнєві, психологічні характеристики детерміновані історично. Внаслідок цього розглянутий вище чинник формування термінології певного фаху безпосередньо залежить і від дії інших - виробничо-технологічного та історично-політичного.

Виробничо-технологічний чинник

Розвивається виробництво, удосконалюються техніка, технологія, матеріали, розвивається, відповідно, й система понять галузі, уточнюється та збагачується їхній зміст. Це одразу зумовлює зміни й у системі термінів, що ці поняття називають. Якщо усталене значення терміна у системі не відповідає новій реалії, тоді термін може бути відкинутий. Проте він може бути і збережений завдяки відповідному переосмисленню і наповненню новим змістом, новій комбінації сем в оновленій семемі.

Відправним пунктом у нашому дослідженні стало вивчення сем тих елементів дійсності, які в описуваний період підлягали термінологізації. Під виробничо-технологічний чинником формування УВТ розуміємо систему нових предметів, процесів, явищ матеріального світу та уявлень про них, які сформувалися разом із появою, удосконаленням нових засобів військової справи.

Механізм впливу виробничо-технологічного чинника на розвиток термінології уявляємо як взаємопов'язаний процес еволюціонування певної галузі та спеціальної мови, що її обслуговує.

Постійне пізнання дійсності, поглиблення вже осягнутих знань, спрямоване на точне, адекватне її відображення, змінюють як окремі поняття певної галузі, так і логіко-поняттєву систему загалом (або мікросистему в межах системи). Відповідно змін зазнає і система термінів [13; 98-102].

Отже, перш ніж описувати та аналізувати прототерміносистему військової справи, слід було реконструювати екстралінгвальну картину, яку вона відбивала.

Дія виробничо-технологічного чинника є об'єктивною, бо зумовлена самою природою речей, самою навколишньою дійсністю, що відбивається у термінології - чи виникає і формується вона природно, чи створюється і унормовується штучно. Якщо військова термінологія на початку свого розвитку (період Київської Русі, пізніше козаччина) була відносно замкненою, нечисельною за кількістю одиниць системою, то сучасна науково-технічна військова термінологія є відкритим системним утворенням, яке постійно поповнюється лексемними запозиченнями з термінологій суміжних або дотичних наукових дисциплін (наприклад, молекулярної фізики і термодинаміки, квантової фізики, хімії високомолекулярних сполук), технічних галузей (автоматизації та комп'ютеризації військових технічних засобів) через нові відкриття, впровадження досягнень науки. На сучасному етапі розвитку у військовій терміносистемі активно функціонують терміни цих суміжних дисциплін: радіокерування, радіолокатор,газонепроникність,гідроакустичний, дезінфекція, космічна навігаційна система, лазерна система наведення зброї, хімічна розвідка тощо.

Слід відзначити, що контрастивний аналіз української, російської військової термінології свідчить про міжмовний характер дії виробничо-технологічного чинника. Так, спільними для зазначених термінологій є наявність семантичної словотвірної моделі «дзеркального» відображення (субституцією назви зброї було перенесено на людину, що цією зброєю користувалася – драгун, карабінер, мінер, стрілець, автоматник). Спільним наслідком впливу виробничо-технологічного чинника на різномовні військові термінології є явище «живучості» військових термінів, співіснування у лексичній системі сучасної військової підмови взаємопов'язаних та взаємообумовлених термінологічних елементів, що виникли у різних часових площинах. Наприклад, серед термінів на позначення сучасних військових звань та посад функціонують давні (рядовий, старшина, полковник) та сучасні (пілот, бортінженер,бомбардувальник). Це лінгвальне явище пояснюється тим, що від появи війська до новітніх часів не змінилося основне його завдання, досить повільно змінювалася посадова та рангова системи.

Історично-політичний чинник

Для розвитку мов (та їхніх терміносистем), що діють у дво- або багатомовному суспільстві, особливого значення набувають історичні та політичні обставини цього розвитку. Під їхнім впливом фахова лексика може творитися на основі переважно національної мови даного народу або на основі чужої мови, пристосованої для вираження понять певної галузі людських знань.

Якщо в одномовних країнах державна мова обслуговує всі сфери життя, то, як зазначає Ю. Шевельов, «у дво- чи багатомовних суспільствах картина інша. Вибір тут зумовлюють... політичні, історичні, етнічні та інші чинники. А особливо - як у випадку української мови, коли більшість (українці) перебуває під владою меншости чи меншостей (наприклад, між двома світовими війнами: росіян, поляків, румунів і чехів та словаків), мовне питання неминуче перестає бути тільки лінгвістичним, а стає також - і часто насамперед - питанням політичним, соціальним, культурним» [15, 5-6].

Тому, коли йдеться про розвиток окремих терміносистем в українській мові, нам важко погодитися із твердженням, що з «чотирьох основних факторів, що так чи інакше впливають на формування мови: етнічного (національного), територіального, культурного, професійного, для утворення підмови з її спеціальною лексикою домінуючими виступають професійний і культурний. Територіальний і національний фактори відіграють підпорядковану, другорядну роль» [13, 15].

Щодо російської мови це твердження, мабуть, є слушним. У формуванні ж українських терміносистем, роль саме територіального і національного чинників була надзвичайно вагомою. В роботі об'єднуємо їх під назвою історично-політичного чинника. «Історія формування української наукової мови - це постійне переборювання політичних перешкод і заборон. Свої потенційні можливості вона розкриває при найменших послабленнях екстралінгвальних факторів, які тримали її в лабетах бездержавності протягом століть».

Аналіз історичного тла українського війська у мовленнєвому аспекті, тісно пов'язаний з політичною історією України, передбачав з'ясування того, в яких часових площинах українське військо обслуговувала переважно рідна мова, а в яких – мова панівної держави.

До того враховуємо геополітичну ситуацію, що склалася внаслідок розподілу українських земель протягом кількох сторіч між різними державами, де українці підлягали законодавствам цих країн, де по-різному виявляли себе права і статус української мови. Різна лінгво-політична орієнтація регіонів України вплинула на формування української термінології військової справи на наддніпрянських та наддністрянських землях.

«Історія розвитку української наукової мови – це постійне переборення політичних заборон і перешкод. Водночас це об'єктивний процес у його причинних зв'язках. Фактично за всю свою велику історію українська наукова мова не знала нормального розвитку. У період самостійного життя українського народу, засвідченого пам'ятками IX-XIV ст., його літературною мовою була нерідна староболгарська. Коли ж її витіснила мова, що витворилася на живій народній основі з пол. XVI ст., український народ вже став бездержавним... Заборона української мови як засобу літературного і громадського спілкування стримувала її стильову розбудову, а водночас і формування термінологічної лексики. Ускладнювався процес взаємодії її із загальним вербальним складом мови» [10, 111].

Отже, на різних етапах історії українського народу суспільні, політичні та правові передумови не завжди сприяли повнокровній функціональній розбудові національної мови, часом вони практично унеможливлювали її. Політична історія України накладала на розвиток української мови, зокрема її спеціальної лексики, свій відбиток, активно впливала на внутрішньомовні процеси.

Суб'єктивний характер дії історично-політичного чинника полягає, на наш погляд, у тому, що на відміну від дії двох попередніх розглянутих чинників - соціально-комунікативного та виробничо-технологічного, - він не споріднює різномовні термінології військової справи, а швидше розводить шляхи їхнього формування, увиразнює специфічність кожної. Особливо це помітно у формуванні української військової термінології, в тому числі військових звань та посад, у зіставленні, наприклад, з російською чи польською, німецькою.

Для цих мов пріоритет власної лексемної основи у формуванні термінології був об'єктивно детермінований статусом мови як державної, а посилення або послаблення інтенсивності впливу з боку тих чи інших європейських мов залежало переважно від політики держави та історії розвитку виробництва.

У формуванні термінології військової справи пріоритет рідної мови, а також природні (внаслідок розвинених культурних, економічних контактів між народами-носіями мови) процеси запозичення, були можливі лише на певних етапах.

Це дає підстави для періодизації названої термінології за історично-політичним чинником (чинником суб'єктивного характеру), по суті, відбиваючи історію мовленнєвого забезпечення української військової справи, віддзеркалюючи специфічність її формування.

Згідно з нею у розвитку УВТ можна виділити шість етапів:

- перший етап (ХІ - ХІV ст.) - зародження та вільний розвиток військової лексики на спільнослов'янській основі;

- другий етап (кінець XV - перша третина XVIII ст.) - доба українського ренесансу; розквіт УВТ (природний розвиток на питомій лексичній основі шляхом "здорових" лексичних запозичень без нав'язаної мові участі мов-посередників);

- третій етап (перша третина XVIII - кінець XIX ст.) - перебування українців з кінця XVIII ст. під владою Російської імперії та імперії Габсбургів, де вони підлягали різним законодавствам [12, 184] і де, відповідно, різним був статус української мови: занепад УВТ на тлі примусового впровадження у писемне мовлення східноукраїнських вояків російської мови, а відтак російської термінології, вилучення з обігу українських термінів, проте збереження їх в усному професійному мовленні та у мовленні освічених читачів України (цим пояснюється "живучість" частини українських військових термінів, що збереглися і функціонують у сучасній військовій термінології);

- четвертий етап (кінець ХІХ - 30-ті роки ХХ ст.) - поступове скасування заборон та обмежень використання української мови на тлі формування національно-визвольного руху, визвольних змагань; впроваджувана радянською владою українізація;

- п'ятий етап (30-ті - початок 90-х років ХХ ст.) – де українізація: «наступ на українську мову ззовні, русифікаційний тиск на мовця сполучався з наступом на мову зсередини: саму структуру, основу безборонної літературної мови було відкрито російським впливам і запозиченням. Мовна політика цього періоду узаконила старі запозичення з російської, скасувала українські нововведені терміни, впровадила так звані совєтизми» [22;76-79]; русифікація військової термінології як на сході, так і - з 1939 р. - на заході України, де цей процес в усному професійному мовленні дещо сповільнювався через традиційне вживання укорінених запозичень з польської та німецької мов;

- шостий етап (триває з початку 90-х років ХХ ст.) - період набуття самостійності і незалежності України, відновлення державності, прийняття «Закону про мови...», початки дерусифікації української мови, створення державних стандартів на терміни та визначення рідною мовою, сплеск термінознавчої діяльності, відродження військової термінології, видання Статутів Збройних сил України, період розбудови та систематизації окремих терміносистем.

Внаслідок дії історично-політичного чинника ці етапи – етапи вільної, природної розбудови термінології, домінування у всіх сферах спеціального мовлення питомо української лексики, запозичень без нав'язаної мові участі мови-посередника, чергуються з етапами штучної русифікації, полонізації чи германізації військової лексики української мови з паралельним вилученням з обігу термінів, створених на власній мовній основі. З кінця XVIII ст. до початку ХХ ст. фахова писемна мова на Наддніпрянській Україні взагалі послуговувалася виключно російською мовою, про що були відповідні циркуляри царського уряду. Тому лінія розвитку УВТ нагадує синусоїду, позитивні періоди якої є етапами її розквіту – досить вільного, природного розвитку, що опирався на відповідний статус української мови у тогочасному суспільстві, панування її в усіх сферах суспільного і культурного життя народу, натомість негативні – періодами занепаду, майже повного згасання термінотворчої діяльності у військовому професійному середовищі в україномовному режимі.

Отже, досліджуючи термінолексику тієї чи іншої галузі знань, дослідники мають враховувати екстралінгвальну обумовленість лінгвістичних явищ (відбиття розвитку матеріального світу в поняттєвій структурі номінацій, відображення панівного типу мислення, лінгвополітичної орієнтації тієї чи іншої групи термінотворців, політичні, культурні, соціальні умови розвитку української мови), оскільки дія позамовних чинників зумовлює специфіку формування терміносистеми.