2. Основні етапи становлення української військової термінології

Формування і розвиток кожної терміносистеми, у тому числі й військової, визначається рядом позамовних і внутрішньомовних факторів. Історичний погляд на українську військову терміно­логію показує, що військова лексика є однією з най­давніших фахових термінологій. Перші військові терміни з'явилися ще до їх писемних фіксацій.

Осмислення процесу виникнення та розвитку ук­раїнської військової термінології, яка на різних етапах свого формування відбивала поняттєву базу військової справи, знайшло своє відображення як у лінгвістичних студіях, так і почасти у працях з історії та етнографії. Низка праць присвячена з'ясуванню походження спіль­нослов'янських та староукраїнських військових найме­нувань (А. К. Абдульманова, С. Д. Лєдяєва, Д. Банзаров, П. Ковалів, Ф. П. Сороколєтов), досить пильна увага у мовознавстві приділялася аналізові окремих тематичних груп української військової літератури XVI—XVIII ст. (О. М. Апанович, Є. Альбовський, А. А. Бурячок, В. Й. Го­робець, В. Н. Заруба, Л. І. Коломієць, Я. І. Рибалка).

Більшість галузевих терміносистем, у тому числі й військова, мають давню історію свого розвитку. Формування української військової термінології від­бувалося протягом віків. У цьому процесі чітко просте­жуються періоди розвитку, пов'язані, перш за все, з конкретними суспільно-політичними умовами її фор­мування.

Перший період в історії УВТ позначився зароджен­ням і поступовим розвитком наукового стилю в літе­ратурній мові. Історія військової лексики української мови XI—XIII ст. — це історія становлення та розвитку спеціальної термінологічної системи як частини слов­никового складу мови.

Військова діяльність, завдання оборони рідної землі потребували задіяння широких народних мас у воєнних походах, а це спри­чиняло необхідність знайомства не тільки з військовим побутом, а й з основними військовими поняттями. Першими засобами нападу та оборони були приладдя праці та полюван­ня — топорь, сокира, лукь, копье. Але разом з тим з найдавніших часів відомі лексеми на позначення суто життєвих пристосувань — мечь, шеломъ, щитъ, та­рань тощо.

В українських писемних пам'ятках цього періоду («Слово о полку Ігоревім», Іпатіївський літопис, «Повість минулих літ») широко представлені назви тогочасних військових понять, здебільшого найме­нування праслов'янського походження (полкъ, рать, воини, вои корабленные, вои верховные, вои пишие, дружина, ороужьникъ, забральникъ, копеичникъ, мечьникъ, конники, воевода тощо), а також іншомовні термінолексеми (князь, товариш, гетманъ, хоруговъ, стратить тощо), які починають активно вхо­дити до загального та військового вжитку.

Другий етап пов’язаний зі становленням національно-історичного феномена – козацького війська, яке послуговувалося специфічним військовим слововжитком. Військові терміни цього періоду фіксують словники «Синоніма Славеноросская» (караценъ, наплечникъ), «Лексикон словенороський» Памви Беринди (прилъбица та ін.), Літописи Величка (мисюрка, карваши), Самовидця (строй, риштунокъ, жупанъ), щоденники М. Ханенка, Я. Марковича, а також етнографічні пам’ятки. Поповнення тогочасної УВТ відбувалося передусім завдяки запозиченням [56; 23].

Освоєння запозичень було зумовлене потребою номінації нових реалій військової справи, які на українському ґрунті не мали поняттєвих відповідників. Тому неологізми зберігали термінологіч­не значення мови-джерела. Запозичення значної кількості неологізмів у військовій термінології спричинив винахід пороху. Серед них і назви зброї та її компонентів (арбалет, алебарда, гармата, карабін, мушкет, пістоль, пушка, шомпол, палаш), і назви бойових припасів (дріб, картеч, порох, петарда, ядро), і назви амуніції (амуніція, кобура, ладунка, порош­ниця). Поряд зі зброєю європейського типу козаки ви­користовували бойові знаряддя, поширені у тюркських народів. Оскільки така зброя ще не була модернізо­вана, то у військовій лексиці тієї доби спостерігаємо такі лексеми, як аркан, нагайка, ятаган тощо.

Третій етап пов’язаний з розвитком військової справи в європейському контексті. Як відкрита лексична система, вона не лише зазнавала іншомовних впливів, але й сама виконувала активну посередницьку функцію. «Якщо староукраїн­ська мова тісно контактувала з польською, функціону­ючи паралельно з нею на території України в умовах українсько-польського білінгвізму місцевої шляхти з XIII до XVII ст., то взаємодія староросійської з поль­ською була спорадичною, зв'язки ці – доволі пізніми і здійснювались нерідко через південно-західне посе­редництво» ˗ зазначають Г. П. Їжакевич та П. Ю. Гриценко. Підтвердження цієї думки знаходимо і в праці російського дослідника Ф. П. Сороколетова: «Під час вивчення взаємодії ро­сійської та польської мов не можна обминути третього члена цього процесу – мову Південно-Західної Русі, українську (у першу чергу) і білоруську». Як зазначає І. І. Огієнко, «Україна ніколи не лякалася західної культури, і західний вплив широкою річкою вільно котився до нас. Все це ми потім передавали до Москви» [42;96]. З цією думкою співвідноситься і зауваження В. Вино­градова: «Південно-Західна Русь стає у другій поло­вині XVII ст. посередницею між Московською Руссю і Західною Європою, і російська літературна мова за­знає сильного впливу української літературної мови» [10;18]. Саме через посередництво української мови російською були запозичені лексеми паланка, палаш, пушка, пістолет, гармата, чайка, тощо.

У козаків спостерігаємо розгалужену військову терміносистему, яка включає в себе і поняття про частини війська у бою за функціональною ознакою (кіннота, піхота, артилерія, паланка, курінь, флотилія), і професійний розподіл (полковник, хорунжий, кошовий, обозний, вартовий, осавул), і озброєння та оснащення (мортира, шабля, галера, протазан, рушниця, чайка), і військові клейноди (бунчук, значок, хоругва, литаври).

Окремі іншомовні лексеми не адаптувалися в укра­їнській військовій лексиці, оскільки виражали невластиві для української військової справи реалії, напр.: рапіра, бандолет, стилет та ін. Проте значна частина запозичених слів цієї доби закріпилась в українській мові (амуніція, пістолет, граната, петарда), поповнив­ши склад міжнародної лексики.

У цей час з'являється велика кількість іншомовних суспільно-політичних, юридич­них, адміністративних та військових термінів. Запо­зичення ці були переважно з німецької, французької, голландської мов (майор, обергаутман, вахмістр, квартирмейстер, сержант, солдат, лейтенант тощо). Через посередництво російської мови в українську проникає і значна кількість воєнно-морських запози­чених термінів (лоцман, адмірал, баталія, баталер, гардемарин, понтон, флот).

Епоха Петра І відмічена великою кількістю синоні­мічних паралелей, більша частина яких існувала лише досить недовгий час: дефензія — оборона, регимент — полк, белагер — облога, цейгдинер — артилерист, кригскасирер — військовий касир, оберштерлейтє- нант — підполковник.

У XVIII ст. на території Центральної та Лівобереж­ної України, внаслідок зміни геополітичної ситуації, розвиток УВТ переривається майже до кінця XIX ст.

Розглядаючи процес розвитку української терміно­логії, окремо виділимо четвертий - науковий етап. Інтенсивний розвиток УВТ (1861 — 1917 рр.) пов'я­заний з періодом соціальних змін в Австро-Угорщині (1848 р.) і Росії (1861 р.), внаслідок яких склалися до­сить сприятливі умови для розширення функціональ­них можливостей української мови.

У 1861 році в петербурзькому журналі «Основа» була опублікована стаття М. Левченка «Заметка о русинской терминологіи», де автор наводить низку наукових термінів, близьких до живої української мови. Після прийняття Валуєвського циркуляра (1863 р.) термінологічні пошуки українських учених у Росії було прак­тико припинено, і центр розвитку української термінології переноситься до Галичини. У Києві засновується Стара Громада, яка публікує термінологічні словники, зокрема І Новицького та А. Роговича.

Особливе місце в процесі розвитку української науки піймає діяльність Наукового Товариства ім. Т. Г. Шевченка, яке існувало у Львові з 1873 по 1939 р. (формальне закриття Товариства сталося 14 січня 1940 року. Підновлено роботу НТШ за кордоном у 1947 р., а в Україні — 21 жовтня 1989 року).

Головною метою НТШ було створення науки українською мовою, що ставило на чільне місце проблему формування національної наукової термінології. Ук­раїнське національне відродження та розвиток науки і техніки в XIX — XX ст. зумовили необхідність створен­ня термінології, брак якої був спричинений колоніаль­ним становищем України, рядом заборон українського слова і, зокрема, тим, що навчальні заклади були російсько-, польсько-, німецькомовними [6;47].

Після революції 1905 р., коли було знято обмеження у користуванні українською мовою, на Україні активізу­вався процес збирання діалектної термінологічної лек­сики. Згадаймо лише роботу комісій при Харківському товаристві ім. Г. Квітки-Основ'яненка та секцій Київ­ського товариства «Просвіта»,військової організації «Стрілецьке товариство» (після затвердження статуту — «Українські січові стрільці»). Військові товариства, що виникли в Галичині, сприяли адаптації спеціальних найменувань у періодичних ви­даннях: з 1908 р. виходили «Сокільські вісти», «Рядові вправи (муштра) для сокільських товариств», а з 1913 р. — «Січові вісти», «Вісти з Запорожа», «Часопис рухан- кових, змагових, мандрівних і пожежних товариств», а також перший український військовий журнал «Відгу­ки»; у 1914 р. був надрукований український військо­вий статут «Правильник піхотинців». Проте до 1917 ро­ку, незважаючи на плідну працю цілого ряду науковців та діячів культури, з питань термінознавства взагалі й військової термінології зокрема опубліковано лише по­одинокі збірнички, які були першою спробою сформу­вати українську наукову термінологію.

Українську термінолексику козацьких часів фіксує «Словарь малорусской старины, составленный въ 1808 г. В. Я. Ломиковскимъ». У ньому зафіксована лексика на позначення ієрархії військових відносин. Утому, що функціональний статус військових термінів зростав, переконують і такі видання: «Словник разом: російсько – українсько – німецько – польсько – румуно - болгарсько- турецько-есперантський для військово-торговельних зносин та при мандруванні». Уклав А. О. М. Друкарня т-ва «Порядок», Умань; «Словарь росийско-український» (упорядники М. Уманець і А. Спілка, Львів, 1893 p.).

П’ятий етап є найінтенсивнішим, хоч і фрагментарним періодом розвитку УВТ. Основними напрямками розвитку української термінології цього періоду були історичний та етнографіч­ний романтизм. Позитивним було використання традицій­них назв українського козацтва для найменування посад. Підстаршина: гуртковий, ройовий, чотовий, бунчужний; молодша старшина: хорунжий, значковий, півсотенний, сотник; булавна старшина: вій­ськовий старшина, осавул, курінний, полковник, шаман бригади, отаман дивізії, отаман корпусу; ге­неральна старшина: генеральний хорунжий, гене­ральний бунчужний, генеральний обозний [36; 427].

При Державному видавництві України було запроваджено видання серії військової літератури «Хемія та війна». Школа червоних старшин уклала і видала «Практичний російсько-український словник для вій­ськових» та переклала військові Статути. У 1918 році з'являється «Московсько-український словник для вій­ськових» (укладач А. Євтимович), «Правильник піхо­тинців. Часть І. Впоряд.», «Справочна книга Армії і Фльоти України». Це свідчить про становлення і розвиток УВТ. Мовна та військова термінологічна ситуації 20-их рр. XX ст. сприяли становленню УВТ як системи. Ця система створювалася, спираючись на національні традиції та міжнародну практику термінотворення, зокрема використовуючи термінологічні надбання російської мови та за її посередництвом. Цей період став основоположним для подальшої розбудови УВТ. У бібліографічному покажчику «Військова літерату­ри» (Харків, 1929 р.) збереглася інформація про видавництво української літератури з військової справи (наприклад, Статути «Стрілецька зброя», «Станковий кулемет», «Техніка бойового пристосування стрілець­кої зброї» тощо). У 1931 році у Парижі виходить підруч­ник генерал-хорунжого М. Капустянського «Військове імення».

Період 20-х років XX століття (який хронологічно »01 гається з періодом «українізації» радянської Укра­їни) справедливо називають «золотим десятиріччям» у розвитку української термінології [12; 88].

Шостий період розвитку УВТ (1939—1990 рр.) позначений початком боротьби з «національним шкід­ництвом на мовному фронті». З виходом у 1934—1935 рр. «Термінологічних бюлетенів» ВУАН, де було «виправлено» 14,5 тис. лексичного матеріалу української термінології, та після фізичного знищення авторів багатьох термінологічних словників розпочався період занепаду попередніх надбань української наукової термінології. Тенденція по­дальшого розвитку УВТ була очевидною.

Перед Другою світовою війною вийшли «Німецько-український словник» І. Ільницького-Заньковича (1939 р.) та його ж «Вчімося військового словництва» (1941 р.).

1939 роком, із ліквідацією НТШ у Львові, закінчується етап відносно природного розвитку УВТ в Україні. Протягом наступних 20-ти років розвиток УВТ зорієнтовано на максимальне наближення до російської вій­ськової термінології. Саме з цього часу спостерігаємо поступове, але неухильне витіснення української вій­ськової лексики іншомовними відповідниками, які ви­користовувалися російськими збройними силами (капітан замість сотник, взвод замість чота, взводний — чотовий, рота — сотня тощо).

Умовною межею, що закриває період домінування російської термінології в УВТ, можна вважати появу у 1992 році «Українсько-російського військового словни­ка» О. Лісної. Цей словник не може задовольнити зрос­лих потреб української військової науки ні в понят­тєвому, ні в номінаційному плані, хоча й є кроком уперед порівняно з попереднім періодом розвитку тер­мінології.

Визначальною рисою цього періоду є початок дерусифікації української мови, сплеск термінознавчої — дослідницької, лексикографічної, нормалізаційної — діяльності: виходять словники військової справи («Практичний російсько-український словник військових термінів (ракетно-артилерійських)», «Короткий російсько-український словник артилерійських термі­нів»); активізується термінологічна робота у військовій справі (наукові праці Б. Якимовича, А. А. Бурячка, Г. І. Халимоненка, Т. Д. Михайленко); побачив світ стислий довідник військових термінів (ред. кол. під керівн. М. В. Цибуленка). Не можна відкидати і значення мо­вознавчих здобутків української діаспори. На сьогодні широко відомі досягнення вчених з діаспори, які довгий час залишалися поза межами вивчення. Слід згадати такі роботи, як «Словник чужослів. Знадібки» П. Штепи, "Арго українських вояків» О. Горбача, «Втрати ОУН в часи Другої світової війни» В. Вериги та інші.

Основними проблемами розвитку сучасних українських терміносистем є: несформованість окремих галузевих терміносистем, зайве запозичення терміноелементів з російської мови, зростання поліфункціональності державної мови та її престижності. Цей факт, а також створення нових словників (Канцелярук Б. «Словник військових термі­ні»», Бурячок А., Демський М., Якимович Б. «Російсько-український словник для військовиків) та Статутні Збройних сил України є свідченням подальшого розвитку УВТ [9; 5].

«Російсько-український словник для військовиків» А. Бурячка, М. Демського та Б. Якимовича — одна з найкращих спроб задовольнити зрослі мовні потреби українських військовиків. У словнику спостерігаємо повер­нення до активного вжитку таких лексем: каптенармус — комірник, броневик — панцерник, старшина — осавул, мачта — щогла, летчик — летун, літун, пілот, батальйон — курінь тощо.

Останній, сьомий етап розвитку УВТ позначений процесами її перегляду, відродження та впорядкування з дотриманням чітких концептуальних засад у термінотворенні та терміновживанні, а саме: відповідність позначуваному поняттю, структурі мови, доцільності запозичень за умови збереження національної специфіки терміносистеми, відновлення органічних для української мови словотвірних типів. На сучасному етапі внаслідок активізації національного відродження в усіх галузях починає розширюватися і сфера функціонування УВТ (наукова, практична, навчальна діяльність) [3;88].

Коли формується сучасний україно­мовний військовий словник, необхідно взяти до уваги весь мовний матеріал, який накопичувався віками, до­слідити, унормувати національні номени, вибрати по­трібні й найпридатніші для сучасної військової профе­сійної лексики. Актуальною видається думка Л. О. Симоненко щодо завдань сучасного термінознавства: «Основним завданням сучасного термінознавства є практичний аспект — систематизація, упорядкування та стандартизація наявної наукової термінології шляхом вилучення з неї невиправданих слів-покручів, відродження окремих забутих або несправедливо «ре­пресованих» термінів, створення галузевих словників, україномовних підручників, посібників, довідників, військових статутів, Кодексів, державних стандартів на терміни та визначення, вироблення різних зако­нодавчих актів державною мовою» [51; 5].

Отже, УВТ розвивалася стрибкоподібно, маючи у своєму розвитку лише їй притаманні особливості. Діапазон запозичень у військовій лексиці генетично досить розгалужений і відображає рівень та характер міжмовних контактів. У хронологічних межах помітна певна періодичність засвоєння неологізмів: менш ак­тивно іншомовні назви поповнювали українську вій­ськову лексику у XI—XV ст., досить активно — у XVI—XVIII ст. Організоване формування української військової термінології розпочалося в другій половині XIX ст., а найвищий рівень розвитку спостерігався протягом 1861—1939 років. Не можна відкидати і зна­чення позамовних чинників, оскільки активність роз­витку військової термінології перебуває в прямій за­лежності від характеру дії екстралінгвальних чинників. Активна термінотворча й термінографічна праця на сучасному етапі свідчить про початок нового періоду розвитку української військової термінології.