ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………..

РОЗДІЛ 1. УКРАЇНСЬКА ВІЙСЬКОВО ТЕРМІНОЛОГІЯ ЯК ІСТОРИЧНО СФОРМОВАНАТЕРМІНОСИСТЕМА…………………

1. Терміни, їх визначення та класифікація……………………………..….

2. Основні етапи становлення української військової термінології……………………………………………………………………

3. Позамовні чинники формування української військової термінології….

4. Формування української військової термінолексики упродовж ХІV-XV століть………………………………………………………………………

РОЗДІЛ 2. СТРУКТУРНО-СЕМАНТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ВІЙСЬКОВОЇ ТЕРМІНОЛОГІЇ…………………………………..…..

2.1. Семантичні процеси української військової термінології (назви одягу)……………………………………………………………………………

2.2. Структурні особливості української військової термінології (військово-морські назви)……………………………………………………….………

РОЗДІЛ 3. ОХОРОНА ПРАЦІ …………………………………

3.1. Вплив електричного струму на людину ………………………

3.2. Зовнішні небезпечні фактори, що впливають на психіку військовослужбовців у світі сучасних подій ……………………………

ВИСНОВКИ……………………………………………………………

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………….

ВСТУП

Військова лексика як невід’ємний компонент словникового складу мови. Вона активно розвивалася в XVI–XVII ст., що було зумовлено суспільно політичною ситуацією в Україні . Вогнепальна та холодна зброя, акумулюючи найновіші досягнення тогочасної світової техніки військового виробництва, всебічно представлена питомими та запозиченими номінаціями в староукраїнських писемних пам’ятках. Історія цих лексем – це історія становлення, унормування української літературної мови, це історія розвитку українського військового ремесла і виробництва, основана на зростанні чи зменшенні позначень відповідних реалій.

 Актуальність дослідження. Одним з актуальних завдань сучасної лінгвістики є докладне вивчення словникового складу мови у синхронно-діахронному аспекті. Особливо важливим є дослідження процесів становлення і розвитку окремих терміносистем у сучасній українській мові, її функціонування та специфіки проникнення іншомовних елементів до термінологічного фонду літературної мови.

Військова лексика як одна з найдавніших фахових термінологій неодноразово була предметом лінгвістичного аналізу в східнослов’янських мовах. Вона привертала увагу багатьох українських мовознавців (Ф. Є. Ткач, Л.І. Батюк, Р.І. Сидоренко, А.І. Генсьорський, П. Ковалів, В. Й. Горобець, А.А. Бурячок та ін.), російських (Ф.П. Філін, О.Г. Порохова, С. Д. Лєдяєва, Д. Банзаров, Л.Л. Кутіна, Д.А. Гарибян, А.К. Абдульманова, О. М. Кожин, Ф.П. Сороколєтов, А. С. Львов та ін.) та білоруських (О. М. Булика, Н.К.Пометько  та ін.). Її окремі етапи (XIV–XV ст., XVI–XVII ст.) знайшли відображення у монографії «Історія української мови. Лексика і фразеологія» [8, с. 47].

У студіях згаданих авторів описано окремі лексичні групи, пам’ятки, у наслідок чого військові терміносистеми не мають повного системного опису. Тому дослідження військової термінології залишається особливо актуальним.

Метою бакалаврської роботи є дослідити історію становлення української військової термінології.

Поставлена мета зумовила такі завдання дослідження:

– визначити поняття термінів, їх класифікацію;

˗ з’ясувати, які чинники впливали на розвиток української військової термінології;

˗ установити взаємозв’язок між розвитком УВТ та історією українського війська;

– виділити основні етапи становлення української військової термінології;

– встановити семантичні особливості військових термінів;

• класифікувати військову термінологію за структурними особливостями;

Об’єктом дослідження є військова термінологія української мови.

Предметом дослідження є історичні аспекти, що зумовили формування й розвиток військової термінології в українській мові.

Для розв’язання поставлених у роботі завдань використано діахронний, синхронний, описовий методи, а також метод контекстуального аналізу.

Наукова новизна полягає в тому, що в роботі вперше зібрано та проаналізовано назви військової форми одягу в українській мові на генетичному та функціональному рівнях. Уперше в українському мовознавстві назви військової форми одягу проаналізовано в діахронному аспекті. Це дало можливість детально дослідити періоди зародження, становлення і розвитку військової термінології української мови, здійснити системний опис з огляду на структурну-семантику, та генетичну характеристики УВТ.

Практична цінність одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані у лексикографічній практиці, для написання спецкурсів з історії мови, лексикології, історії українського війська у цивільних та військових навчальних закладах. Результати дослідження сприятимуть також унормуванню й стандартизації термінології військової галузі. Вони прислужаться історикам, військовикам, етнографам, кінематографістам, художникам, працівникам музеїв – усім, хто вивчає історію народу та його мову.

Структура й обсяг роботи. Бакалаврська робота загальним обсягом с. складається зі вступу, 3 розділів, висновків, списку використаної літератури ( позицій).

Розділ 1 українська військова термінологія як історично сформована терміносистема

1. Терміни, їх визначення та класифікація

Нерозривний зв’язок мови і суспіль­ства найкраще простежується у словниковому складі мови, який безпосередньо реагує на суспільні процеси і явища. Словниковий склад мови зазнає постійних змін у зв’язку з безкінечністю людського досвіду, а відповідно, і безкінечністю пізнання об’єктивної реаль­ності. Це проявляється у появі нових слів, у запо­зиченнях, у зміні значення, а також у зміні способу вживання або у новій оцінці, яку отримує слово у суспільній комунікації.

Особливий інтерес у цьому плані становить дослід­ження найбільш динамічної частини лексико-семантичної системи мови ‒ термінології, яка швидко і чутливо реагує на всі зміни об’єктивної реальності. «Термінологічний вибух» останніх десятиліть призво­дить до того, що в умовах науково-технічного прогре­су (НТП) посилюється роль спеціальної, терміноло­гічної лексики. Вона є джерелом інформації, засобом прискорення НТП та успішного оволодіння спеціаль­ністю, умовою наукової та професійної діяльності. Це дає підстави для розгляду галузевої лексики як одного з найважливіших об’єктів дослідження в мово­знавстві [56, с. 12].

З ХVІІ століття в Європі почався інтенсивний розвиток суспільства. Почали з’являтися нові суспільні, технічні та законодавчі реалії, що потребували чітких і однозначних термінів для свого позначення. Проте бурхливий розвиток галузевих термінологій (які збагачували європейські мови новими лексичними одиницями) через свою інтенсивність і масовість став некерованим. Це призвело до появи вели­кої кількості синонімів для позначення одного й того ж поняття. Перед галузевими фахівцями постала проблема стандартизації термінів і централізованого керування термінотворчою роботою.

З цією метою в європейських країнах було створено національні установи з термінологічної стандартизації. А узагальнювала та узагальнює їх роботу низка таких між­народних установ, як Міжнародний інформаційний центр з питань термінознавства (Infoterm), Міжнародна терміно­логічна мережа (TermNet), Міжнародна організація стан­дартів (ISO), МЕК, тобто Міжнародна Електротехнічна Комісія (ІЕС) тощо.

Вони розробляють єдині правила побудови інтернаціо­нальних термінів (ключових слів) з різних галузей науки, складають списки терміноелементів, найуживаніших афік­сів та коренів. Основними джерелами поповнення термі­нологічної лексики переважної більшості європейських мов є класичні мови (латина та грека) та три провідні гру­пи індоєвропейської мовної сім’ї: романська, германська та слов’янська [16, с. 59].

У країнах третього світу необхідність термінологічного планування виникла після розпаду світової колоніальної системи, наслідком чого було утворення нових держав і надання місцевим мовам статусу державних. На відміну від європейських держав, де процес формування галузевих термінологій йшов поступово (за етапами розвитку техніч­ного прогресу), країни третього світу мусили у стислі строки подолати відсталість не лише в економіці, але й у розвитку рідної мови. Термінологічна модернізація в цих мовах проводилася за такими напрямами:

• побудова термінів шляхом прямого запозичення з ко­лишньої колоніальної мови;

• побудова термінів шляхом використання внутрішніх ресурсів мови;

• побудова термінів шляхом прямого запозичення з єв­ропейських мов;

• побудова термінів вищевказаними шляхами водно­час.

Проте ніяких заходів щодо впорядкування та стандартування галузевих терміносистем тоді ще не проводилося.

Розквіт термінотворчої роботи в Україні припадає на 20-ті роки XX століття (період так званої українізації), коли після 200-літньої перерви українська мова стала мо­вою суспільного та політичного життя. Протягом 20-х ро­ків було видано понад 80 галузевих словників.

Головною метою термінотворчої роботи в той період була побудова українських національних термінологій і відокремлення українських термінологій від російських. Науковці орієнтувалися на ті мови світу, які є продуцен­тами термінів, уникаючи таким чином російського посе­редництва.

У багатьох випадках вони також спиралися на живу на­родну мову. При цьому активно залучалися архаїзми та діалектизми. А вже засвоєні інтернаціональні слова штуч­но замінювалися новоутвореннями на основі загальновжи­ваної лексики: «громовина» замість «електрика», «впор­скування» замість «ін’єкція», «облямівка» замість «ореол», «первень» замість «елемент», «мірило» замість «масштаб», «модло» замість «шаблон» тощо.

Отже, можна стверджувати, що протягом 20-х років XX століття в українській термінотворчій діяльності пану­вав пуризм.

З 30-х років XX століття термінологічне планування в Україні спрямовано на штучне зближення українських га­лузевих термінологій з російськими. У цей період було ви­дано спеціальною Словниковою комісією понад 50 термі­нологічних словників як російсько-українських, так і тлумачно-довідникових з різних природних та гуманітарних наук. Але вважається, що вони не претендували на вичерп­ність, виходили мізерними тиражами та їх було зорієнто­вано на російську мову.

Після здобуття Україною незалежності та надання укра­їнській мові статусу державної термінотворча робота зно­ву активізувалася. Почався процес укладання численних термінологічних словників з різних галузей науки й тех­ніки. У цьому процес брали й беруть участь як мовознав­ці, так і галузеві фахівці.

Серед кращих словників вказаного періоду можна від­мітити «Російсько-український словник фізичних термі­нів» проф. О. Б. Лисковича, «Російсько-український слов­ник наукової і технічної мови. Термінологія процесових понять» О. Войналовича та В. Моргунюка, «Російсько-український словник наукової термінології. Математика. Фізика. Техніка. Науки про Землю та Космос», укладений при участі Комітету наукової термінології.

Проте далеко не всі з цих словників заслуговують ува­ги як серйозні лексикографічні праці, тому що вони мають значні недоліки через брак досвіду авторів в укладанні тер­мінологічних словників. Відсутність централізованого ке­рівництва термінологічним плануванням в Україні призво­дить до того, що деякі словники суперечать один одному. І, взагалі, зараз спостерігається принаймні три тенденції у термінотворчій роботі:

• перелицювання відповідних російських термінів на ніби український лад;

• перелицювання відповідних англійських термінів на ніби український лад;

• реанімація лексикографічних традицій 20-х років XX століття, що були спрямовані на крайній пуризм.

Таким чином, надання українській мові статусу держав­ної вимагає певних заходів щодо планування її корпусу, розроблення галузевих термінологій та їхню стандартиза­цію. Над розв’язанням таких питань в Україні працюють кілька установ: Держспоживстандарт України, Технічний комітет стандартизації науково-технічної термінології, Ін­ститут української мови ПАН України, Інститут мовоз­навства ім. О. Потебні НАН України, Український науко­во-дослідний і навчальний центр стандартизації, сертифі­кації та якості, галузевий Термінологічний центр нафтової та газової промисловості, Львівська міська громадська ор­ганізація «Українське термінологічне товариство». Проте стандартизація нових термінів ще не означає розв’язання всіх проблем термінотворення. Бувають такі ситуації, коли термінологічними словниками для того чи іншого понят­тя рекомендовано один термін, а галузеві фахівці вико­ристовують зовсім інший, тобто тут постає ще проблема впорядкування термінологічного поля певної галузі знання або діяльності.

Особливої значимості набувають проблеми номіна­ції у період НТП, тому що термінологія будь-якої галузі знань обслуговує професійні потреби людей і є одним із важливих чинників професійної комунікації. Ос­кільки будь-яка фахова мова характеризується перш за все використанням відповідної термінології, то варто визначити саме поняття терміна як центральної оди­ниці термінознавства [21, с. 46].

Центральну роль в організації людських знань відіграє процес формування поняття. Поняття — це одиниця дум­ки з розмитим змістом і обсягом. Конкретний зміст і об­сяг поняття набирає лише в межах певної галузі знання або діяльності [46, с. 23].

Будь-яке наукове або технічне поняття повинно обов’яз­ково закріплюватися вербально через те, що не закріплені вербально поняття, на жаль, залишаються тільки досвідом окремої людини (або групи людей) і зникають разом з нею.

Процес вербального закріплення поняття відбувається у процесі формування дефініції та створення терміна.

Дефініції формуються у процесі наукового дослідження. Вони мають тимчасовий характер, тому що постійно змі­нюються через вплив поглибленого наукового знання вна­слідок прогресу науки та техніки.

Під дефініцією розуміють розгорнуте визначення по­няття за допомогою певним чином побудованого речення. А термін — це ім’я поняття.

Схематично це можна зобразити так: