26

Тема: Історико-етнографічні регіони та їх культурна своєрідність

ЗМІСТ

Вступ 3

Природа регіональних утворень 4

Етнічна історія земель та регіонів 7

Варіанти районування українських земель, запропоновані вітчизняними й закордонними дослідниками 17

Особливості формування таких регіонів, як: Буковина, Волинь, Галичина, Закарпаття, Слобожанщина, Південь, Середнє Подніпров’я 20

ГЛОСАРІЙ 22

Календар дат 23

ПЕРСОНАЛІЙ 24

Висновок 25

ЛІТЕРАТУРА 26

Вступ

На основі локальних особливостей традиційної, матеріальної і духовної культури та побуту народу визначаються певні антропологічні групи й історико – етнографічні зони чи регіони території його розселення. Походження етнографічних груп у складі народності чи нації різне. Часто це нащадки колишніх племен, котрі злилися у народність зберігши певні особливості побуту, матеріальної і традиційної духовної культури, мови тощо. Етнографічна група може утворитися і внаслідок асиміляції в складі народності або нації будь-якої групи інонаціонального населення чи й цілих народностей.

Певні локальні особливості побуту, господарського і культурного укладу окремих частин етносу складалися залежно від природних умов, географічного походження, стисків й інтенсивності культурно-побутових зв’язків з іншими етносами, на основі особливостей соціального становища певних груп населення, переселень, змішувань населення внаслідок міграційних процесів.

Історико-етнографічні регіони часто збігаються з територією, заселеною представниками певних етнографічних груп. Але вони як певні історико-культурні ареали характеризуються більш загальною, ніж етнографічна група, спільністю і однотипністю рис традиційної матеріальної духовної культури, зумовленими значною мірою однаковим природним середовищем, однотипними умовами економічного розвитку, заселення, колонізації краю.

Історико-етнографічний регіон – це етнотериторіальне утворення в межах розселення даного етносу, що за історичною долею та етнічним образом населення є самобутнім. Його назви зафіксовані в історичних документах, крайовій символіці та в історичній пам’яті людей.

Історично склалося так, що на території України формувалася складна система різноманітних історично-етнографічних регіональних одиниць: одні з них повторювали кордони літописних східнослов’янських племен, інші – союзів племен, треті – земель, четверті – кордони колонізованих сусідніми країнами районів, п’яті – межі новоосвоєних українським населенням земель. Певне значення для етнорегіональної розмаїтості мала також географічна своєрідність країни, її великі природні області: рівнинна, гірська, поліська, в межах яких історично розселялися різні племінні утворення.

Локальні відмінності й різновиди традиційної культури характерні для всіх відносно великих народів, що займають значну територію. Історико-етнографічні регіони у рамках етносу часто збігаються з територією, заселеною представниками певних етнографічних груп.

Самобутність українського народу зумовлюється специфічністю його історичної долі, що включала, зокрема, драматичні сторінки міждержавного членування України на окремі частини. Це підсилювалося особливостями традиційної етнокультурної основи, котра навіть біля своїх витоків не була цілісною, а складалася з різних етноплемінних об'єднань. Формування в їхніх межах окремих земель та інших етнотериторіальних утворень заклало основу для історико-етнографічного районування України.

В різні часи, дослідники намагались класифікувати регіональне багатоманіття України. На сьогодні найбільш поширеним і достовірним є розмежування українських земель на наступні історико-етнографічні регіони: Буковина, Волинь, Галичина, Закарпаття, Слобожанщина, Південь, Середнє Подніпров’я.

Саме ці регіони якраз і виявляються символами етнічної історії українців і, отже, своєрідними показниками їхнього менталітету.