2 Лінгвостилістика емоційно-експресивного словотворення в романі ю. Андруховича «12 обручів».

Стилістично спрямована експресивність, яка відбиває емоції суб’єкта і його ставлення до навколишньої дійсності, пов'язується з багатьма явищами українського словотворення.

Характерною рисою дериваційної системи сучасної української загальнонародної мови є наявність у ній великої кількості дериваційних афіксів, за допомогою яких автор експресивно передає найтонші відтінки почуттів, переживань та оцінок. Серед цих афіксів чільне місце займають суфікси пестливості - -к-, -ик-, -ок-, -чик-, -очк-, -ечк-, -ичок-, -очок-, -оньк-, -ат-, -атк-, -иночк-, -иноньк-, -ен-, -енятк-, -инк-, -ичк-, -ушк-, -ун-, -есеньк-, -ісіньк-. Стилістично нейтральним словам вони надають первинної почуттєво-оцінної виразності різного ступеня: їсти - їстоньки[1,177], кривий - кривісінький [1,254], сніг - сніжок [1,256], заєць - зайчик [1,188], вітер - вітерець [1,49], вухо - вушко [1,377].

Важливі лінгвостилістичні функції виконують згрубіло-збільшувальні суфікси -ищ-, - иськ-, -ак-(-як-), -ук-(-юк-), -ур-(-юр-), -аг-(-яг-), -ань-, -ил-, -ух-, -уг-, -идл-, -уган-, -ущ-, -езн-, -енн-, -ону-. Шляхом приєднання деяких із них до іменникових, прикметникових і дієслівних основ утворюються експресивні емоційно-оцінні назви осіб: ковтонула [1,177], кривущий [1,285], носяка [1,341], давезний [1,198].

Нерідко емотивна експресія пов'язується з основоскладанням. В арсеналі української лінгвостилістики чимало емоційно-оцінних композитів типу баболюб[1,285], пройдисвіт [1,388], головоріз [1,287], мордобій[1,325], серцеїд[1,134], товстомордий[1,11], христопродавець[1,302], жалюгідний[1,231], блюдолиз[1,349], які представлені в романі.

3 Засоби емотивної експресії

Порівняно не численними, але стилістично дуже колоритними в романі є морфологічні засоби передачі емотивної експресії.

До лінгвостилістики причетна не тільки родова замінність і контрасність, а й родова невизначеність. Із цього погляду уваги варта так звана категорія «спільного» роду, яка охоплює переважно розмовно-просторічні назви осіб, причому назви, що марковані як меліоративною (бідолаха[1,288], сиротина[1,355]), так і пейоративною ( нікчема [1,261], зайда[1,192], нездара[1,291]) емоційною оцінністю. Ці назви із неабияким виразово-характерологічним потенціалом: Розгублено й тривожно посміхалися йому незнайомі вулиці, ніби нашіптуючи: «Не бійся, бідолахо…». «Криклива й порожня музика, написана невідомим нездарою…».

Людські почуття характеризуються здебільшого хвилеподібною нестримністю, що часто знаходить своє вираження в ампліфікації, в нагнітанні однотипних синтаксичних одиниць. Як смислова фігура, психологічно вмотивована ампліфікація виконує кілька експресивних функцій водночас: сприяю смисловій конденсації та логічному увиразненню думки, підсилює фокус словесного зображення, породжує певний тон мовлення, завдяки чому допомагає емоційно вплинути на читача. Під дією емотивної функції мови ампліфікуватися можуть: головні й другорядні члени речення: «Друге, що впадало у вічі, буле несамовита речова захаращеність… … бо були тут перед усім: якісь комп’ютери, ксерокси з факсами, принтери, симулятори й синтезатори, а також обплутані кабелями стимулятори й субліматори, причому деякі з них цілковито розпотрошені, лазерно-цифрова розкіш посилювалася покинутими напризволяще відеокамерами, домашніми кінотеатрами, антенами, телевізорами різних поколінь, музичними центрами, моніторами, вакуум-клінерами, кухонними комбайнами, компакт-плеєрами, тетрісами, мобільними телефонами…» [1,54], «Він занадто виразно бачив найближчу життєву перспективу: одруження, побутова рутина й нудьга, відмова від найголовнішого, капітуляція, а відтак - ганебне доживання віку в оточенні безмежно чужої й вимогливої родини…»[1,121]; питальні й окличні речення: «Але що мало порятувати самого Артура Пепу? Ґвалтовне розлучення? Спалення мостів і втеча за межі видимого світу? Дискотека сорокарічного? Зупинка дурного серця від чергової похмільної кави з сигаретою?» [1,72], «вам погано? Чому ви бліднієте? У вас похмільний синдром? Де ви були позаминулої ночі? Чому чинили опір при затриманні?» [1,226], «Ви знаєте запах ялівцю? А глиці? А мокрих шишок? Або тих самих пролісків?»[1,105], «Сирник це класно, це просто кайфово!»[1,102];незакінчені речення, що передають чи імітують внутрішнє мовлення: «Та якось…Це…» [1,142], «А другий…Другий - це напевно…»[1,104];підрядні речення: «Аж тоді вони підносяться вгору, вібруючи задами, прикіпають до жорстких солдатських сидінь, а хтось думає про такі речі, як парашути, пропелери, пелерини, паперові пакети… » [1,31];

З наростанням емоційної напруги мовлення автора дуже добре узгоджується висхідна градація, за якої семантично співвідносні й синтаксично однорідні компоненти речення вишиковуються так, що кожен наступний виявляється семантично і психологічно більш насиченим і стилістично більш виразним, аніж попередній: « Він як міг рвучко хапався за стіни, що сходилися й розходилися, стеля з єдиною тьмяною жарівкою падала вниз, підлога вставала дибки і їхала на нього…»[1,213].

Емоційне звучання вислову в романі може досягатися також за різного роду інверсій. Порушуючи(свідомо чи несвідомо) об’єктивно-комунікативний порядок слів у реченні, міняючи місцями тему і рему, групу детермінанта і предикативну групу присудка, мовець суб?єктивно переінакшує стилістично нейтральний ритміко-інтонаційний малюнок фрази, надає певним синтаксичним одиницям емфатичного забарвлення, збільшує іх смислове навантаження, і таким чином добивається бажаного емоційно-експресивного ефекту: «Як бачите, зовсім коротка ця третя передісторія, проте ще незакінчена.» [1,52], «Іншу дивноту згадує поет Гаврилюк.»[1,127].