28

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………. 3

РОЗДІЛ І. ПОНЯТТЯ ДОКУМЕНТІВ ЯК ДЖЕРЕЛА ДОКАЗІВ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ.................................................................6-10

1.1. Визначення документів як одного з джерел доказів, підстави відмежування документів-доказів від інших джерел доказів…….......6

РОЗДІЛ ІІ. ВИДИ ДОКУМЕНТІВ - ДОКАЗІВ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ.......................................................................................................11

2.1. Класифікація документів-доказів......................................................11

РОЗДІЛ ІІІ. НАЛЕЖНІСТЬ І ДОПУСТИМІСТЬ ДОКУМЕНТІВ-ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ........................................12-17

3.1. Поняття належності та допустимості документів-доказів у кримінальному процесі й особливості їх визначення...........................12

3.2. Доказове значення документів оперативно-розшукової діяльності, документів ревізійних та інших органів і матеріалів службових розслідувань та перевірок у кримінальному процесі..........................15

РОЗДІЛ IV. ФОРМУВАННЯ ДОКУМЕНТІВ-ДОКАЗІВ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ...............................................................18-24

4.1. Збирання документів-доказів під час досудового слідства...........18

4.2. Поняття та особливості перевірки й оцінки документів-доказів....20

ВИСНОВКИ...................................................................................................25

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ..................................................27

ВСТУП

Статтею 3 Конституції України визначено, що "людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність".

Реалізація процитованого конституційного положення вимагає створення надійних гарантій захисту прав і свобод людини в усіх галузях права. Це, повною мірою, стосується й кримінального процесу, де їх порушення є найбільш імовірним та істотним. Важливою гарантією неупередженого й об'єктивного встановлення обставин справи, охорони законних прав громадян і юридичних осіб є правильне тлумачення та застосування норм доказового права. У науці кримінального процесу приділено достатньо уваги дослідженню та використанню в доказуванні таких джерел доказів як показання свідка й потерпілого, підозрюваного та обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи судових і слідчих дій. Менше підлягали науковому аналізу питання визначення правової природи, збирання, перевірки й оцінки документів як одного з джерел доказів у кримінальному процесі.

Актуальність теми. Закріплюючи пріоритет прав та свобод людини і громадянина у всіх сферах суспільного життя і визнаючи їх утвердження та забезпечення як головний обов’язок держави (ч. 2 ст. 3 Конституції України), Україна спрямовує свої зусилля на приведення у відповідність до обраного демократичного курсу розвитку норм усіх без винятку галузей права. Норми кримінально-процесуального права також потребують впорядкування, особливо ті, які стосуються доказів і доказування у кримінальному процесі. Досить великого значення в наш час набуває питання документів, які є доказами в кримінальному процесі, оскільки є досить різноманітні підходи до віднесення тих чи інших документів (матеріалів ревізії, матеріалів громадського контролю, аудиторських висновків, матеріалів службових розслідувань) до даного джерела доказів, а також їх використання під час проведення дізнання, досудового і судового слідства.

Серед учених немає єдності поглядів щодо поняття документів-доказів у кримінальному процесі, визначення їх належності та допустимості, а також процесуального порядку їх приєднання до кримінальних справ. Це негативно впливає на правозастосовну діяльність органів досудового слідства, під час якої документами-доказами визнаються документи, що не відповідають їхнім ознакам, а це призводить до "захаращення" матеріалів справи. Рішення про приєднання документів-доказів не оформлюються в установленому порядку; крім цього, припускаються помилок при наданні статусу документів-доказів матеріалам, отриманим у процесі оперативно-розшукової діяльності, при проведенні ревізій, службових розслідувань і перевірок.

Метою роботи є вивчення теоретичних положень та законодавства, що визначають правову природу документів-доказів у кримінальному процесі, їх належність і допустимість, аналіз практики доказування в кримінальних справах з використанням документів, матеріалів оперативно-розшукової діяльності, ревізій, службових розслідувань та перевірок, у науковому обгрунтуванні пропозицій щодо вдосконалення чинного законодавства й практики його застосування.

Зазначена мета зумовлює постановку таких завдань дослідження:

- з'ясувати стан наукової розробленості проблеми документів-доказів у кримінальному процесі;

- визначити правову природу та сформулювати поняття документів-доказів

у кримінальному процесі;

- узагальнити практику використання матеріалів оперативно-розшукової діяльності, ревізій, службових розслідувань і перевірок для отримання документів-доказів у кримінальних справах;

- дослідити порядок визначення належності та допустимості документів-доказів;

- охарактеризувати діяльність органів досудового розслідування зі збирання документів-доказів;

- визначити особливості перевірки та оцінки документів-доказів;

- обгрунтувати пропозиції, направлені на удосконалення механізму правового врегулювання документів як джерела доказів і практики їх використання у правозастосовній діяльності.

Об’єктом дослідження є діяльність слідчого і суду, щодо збирання, перевірки та приєднання документів-доказів до кримінальної справи, а також щодо надання статусу документів-доказів матеріалам які отримані у процесі

оперативно-розшукової діяльності, при проведенні ревізій і службових перевірок.

Предмет дослідження складають норми кримінально-процесуального законодавства України, що закріплюють основні положення щодо документів-доказів і регулюють процесуальні аспекти використання таких доказів, а також слідча і судова практика.

Методологічну основу курсової роботи складає система сучасних загальнонаукових і спеціальних методів пізнання правових явищ.

Вихідним підґрунтям дослідження є діалектичний метод пізнання, застосування якого дозволило подати проблеми, що розглядаються в курсовій роботі, в єдності їх соціального змісту та юридичної форми.

Обсяг і структура дослідження. Курсова робота складається зі вступу, 4 розділів, що містять 6 підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дослідження складає 28 сторінок.

Розділ і. Поняття документів як джерела доказів в кримінальному процесі

1.1. Визначення документів як одного з джерел доказів, підстави відмежування документів-доказів від інших джерел доказів

Переважна більшість учених-процесуалістів, які досліджували питання доказового права, визнаючи наявність документів як окремого джерела доказів, не дійшла єдиного висновку щодо критеріїв їх розмежування. Законодавче визначення джерел доказів дає можливість віднести той чи той доказ до певного виду за зовнішніми ознаками. Проте одночасно виникають труднощі у відмежуванні документа, що водночас може бути й речовим доказом.

Варто визнати цілком слушним висловлене в юридичній літературі зауваження, що доказова природа предмета визначається не його потенційною належністю до певного заздалегідь встановленого виду доказів, а характером фактичних даних, які мають значення для справи .

Якщо розглядати це питання історично, то необхідно зазначити: починаючи з XIX століття, досить часто висловлювалася думка, що письмові докази (до яких належать і документи) є, насамперед, одним з різновидів речових доказів.

В основі такого твердження містилися визначення англійських учених-процесуалістів, які поділяли всі докази на безпосередні й опосередковані. Основним критерієм розмежування цих доказів було відношення змісту повідомлення до суб'єкта, що його сприймає. Письмові докази ними розглядалися як речові тому, що, зазвичай, йшлося про документ, який містив сліди підробки та ін. Тож, огляд у суді, зокрема й речових доказів, є безпосереднім доказом, а показання опосередкованим.

Аналогічно підходили до зазначеної проблеми й радянські процесуалісти в 20-тих рр. XX ст. Зокрема, вважалося, що всі докази поділяються на особові та речові. При цьому перші розуміли як подані до суду різноманітні особисті заяви (показання та висновки експертів), а другі, як предмети зовнішнього світу, що слугують встановленню фактів. [1, с.78].

Одночасно потрібно зазначити, що в англійському доказовому праві розрізняли документи-речові докази та власне документи. Наприклад, документові, що містив певні відомості, традиційно надавалося більшого значення, ніж іншим доказам. Діяло також правило, за яким усний доказ (показання) не міг спростувати змісту визнаного письмового документа; показання автора документа не бралися до уваги, якщо в суд було надано оригінал останнього. Віднесення ж письмового доказу до речових зумовлювалося тогочасним трактуванням механізму безпосереднього сприйняття викладеної інформації суддями. Зокрема, вважалося, що показання передають інформацію опосередковано, через власне ставлення людей, а інші джерела доказів не опосередковано.

Проте інші вчені розрізняли такі можливі види документів: документи, що одночасно є речовими доказами, та документи довідкового характеру.

Наприклад І. Я. Фойницький, розглядаючи сутність письмового доказу, визначав, що письмові акти можуть бути використані у сфері кримінального судочинства як: 1) речові докази; 2) відтворення усної заяви; 3) первинний доказ, який засвідчує певну подію, але таким чином, що його надання як іншого доказу було б лише віддаленим відтворенням такого письмового доказу. Третій вид письмового акта і є власне письмовим доказом у кримінальному процесі. Однак таку позицію не сприйняли в подальшому радянські вчені-процесуалісти. Зокрема, А. Я. Вишинський, визначаючи певні види доказів, писав, що письмові докази (документи) є лише різновидом речових [4, с.132].

Слово "документ" походить від латинського дієслова "dосеге" - "навчати" й в давньоримському праві було синонімічним термінам "instrumentum", "scriptura" і "charta", кожен з яких означав письмовий акт, що має доказову силу чи юридичне значення. Та класичним терміном римського права все ж вважався "instrumentum".

У ст. 27 Закону України "Про інформацію" від 2 жовтня 1992 р. документ визначено як передбачену законом матеріальну форму одержання, зберігання, використання та поширення інформації шляхом фіксування її на папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці чи на іншому носії.

У сфері кримінального процесу поняття "документ" є дещо іншим. Так, Ю. М. Прокоф’єв визначає документ-доказ як спеціально виготовлений поза межами кримінального судочинства посадовими особами та громадянами, що не є суб’єктами кримінально-процесуальної діяльності, предмет матеріального світу, який зберіг сліди цілеспрямованої діяльності та призначений для фіксування й передання інформації, а також для використання в інших цілях.

На думку В. М. Іщенка, під документом як джерелом доказів у кримінальному процесі слід розуміти матеріальний об’єкт, що в зафіксованій формі безпосередньо відображає відомості про події та факти, які мають кримінально-процесуальне значення та викладені за допомогою знаків і дають змогу однозначно відтворювати у формі зображень або усної мови, передавати і тлумачити людську думку, складений певною особою, підприємством, установою, організацією чи отриманий в установленому порядку органами розслідування чи судом і доданий до матеріалів справи [6, с.78].

Ю. К. Орлов визначає документ як будь-який предмет матеріального світу, на котрому різноманітними умовними знаками зафіксовано певну думку чи зображення якогось об’єкта.

Що стосується властивостей документів-доказів у кримінальному процесі, то в науковій літературі виділялися такі.

По-перше, наявність конкретного автора. Документ-доказ повинен у будь-якому разі мати автора, не можуть бути доказами анонімні документи.

По-друге, деякі автори називають як окрему ознаку документа-доказу його призначення фіксувати думки. Вважаємо визначення такої ознаки зайвою, оскільки обов'язковою ознакою документа є його письмовість, призначення якої і полягає у фіксуванні думок людини за допомогою певних знаків. Отож документ завжди фіксує думки.

Визначають і таку ознаку документа, як "спеціальність його виготовлення", під якою розуміють як мету виготовлення документа, збереження та передання інформації, так і цілеспрямованість такої діяльності .

Таким чином, документом-доказом у кримінальному процесі є офіційний письмовий акт, який виходить від відповідної юридичної особи чи компетентної службової особи, що не є учасником кримінально-процесуальної діяльності, або будь-який письмовий акт приватної особи, який містить відомості, що мають значення для правильного вирішення справи [9, с.67].

Ознаки, за якими розмежовують речові докази та документи-докази :

- у документів як самостійного джерела доказів визначальним є їхній зміст, а форма має допоміжне значення; речові ж докази важливі для справи зовнішньою формою, місцем і часом їх виявлення;

- документи-речові докази в кримінальному процесі мають властивість незамінності, а документи-докази може бути замінено;

- безпосереднім джерелом документа-речового доказу є подія злочину, документа-доказу Ї фізична особа (автор), дії якої з його складання не охоплюються складом злочину; документи-докази породжуються не подією злочину, а створюються в процесі планової, щоденної діяльності громадських організацій, підприємств, посадових осіб і громадян;

- при дослідженні документів-речових доказів у всіх випадках мають значення індивідуальні ознаки автора;

- документ як самостійне джерело доказів містить інформацію, що описує події

чи факти за допомогою букв або інших умовних знаків, а документ-речовий доказ фіксує не опис матеріальних слідів, а власне ці сліди, ознаки та ін [14, с.76].

Дещо іншим є підхід до розмежування документів-доказів і протоколів слідчих і судових дій. Висловлено такі погляди щодо критеріїв розмежування документів-протоколів слідчих та судових дій як джерела доказів:

- документи-докази складає компетентна особа (чи особа, що не є суб'єктом кримінального процесу), протоколи слідчих і судових дій складають лише суб’єкти кримінального процесу;

- протоколи слідчих і судових дій "з'являються" у справі внаслідок фіксування ходу й результатів цих дій, а документи-докази залучаються до кримінального судочинства за допомогою зазначених дій (або "виникають за межами кримінального судочинства") [10, с.276].