Розділ ііі. Утвердження концепції правомірності опору супроти пригноблення у xvі – xviiі ст.

Як зазначалось, пізнє Середньовіччя дає приклад лиш двох європейських країн, утворених внаслідок організованої збройної боротьби їх народних рухів – Голландії та Швейцарії, що спромоглися з огляду на значну підтримку народу звільнитися з-під влади Священної Римської імперії та здобути самостійність у визвольній війні, і, як закономірний наслідок суспільної боротьби, – закріпити здобуте народовладдя в республіканській формі правління. У випадку першої з названих держав таке її походження покликало до життя обмеження концепції суспільного договору та надмірно широкого права народу на повстання. Тут необхідно зауважити, що одна з найбільш ранніх істотних спроб позбутись обмежень народного права на спротив владі мала місце не в Нідерландах чи Швейцарії, але в абсолютистській Іспанії на початку XVII століття.

Франсіско Суарес, іспанський філософ та теолог, представник пізньої, схоластики, розглядає питання народного суверенітету й легітимації суспільного договору нормативними засобами. Суарес намагається виявити специфіку правового, соціального закону, відрізняючи його від закону природи, з одного боку, і «вічного закону» царства божого, з іншого боку. Згідно філософом, народ обирає вид державного правління (монархію чи демократію). Коли певну форму правління вже обрано, вступають в дію відповідні закони права, тобто законодавчі приписи. Але якщо закон порушено узурпаторами, народ має право на опір тиранам. Тоді «справедливий закон» втрачає свою обов'язковість, стаючи нелегітимним. Нормативно орієнтована концепція Ф. Суареса не лише сприяла подальшому змістовному звільненню права на опір гнобленню від невиправданих доктринальних обмежень, і заклала філософсько-правові механізми опору позитивістським засобами підміни права законом.¹⁷

Іншим апологетом концепції суспільного договору і правомірності повстання народу у разі його порушення, став відомий англійський мислитель часів буржуазної революції Джон Локк. Згода людей – ось та єдина основа, на яку спирається влада держави. Локк говорить про це абсолютно чітко: «якщо хтось із тих, що перебувають на чолі держави, перевищує дану йому згідно із законом владу і використовує силу, що знаходиться в його розпорядженні, для таких дій щодо підданого, які не вирішуються законом... то йому можна чинити опір, як і будь-якій іншій людині, яка силоміць зазіхає на права іншого». Якщо держава або правитель порушує права окремих громадян, то люди мають право організувати повстання й звільнитись від такого уряду або позбутись даної держави. «Коли ж законодавці намагаються відібрати або ж знищити власність народу чи повергнути його в рабство деспотичної влади, то вони ставлять себе в стан війни з народом, який внаслідок цього звільняється від обов'язку щодо подальшої покори та має право вдатись до загального порятунку, що його Бог передбачив дня всіх людей супроти сили і насильства». Іншими словами, до революції.¹⁸ Радикальні й безапеляційні судження Джона Локка являють собою очевидне заперечення авторитарно-етатистської думки Т. Гоббса, зорієнтованої на обмеження колективних прав народу й необхідність визнати народом свою ліквідацію в якості такого колективного суб’єкта, скорившись волі монарха. Не випадково протягом років ідеї Локка поступово еволюціонували, віддаляючись від його ранніх поглядів та відповідно від орієнтації на пошуки Гоббса.

Та в будь-якому разі свого логічного апогею проблема обґрунтування вищої цінності та безумовної виправданості повстання набула у найбільш потерпаючих від гніту монархів суспільствах Франції та Сполучених Штатів Америки. Умовисновки блискучого просвітника Ж. Руссо щодо доктрини повстання видаються більш виваженими, цілісним у порівнянні із працями його попередників, а головне – більш сміливими. Руссо рішуче відкидає античний цинізм Платона та його послідовника Маккіавеллі, дозволяючи собі навіть зауваження щодо хибності досліджень Гроція і подібних йому творців, які, за словами Ж. Руссо, перетворились із вивчення форм державного устрою на оспівування тиранії, якій все одно не місце в цьому світі. Однак на відміну від Гроція, Руссо визнає повстання не способом чи не біологічного порятунку нації – але законним і невід’ємним правом, до якого вона може вдаватись повсякчас.. Остаточно долаючи етатистське ігнорування проблеми права на повстання, Руссо продовжує розвивати доктрину суспільного договору як максимально прийнятної моделі взаємовідносин держави із суспільством, разом із тим відмовляючись або оминаючи всі негативи попередніх концепцій, насамперед їх залежність від божественної вол, волі монарха та екстраординарних виключних умов. Творячи власні концепти в епоху «чистого розуму» та не маючи беззаперечного морального авторитету, що спромігся б проілюструвати абсолютний примат права народу над монархом-сувереном, Руссо вдається до порівнянь народу із сім’єю, а також актуалізує очевидні концепти щодо розрізнення (і навіть взаєємовиключності) сили та влади, неприйнятності договорів із вигодами лише одній стороні та щодо абсурдності самозречення народом власних прав, інтересів. Ж. Руссо заперечує думку Т. Гоббса щодо можливості відмовитись від усіх прав за всі наступні покоління.¹⁹ В цьому сенсі Руссо виявився пророком: зазначена доктрина остаточного зречення народом власних права та права на повстання, неодноразово набувала актуальності у разі чергового приходу до влади тиранів і диктаторів за наслідками цілком демократичного волевиявлення, вже вдруге повторюється вона нині і в Україні.

Засновники США досконаліше розвинули ідею прав народів, зокрема і права на повстання. Прийнявши на десятиліття раніше за Європу установчий акт своєї держави, вони чітко закріпили ідею національного самовизначення, проголосивши та конституційно закріпивши, як і французи, право народу «розірвати політичні пута, що пов'язують його з іншим народом, і зайняти самостійне й рівне місце серед держав світу, на яке він має право за законами природи та її Творця». Декларація США також передбачала, що у випадку, якщо певна форма влади стає згубною для цілей народу, народ має право змінити або скасувати її та заснувати новий уряд.²⁰ Тож Декларація незалежності США прямо закріплювала основні права народу як спільноти індивідів-громадян, у тому числі й право на самовизначення.

У 90-х роках XVIII століття дана ідея народного суверенітету почала тлумачитися і як право населення певних територій вирішувати, під владою якої держави вони хотіли б жити. Подібний ідеологічний підхід активно використовувався урядом Франції в кінці XVIII ст. для обґрунтування анексії обалстей шляхом проведення винайденого саме в цей період референдуму. Однак, хоч Віденський Конгрес 1815 року не взяв принцип самовизначення за основу для перекроювання карти Європи, вимоги самовизначення від пригноблюваних народів Австрійської та Російської імперій сприймалися Європою чимраз прихильніше. Саме тому в період після наполеонівських воєн до ідеї «свободи народів», вимагаючи самовизначення, почали апелювати національні рухи – борці за незалежність Польщі, Греції, іспанських колоній в Америці, представники угорської інтелігенції, прихильники об'єднання Німеччини й італійські патріоти. Проблема колективного й синхронного повстання кількох народів стала актуальною в середині ХІХ століття відповідно до «принципу національності», який являв собою ідею об'єднання в одній державі населення зі спільною мовою.²¹

Попри істотні інерційні процеси, зумовлені залишками клерикального розуміння світу і взаємовідносин із державою, потребою зміцнення створеної внаслідок визвольної боротьби державності та неготовністю абсолютизувати права колективу людей на визначення свого державного статусу, зокрема, шляхом повстання – зазначена доктрина опору гнобленню набувала все більшої чіткості, внутрішньої огрунтованості та безкомпромісності у працях Суареса, Локка, Руссо та більш пізніх їх послідовників. Розроблені цитованими філософами концепти не втрачають своєї актуальності й станом на сьогодні.