Розділ іі обмеженість ПравА на повстання – у філософських концептах XV – XVII ст.

Провідні тенденції розвитку інтелектуальної та, зокрема, філософської думки впродовж періоду Відродження, Нового часу (XV–XVII ст.) визначались подальшими концептуальними, ціннісними зрушеннями суспільної свідомості у бік антропоцентризму та гуманізму. Увага філософів Відродження все більше ставала спрямованою передусім на людину, яка стала адресатом філософського інтересу, на її природу. Витоки такого філософського інтересу значною мірою визначалися переходом від феодально-сільського до буржуазно-міського способу життя й індустріального господарства. Розвиток економіки й торгівлі, новітніх технологій, поява якісно нових суспільних відносин не могли не вплинути на умонастрої й світогляд еліт. Не випадково мислителів все менше цікавили релігійні настанови клерикальної традиції і морально застарілі догми феодалізму, натомість більший інтерес викликала людина та її природа.¹¹

Потенційна боротьба еліт за оновлення суспільства й позбавлення його пут багатосотлітнього панування феодалізму та церковної ідеологічно-правової традиції апріорі мала носити дієвий, а отже й збройний та насильницький характер, програючи в питаннях легітимності освяченому історією і традиціями існуючому ладу. З огляду на це нелегітимний на початковому етапі характер боротьби вимагав філософсько-правового обґрунтування власної законності й правомірності на якісно нових – концептуальних засадах. Саме зазначеною боротьбою й реакцією на феодалізм, спертою на специфічні античні й християнські традиції – пояснюється європейський феномен прав людини¹², наріжним каменем і одним з найперших виявів якого стало досліджуване в даній роботі право на повстання як складова більш ширшого принципу права на опір гнобленню. Не випадково право на повстання набувало свого чіткого доктринального вираження в середовищі еліт передусім тих народів, котрі впродовж XV – XVІ боролися за державність (Нідерланди), об’єднання (Італія), зміну форми державного правління (Англія в XVІІ ст.). Разом із тим не можна переоцінювати структурні методи, використовувані в даному дослідженні й впадати в оману стосовно безперешкодності та лінійній послідовності розвитку доктрин прав людини, суспільного договору та права на опір пригнобленню впродовж історичного періоду пізнього Середньовіччя й Нового часу. Вплив клерикалізму в цей період збереження ролі університетів та централізації багатьох держав Європи – залишається значним, новосформовані (Нідерланди) та оновлені (Англія) суспільства так само потребували концептуальних гарантій власної стабільності, а отже й дискредитації ідеї повстання. Та в будь-якому істотне обмеження права на повстання за суб’єктним складом та умовами, цілковите ігнорування правомірності повстань в окремих роботах у порівнянні з тезами Аквіната й Марсилія – являло собою не систематичний «крок назад» у порівнянні з ідеями вищеназваних мислителів-клерикалів, однак становило поодинокі мисленнєві релікти феодальної доби та практичною потребою опікуватись щойно актуалізованими державницькими інтересами.

Тривалий розвиток економіки, ремесел та торгівлі впродовж пізнього Середньовіччя і Відродження зумовив активний розвиток всіх сфер суспільного життя в Італії, а як закономірний наслідок – і розвиток філософсько-політичної та правової думки, спрямованої на утвердження незалежності й державної єдності державності італійців, чия батьківщина, за доби Відродження стала ареною військової агресії і протистоянь провідних тогочасних держав – Франції та Іспанії. За таких суспільно-політичних умов і почала розвиватись доктрина державного інтересу, підсилена характерним для даної епохи посиленням уваги до забутих колись надбань античної філософської думки, відродженої для вивчення й використання в умовах інтересу до людини й потреби забезпечити їй оптимальне життя в суспільстві. Найвідомішим представником філософсько-правової доктрини державного інтересу, що прямо чи опосередковано розглядала право спільнот на повстання, став Нікколо Макіавеллі.

Нікколо Макіавеллі не створив принципово нової специфічної типології політичних режимів, держав та способів підкорення їх ефективного підкорення, однак, спираючись у характерний для Відродження спосіб на концептуальні здобутки античних мислителів, він надав їм абсолютно нове трактування в умовах становлення абсолютистських держав, продемонстрував, що типологія й здобутки попередників є ефективними і при аналізі політичної боротьби в абсолютно нових умовах.¹³ Так само, як і Платон, патріот своєї батьківщини, державець і прагматик Маккіавеллі, розглядаючи питання устрою держав, не вдається до формулювання права народу на повстання – передусім тому, що зазначені повстання сприймались ним, як і Платоном, ранньохристиянськими мислителями – як беззаперечно негативні явища, що віддаляють мету побудови ідеальної держави, суперечать ідеї «найвищого блага», цілковито пов’язаного у свідомості видатного італійця із утвердженням «безпеки держави». Приділяючи значну увагу типології царств і князівств, Макіавеллі визначає в якості найбільш схильних до повстання – найрозвинутіші тогочасні суспільства, такі як населення Франції та розвинутих міст-держав Італії. Однак замість визнання й освячення права спільнот на повстання, Макіавеллі, на століття випереджаючи час у формулюванні повстанської аргументації, надає поради щодо ефективного пригнічення даного права народів: «хто стає володарем міста, звичного жити вільно, і не знищує його, має очікувати, що його самого знищать, адже повстання завжди буде виправдано в ім'я свободи й старих звичаїв, які ніколи не забуваються ні від перебігу часу, ні від чеснот поневолювача. князя. Тож якщо лиш не роз'єднати й не розсіяти мешканців, вони не забудуть ані імені свободи, ні своїх державних інституцій, але раптово, за першої ліпшої нагоди, повернуть їх».¹⁴

Як зазначалось, Маккіавеллі був сучасником феодальної роздробленості Італії й динаміки протистояння за панування над досі ще вільними містам, тож закономірно, що основну увагу він приділив питанням опору спільнот, аніж сприяння їм у реалізації ними своїх визвольних прагнень. Принципово іншою була ситуація в Англії і Нідерландах, де інтенсивна й безкомпромісна боротьба з існуючим ладом (абсолютним монархом Англії, постфеодальною іспанською окупацією в Нідерландах) покликала до життя ідеї на підтримку основного суб’єкту боротьби – народу.

Доктрина Макіавеллі, цілковито зорієнтована на практичні потреби державного ладу Італії та сперта на державницькі погляди й інтелектуальні надбання Платона. Аристотеля, інших античних вчених – істотно вирізнялась на фоні гуманістичних концепцій інших тогочасних мислителів, зорієнтованих перш за все на людину, а не державу, і тому цілковито готових сприймати потреби людських спільнот у їх протистоянні з державою. Не випадково доктрина Макіавеллі здобула певної критики та засудження іще з боку сучасників, а поняття «макіавеллізму» на позначення державницької доктрини стало промовистим та загальновідомим.

В будь-якому разі, суспільно-політичні умови в інших розвинутих державах Європи були суттєво іншими. На відміну від Італії, ці держави минули стадію феодальної роздробленості та постали в якості самостійних. Так, для суспільства роз’ятреної революцією Англії актуальності набуло питання оптимального узгодження доктрини повновладдя народу, суспільного договору – із потребами убезпечення держави від надмірно частих протистоянь. Так, відповідно до філософсько-політичних поглядів Т. Гоббса, народ обирає собі монарха на умовах, що забороняють народові зібратися без дозволу такого монарха надалі. Стає очевидним, що народ за таких обставин «розпався» і обраний монарх володіє абсолютною владою, тому що громадяни вже не в змозі відродити державу, якщо тільки цього не захоче той, хто одноосібно володіє владою (монарх) – тепер уже не існує колективна особа (народ), якій дано обіцянку, або ж існування цієї особи залежить від його волі. Саме тому народ, обираючи монарха, позбавляє себе права на збори, передає йому панування над державою. Лише народ, який законно збирається у визначеній за угодою з монархом період, може, якщо захоче, відібрати у нього владу. Але все ж таки Гоббс визначає й іншу можливість для підданим чинити спротив волі суверена. Ця можливість – істотно обмежене право на повстання. Слідом за європейськими клерикалами Гоббс проголошує, що головне призначення держави – захист громадян і якщо верховна влада перестає виконувати цю функцію, піддані звільняються від обов'язків щодо суверена. Однак це матиме місце суто у визначених доктриною Т. Гоббса вичерпних випадках зречення суверена від влади, якщо суверен стає чиїмось підданим, якщо його піддані потрапляють у полон і т.д., а також у випадках, коли суверен порушує так звані «природні закони».

Обидва видатні філософи суспільства, яке лиш нещодавно звільнилось з-під гніту абсолютистського ярма – Б. Спіноза та Г. Грацій, та ксамо як і Гоббс та його європейські попередники – релігійні діячі – були апологетами теорії суспільного договору, адже лиш така концепція була єдино прийнятною для Нідерландів, які з моменту свого звільнення обрали республіканську форму правління. Водночас Нідерланди, так само як і Англія, потребували суспільної стабільності, що так чи інакше обумовило подальше утвердження обома філософами створеного в ті часи та актуального й досі філософсько-правового концепту, за яким право, одномоментно використане за екстремальних умов, надалі не могло використовуватись систематично. Ним і було право повстання.

Нідерландський філософ Бенедикт Спіноза, один з перших апологетів новітньої доктрини природних прав людини та теорії суспільного договору, на загал заперечував право підданих на опір державній владі, а також на зміну, довільне тлумачення або порушення установчих державницьких договорів і законів. Водночас він констатував, що порушення цих договорів владою здатне спричинити перетворення загального страху більшості громадян на обурення супроти владних органів, внаслідок чого «руйнується держава і припиняється договір», що відтак мав би та цілком імовірно буде захищається не «за правом громадянства, але за правом війни». Інакше кажучи, порушення монархом й органами влади умов такого суспільного договору в розумінні Спінози є належними підставами для природного права народу на повстання.¹⁵

Зазначені ідеї набули свого послідовного розвитку у філософсько-правовій концепції Гюго Гроція, викладеній у його праці «Три книги про право війни та миру. За Гроцієм, право на повстання є природним правом народу, що не визнається з боку правителя приналежним народу за нормальних умов, однак безперечно реалізується в умовах необхідності фізичного виживання спільноти: «якщо небезпека загрожує народові настільки, що в нього немає часу звернутися за сприянням до глави держави, тоді необхідність змушує його вдаватись до надзвичайних заходів. За винятком же таких умов лише Франсиско Вітторіа наважився визнати за громадянами право на повстання супроти держави для помсти тих насильств, щодо яких монарх не вжив заходів із покарання винних, така його думка відкидається іншими вченими».¹⁶ Надалі подібні погляди Нідерландського філософа стали предметом гострої критики Ж. Руссо, що звинувачував Спінозу в оспівуванні абсолютизму й державного інтересу на шкоду правам. Потребам та інтересами людини і соціуму.

Суспільно-політичні обставини подолання феодалізму, утвердження абсолютистських режимів у централізованих європейських державах, а отже й потреба боротьби з ними, посилена соціокультурними тенденціями гуманізму й антропоцентризму – істотно зміцнили й розвинули розроблені передовими представниками клерикальної традиції концепти щодо суспільного договору як першооснови держави та можливості силового опору існуючій владі. Разом із тим зазначена епоха відрізнялась інерцією обмеження досліджуваного права екстраординарними умовами виживання спільноти-нації (Спіноза, Грацій), або конкретними правовими механізмами, сформульованими в момент легітимації приходу монарха до влади (Гоббс). Зазначені невиправдані обмеження із плином часу і подальшою демократизацією європейської суспільно-політичної думки стали об’єктом критики, а розроблена на основі етатистських античних поглядів доктрина Макіавеллі була визнана такою, що принципово ігнорує права й інтереси мешканців державних одиниць.